Щоб не було непорозуміння, заявляю, що я не є фахівцем українського мовознавства. Моє відношення до рідної мови таке саме, як у кожного українця, що виссав її з матірних грудей, виплекав в українських школах та в українському середовищі за австрійських часів, доповнював і направляв в Україні 1918/19-их років та вживав її на еміграції, перевірюючи її принагідно на зразках української літератури і науки.
Ближче зближеними до фахівництва є мої студії історичної, зокрема праісторичної минувшини України. І коли я займаю оце голос в актуальній тепер справі українського мовознавства, то спонукують мене до цього мої історичні пізнання, міркування та устійнення. Те, що піддаю саме під увагу й розгляд покликаних фахівців українського мовознавства, а то й доводжу до відома зацікавленого українського громадянства, обосноване перш за все історичними арґументами, порівнаннями й логічним ходом думок здорового хлопського розуму.
Найновіші наукові досліди навіть неукраїнських учених1) доказують, що започаткування расового розподілу племен і народів вийшло із трьох первісних родів людства: І. Европоідне з центром у західн. Азії, зараз за Уралом; II. Монголоїдне з центром у східній Азії, Манджурія, та ІІІ. Негроїдне з центром у південній Азії, Індія. З европоідного роду людства вийшли всі пізніші арійські народи, головно ж три групи, що лежать в основі поняття европейства, а саме: праґерманів, пракельтів і прасловян. Підчас їх мандрівки зі сходу на захід підчас останньої ледівцевої епохи, коли-то ще ввесь простір на північ від України покритий був ледівцем, докотилися праґермани аж до Атлянтику і взяли в посідання центрально-західню Европу, пракельти, що посувались через Малу Азію і Дарданелі, південно-західню Европу, a прасловяни південно-сxідню Европу.
Безпосередніми потомками тих прасловян, що перші сподобали собі і взяли в посідання життєвий простір України, є безсумніву український народ. Споконвічність незмінного власництва одного й того самого простору від первісних дідів-праславян аж до останніх внуків-українців теперішности стає очевидністю. Ця очевидність, потверджена археологічними дослідами, заставила навіть такого неукраїнського вченого світової слави як росіянин Ростовцев устійнити, що скільки б то чужих народів не перекотилося через Україну, автохтонна маса населення залишались завсіди на своїй споконвічній землі, а цією автохтонною масою є ніхто інший, як наш український народ2).
Маючи цей факт постійно перед очима при слідкуванні за процесом нашого народотворення дійдемо до висновку, що витворив він багатотисячний моноліт української раси, культури й мови.
Археологічні знаходи з т. зв. трипільського часу3) свідчать про дуже високий рівень тодішньої культури наших предків. Сліди її продержались аж до нинішнього дня в старовинних українських колядках, релігійних обрядах і звичаях українського селянства, що вже тоді творило незломний хребет нації. Цю знамениту культуру з-перед 5.000 літ, що запліднила була старомікенську культуру геленів, а через неї й европейську, назвали й тому навіть не свої, але чужі вчені — росіянин Ростовцев і німець Менґін — "українською культурою трипільського часу"!
Залишаючи на боці неважне тут питання, під якими переходовими названнями та при яких домішках крови відбувся змінливий розвій дальшого народотворення від української культури трипільського часу аж до перших історичних даних про антів-українців (І—VIII ст.) чи то про русинів-українців великокняжої київської доби (IX—XIII ст.) та врешті про українців козацької доби (XV— XVІІІ ст.) — вирішальним фактом залишається на монолітність народотворного процесу української нації в однім і тім самім споконвічнім і власнім життєвім просторі.
Водночас із кровним ішов також мовний процес творення українського народу, підпадаючи так само впливам чужих елементів, які зукраїнізувалися в автохтонній масі населення. Але підчас коли кровні і мовні домішкові елементи походили від народів, які майже безслідно пропали, як нпр.: сколоти, сармати, алани, русціни, ґоти, хазари, звари, печеніги, половці і т. д., то український нарід не лише залишився при життю, але витворив і виявив свою індивідуальність далеко раніше, ніж на арену історії виступив польський народ чи ще пізніше започаткований і народ московський.
