10 лютого 2007 року на весь світ пролунала сумнозвісна мюнхенська промова Путіна. Фактично з того моменту політологи ведуть відлік нової «холодної війни». Через 15 років вона ризикує перетворитися на «гарячу».
15 років тому у Володимира Путіна підходила до завершення його друга президентська каденція. Тож, згідно з тодішньою російською конституцією, він не мав би більше претендувати на посаду державного лідера. Тому в лютому 2007 року політики, які мило віталися з російським президентом у конференц-залі мюнхенського готелю Bayerischer Hof, де проходила 43-тя Мюнхенська конференція з безпеки, сприймали його радше як «кривеньку качечку».
Так, президентство Путіна видавалося на той момент успішним, з певної точки зору: Росія покращила свої впливи на світовій арені, збалансувала бюджет, стабілізувала внутрішню ситуацію (хай навіть ціною утисків опозиції, відстрілом дисидентів, ліквідацією незалежної преси і килимовими бомбардуваннями Чечні). Але всі вже очікували незабаром побачити нового російського лідера, Путінового наступника. Тому нічого поважного від ВВП вже не чекали.
І тут пролунала сумнозвісна мюнхенська промова російського президента. Публіка була просто шокована. Це видно за здивовано-невдоволеними обличчями присутніх, наприклад, тодішнього українського президента Віктора Ющенка, американського сенатора, доброго друга України Джона Маккейна, директора ЦРУ Роберта Ґейтса, генсека НАТО Яапа де Гоопа Схеффера, бундесканцлерки Німеччини Анґели Меркель. Мовляв, що це за тези такі лунають з трибуни? Якісь суцільні закиди Заходу, погрози й залякування. І від кого – від людини, котра перебуває на посаді останні місяці. Чи таки не останні? Що ми не знаємо?
Пригадаймо тезово, що ж таке прорік Путін за 30 хвилин свого виступу. Передовсім він наголосив, що більше не акцептуватиме модель однополярного світу, «світу одного господаря, одного суверена», яку нібито просуває США.
Далі Путін закинув Вашінґтону нехтування міжнародними договорами та нормами. «Ми бачимо чимраз більшу зневагу до засадничих принципів міжнародного права. Щобільше, окремі норми, та, по суті, чи не вся система права однієї держави, насамперед, звичайно, Сполучених Штатів, переступила свої національні кордони у всіх сферах: і в економіці, і в політиці, і в гуманітарній сфері – і нав'язується іншим державам. Ну, кому це сподобається?» – нарікав тоді Путін.
Мине трохи більше року, й Росія своєю інвазією в Грузію продемонструє всьому світові, що найбільшим порушником є вона сама. Причому звинувачуватиме Кремль у розв’язанні війни маленьку, але горду кавказьку республіку, яка лише намагалася захиститися від окупації.
Та у Мюнхені Путін ще стверджував: «Переконаний: єдиним механізмом ухвалення рішень щодо використання військової сили як останнього арґументу може бути лише Статут ООН... І не треба підмінювати Організацію Об'єднаних Націй ні НАТО, ні Євроунією». Ні самою Росією – хотілося б додати.
До речі, про НАТО. У мюнхенській промові вперше пролунав легендарний закид Північноатлантичному Альянсу щодо його розширення на схід. «Думаю, очевидно: процес натовського розширення не має жодного стосунку до модернізації самого Альянсу чи залагодження безпеки в Європі. Навпаки, це поважно провокуючий фактор, який знижує рівень взаємної довіри», – поскаржився Путін. Як бачимо, критика розширення поки що напрочуд м’яка. А слід наголосити, що до того моменту в НАТО вступили не лише всі країни посткомуністичного блоку Східної Європи, а й пострадянські Балтійські держави – Литва, Латвія й Естонія.
Ще м’якше російський президент висловлювався, відповідаючи на запитання журналістів про те, чим же Росії може загрожувати прагнення малих країн посилити свою обороноздатність, долучитися до західної архітектури безпеки. «НАТО – це не універсальна організація, на відміну від Організації Об'єднаних Націй. Це насамперед військово-політичний блок – військово-політичний! І, звичайно, залагодження власної безпеки – це прерогатива будь-якої суверенної держави. Ми з цим і не сперечаємось. Будь ласка, ми проти цього не заперечуємо. Але чому обов'язково потрібно висувати військову інфраструктуру до наших кордонів під час розширення?» – казав тоді кремлівський лідер. Мило, чи не так? Чекайте, чекайте, не мине й десяти років, як він заговорить значно жорсткіше. А ця «страшна» мюнхенська промова видаватимуться ахімськими казаннями Махатми Ганді на тлі актуальних заяв Путіна.
Ще вартим уваги був закид Путіна щодо системи протиповітряної оборони, яку США створювали в Східній Європі. Тобто систему, призначену аж ніяк не для нападу на когось, а для захисту від евентуальних загроз, зокрема й, звісно, з Росії. «Нас не можуть не турбувати плани з розгортання елементів системи протиракетної оборони у Європі» – поскаржився російський президент і пригрозив «відповісти асиметрично». Цю асиметрію міжнародні фахівці з питань безпеки та озброєнь розшифрували як встановлення в Калінінградській області ракетних систем «Искандер» і скерування їх на цілі в Європі.
Тоді, 15 років тому, ні учасники 43-ї Мюнхенської конференції з безпеки, ні експертне середовище, ні західне суспільство загалом не сприйняли поважно путінських погроз. Ніхто не побачив у словах Путіна ознак повернення до «холодної війни». Певно, були переконані, що ту сторінку історії вже остаточно перегорнуто, повернутися до неї неможливо, фукуямівський «кінець історії» відбувся.
Радше все, сказане Путіним, на Заході було витлумачено як прояв банального невдоволення Росії тим, що вона втратила статус наддрержави, світової потуги, як це було за часів Радянського Союзу. І, звісно ж, в усьому звинувачувала Захід, який нібито скористався пострадянським колапсом 1990-х років і сплюндрував усю російську велич.
Насправді ж усе з точністю до навпаки: США і ЄУ доклали максимуму зусиль та грошей, аби вивести з хаосу «Верхню вольту з ядерними ракетами». Росія отримувала море кредитів, ґрантів, безкоштовних консультацій тощо. Але в Росії про всю цю допомогу воліють забути. Навпаки, збережена образа на Захід волає про помсту. І помста ця почала падати на голови західних сателітів на пострадянських теренах, якими передовсім є Україна, Грузія та Молдова.
Тим часом західний світ, замість того, щоб насторожитися й виробити нову російську політику, лише висловлював співчуття Росії й продовжував підтримувати її й надалі.
Тож за потурання Західного світу проголошений Путіним у Мюнхені 2007 року початок нової «холодної війни» нині ризикує перетворитися на «гарячу». Причому відбутися все це має шанс на українських теренах. Бо тепер саме на Україну російський лідер проєктує всі свої претензії до Заходу, висловлені 15 років тому.
