Можливе та неможливе

Я нарешті зрозумів, чому українці як народ завжди такі нещасні. І чому вони як народ ніколи не можуть досягнути того, до чого прагнуть.

 

 

Німецький філософ Артур Шопенгауер колись довго й наполегливо втлумачував легковажному людству одну просту істину: «Бажаючи підсумувати своє життя, варто будувати розрахунок не на пережитих нами радощах, а на тих стражданнях, яких вдалося уникнути… Немає гіршого божевілля, як бажати перетворити світ – цю юдоль страждань – у розважальний заклад, замість відсутності страждань ставити собі за мету досягнення насолоди і радощів; а дуже багато хто так і робить… Дурень женеться за насолодою і знаходить розчарування; мудрець же тільки уникає горя… Страждання, яких він уник, завжди залишаться цілком реальними. Обумовлене оптимізмом нерозуміння цієї істини служитиме джерелом багатьох нещасть… Щастя та насолода – це фата-моргана…, а страждання й біль – цілком реальні… Найкраще в цьому світі – це безжурне, спокійне і стерпне існування. Найкращий засіб – не бути дуже нещасливим і не вимагати великого щастя».

Люди загалом (а українці особливо) влаштовані так, що їм завжди здається, наче все найкраще – попереду і що саме до кращого треба готуватися. А якщо того кращого немає, то щось іде не так. Відтак вони починають шукати, хто у цьому винен. При цьому постійно забувають, що «краще – ворог доброго» і що їхнє сьогодення може бути найкращим із усього, що судилося пережити. Заради того ілюзорного кращого вони починають робити різкі рухи й подекуди руйнують навіть те, що мають.

 

Добру ілюстрацію дає Павло Тичина. Якось він написав: «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея – не може ж так буть!». Котрого року поет народив оце розпачливе «Не може ж так буть!!!»? 1933-го? 1937-го? 1941-го? Та ні, виявляється, 1919-го. Ще жила Українська Народна Республіка, ще тривала збройна боротьба, ще нічого не було втрачене остаточно. Незалежність ще була близькою й можливою. Попереду ще було десятиліття «українізації». Через 5 років повернеться з еміграції до Києва сам екс-голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Десятки тисяч галичан залишаться на батьківщині Тичини, щоби не вертатися в окупований ворогами край, а ще десятки тисяч лаштуватимуться в дорогу, щоби приєднатися до них. А тут такий розпач, наче все так зле, що гірше й не буде ніколи!

 

Наші політики чомусь забувають мудру засаду, на якій від століть стоїть цивілізована Європа: «Політика – мистецтво можливого». Натомість ось уже чверть століття дуже популярне інше гасло: «Будьмо реалістами – вимагаймо неможливого!». Популярне – бо парадоксальне, а ми – люди постмодерні й таке любимо. Автор – паризький лівак 1968 року Даніель Кон-Бендіт. Де він зараз і хто його пам`ятає?

 

Один мій приятель – прихильник автономії Галичини. У який спосіб він вербує своїх потенційних симпатиків? Ось у який: «Єдиним шансом ... було б створення і лобіювання «галицького проекту», який був би важливим для реґіону, а також корисним для всієї України… Не виключено, що … Європа взялася би його профінансувати… В такій ситуації Галичина упродовж 5-10 років стала б зразковим європейським реґіоном в межах України… Європа нарешті б побачила того східного сусіда, котрий не лише на словах, але й на ділі демонструє своє європейське походження. Європейці почали б масово їздити до нас, щоби подивитися на нового «східноєвропейського тигра» і щоб відвідати місця, пов`язані з культовими постатями європейської історії та культури. Київ же використовує цей факт, як приклад того, що згодом вся Україна може піти шляхом Галичини у методах перетворення на справді європейську державу, не лише за географічною ознакою. Донбас і Крим, Таврія і Слобожанщина, переконані позитивним досвідом, перестають боятися ЄС і НАТО, націоналістів і капіталістів, починають пишатися своєю незалежністю і прагнути до застосування європейських стандартів у своєму реґіоні, що призводить до створення громадянського суспільства «на місцях»... Київ здобуває все міцніші позиції в світі, а вплив Росії на «європейську» Україну стає все меншим і все делікатнішим. Все це створює підстави для виростання України на справжнього геополітичного лідера і для реалізації гасла: «Росія і Білорусь йдуть в Європу слідом за Україною!».

 

Інший мій знайомий стоїть на абсолютно протилежних позиціях. Якими арґументами він відмовляє «галицьких сепаратистів» від їхніх замірів? А такими: «Мені здається, що Україна буде такою великою, наскільки великими є наші мрії. Якщо ми хочемо бачити її від Дону до Сяну, то вона такою і буде. Якщо ми хочемо бачити від Збруча до Полтви, то вона такою і буде. Якщо ми не можемо побудувати велику Україну, то давайте будувати маленьку. Але, знову ж таки постає питання – яку маленьку, в яких межах? Інколи ця малість наскільки стає малою, що зводиться, наприклад, до Галицького району Івано-Франківської області. Потрібно бути веселішими, красивішими, і тоді таких настроїв не буде. Я за великі мрії. Бо Галичина – це теж мрія. Тільки мала».

 

(Цікаво, про що мріяли творці Люксембургу чи Швейцарії? Важко уявити, як у Великому Герцогстві Люксембург марять возз`єднанням з однойменною бельгійською провінцією. І чому Швейцарія після всіх територіальних розширень не перевищила розмірів тієї ж Галичини? Невже мрії мають бути завше імперіалістичні – лише «вшир» і ніколи «вглиб»?)

 

І тут згадуєш – не проти ночі будь сказано – Віктора Ющенка. Що він обіцяв народу 2004 року? «Бандитам – тюрми!», «Багаті поділяться з бідними», «Схід і Захід – разом!» – і всякі такі фантастичні речі. Все, що в нас нібито БУДЕ. Виконати такі обіцянки він, звісно, не міг, за що й був проклятий обдуреним народом. А якби він пообіцяв, приміром, що в нас НЕ БУДЕ державного свята «Дєнь защітніка Атєчєства» в колишній День радянської армії 23 фєвраля? Що в нас НЕ БУДЕ прем`єр-міністра з Калуги, який не може й не хоче розмовляти з нами нашою рідною мовою? Що НЕ БУДЕ в нас «двічі не судженого» напівросійського-напівбілоруського Президента? І що на додачу його головним опонентом НЕ БУДЕ коріфей популізму незрозумілого походження? Що НЕ БУДЕ в нас міністра освіти з заявами на кшталт «галичани – лакеї, які лише вчора навчилися мити руки», який викорінює все українське з голів наших дітей? Що НЕ БУДЕ в нас громадян Росії на посадах міністра оборони чи голови СБУ? Що НЕ БУДЕ в нас Південно-Західної залізниці в центрі країни, а Південної – на її півночі? Що НЕ БУДЕ в нас на кожному кроці «Вєлікай Атєчєствєннай вайни», а, отже, НЕ БУДЕМО ми ментально частиною «Вєлікава Атєчєства» зі столицею в Москві?

 

До речі, більшості з того в нас за Ющенка справді НЕ БУЛО, а решту неважко було скасувати. І от якби Віктор Андрійович саме це все тоді пообіцяв (і більше нічого), він би все це виконав, і ніхто його не звинуватив би в заведених сподіваннях. Але кого би він підняв на революцію такими обіцянками?! Адже ми не читали Шопенгауера, зате шануємо спадщину Кон-Бендіта.

 

 

ДИВИСЬ ТАКОЖ:

Головне – не сполохати!

22.04.2013