Уже кульбабки витяглись навшпиньки.
Уже джмелиний чутно контрабас.
Сусідський пес потягується ліньки
що сторожить? – приховує від нас.
У нього простір травами укритий,
пожовклі голови кульбабиних суцвіть,
він проживає ситим сибаритом
свої дванадцять чи тринадцять літ.
Його стривожать перелітні гуси.
Джмелі влаштують дармовий концерт.
Він навіть дбати ні про що не мусить:
ні про будинок, пошту чи конверт.
Ні про кульбаб, які і так навколо,
ні про джмеля, який і так гудить.
Веранда, прибудова, крісло й столик –
оце й усе, що він тут сторожить.
Він сам-один, він сам собі за пана,
й за пана-брата, і за короля.
Така йому ув цім житті припала
кульбабка, наче глиняна земля.
Та ще дві смужки – океану й синьки.
Та ще поштар, що вкрасти норовить
– гадає пес – кульбабку, що навшпиньках,
та ще джмеля, що гучно так гудить.
Буяє світ в траві й над лабрадором.
Дзелений як в дитинстві, дзелен-дзвін:
то прозвучить тобі джмелиним хором,
то проросте кульбабкою в строфі.
03.05.2025