У престольнім славнім містї, містї білого царя, по соборах бють всї дзвони і палять ся Богу жертви. На обличях ясна радість і надїя бє з очей, — в їхніх грудях задовіллє. Та чомусь ся радість — дика... а вдоволеннє у серцї — се спокій грізного ката, що зарізав чоловіка...
Город тїшить ся! Бо-ж війська, війська білого царя, віднесли щойно побіду у крівавій боротьбі. "Ще одна, ще дві, а третя закінчить кріваву справу — і рішить змаганнє люте в користь білого царя. Тож ликуйте, горожане, ви побідники будете, — лаврами вас увінчають... Світ увесь глядить на вас!" Так говорять "можні царства", слуха пильно темна чернь і, мов чарами закрита, забуває всї терпіння.
А тимчасом всї мінїстри і дворяне до царя сунуть роєю, — там ще нинї царь дає бенкет багатий, щоб як слїд вславить побіду. Всї начальники високі убірають ся святочно, бо-ж як небудь не являть ся перед батьком і царем.
А в палатї царь ликує. Biн усї свої знаки і клейноди дорогії й злототканую одежу убіра на себе нинї: в царській гідности і силї він явить ся у дворянства. Ось і вбрав ся! Ще погріть ся коло коминка біжить, бо осінній вітер дує за холодно під вікном... А в різьбленій штучно печі вже пала полїн чимало; царь стає і зимні руки до пожару простяга. Тепла роскіш оживляє скостенїлі його руки, — з задовіллєм він вдивляєсь у червоні язики...
А осїннїй вітер дує і герцює по дворі наче стадо диких коней. То пристане на хвилину, то завиє мов шалений, то в бігу притихне знову і заграє ледви чутно — щось немов жалібну нуту...
...Чом же царь — глядїть на нього! — в сїй хвилинї пильно слуха і, здаєть ся, в гомін вітру всїм своїм єством подав ся?... Що почув він? Чи могутні свої війська, як ідуть до побіди і до слави й хоругву свою несуть? Чи врочисті сїї співи і могутнєє "ура", — чи придворную музику, що небаром вже наспіє?... Ось, глядїть! Чому в сїй хвилї грізно морщить він чоло, — вколо уст його вказав ся усміх болю і терпіння!... Чом змінив ся на обличю, чом трясуться його руки, чом не може їх загріти, хоч у полумя кладе? Його вид весь каменїє, з болю тиснуть ся уста, — у простір своєї залї застогнав немов нїмий. Чи знайшов у буйнім вітрі тайну людського буття, чи відкрилось йому явно все, чого він ще не знав? Так! Побачив царь наш тайни, — та такі лячні-страшпі, що у вузькосердних грудях він не може їх змістить! Бо нe сили військ хоробрих, нї могутнього "ура", нї музики голосної не почув він в сей момент.
...Тихий стогін і зітхання тїл, конаючих в борнї... Плюскіт крови з ран широких, що відкрила біла сталь... Плач сиріт за любим батьком, що за ним і слух пропав, — і риданнє удовицї над могилою мужа... Зойк матерній — за синами — і болїсний плач сестриць. Біль душі старого батька і зітхання старика. Сльози милої дівчини, що за милим затужила, тужний сум ялиць столїтнїх, що заплакали над світом...
Всї ридання, плач і зойки до небес з вітрами йдуть і благають пімсти, пімсти в Справедливости всесвіта... А у тім страшнім благанню чути преважкий проклін — на виновника все-горя, на неситого царя. У молитві тої пімсти, у словах страшної просьби, у благанню покривджених — царь один на першім місцї!... Ух, як страшні! В його серцї біль пекучий вже зайнявсь і горить червоним пеклом і палить його сустави! На очах темнїє світло, у йогах нїме безсиллє, — він, слізьми умить заллявшись, ниць на землю припада. І рида і стогне важко мов ранений дикий звір, то заплаче знову з болю мов покарана дитина... Так ридає він без впину... і вчуваєть ся йому, що за морем слїз пролитих в грудях полекшав тягар!
— І ввиджаєть ся цареви, начеб у його риданню сироти з усього світа пільгу велику знайшли... Поза сльозами й риданнєм, що луна в його душі, вже не чує людських зойків нї сирітського плачу... І до неба зносить руки і навколїшки паде — і цїлує зимний камінь і блага: прости, прости!
— Так ридає царь, замкнувшись. А в палатах вже давно все зібрало ся дворянство на багатий царський пир. Всї чекають в нетерплячцї і самі себе питають: що там сталось? пізна пора, — царь не зволив ще явиться! І посланцїв посилають до "величества" в кімнату, але він ридає важко — і посланцїв проганя.
І зжахнуло ся дворянство! "Горе, горе, що буде?! Час бенкету — царь наш плаче... ах, він певно одурів!..." "Одурів — зійшов з розума..." — шепіт йшов із уст до уст... І без гучного бенкету всї дворяне розійшлись. — Й нїодин не спав в ту нічку, — рій понурих дум снував.
І здаєть ся, що в ту пору — менше плакало сиріт!...
[Вістник Союза визволення України]
21.01.1917