За мадярским поетом Ал. Петефі-м написав В. Щурат.
Поезія.
Свята поезіє, яка ти бідна!
Як понижають нерозумні люде
Твою високу гідність — ті як раз,
Котрі тебе звеличують найбільше!
Говорять так твої незвані слуги:
Поезія — то величава саля
В богаті й пишні прибрана окраси,
У лякированих лиш черевиках,
В стрійній одежи там являтись можна.
Мовчіть! Брехня у кождім вашім слові!
Поезія — се нїякій сальон,
Куди-б лише балакати сходились
Пани — суспільности найкрасча хопта!
Поезія — будинок, що отвором
Стоїть для всїх, котрі хотять молитись,
Чи є то щастя дїти, чи нещастя.
Поезія — то храм-святиня Божа:
Зайти до храму того кождий може —
Будь він в пантофлях, будь він навіть босий!
Два ремесла.
Малого ще мене, мій отче,
Ти намавляв, просив стократ,
Щоб різником я став при тобі.
Та сталось... Син твій — літерат.
Ти бьєш волів своїм оружієм —
Я міряю в людей своїм.
Докладно зваживши — одно се,
Різниця в имени однім...
Наш світ.
Наш світ — старий будинок вже,
Розсипуєть ся порохном;
Хто просто в нїм захоче йти,
О трам ударить ся чолом.
Тому хились, коли тобі
Грозити-ме ударом трам;
Я скорше лоб розчереплю,
Як простій спинї гнутись дам.
До терпеливости.
Терпеливости! окрасо
Всїх овець і всїх ослїв —
Чи й тобі вклонитись маю? —
Провались до ста чортів!
Най побачу, що по світї
Жебраком без хати йдеш —
В мому серци ти притулку
На хвилину не знайдеш!
Най побачу, що побідно
Світ цїлий ти перейшла —
Моє серце стане твердо
Проти тебе як скала!
Терпеливости! соломо!
Дурням той лиш продає
Твій на позір повний колос,
Хто зерно спожив твоє.
Ти гладущику, з котрого
Кіт усю сметану зїв,
Над котрим, загнувши руки,
Кухарка стоїть без слів!..
Ти — як ще тебе назвати,
Терпеливости? — щезай!
Початок твоїй державі
Щастю людскому є край.
Вся земля була б щаслива,
Лиш тебе на нїй не будь, —
Доки ти по нїй снуєш ся,
Все на злий ступає путь.
Проч житя маро проклята!
В темне пекло провались,
В пекло, що на світ сей гарний
Видало тебе колись!
Божевільний.
— — — — — — Се що за люде?
Геть! пріч від мене, поки ще пора!
Не спинюйте мене в моїй роботї!
Я з жару сонця бич плету огистий,
Щоб світ цїлий вибичувати ним.
Сміятись буду з их плачу риданя,
Так як колись вони сміялись з мого:
Га-га-га!
Цїле житє — се-ж сміх і плач один,
Аж смерть вкінци усїм накаже: ша!
Так, так! і я вже раз помер був.
Отрути в воду всипали менї
Ті, що колись вино моє спивали.
І що зробили ще мої убійцї,
Щоби поганий злочин свій укрити?
Коли я вже лежав собі на марах,
Вони стовпились коло мена й плачуть.
Лиш схопитись було менї тогдї
Й повідгризати всїм носи на місци.
Та нї, — гадаю — того я не зроблю;
Най нюхають, коли я гнити буду,
Нехай вони, нанюхавши ся, тріснуть!
Га-га-га!
А де був гріб мій? В Африцї! так, так!
І то ще щастє!
Бо там мене відпорпала гієна.
Той звір — єдиний мій добродїй був,
А я здурив і того...
Він брав ся саме кости з мене гризти,
А я єму своє підсунув серце —
Таке гірке, що звір від него здох!
Га-га-га!
Оттак на світї кождому буває,
Хто людям добре робить. Що се люде?
Що чоловік? Говорять: корінь зїля,
Котрого цвіт ген-ген у небі криєсь.
Або се правда?
Нї і ще раз нї! То борше буде цвіт,
Котрий глубоко в пеклї коренить ся.
Сказав менї таке один мудрець —
Він дурень був, бо з голоду погиб.
Хиба-ж не міг він красти? розбивати?
Га-га-га!
Та що се я сміюсь, як божевільний?
Не плакати-б менї оттут над тим,
Над тим, що люде злі такі вдали ся?
Сам Бог вже плаче хмар своїх очима
Нераз над тим, що сотворив людей.
Та на що тут здадуть ся неба сльози?
Вони падуть на землю, на брудну,
А там их люде вимісять ногами
І що з них?
