РОЗМОВА ДЕВ'ЯТА: ОБ’ЯВЛЕННЯ
(попередню частину див. тут)
Ю.Т.: «Amo ergo sum», «Люблю, отже існую» – ось, як мені здається, найглибша дефініція Бога. Коли ти переживаєш щось таке, як закоханість, або коли в тебе народжується дитина, тоді ти відчуваєш, що справді існуєш, так, немов справді наново народився. З любові ніби постає твоє нове існування. Св. Авґустин вважав, що власне у цьому людина подібна до Святої Трійці: коли любить, то справді існує.
Я.Ж.: Ти вже раніше казав, що Бог не є лише мудрістю, не є лише всемогутністю, але є передусім – за цим новим катехизмом – любов’ю. Як це можливо, як ти, глибоко віруюча людина, а водночас особа, що жваво реагує на цей світ, можеш погодитися з таким уявленням про Бога – Господа і Творця всього, – коли наш світ сповнений злом? Ми наприкінці ХХ століття бачимо це зло надзвичайно виразно. Воно атакує нас із телевізора, з преси, з потоку інформації. Як могло трапитися, що такий лихий світ створив твій люблячий, добрий Господь Бог?
Ю.Т.: Це нечувана провокація, це нечуваний виклик для кожної віруючої людини. Як відповісти на це запитання? Чи взагалі можлива відповідь на нього?
Я.Ж.: Дуже драматично це питання постало після Аушвіца.
Ю.Т.: Так, запитували, чи після Аушвіца Господь Бог все ще існує. Постала навіть філософія, чи може теологія, «смерті Бога». Казали, що Бог помер, що нам залишилася тільки гра.
Я.Ж.: Як ти собі з тим радиш?
Ю.Т.: Таємниця Бога і таємниця зла ніби паралельні між собою. Чим глибше ми розуміємо Бога, тим краще розуміємо природу зла. І навпаки: намагаючись зрозуміти природу зла, ми віднаходимо шлях до розуміння Бога.
Я.Ж.: Але навіщо, Отче Професоре, оте зло світу потрібне Господові Богу?
Ю.Т.: Так, Яцеку, це дуже ґрунтовне питання, але ще більш фундаментальне питання: що таке зло? Перш ніж ми спробуємо відповісти на запитання «чому?», слід відповісти на запитання «що?». Тут окреслюється проблема об’явлення. Бо об’явлення розсіює якусь темряву. Отож, поза об’явленням повинно існувати зло, темрява, незнання, ілюзія, брехня. Тому розважання над певною формулою зла – адже, можливо, не всяке зло можна звести до ілюзії, – провадить нас до розважання над сутністю об’явлення.
Я.Ж.: Це логічний аргумент...
Ю.Т.: Це ще не аргумент!
Я.Ж.: ...що оскільки об’явлення несе благо, то мусить існувати зло, бо ж не існує гори без долини.
Ю.Т.: Об’явлення несе правду, а правда повинна розвіяти ілюзію. «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять»¹. Чому вони вбивали? Бо не знали. Отже їм потрібно об’явити, щоби знали.
Я.Ж.: Вбивали, бо так були створені!
Ю.Т.: Ти увесь час запитуєш – чому, звідки? Без сумніву, десь воно мало якийсь початок. Але це такий початок, з якого можна вивернутися. Він не мусить переслідувати людину до кінця життя, з цього можна увільнитися.
Я.Ж.: Якщо я добре тебе розумію, Отче Професоре, зараз ти кажеш, що людина має в собі якусь, закодовану від часу створіння помилку, що може бути джерелом зла, а ліками від цього є...
Ю.Т.: ...серед іншого, об’явлення! Але ліків є два ґатунки. Є спасіння і є об’явлення. Об’явлення як шлях до спасіння і об'явлення як розсіювання темряви.
Я.Ж.: Ти сказав би, що об’явлення виправляє ваду сотворіння?
Ю.Т.: Навіть конкретніше – виправляє ваду розуму. Виправляє ваду, що засіла в людському розумі – в обожнюванні раціональності. Об’явлення виправляє її таким чином, що підпорядковує розум – це божество раціональності – цілком нераціональному Божому законові любові. Але ми посунулися трохи задалеко... занадто швидко. Я би хотів зосередитися на самому об’явленні.
У новому катехизмі є текст про об'явлення. Там ідеться, що...
Я.Ж.: «Сподобалося Богові у всій Мудрості й Доброті об’явити Себе Самого і виявити нам Таємницю Своєї волі, завдяки якій люди, через Христа, Воплочене Слово, у Святому Дусі мають доступ до Отця і стають співучасниками Божої природи»².
Ю.Т.: Що ж це таке – оте «об’явлення»? Я би спитався: чи є в нашому людському житті такі істини, до яких ми не маємо змоги доступитися інакше, ніж завдяки об’явленню? Бо до тієї істини, що ось тут стоїть глобус, – ми маємо доступ завдяки зорові, завдяки дотику; ми знаємо, що навколо нас щось відбувається, бо чуємо звуки, шарудіння... Але чи є такі істини, які ми можемо осягнути лише внаслідок того, що нам їх хтось об’явив?
Я.Ж.: Що ми думаємо про себе? Що ми до себе відчуваємо...?
Ю.Т.: Це фундаментальні істини з людської драми: любов, ненависть. Існує дуже багато чудових знаків любові. Хтось приніс квіти, хтось чекав на морозі...
Я.Ж.: Пізнаєш це за вчинками.
Ю.Т.: Але оцінюючи за вчинками, ніколи не маєш певності. Надходить такий момент, коли мусить пролунати слово. «Ну, промов» – тобто об’яви. Мені здається, що замість «об’явлення» можемо тут вжити слово «звірення». Бог звіряється. Всі ті Святі Книги, обидва Заповіти, є великою історією чудових Господніх звірень. Бог нам звіряється. А з чого випливає звірення? До чого в людині адресоване звірення?
