Американський хрест

Кіно примушує задуматися, кіно збуджує і тішить, кіно відволікає від проблем, кіно – це крем-брюле… Кожний фільм може давати щось одне з цього, або все разом, та для кожного окремо – по-своєму, через певний період життя, спосіб життя чи бачення життя. Поєднувати непоєднуване не радять, як рибу з молоком – може статися вибухова реакція. Втім, поява в прокаті майже одночасно двох взаємопротилежих стрічок – комедійно-музичної драми «Ла Ла Ленд» і максимально несмішої драми «Мовчання» – утворює дивовижну комбінацію, коли, протилежні в усьому фільми складають чітку і містичну у своїй суті фігуру.

«Ла Ла Ленд» – світло мого вечора, вогонь моїх мрій. Сон мій, моє приховане я. Кінчик язика тричі підстрибує між передніми зубами, щоб після третього сховатись в середині, збираючись із силами наступні дві години без упину гарцювати або пливти під джазове піаніно, блюзовий сакс чи свінгову трубу. «Ла Ла Ленд» – це кіно із добре забутого минулого, коли Боб Фосс був богом, а «Людину під дощем» ще наспівували. Один американський кінокритик написав: «Так вже не знімають», – і це відчуваєш від найпершої сцени, коли на забитому машинами з’їзді з великої траси автомобілісти вистрибують на своїх залізних коней і танцюють на даху під палючим сонцем Лос-Анджелеса, співаючи, сміючись, утворюючи увесь цей джаз просто зараз. І камера на стедікамі, мов та дзиґа, крутиться між машинами, обертаючись на 360%, стрибає від одного танцюриста до іншого, показуючи як до самого спуску з естакади, на сотнях передуючих машин, «ла ла ленд» існує так само, як і тут, перед глядачем.

Ла ла ленд – це не разова подія, це стан душі міської людини, це міріади звуків оточуючого світу, що зливаються в одну урбаністичну мелодію, де джаз межує з роком, поп-роком і диско, це постійний роуд-муві зі сходу на захід, чи навпаки, але завжди – вперед. Це чітка горизонталь людини, що живе рухаючись, граючи, співаючи чи слухаючи. При цьому живе на планеті Земля так, ніби життя одне, і треба встигнути повеселитися, напитися – набутися, аби не було шкода за втрачені можливості, дії та дієслова із закінченням «ся». В цьому сенсі, концепт і сам дух «Ла Ла Ленду» обмежений в просторі та часі, обмежений одним життям: дорога йде вперед не безкінечно, оскільки Земля конечна, і рухаючись по горизонталі, ти неодмінно прийдеш туди ж, звідки почав. Це життя по колу, від одного кохання до іншого, життя саме по собі, і цінність його як у кожного життя – в самому житті.

Як антитеза «Ла Ла Ленду» – фільм «Мовчання», де мова йде про інший рух – згори донизу і знизу догори, – по вертикалі. Де життя не має сенсу без Бога з великої літери, де важливі звуки – це молитва і напружене вслухання в тишу, з якої (може) заговорить Бог. «Мовчання» – це споглядальне, роздумливе і нехитре кіно. Тут камера не сіпається з боку в бік, бо і герої не метушяться. Тут драма навпіл замішана з трагедією. Веселощів немає. Лиш часом дрібка сміху. А все решта – питання віри, сенсу віри. Чому Бог не реагує на беззаконня, чому не чує молитви стражденних, не допомагає вмираючим за віру в Нього, не рятує тих, кого катують, не карає катів? Чому Він мовчить, коли у Нього просиш відповіді? Чи ми просто не чуємо Його? Ці питання для душі – мов метеори, вони падають, залишаючи грубі борозни, спалюючи навкруги все дрібне, несуттєве. Цим «Мовчання» сильне – питаннями, які воно задає, випростовуючись у повний зріст християнства, пробиваючи хмари і небо, виходячи далеко за межі показаного на екрані, за межі кадру, фільму, часу – теперішнього, занурюючись у минуле і утворюючи майбутнє. Звісно, якщо у когось може бути майбуття без усвідомлення теперішнього, яке – ніщо без минулого.

Разом «Ла Ла Ленд» та «Мовчання» утворюють такий собі хрест, переплетіння звичного і буденного з вічним і духовним, фактично уособлюючи наше життя в ідеальній його формі – коли і тіло є, і душа, і одне одному не заперечує. Переінакшуючи Еклезіаста, – є час на танцюльки, і є час на роздуми. Хибно казати, що мюзикл нижче, примітивніше – гірше – за драму, як неможливо стверджувати зверхність суті без наявності форми. Втім, треба визнати – у даному випадку сталося навпаки: «Ла Ла Ленд» – тріумфатор форми, це справжній успіх горизонталі, гімн життю, що тече тут і зараз, не піднімаючи голови. «Ла Ла Ленд» – хоч і приземлена, але досконалість. Тут головні герої чарівні та веселі, сповна розуму і повні сил, талантів і енергії життя. Райан Гослінг, граючи джазового піаніста, що мріє про свій джазовий клуб, переконливий у своєму житті стильного, впевненого і вправного мужчини-музиканта. Він такий собі ідеал, від якого тануть, мов свічки, глядачки. Його напарниця по фільму – приваблива Емма Стоун. Може, вона і не рівня Гослінгу в усіх його талантах, але її гра переконлива, і цілком надихаюча для більшості відвідувачів будь-якого кінотеатру в будь-якій точці світу. Бо всі ці люди тішяться сексапільній парі на екрані, і, уявляючи себе в одній з іпостасей, роздумують, як вони б вчинили: чи добре, що парочка розійшлася, і кожний із них порізно досяг кожної зі своїх мрій, чи краще любов – чиста та безмрійна?

