Ірина Гах

 

Серед бурі нових напрямів в мистецтві я іду дорогою, на котру вступив ще раньше, перейнятий любовю ідеалів і краси, любовю першої молодости.

                                                                                                                                                            Дам`ян Горняткевич. Краків. 5.04. 1921

 

 

Церква завжди була осередком найвищої концентрації духовного, інтелектуального та творчого надбання українського народу. Незалежно від політичних чи соціальних катаклізмів у церковному просторі панувала особлива атмосфера, мирян оточували близькі для розуміння речі: всепрощаючі очі Святих, які дивились із різьблених і золочених іконостасів, краса та витонченість стінописів, штудерно виготовлені дерев`яні сповідальниці, хрести, престоли тощо. Із давніх часів до нині найбільш видовищним у церковному інтер`єрі було й залишається фрескове малярство.

 

 

На початку ХХ століття стінопис був особливо популярним у творчому доробку західноукраїнських художників: «Більшість розмальованих церков знаходиться по селах, і мандрівник буває нераз дуже здивований, коли у глухому сільському закутку побачить цікавий розпис  високого мистецького рівня, що вимагає витрати сили і праці і матеріальних видатків. Це також свідчить про культурний рівень і національну свідомість селянства в Галичині”, - писала українська преса на напередодні Другої світової  війни.

 

Відомі українські художники-монументалісти М.Бойчук, М.Сосенко, М.Осінчук, Ю.Буцманюк та багато інших продуктивно працювали на ниві розвитку церковної образотворчої культури, залишивши по собі справжні шедеври фрескового малярства, які увійшли до скарбниці надбань першої половини ХХ століття. До когорти згаданих мистців відносимо й Дам`яна Горняткевича (1892-1980), якому 13 листопада виповнилося би 125 років.

 

Його життя та творчість були присвячені рідному народові та Греко-Католицькій Церкві, через що Горняткевича в радянські часи офіційно забули. Проте досі маємо в церквах його надзвичайно цікаву та самобутню монументалістику.

 

 

Саме з творчістю цього маловідомого митця пов`язана історія створення «єпископської катедри» у мальовничому (тепер прикордонному) Угневі, найменшому за чисельністю містечку України.

 

Випускник Краківської академії мистецтв Дам`ян Горняткевич 1933 року дістав запрошення від отця Трешневського, пароха угнівської церкви Різдва Пресвятої Богородиці, приїхати до містечка «у ролі дорадника» щодо виконання у церкві нового стінопису. Без сумніву, таке прохання до молодого мистця було не випадковим: Горняткевич знався з донькою о. Трешневського – Іванною, з якою познайомився в період навчання у Кракові й активно спілкувався у театральному гуртку «Просвіти». Іванка Трешневська розповіла батькові про молодого художника-монументаліста, який на той час уже мав досвід у роботі зі стінописами, про якого добре відзивалися викладачі та студенти.

 

Перед тим, як запропонувати молодому митцеві таку відповідальну роботу, як стінопис великої церковної споруди, о. Трешневський звернувся до «Святоюрської Гори» й авторитетних осіб із проханням дати характеристику Горняткевичу як художнику-монументалісту, який якісно виконає поставлене завдання. Угнівський парох отримав позитивні відгуки про творчі досягнення Горняткевича, про що маємо документальне підтвердження: «Перед кількома днями був я в Угнові, де підписав умову на розпись місцевої Церкви. При цій нагоді згадав мені тамошній о. парох Трешневський, що саме Ви, Високодостойний Отче Ректоре, були ласкаві поручити мене до тієї праці, натякаючи на виконану мною поліхромію церкви в Настасові», – написав  митець до Йосипа Сліпого (Краків, 10 квітня 1933 року), отримавши офіційне запрошення до виконання стінопису угнівської церкви.

 

У травні 1933 року Горняткевич прибув до Угнева та розпочав роботу.  До приїзду молодого митця стіни церкви були частково розписані: «В головній бані й на стінах залишалися ще рештки первісного стінопису, який можна би було з деяким зусиллям підтягнути під рококовий стиль. Це малювання зображувало декілька груп святих в обрамування невибагливої орнаментики. Те все було виконане нетривалими клейкими фарбами, що за потягненням пальців давалися легко стерти… основним моїм завданням було усунути цей первісний розпис зі стін та відповідно закріпити тинк, що у деяких місцях відставав від цегли».

 

Отже, перед митцем стояло нелегке завдання: він мав змити старі розписи, «на чисто» підготувати стіни до роботи та створити нові мальовидла.

 

    

 

Значну частину роботи Горняткевич виконав ще до грудня 1934 року. Великі площі центрального купола художник заповнив сценою Вознесіння Господнього, під якою на південній стороні – менше за розміром зображення Розп`ятя. У тому ж часі були виконані дві постаті апостолів Петра та Павла, розміщені з двох боків іконостасу. Але найбільшу площу всіх стін центральної частини храму, художник заповнив орнаментами,  про що через багато років згадував: «Всі стіни були виповнені багатою орнаментикою; на пілястрах рясно золоченою, а на ширших площинах потрактованою у виді прокатних узорів. Спеціальну увагу звернув я на луки арки, що мерехтіли багатством орнаментики, спертої на прикрасах рукописів із княжої доби. Під ґзимсом бані простягався фриз із мотивами хрестів і виноградної лози». Такий підхід до творення церковного інтер’єру був традиційним у першій половині ХХ століття.

