РОЗДІЛ «НАЗУСТРІЧ ЛЮДИНІ»


​РОЗМОВА ВОСЬМА: ÓБРАЗИ БОГА
(попередню частину див. тут) 

 

 

Ю.Т.: Чи ти, Яцеку, коли-небудь задумувався над тим, що означає слово «абсолют»?

 

Я.Ж.: Абсолют – це насамперед Бог.

 

Ю.Т.: Чому насамперед?

 

Я.Ж.: Бо людям невіруючим, тобто у світі без Бога, можуть з'являтися інші абсолюти.

 

Ю.Т.: Чи може існувати безбожний абсолют?

 

Я.Ж.: А власне, Отче Професоре: може, чи не може? Чи то буде абсолют, чи якась інша велика цінність?

 

Ю.Т.: «Дощ богів сипонув з неба на похороні єдиного Бога, котрий себе пережив». Це слова Лєшка Колаковського¹, котрий описує ситуацію сучасного світу.

 

Я.Ж.: Отже, можуть існувати безбожні абсолюти. І які ж то будуть цінності?

 

Ю.Т.: Цілий «дощ богів»! – справді? – «на похороні єдиного Бога, котрий себе пережив». У цьому власне й проблема – які цінності сьогодні заступають Бога.

 

Відкриваємо новий розділ «Катехизму» – розділ, якого, зрештою, немає у тридентському катехизмі. Цей розділ називається: «Бог іде назустріч людині». Звичайно, що старий катехизм також говорив про Бога, котрий іде назустріч людині. Але там відсутній розділ з такою назвою.

 

Я.Ж.: Отже, це питання набуває нової ранги. Чому автори цього нового – молодшого на чотириста років – катехизму надали йому такого високого рангу? Чи саме тому, що в сучасному світі інші, відмінні від Бога абсолюти відіграють щораз більшу роль?

 

Ю.Т.: Мабуть, так… В кожному разі, ситуація зумовлює, що перед нами постає нове завдання – не порівнювати новий катехизм із старим тридентським катехизмом, а зіставляти новий текст із тим, що відбувається навколо нас, що приносить наша сучасна дійсність. Перед нами постає завдання говорити про людей, котрі в своїх душах носять ідею безбожного абсолюту. Почнемо від цитати з нового катехизму…

 

Я.Ж.: «Своєю вільною постановою Бог об’являє Себе й віддає Себе людині. Він робить це, об’являючи своє Таїнство, Свій доброзичливий Задум, предвічно задуманий Ним у Христі заради всіх людей. Він об’являє Свій Задум у всій його повноті, посилаючи Свого Улюбленого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, і Святого Духа»².

 

Ю.Т.: Це слова про Бога, котрий є абсолютом. Кожне слово цих речень, які ти прочитав, вимагає окремого коментування. Але я хотів би, щоб ми зосередилися на абсолюті, який є Богом і про якого говориться, що Він діє, керуючись «своєю вільною постановою». Отже, маємо вільного Бога. Як ти думаєш, чи поняття «вільного Бога» могло знайтися в тридентському катехизмі?

 

Я.Ж.: Мабуть, не в такій інтерпретації, бо про тамтого Бога говорилося радше, що Він є всезнаючим, всемогутнім, справедливим, добрим.

 

Ю.Т.: Щоправда, християнська традиція завжди стверджувала, що Бог у стосунку до людини завжди є вільним…

 

Я.Ж.: …але в часи Триденту це твердження перебувало радше на марґінесі розважань.

 

Ю.Т.: У кожному разі воно не було висловлено так виразно, як у цьому катехизмі… Мені здається, що аби зрозуміти «вільного Бога, який іде назустріч людині», потрібно спершу придивитися до різноманітних безбожних абсолютів, які заволоділи уявою сучасного світу…

 

Я.Ж.: Ти кажеш: «безбожні абсолюти», – але не відповів, коли я тебе запитував: які ж то безбожні цінності виросли в наші часи до рангу абсолюту?

 

Ю.Т.: Звичайно, Яцеку, ми мусимо спрощувати, однак мені здається, що лише чинячи певні потрібні спрощення, ми досягнемо рівня глибини, необхідної для нашої сьогоднішньої розмови. Здається, що одним із таких безбожних абсолютів – а ця справа триває вже багато віків – є розум і раціоналізм, який співає хвалу розумові.

 

Я.Ж.: «Cogito ergo sum»³?

 

Ю.Т.: І це також.

 

Я.Ж.: «Я думаю, отже існую». Суть буття полягає у мисленні?

 

Ю.Т.: Цей абсолют має, звісно, дуже багату історію. Існують різноманітні раціоналізми. Історія раціоналізму почалася ще в Давній Греції, потім ішла через християнство – в історії християнства можна показати такі періоди, коли власне об’єктом найвищого поклоніння був розумний Бог, або іншими словами: Богу поклонялися найбільше завдяки Його розумові.

