Памяти погибших інтелїґентів
Світова війна, якої вибух приняло наше громадянство в Австрії з великими надїями, а то з нетаєним одушевленєм, принесла нам — як доси — певне розчарованє, до якого причинили ся в немалій мірі важкі й кріваві втрати нашого народу на полї бою. Богато молодого, надїйного цвіту лягло головами в українських стрілецьких рядах, та безмірно більше синів нашого народу згинуло в рядах ц. і к. армії на всїх можливих теренах війни. Про перших писало ся в наших часописах — хоч неточно й неповно — все таки доволї богато, про других тільки в ряди годи і то випадково. А прецїнь їx геройська смерть, якою надїяли ся вони вибороти свому народови красшу будучність, повинна збудити в нас настільки пієтизму для їх памяти, щоб згадати про них хоч кількома словами, поминувши вже потребу таких згадок для національної статистики українських страт в сїй війнї.
При нагодї замічу, що статистика українських національних страт в сїй війнї булаб не тільки цїкава, але малаб немале значінє й вартість для нас самих, а при тім можнаб на неї нераз покликати ся. Передовсїм в Австрії, бо переведенє статистики національних втрат на рос. Українї з уваги на величезний простір, повну недостачу укр. преси й инші причини являєть ся просто неможливим. У нас можна се ще тепер вробити, по війнї буде також неможливо.
Хто забирав ся би до такої працї, повинен переглянути докладно всї наші часописи від початку війни, всї галицькі й буковинські калєндарі, звідомленя управ всїх східно-галицьких середних шкіл, матеріяли тов. "Академічна Громада" і "Сїч" у Відни, листи страт У. С. С., офіціяльні листи страт і деякі матеріяли, що тепер в рук їх приватних людий. В статистику повинні увійти не тільки погибші інтелїґенти, але по змозї й звісні з дїяльности селяни, загалом всї ті, що чимнебудь додатним — хочби як дрібним й незначним — в нашім національнім житю визначили ся. Про кождого погибшого треба би по змозї помістити отсї дані: імя й назвище, званє, коли і де роджений, де ходив до школи, в котрім полку служив, яку ринґу мав при війску, коли і де згинув, евент. відзначеня; а коли покійний відгравав ширшу ролю в нашім національнім житю, треба би се зазначити кількома словами. Думаю, що така поазбучна статистика наших страт в сїй війні появить ся вже в найблизшім калєндарі "Просвіти" ("Народний Помяник").
Руководячись отсими міркованями, подаю кілька нових імен і дат на згадку про погибших синів України в IV. куріни 24 п. п., про подвиги якого на сербськім й італїйськім фронтї читачі "Дїла" мали нагоду читати кількома наворотами ориґінальні справознаня. Дати про погибших подаю за перші два роки війни в тій надїї, що й инші курінї й полки оголосять публично по змозї повні листи своїх страт. Нехай не пропадає безслїдно наша крівава слава!
Перший, хто і інтелїґентів-Українцїв зложив своє житє в IV. курінї, був одн. доброволець Микола Горбовий. Походив з Косова, ходив до укр. ґімназії в Коломиї, опісля студіював право у львівськім унїверситетї. Був пильним і солїдним чоловіком, грав прегарно на флєтї і відзначав ся правим характером. Зганув в перших днях жовтня 1914 року на горі Власенїца в Боснїї.
Разом з ним згинув також одн. добр. Стефан Романовський. Ходив до укр. ґімназії в Коломиї, опісля був студентом лїсової академії у Віднї, де належав до тов. "Сїч" і до новоутвореного акад. спортового товариства "Хортиця". Був веселої й товариської вдачі.
Третим погибшим був одн. добр. Роман Ґушул, що згинув 21. жовтня 1914 р. на Романа Плянїна. Про нього була в своїм часї згадка у віденськім "Дїлї".
Разом з ним була згадка і про одн. добр. Івана Шинкарука, що наложив головою дня 28. падолиста 1914 р. на гор. Буква.
На тій самій горі згинули ще тодї одн. добровольцї: Олекса (?) Зубрицький, Микола Трусевич і Олекса Олесницький. Перші оба були ранені в черево і поховані враз з Шинкаруком в спільнім гробі.