Народотворення москалів чи пак пізніших росіян започаткувалося в північних колоніях великокняжої держави щойно в ХІІІ—ХІV-их віках4). Та й відбулось воно під впливом колоністів-українців із високо-культурного Києва і цілої України на підложжі фіно-угрійських племен, що були потомками тих пранародних груп, які вийшли з монголоїдного роду людства і зайняли простір північної Европи по занику ледівця. Очевидно тоді, що в основу новотвореної московської мови могли ввійти тільки мовні елементи старо-української мови, а не навпаки. Таке впливання елементів української мови в порожний тоді горшок московсько-російської мови стане ще очевиднішим, коли зважимо, що властива російська літературна мова є витвором щойно XVI—ХІХ-их століть під неменше вирішальним впливом українських учених (Прокопович і ін.) з Києва або українських письменників (Гоголь і ін.). Що більшість слів російської мови є буквальними або тільки змосковщеними українізмами, годі при такім її розвою сумніватися. Докладне відсоткове встановлення таких українізмів, засвоєних собі москалями було би вдячним завданням фахових мовознавців. Між іншим знаємо, що до перших видань творів Гоголя додавано слівнички українських слів. Опісля вже ні — й ці слова так і втопились у російській мові. А їх було чимало...
Аналогічно, хоч куди скоріше, бо ще в стадії мовного архаїзму прийшло і до засвоєння собі елементів прасловянсько-української мови поляками підчас процесу їх народотворення на підложжі балтійських расових племен, а південно-західніми словянами на підложжі іллірійськім чи тракійськім.
Так бачить дослідник історії України й її простору та народу кровні й мовні взаємини між нею та іншими словянськими відламками, з одного боку, a між нею і кровними монголами, a лиш мовними псевдо-словянами, Московії-Росії з другого.
Цю історичну дійсність переробила московська і її слідами ступаюча чужинна наукова пропаганда на службі російського імперіялізму на фікцію не тільки спільного словянства, але й спільного роду українців і москалів під спільною назвою Роciї. На фундаменті фальшивої т. зв. норманської теорії походження Руси ухитрилися москалі поставити куліси патьомкінського села під наголовком "єдино-неділимства" московського потомка монголоїдів і українського потомка европоідів. Таким науковим блахманом поруч із потоком золотих рубликів дав себе майже цілий неукраїнський світ разом із "малоросами" переконати, що черенним словянським народом є москалі-росіяни, а українці або вигадкою чи винаходом чужої інтриґи, або щонайбільше новотвором XVII-гo віку на польсько-московськім підложжі. В споконвічній хаті української історії і культури розсівся московський грабіжник, ограбивши і вигнавши з неї її справжнього власника і творця — український нарід!
1) Фон Айкштедт, де Морґан, Гавґ. Генрих. Сава Годін Уорд і ін.
2) Збудована деякими славістами теорія, гей-би-то започаткування прасловянства відбулося в глущах поліських мочар і болот, підходила би скоріше до комашні ніж до людей.
3) Назва ця походить від Трипілля біля Києва, де виконано перші памятки цієї старовинної української культури.
4) Сандерс, Мавродій, Покровскій та інші.
(Д. б.)
[Краківські вісті, 05.02.1942]
(Закінчення).
Коли б укpaїнцi були погодилися з такою долею, то й справді мусіли б були зректися всієї своєї багатої старовинної історії і культури, присвоєної собі Варшавою і Москвою. Але невпинно працею своїх і обєктивних чужих дослідників вдалося закрити цeй велитенський обман і тільки на наших очах удається окраденій до тепер Україні вступати в свoї історично-культурні права, як єдиній правній дідичці, своїх безсумнівних предків: із доби трипільської, датської, руської і козацької.