Я.Ж.: До нашої свідомості, до людського розуму.
Ю.Т.: А до якого розуму? Чи того розуму, який займається фізикою, хімією, чи навіть історією? Звірення дуже важливі в нашому людському житті. Ба більше – вони мудрі. Але не в тому сенсі мудрі, в якому розумною є фізика чи географія. Ми не можемо звірятися деревам чи тваринам, а якщо поети іноді це роблять, то вони трактують ці істоти як субститут людини. Отже ми, звичайно, мусимо звірятися розумним істотам. Що б не казали, в ідеї об’явлення закладена величезна дооцінка розуму. Я би навіть сказав – драматична дооцінка розуму. Істота не розумна не здатна сприйняти звірення. Отже розум конче необхідний.
Я.Ж.: Але недостатній.
Ю.Т.: Трохи недостатній.
Я.Ж.: Те, що Господь Бог звертається до людського розуму, є актом незвичайної дооцінки цього розуму, але це водночас досить ризиковано, може, занадто поспішно. Бо ж коли звертаєшся до розуму, то можеш або до нього достукатися, або ні. Відкриваєш простір для помилки, простір для зла, гріха...
Ю.Т.: Звісно.
Я.Ж.: А прецінь той всемогутній добрий Бог міг би так само добре, – а може це було би навіть простіше, – вкоренити, впорснути нам у генетичний код усе те об’явлення так, щоб ми мали спекулятивний спосіб мислення, але щоби цінності, які містяться в об’явленні, ми носили закодованими, як звірі мають інстинкти, завдяки яким виживають, як дерева, яким ніхто не мусить казати, що вони мають рости вгору. Щоб ми самі собою знали, куди нам рости.
Ю.Т.: Ти думаєш про спасіння людини без участі розуму?
Я.Ж.: Я думаю про таке спасіння, яке чинить Deus ex machinа³, автором якого є Бог, оскільки Він хоче нас спасти.
Ю.Т.: Можливо, за таким принципом будуть спасенні дерева, рослини, тварини…
Я.Ж.: Але чи той Бог, котрий велить людям пройти випробування перед здобуттям спасіння, але створює нас настільки слабкими, що ми маємо на це не надто великі шанси, справді є Твоїм добрим Господом Богом, а чи може Він є – по суті справи –жорстоким великим божим гравцем?
Ю.Т.: Чекай, чекай. В чому проблема? Я казав, що Бог звіряється. Завдяки чому звірення взагалі можливе? Завдяки тому, що Бог має серце, і зі свого серця переказує щось комусь іншому. А завдяки чому ти можеш прийняти звірення іншого? Лише завдяки тому, що ти також маєш серце. Поняття серця має дуже довгу історію, але воно повертається…
Я.Ж.: Як – простіше кажучи – вразливість?
Ю.Т.: Важко його визначити. Знаєш, серце лежить і в основі розуму, і в основі волі. Суть у тому, що між людиною і Богом та між нами самими відбувається якесь порозуміння сердець.
Паскаль каже, що розум має свої резони, і «серце має свої рації, яких раціо не знає»⁴. Спасіння завдяки розуму – це наповнювання серця якоюсь пізнаною істиною. Прийняття звірень Бога посеред зла цього світу і наповнювання свого серця звіреннями Бога.
Так укладається драма Бога і людини, що ми маємо об’явлення, а потім спасіння. Бо спасіння без об’явлення означало би спасіння людини без серця, тобто серце людини залишалося би збоку, а спасіння стосувалося би лише мозку, почуттів…
Я.Ж.: Але скажи мені дуже щиро: чи не волів би ти отримати чек in blanco на спасіння?
Ю.Т.: Я не був би тоді тим, ким я є. Відповім Тобі: а ти хотів би бути плакучою березою? В цьому вся проблема.
Я.Ж.: Чи Ти з цієї дилеми, із цього випробування черпаєш почуття своєї вартості?
Ю.Т.: Радше переконання, висловлене словами «воно добре». Об’явлення як звірення сердець дає мені відчуття, що «воно добре» – попри страхітливе зло світу. Але зло – знаєш – очевидно, що існує, і воно є для мене викликом, величезною провокацією. Думаю, що це передовсім величезна провокація для серця Бога, котрий звіряється, а звіряючись – довіряється. Бо є таке гарне – здається Платонове – твердження, що «хто звіряється, той довіряється».
_________________________
¹ Лк. 23, 34. Переклад о. І. Хоменка.
² Ст. 51 (у структурі т. зв. "Артикулу 1. Об'явлення Боже" офіційного перекладу). Процитований уривок з Догматичної конституції "Dei Verbum" (2), ухваленої на II Ватиканському Соборі.
³ Deus ex machinа (лат.) – дослівно "Бог із махіни": у давньогрецькому театрі існував сюжетний поворот, коли всі проблеми вирішували боги, зійшовши на землю до персонажів драматичних творів, це показувалося так, що на сцену в театральному механізмі (махіні) спускали виконавців ролі богів. У переносному значенні – раптовий поворот долі, вирішення проблеми непередбаченим шляхом за допомогою чуда.
⁴ У французькому оригіналі "Le cœur a ses raisons que la raison ne connaît point" (Pensées, 423-277). Український переклад наведено за: Паскаль Блез. Думки / з французької переклали Анатоль Перепадя, Олег Хома. – Київ: Дух і Літера, 2009. – С. 143.
Переклав Богдан Панкевич
Редактор перекладу Андрій Павлишин
19.02.2017