Дотичним до яскравих акторів тут є феєричний антураж і захоплива до вигуків «вау» режисура Деміена Шазала, чий попередній дебютний фільм «Одержимість» отримав 2014 року головний приз Санденса і три «Оскари». А «Ла Ла Ленд» наразі – вже 7 «Золотих глобусів» і точно матиме щось на майбутніх, цьогорічних «оскарівських» перегонах. Бо неможливо не відзначити винахідливість і вигадливість у постановці танців-співів героїв, всуціль позбавлених тієї незручності, що може виникнути у сучасного глядача на перегляді несучасного жанру «мюзикл». І тут, здається, вершиною є органічність любительської «техніки» Гослінга та Стоун, далеко не професійних танцюристів, так само не наділених чеснотами переможців пісенних шоу на кшталт «Голос країни» чи «Х-фактор». Вони не Фред Астер і Джинджер Роджерс, не Альбано і Роміна Пауєр, вони лиш мають слух і добре завчили па, привнесені їх вчителями перед зйомками фільму, а назагал вони – як ми з вами. І глядач у це вірить, йде далі у своїх фантазіях, вважає можливим і собі так танцювати, співати… бути зіркою Голлівуду.

На жаль, «Мовчання» не може задовольнити всі вимоги і бажання свого глядача, що прийшов побачити дещо інше, відмінне від радощів та феєрії «Ла Ла Ленду». Екранізація роману японського письменника-католика Сюсако Ендо, виданого 1966 року, у свій час перевернула світ іншим поглядом на Японію. Роман долучив її до християнства в не меншій мірі, ніж ту ж таки Португалію, представники якої, троє священників, (і в дійсності, і в романі) на початку XVII сторіччя припливли до Країни Вранішнього Сонця з метою місіонерства. Один із вельми важливих романів для християн, «Мовчання» – про людину, яка не чує Бога, і навіть у моменти екзекуцій, молячи про допомогу, отримує лише німоту тиші. Одначе це не антихристиянський роман, навпаки, що й хотів донести світові через кіно режисер Мартін Скорсезе, у якого, як він розповідав, завжди були непрості стосунки з Богом. (Варто додати, що один із найкращих його фільмів, «Остання спокуса Христа» 1988 року, був дивовижно неправильно сприйнятий християнським світом, особливо католиками у Сполучених Штатах і РеПеЦе в Росії.)

Фільм виглядає як Скорсезева данина своїй вірі й усім віруючим католикам. Це робить йому честь як віруючому, та не знімає відповідальність з нього як режисера, який все ж таки не спромігся відшукати потрібної форми для потужного християнського меседжу. Хоча він зміг придумати чудову форму для свого шедеврального будистського «Кундуна» 1997 року. Ні особливого стилю камери, ні специфічних кольорів, якоїсь особливої постановки сцен немає, що підкреслювало би «мову» «мовчання». Немає і протилежного – гіпнотичної беземоційності Робера Брессона чи чорно-білого заглиблення Інґмара Берґмана. І в цьому великою мірою винні виконавці головних ролей: ну не підходить для ролі католицького священника, якого спокушають і катують японці, примушуючи зректися віри і наступити на образ Ісуса Христа, актор Ендрю Гарфілд. Не зважаючи на свій 33-річний вік, він схожий на хлопчика, в негативному сенсі, натомість мусить бути чоловіком, принаймні ставати ним по ходу фільму, показуючи боротьбу із внутрішніми та зовнішніми демонами. А цього немає. Він не Депарьє з фільму «Під сонцем сатани», не Кайдановський зі «Сталкеру» і навіть не Кіану Рівз з «Маленького Будди». А йому потрібно було би стати ними усіма! Та й Лайам Ніссон грає свою роль не краще, не вище за свого героя з бетменівського «Темного лицаря». Добре грає, та й усе. Може, їм потрібно було би дати подивитися «Босоніж по червоній землі», чи «Про людей і богів», або, як мінімум, «Місію» Ролана Жоффе?.. Назагал, кумедною і дотепною є лише вигадка-аналогія з японцем, що весь час зрікається Христа і весь час просить його за це сповідати і простити, перегукуючись тут і з апостолом Петром, і загалом з усіма слабкими людьми, що все одно продовжують залишатися християнами.

Скорсезе с виконавцем головної ролі Ендрю Гарфілдом

В надмірних ступенях ми можемо говорити тільки про заявку непростої та полемічної, теологічної теми про питання, що задаються (і нами також) Богу, і про відповіді, які для себе ми отримуємо. Мало хто, крім Скорсезе, наважувався говорити про «мовчання», особливо якщо це стосується Бога. За цю сміливість – хвала режисерові, що не йде за парадигмою сучасного кінематографа (що в більшості своїй на службі у великого капіталу гарує на його збільшення) і не занурюється у побутово-сімейні справи з прикрашанням тортику полуничкою, кремом-брюле і різноманітними серпантинами. Попри формальну невдачу «Мовчання» ми отримали, принаймні, шлях для думки, відмінної від щоденного пошуку хліба. Не хлібом єдиним, так? Прощання, боротьба із спокусами, добрі справи, погляди вгору. І це не відміняє погляди вперед, ресторани і танці. В поєднанні – сила, «Ла Ла Ленд» + «Мовчання», вертикаль + горизонталь = хрест, так само, як в сумі один + один отримуємо любов.