Про покійного Зубрицького не міг я роздобути жадних інформацій; сказано менї тільки, що його мати має мешкати в Тернополї.
(Конець буде).
[Дїло, 16.02.1917]
(Конeць).
Микола Трусевич походив з убогої міщанської родини з Угнова. Ходив до української ґімназії в Перемишлї. Батько його, щоби удержати свою родину і сина в школї, виїхав до Америки на зарібки, Бл. п. Микола був вельми добрим і щирим хлопцем, до того мав все гумор, тож не дивниця, що був всюди люблений і пожаданий в товаристві. Залюбки брав участь в аматорських виставах в Угнові, якими й придбав собі немалу полулярність. Працював також в чит. "Просвіти" і а кружку "Сїльського Господаря". Як вибухла війна з Сербією, він разом з Горбовим й Романовським був уже в IV. куріни в Фочі, звідки й зараз рушили всї в поле, де перебули найстрашнїйші початкові хвилї воєнного житя.
Про смерть Олекси Олесницького довший час не можна було нїчого певного сказати, бо тїла його на побоєвищи товариші не найшли. Одначе з уваги на се, що у війнї ріжно буває, а від того часу минуло вже давно повних два роки без якої-небудь вістки про нього, мусить ся приняти, що й він наложив там разом з иншими головою. Тїло його імовірно поховали санїтети з якогось чужого куріня. Бл. п. Олекса був сином о. декана Альойзія з Чортівця, пов. Городенка. Ходив до української ґімназії в Коломиї, опісля студїював у львівськім унїверситетї право. Був гарним народним робітником і працював не тільки в своїм селї, де викорінив був майже зовсїм хрунївство, але й в цїлій околици. Без нього не відбували ся в сїм окрузї нї одні збори, нї одно віче, нї одна аматорська вистава, за що накидав ся на нього м. ин. кореспондент "Gаzеt-и Narodow-oї". Тїшив ся всюди великою симпатією, бо всяке скруженє умів собі зєднати своїми жартами й дотепами. Пишучий сї стрічки пригадує собі як нинї, як він бавив і веселив нераз в поли нас всїх, своїх товаришів, тодї, коли — як то кажуть — кождий з нас чув в собі з умученя найменшу кісточку...
Се були-б мабуть всї українські інтелїґенти IV. куріня, що поховані на сербськім теренї війни. Крім них згинуло там ще немало селян-патріотів, м. ин. кількох кошових "Січий", одначе імена їх менї невідомі.
Про погибшого народного дїяча, сїчовика зї Снятинщини, Ґерманюка, як також про патріотів-підофіцирів Андрія Ковальчука і Миколу Микуляка була вже в своїм часї згадка в "Дїлї". Всї три носили війскові відзначеня.
Дня 18. жовтня 1915 р. погиб на котї 588 біля Санта Лючія кадет аспірант Іван Луцький, іменований по смерти кадетом. Був відзначений великою срібною медалею хоробрости. Покійний походив зі шляхетської родини, ґімназію кінчив в Самборі; по матурі студіював право. Був вельми спокійний, працьовитий і пильний; працював над освідомленєм української шляхти в Самбірщинї. В полї був від лютого 1915 року.
Про погибших, кілька разів відзначених курінних офіцирів: кадета Евгена Гнатковсього і четаря Михайла Гнатюка, що лягли головами в половинї 1916 р., писало ся в "Дїлї" і в инших часописях, тому докладнїйше згадувати про них тут не будемо.
Останнім, що зложив свою молоденьку голову на склонї другого року війни, а саме в червни 1916 р., буде кадет-аспірант Пантелеймон Діяконович. Родив ся в шляхотській сїмї у Веречанцї на Буковинї 1895 р., до ґімназії ходив в Чернівцях. По скінченю 6 кляс захопила його війна. По зложеню доповняючого іспиту ("Eigаuzungsprüfung") і скінченю офіцирської школи вирушив в лютім 1916 р. в поле, де був нецїлих чотири місяцї. Се був молодий, білявий, вічно усміхнений хлопчина, справжна дитина. Любив дуже природу і свою Буковину, для якої думав посвятити всї свої сили.
Отсих кілька дат молодим борцям про вічну память.
[Дїло, 17.02.1917]
17.02.1917