 

 

У тих роках художники максимально використовували площу стін, заповнюючи їх розписами від підлоги до куполів. Рівномірно та виважено чергуючи сюжетні композиції, зображення окремих постатей святих і орнаментальні вставки у вигляді розеток чи рапортних композицій, вони перетворювали нутро церкви у великій витвір монументального мистецтва, який вражав глядача великою кількістю розмаїтих сцен із Святого Письма, постатями Святих, християнськими символами. І всі ці композиції об’єднувала велика кількість орнаментів, які виконували не лише декоративну роль, але й доповнювали, об`єднували, а часом і домінували на великих площинах церковних стін.  

                                  

 

Стінописі угнівської церкви відзначаються надзвичайно цікавим трактуванням  релігійно-історичних сцен: у великій площі церковної бані мистець розміщує головну сцену Покрови Пресвятої Богородиці, де під омофором зображено дві великі групи постатей, між якими з легкістю пізнаємо ап. Андрія, св. Ольги та Володимира, Нестора Літописця, короля Данила та гетьмана Мазепи, Т.Шевченка та М.Шашкевича, полк. Вітовського, митрополита Андрея, мецената міста Угнева, фундатора церкви С.Жуковського, за ним стоять жінки у національних строях різних регіонів України: Холмщини, Підляшшя, Гуцульщини, Київщини.

 

 

Власний задум і трактування саме такого змістовно-композиційного рішення Горняткевич пояснив таким чином: «Інспірацією для мене були два пам`ятники монументального малярства, що саме тоді поставали у Львові й Жовкві, а вістки про них доходили й до Угнова. У Львові закінчував під ту пору розпис вірменського собору молодий, дуже талановитий польський маляр Ян Розен із Варшави... Ще більше патріотичних акцентів впровадив у поліхромії церкви оо. Василіян у Жовкві Юліян Буцманюк. Перед очима глядачів розкрив він цілі сторінки з давньої і новітньої історії України з постатями не лише діячів церковного життя, але також політиків, мужів науки, літератури й мистецтва. Такий самий композиційний задум провадив теж великий український мистець проф. Петро Ів. Холодний у своїх чудових вітражах св. Успення у Львові».

 

 

Величаво та яскраво подані мистцем і два великих образи «Різдво Ісуса Христа» та «Ісус утихомирює бурю на морі», розміщені на південній і північній стінах у центральній наві церкви. Поряд із ними, на пілястрах у повний зріст зображено постаті рівноапостольних святих – княгині Ольги та князя Володимира.

 

За усіма роботами, які тривали у церкві особливо ретельно слідкували мешканці Угнева. У спогадах художника є епізоди, які надають історії творення цього величного твору особливого шарму. Приміром, дуже цікавими були реакції угнівського жіноцтва на той факт, що одна із мешканок була вибрана Горняткевичем для позування в одній із сцен у місцевому одязі (варто зазначити, що традиційний стрій учнівських міщан вирізнявся особливою оригінальністю, що й хотів передати художник). Угнівчанки категорично засудили вибрану «модель», пояснюючи невдоволення чисто жіночим аргументом: «Я маю до неї молитися?». Обурення було дуже бурхливим. І тільки довгі роз`яснення Горняткевича та пароха о. Трешневського заспокоїли найгарнішу половину містечка та «навернули» її до правильного рішення.

 

У червні 1936 року Дам`ян Горняткевич завершив стінопис учнівської церкви. Чи не найвищою похвалою за якісно виконану роботу з боку міщан для художника був випадок, який Горняткевич описав у спогадах: «Після закінчення розпису головної частини церкви, прийшов момент розбірки риштування… Я повернувся після короткої обідньої перерви … застав на риштуванні дві дівчини. Їх приявність … прямо розсердила мене й я доволі гострим голосом спитав їх, зачим вони прийшли туди. Тоді одна з них відповіла: «Пане артисте, не гнівайтесь на нас. Ми не могли здержатися, щоб не прийти аж на дошки. Ми тут – як у небі».

 

 

Угнівчанам дуже подобались розписи у церкві, і вони, протягом багатьох років із покоління в покоління передавали згадки про художника, який створив «угнівське небо».

 

По закінченні роботи не менш позитивною була й мистецтвознавча критика, яка високо оцінила роботу художника. Зокрема, світлини стінописів церкви Різдва Пресвятої Богородиці у містечку Угнів, були опубліковані в чеському мистецькому часописі „Salon” під загаловком „Сучасне малярство українських церков”, демонструючи у такий спосіб високий рівень українського церковного монументального мистецтва.

 

 

24 червня 1936 року Перемиський єпископ Йосафат Коциловський урочисто посвятив угнівську церкву, виголосивши при цьому пам`ятні слова: «Ваша церква може бути єпископською катедрою».

 

Втім, після Другої світової війни доля церкви була сумна – її закрили, якийсь час вона слугувала ангаром для сільськогосподарської техніки…

 

Найцікавішим є той факт, що ніякі переміни влади, використання приміщення церкви не за призначенням, час, негоди та людська байдужість не зіпсували стінопису. Стіни (за винятком лише тих площин, які замокли через пошкоджені дахи) й нині є в доброму стані: кольори яскраві та насичені, тиньк (ґрунт) та поверхневий шар фарб мають «первозданний» вигляд. Мабуть, не даремно Господь вберіг для нас ці непересічні твори.

 

 

13.11.2017