 

Але повернімося до свободи. Адже, коли ми бачимо в Богові насамперед розум, тоді свобода означає розумність. Бути вільним, означає бути розумним. Вільний Бог, чи вільний абсолют, – це розумний абсолют. Які це має наслідки? Якщо свобода Бога – це Його розумність, то сам Бог повинен керуватися принципами розуму. Він не може створювати квадратних коліс…

 

Я.Ж.: Ані дерев, що ростуть догори корінням? Ані гір без долин?... Отже Він передбачуваний?

 

Ю.Т.: Так, бо якщо я розумний, і Він розумний, то ми можемо як розумні істоти порозумітися. А можна ще сказати: оскільки Бог розсудливий, то не може вимагати від людини чогось нерозсудливого.

 

Я.Ж.: Нерозсудливого, себто, наприклад, чого?

 

Ю.Т.: Нічого надзвичайного. Він вимагає лише звичайного чесного життя. Ця думка простягається аж до таких тверджень, що, наприклад, Бог не вимагає окремої Церкви, не вимагає ієрархії, а також не потребує чудес, адже, оскільки Він є досконалим розумом, то не може сам себе поправляти.

 

Я.Ж.: Він створив цей світ досить розумно, щоб не мати причин у нього втручатися?

 

Ю.Т.: Він один раз сотворив світ, а тепер уже тільки за ним спостерігає. Ця концепція відома під назвою деїзму. Але деїзм – це лише одна з інтерпретацій ідеї розумного світу.

 

Що діється тоді, коли людина починає наслідувати розумного Бога? Вона сама також хоче стати абсолютно розумною, розсудливою, порядною. З такої концепції Бога народилося англо-саксонське пуританство. Пуритани виснували з неї надзвичайно високі, але засновані на здоровому глузді етичні вимоги.

 

Я.Ж.: Насамперед: чудові, дуже прості правила.

 

Ю.Т.: «Май сім’ю, живи порядно». Пуритани охоче повторюють, що Бог любить прислів’я: «Хто рано встає, тому Бог дає», «Чого Івась не навчився, того Іван не вмітиме». Життя має бути розумним, але пуританська розумність не рафінована.

 

В сучасному світі розумність не обов’язково мусить мати божественну природу. Вона може бути абсолютом у світі, позбавленому Бога.

 

Я.Ж.: Бо так само добре можна вважати, що Господа Бога немає, але продовжувати шанувати раціональні правила?

 

Ю.Т.: Так, і тоді людина не ставить їх під сумнів, бо вони самі по собі стають абсолютом.

 

Я.Ж.: Щонайбільше – вони можуть бути лише об’єктом безугавного пізнання.

 

Ю.Т.: А людина, яка цей світ сприймає таким чином, дуже дивується іншим людям, котрі чинять нерозумно. Для такої людини зло сучасного світу насамперед буде діянням нерозумним, ірраціональним, абсурдним, суперечним здоровому глуздові.

 

Я.Ж.: Проте, коли ти кажеш Богові, що Він має бути насамперед розумним, коли ти нав’язуєш Йому залізну послідовність у вчинках, то тим самим ти відбираєш Йому частину Його Божої всемогутності. Бо ж ти не дозволиш Йому вчинити так, щоб дерева росли догори корінням…

 

Ю.Т.: Але я це роблю, керуючись загально прийнятим визначенням свободи, яке гласить, що справжня свобода завжди є розумною. Якби я заперечив розумність Бога, то сказав би: «Бог зійшов з глузду», а шаленець же не є вільною істотою.

 

Я.Ж.: А як бути з великими біблійними чудесами? Переміною води у вино? Уздоровленнями, які чинив Христос? Вони ж суперечать тій логіці.

 

Ю.Т.: Ані віра деїстів, ані віра пуритан не потребує чуда. Це віра, яка без чуда обходиться, ба навіть чудо їй перешкоджає.

 

Я.Ж.: Бо їхня віра відкриває Бога в логіці світу, а не в якихось чудах?

 

Ю.Т.: Вона каже, що Бог не потребує сам себе поправляти.

 

Я.Ж.: Чи це сумісне із ортодоксією Католицької Церкви?

 

Ю.Т.: У певному сенсі сумісне. Бо Католицька Церква каже нам вірити насамперед у те чудо, що пророцтва Старого Заповіту здійснилися в Ісусі Христі. Церква вірить у Євангелію і в ті чуда, які творив Христос. Натомість жодне інше чудо не є предметом віри.

 

Цей, здоровий раціональний глузд глибоко закорінений в Церкві, він є великою цінністю релігії, бо містить найпростіші цінності нашого щоденного життя: надійність, обов’язковість, пунктуальність, чесність.