Що з неба слїз?... Болото!
Га-га-га!
Ох небо, небо! жовнїре старий!
Медалем — сонце на твоїх грудех.
А хмари — витерта твоя одежа.
Гм, так пускають жовнїра старого —
Єго плата за довгу службу — хрест
І витерта одежа.
Га-га-га!
А чи сказати вам, як толкувати
На людску мову соловія спів?
Він кличе — женщинї: вступись з дороги!
Бо женщини мужчин до себе тягнуть,
Як море ріки.
По що? Щоб тілько проковтнути их.
А женщина — то гарне сотворінє,
О гарне! але й небезпечне дуже.
Отрута в чарцї золотій!
Гей, впив ся я тобою те-ж, любови!
Одна твоя вже капля є солодша,
Як меду океан!
Однак твоя вже капля більше вбійча
Як океан отрути!
Чи бачили ви океан тогдї,
Коли в нїм буря довгі скиби оре
І мече в тії скиби смерти посїв?
А бачили ви бурю з громом, того
Осмаленого сонцем мужика,
Що блискавками поганяє конї?
Га-га-га!
Дозрілий овощ з дерева паде;
Ти вже дозріла, земле — то-ж пади!
Я жду до завтра ще!
А не наступить завтра судний день,
Я викопаю серед тебе яму,
Насиплю в неї пороху стрільного
І висаджу цїлїській світ
В повітрє!
Га-га-га!
Якій незмірний сей великій світ...
Якій незмірний сей великій світ!
А ти на нїм мала, слаба як цвіт;
Та ти люби мене лиш, будь моя, —
Тебе за світ весь не відступлю я.
Твій образ — день; мій — темна ніч, нїма,
Панує в серци мому ночи тьма;
Та ти спочив на рамени моїм, —
Чудовий ранка світ засяє в нїм.
Ох, не дивись на мене остро лиш,
Бо душу всю тим поглядом спалить;
Любови світом ти єї огрій,
Або спали — не дай каратись їй!
На Дунаю.
Як часто поруть грудь блакитних вод
Твоїх, Дунаю, буря й пароход!
Ран, що тобі вони их завдають,
Не знало людске серце ще мабуть.
Та втихла буря, пароход пройшов, —
I ран твоїх тогдї не видко знов.
Лише на серця рани вже по вік
Нїгде цїлющій не знайдеть ся лїк.
Перстїнь.
"Золотнику, пізнав
Ти перстїнь сей? дивись!"
— Чому нї, пане! я-ж
Робив єго колись.
І знаю навіть, хто
Дістав єго в той час;
Хорошеє дївча
Призначене для вас.
"Так, так було... дївча
І суджена давна...
Та з другими потім
Пізнала ся вона.
Остати перстїнь сей
На тій руцї не міг;
Я маю лїпшій кут
Для него, красчій всїх.
На кулю перелий
Менї кільце сесе...
...Єї рушниця та
У серце занесе..."
В степу.
На дикій степ лягає ніч,
На всї боки дороги йдуть;
Я ходжу-блуджу сам один...
Хто вкаже тут менї мій путь?
Погляну я на неба звід —
Одну зорю там бачу я;
Та чи провадить до мети
Той шлях, що вказує зоря?
Яснїйше зір світив менї
Очей дївочих ясний світ;
Єму я теж повірив був
І втратив щастє юних лїт.
В лїсї.
Много люда ходить в лїс що днини;
Сонце лїса золотить вершини,
Всюди рожі мече золотисті,
Злотом сяє на зеленім листї,
Та не бачать того людскі очи,
Бо душа их бачити не хоче.
Воркотять там голуби два вірно
Й се людей лиш тїшить всїх незмірно.
Гей! і я-ж бо ходжу в лїс що днини
І дивлюсь на золоті вершини
Й радуюсь, коли на кождім листї
Сонця блиски грають променисті.
Ох, ко-б лиш не голубів тих пара!
Се для мене найстрашнїйша кара.
Скоро пару любу ту побачу,
Над житєм своїм самотним плачу.
Похорон.
Похоронні чую співи;
Хто се знову вже помер?
Хто-б нї був се, він щасливий,
Більше все, як я тепер.
Під вікном спинались саме:
Плач, риданя, стони, спів!
Коб мене несли до ями,
Йти могли-б хоч без плачів...
Пісня.
Немовля в колисцї плаче.
Над колискою стоїть
Мамка й пісоньку співає:
Люлї, люлї, сину, цить!
Серця мого біль великій
Як мале дитя квилить;
Я єму піснї складаю:
Люлї, люлї сину, цить!
В Кобиловолоках 10–30. IX. 1895.
[Дѣло, 23.10.1895]
23.10.1895