Соляріс

Квітнева прем’єра балету «Соляріс» у Львівській національній опері стала справжньою сенсацією цього театрального сезону. Композитор Олександр Родін, автор лібрето Василь Вовкун і хореографка Катерина Курман продемонстрували справжню творчу сміливість, коли перенесли на балетну сцену роман, який вважається одним із найскладніших для будь-якої художньої інтерпретації.

Станіслав Лем, як відомо, був незадоволений екранізаціями «Соляріса» і вважав, що режисери спрощують його сюжет – сюжет, який для самого великого львів’янина міг здаватися неосяжним, як сама галактика. І в цьому разі те, що не вдається передати мовою кінематографа, можна виразити саме мовою балету.

Бо «Соляріс» – це балет про пошук гармонії, про намагання встановити контакт там, де він, здавалося б, неможливий. Це про здатність людини відчувати, розуміти і прагнути взаємодії. І цей балет, що завершується перемогою контакту, особливо важливий для українського глядача. Бо він дає надію: людство здатне повертатися до нормальності, шукати діалог навіть у найтемніші часи.

«Соляріс» дарує це сподівання саме тоді, коли здається, що порозуміння недосяжне, коли люди губляться у власних комплексах і ненависті, коли інша форма життя видається настільки ворожою й далекою, що навіть смерть здається кращим вибором, ніж подальше прагнення зрозуміти. І, зрештою, виникає бажання знищити інше – лише за те, що воно інакше.

Саме тому ще у глядацькій залі я пригадав інший роман Лема – «Фіаско», останню книжку його довгої космічної епопеї. «Соляріс» я читав ще в дитинстві, і тому львівський балет повернув мене до самого себе – юного, сповненого сподівань і віри, що світ можна змінити. Що навіть найболючіші розчарування не завадять нам досягти гармонії та порозуміння, яке Родін переклав на мову музики.

А «Фіаско» я прочитав уже дорослою людиною. Не такою дорослою, як Лем, коли він писав цей роман, але з певним життєвим і політичним досвідом. І я розумів, що письменник має рацію: у спробі будь-якого контакту людство здатне діяти так, як герої цього роману, – тобто знищувати іншу цивілізацію, якщо її неможливо зрозуміти. «Фіаско» – це розчарування Лема не в космосі, а у Землі. І моє розчарування в політичному процесі. Якби хтось наважився написати балет за цим романом, це була б дуже жорстка і трагічна музика – аж ніяк не музика сфер.

І ось – поки на сцені Львівської опери танцюють «Соляріс», на політичній сцені один за одним розігруються акти «Фіаско». Ми переконуємось, наскільки незрозумілим і ворожим може бути інше – хоча б на прикладі поведінки нової американської адміністрації. Дональд Трамп, схоже, щиро не усвідомлює, що в сусідній Канаді чи у європейців можуть бути цінності й пріоритети, відмінні від грубого заробітку. Він не хоче знати, що люди можуть просто хотіти бути канадцями чи українцями – і це для них не менша цінність, ніж союз з Америкою чи Росією. Про Гренландію, яку просто планують «засипати грошима», щоб вона забула про свою самобутність, я вже й не згадую.

І це дуже схоже на зарозумілість Путіна. Адже російський президент набагато раніше почав демонструвати повну зневагу до бажань інших. На початку свого політичного шляху він був переконаний, що якщо правильно організувати голосування чи референдуми, сусіди Росії просто забудуть про свою незалежність і повернуться до Москви. А коли з’ясувалося, що це маячня, він почав стріляти. Саме так, як у романі Лема, написаному ще за радянських часів.

І хай це назавжди залишиться для нас питанням без відповіді: чому коли на сцені й у наших душах перемагає «Соляріс» і ми всі так прагнемо гармонії й порозуміння – у житті торжествує «Фіаско», а самозакохані малоосвічені люди намагаються диктувати іншим правила життя й навіть не цікавляться, що ми відчуваємо, про що мріємо.

Я вже не кажу про міжпланетний контакт, що досі лишається темою фантастичних романів. Фантастичних – не тому, що інші світи не існують, а тому що шукати контакту із ними дивно, коли на власній планеті панує ворожість і зневага до слабших.

Так, ця зневага – один із головних маркерів української національної історії. Українців позбавляли мови, культури, історії, права на існування. Вважали їхні прагнення до державності анекдотом. А тепер, коли ця державність є, – відмовляються її визнати на тій підставі, що частину регіонів вдалося підкорити чужій мові й культурі.

І ось уже представник американського президента повертається зі столиці колишньої імперії й пояснює, що війна – це тому, що Росія хоче повернути те, що вона сама спаплюжила. Те, що намагалася перетворити на своє – і так і не змогла.

Не змогла тому, що українство – як океан «Соляріса»: незбагненне для гнобителів, здатне жити за власними цивілізаційними законами й поглинати тих, хто намагається нав’язати свої правила. І водночас – відкрите до діалогу.

Але ті, хто поруч, здатні тільки стріляти – як герої «Фіаско». Чи навіть як деякі герої Соляріса, що пропонували знищити його живий океан.

Саме тому цей океан – метафора України. Його не можна примусити жити за чужими законами. Але й неможливо зруйнувати.