 

Але перейдемо, Яцеку, в наших роздумах на другий рівень розважань. Уявімо собі абсолют цілком іншого типу. Абсолют, коріння якого сягають, зокрема, Декарта. Бог Декарта насамперед є могутнім. Свобода того Бога передусім у Його могутності. Я вільний, якщо щось можу. А коли я чогось не можу, то я тоді не вільний. Той Бог вистрибує з пут раціоналізму.

 

Я.Ж.: Він уже не мусить бути послідовним, мудрим, підпорядковуватись тому, що раз створив?

 

Ю.Т.: У світі того Бога є місце для чудес, квадратних коліс і гір без долин. Цей всемогутній Бог встановлює фізику цього світу.

 

Я.Ж.: І може її поміняти?

 

Ю.Т.: Може, тільки-но захоче. Це Він настановив математику людського розуму, але сам не залежить від того, що створив. Це, звичайно, знаходить відгомін у мисленні про людину. Бо людина, яка має такий абсолют, мимоволі сама наслідує те, що визнає абсолютним. Які це має наслідки? Що відбувається з тобою, коли ти маєш таку віру?

 

Я.Ж.: По-перше, ти можеш очікувати, що в будь-яку мить цей світ перевернеться догори дном…

 

Ю.Т.: Адже немає усталених правил! Певного дня світло Сонця може принести темряву, іншого дня сніг стане гарячим.

 

Я.Ж.: …по-друге, прислів’я втрачають актуальність. Відомо, щоправда, «не посієш – не пожнеш», але може в цьому світі без правил мені якраз пощастить, і я не сіятиму, але щиро помолюся, і Господь Бог так вчинить, що пожну. Тобто, манна небесна…

 

Ю.Т.: А запитаймо про безбожний абсолют, яким він виглядає у цьому світі абсолютної всемогутності? Отож, він пропонує людині життя як гру. Він каже: «Людино, визнач сама собі правила і грай за цими правилами». Чим тоді є політика, боротьба за владу? Чим є демократія?

 

Я.Ж.: Держава – це лише договір…

 

Ю.Т.: І то один із багатьох. Одна з великих ігор. «Щоб тобі не було нудно, я вигадав тобі економіку. Бався! Будеш вигравати гроші. Будеш мати розвагу». Але з цієї розваги народжується досвід неймовірного задоволення. Досвід того, що я можу…

 

Я.Ж.: Можу змінити цей світ. Цінністю стає зміна сама в собі. Бо людина таки прагне створити ті гори без долин і дерева, що ростуть догори корінням, людина постійно хоче підтверджувати, що може свій світ руйнувати і наново його кшталтувати.

 

Ю.Т.: Навіть, я би сказав, нищить людський глузд, свій здоровий глузд.

 

Я.Ж.: Але на цьому спирається увесь феномен двадцятого століття, століття, яке женеться за змінами.

 

Ю.Т.: Ми кажемо, що в цьому столітті немає Бога, але можемо сказати: є абсолют.

 

Я.Ж.: І тим абсолютом є зміни?

 

Ю.Т.: Насамперед, велике випробування могутності. Ніцше каже: «воля до могутності»⁴ – у цьому ключ до всього.

 

Я.Ж.: Ми розмовляємо про дві концепції Бога, чи – ширше – абсолюту. Про одну, в якій Бог, чи безбожний абсолют – це насамперед розум, мудрість, порядок, і про другу концепцію, про яку ми щойно говорили, в якій Бог, чи може абсолют, є насамперед могутністю, точніше – всемогутністю. Що на це каже новий «Катехизм»?

 

Ю.Т.: «Катехизм», якщо коротко, говорить про Бога, який іде назустріч людині, так: «Я люблю, значить існую». «Amo ergo sum». Тут провідна нитка, тут ключ, і тим ключем ми будемо намагатися відкривати наступні таємниці.

 

Я.Ж.: Чи це означає, що цей катехизм відкидає два оті способи бачення абсолюту?

 

Ю.Т.: Почекай-но, побачимо згодом…

 

__________________

¹ Цитата з есею видатного польського мислителя Лешека Колаковського (1927-2009) "Жрець і блазень".

² Стаття 51, офіційний переклад.

³ Cogito ergo sum (лат.) – «я думаю, отже існую»; фундаментальний засновок картезіанства, вперше Рене Декарт сформулював його французькою в «Розмірковуваннях про метод» (1637): «Je pense donc je suis».

⁴ Тут о. Юзеф Тішнер вживає філософське поняття «wola mocy», засноване на польському перекладі незавершеного твору Ф. Ніцше "Der Wille zur Macht. Versuch einer Umwertung aller Werte" (1888). В українському перекладі назва твору та зумовлене ним філософське поняття звучить, як "жадання влади".

 

 

[див. наступну частину]

 

Переклав Богдан Панкевич

Редактор перекладу Андрій Павлишин

 

 

 

11.02.2017