Аналогічно й паралельно до такого репатріяційного процесу в історії і культурі повинен би йти в парі і репатріяційний процес у мові. І тут треба би мовним фахівцям устійнити, скільки то нашого мовного майна засвоїли собі москалі й поляки та перестати зважати свої власні слова "москалізмами" чи "польонізмами". Тож, її не треба вже буде українцям, які знають польську мову, а не знають російської мови, втікати від польонізмів і попадати в москалізми і навпаки від москалізмів в польонізми, коли зрозуміють, що більшість таких "москалізмів" чи "польонізмів" в українській мові по суті є "українізмами" в одній і другій сусідській мові.
Дотеперішний звичай вирікатися та оминати суто-українські слова тільки тому, що вони засвоєні сусідами, рівнялось би такій самій ампутації своєї рідної мови, як зречення засвоєної собі росіянами старої yкpaїнськоі історії чи культури, ба навіть землі!
Дивовижність і недоцільність такого способу обмежувати свої історичні, культурні, мовні, простірні, а тим самим і національні добра, можна бачити на такому прикладі: Як ба виглядала італійська мова, коли б із неї повикидати всі слова, що їх перейняли або засвоїли собі інші споріднені романські мови? Що залишилось би з німецької мови, якщо б викинути з неї всі запозичені спорідненими германськими, або й негерманськими слідами слова? А чи ж багатство англійської мови не полягає саме в тому, що вона засвоїла собі безліч мовних елементів кельтської, ґерманської і романської мови та постійно засвоює собі елементи всіх мов бритійської імперії? Коли б викинути з анґлійської мови всі ці засвоєні слова, то з найбагатшої мови зробилась би найбідніша. Це само було б, якби викинути з неї всі ті слова, що їх собі присвоїли неанґлійські мови. Особливо ж тоді, якби анґлійські мовознавці, аналогічно до наших, уважали навіть суто-анґлійські слова чужими тільки тому, що їх уживають і сусіди.
Дотепер черпали поляки та москалі з пребагатої скарбниці українських цінностей: простірних, історичних, культурних, мовних і т. д. Відбувалося це звичайно насильницьким загарбуванням чужого майна або внаслідок природніх сусідських взаємин.
Факт, що зі скарбниці нашої української матеріяльної і духової культури могли всі наші вікові сусіди так щедро черпати, можна вважати доказом величі і пребагатства нашої минувшини й находити в тім деяку потіху. Але й добровільно зрікатися засвоєного собі чужими нашого власного майна і навіть прав на нього — це нікому не зрозуміле.
Питання це актуальне і зокрема тепер, коли ждеться на академічну розвязку всіх мовних спорів і сумнівів!
Чи ж не доцільніше було би залишити нашим сусідам журбу, як їм позбуватися "українізмів", замість журитися нам, як замінювати вкрадені нам слова дивовижними ново творами чи відрізувати їх від власного мовного тіла.
Вилікувавшись із комплексу меншовартости й устійнивши на основі дослідженої історичної дійсности факт, що ми, українці, є справжніми прасловянами і що з нашого невичерпного джерела культури черпали всі сусіди, — не треба буде лякатися закидів, що, мовляв, "українська мова" складається із самих подібних слів до мови російської чи польської, а навпаки можна буде застиджувати різних надутих самохвальків доказами, що не ми їх, але вони нас обікрали і мають подібні слова у своїх мовах.
Ясно, що це не відноситься до тих усіх татарських чи інших слів, які з російської мови перейшли в нашу і споганюють її. Їх треба негайно виполоти, як поганий бурян. Таксамо всякої совітської "термінології" треба раз на все позбутися. Мова наша багата. Замість усяких "хазяїнів" маємо своїх "господарів", замість "памєщиків" — дідичів і т. д., бо ми були з прадавнини "з ласки Божої господарами й дідичами" — як писалось у старих грамотах — своєї землі. Саме йде про те, щоб тієї старовини не вирікатись та вміти відрізнити зерно від полови.
[Краківські вісті, 06.02.1942]
06.02.1942