Із соціольоґії полїтичних партій.

Демократія й олїґархія в партійнім житю.

 

Великими надїями супровожала свого часу вся українська суспільність в Галичинї, а навіть часть польської, аґітацію за виборчою реформою до державної ради; з неменшими надїями виряжали вони послів до першого "народного" парляменту Австрії: се мав наступити на країну період демократії, а з нею всї полїтичні й суспільні благодати "народного правлїня". Приклонники загального й рівного виборчого права вірили, що з його здїйсненєм, наче лихий сон, розвієть ся панованє олїґархічного гуртка, жмінки великої польської шляхти, та країну огріють промінї демократії. Українські прихильники виборчої реформи, крім того, в її здїйсненє склали ще надїю, трохи не певність на національне визволенє з-під власти чужої олїґархії та на національно-полїтичну повноправність в своїй землї. Що ті українські сподїваня після введеня демократичного виборчого права не здїйснились, се виявилось аж занадто швидко. Не так швидко й ясно виявилось галицьким визнавцям демократії, що мрії про справдїшну демократію, справдїшнє правлїнє народного загалу, нетільки від виборчої реформи небогато наблизились до здїйсненя, а що вони взагалї, навіть при найприхильнїйших обставинах, до здійсненя дуже далекі — мало сього! — до здїйсненя в повнім обємі й непорочній чистотї нїколи неможливі. І — що та неможливість, се вислїв зелїзних законів людської природи, одиничної й збірної.

 

Дуже швидко в українськім (і в польськім) демократичнім таборі прийшли подїї, що могли — як не розбити віру в дїйсну демократію, то бодай її визнавцїв привчити скептицизму й обережности що-до демократичної дїяльности народних представників, які мали бути орґанами народної волї. Прийшли острі суперечки поміж парляментарними послами та їx виборцями, спори за полїтичну тактику, навіть за полїтичні принципи. Дуже швидко і дуже ярко виринули були суперечки між гуртом партійних послів та загалом партії в справі полїтичної тактики в державній радї. Суперечки ті ще памятаємо всї. Се звільняє мене від переказуваня їх ходу й змісту. Пригадаю тільки, що одним із пунктів, які викликали горячі спори в пресї й партійних з'їздах, було питанє, хто в останнїй інстанції здібний рішати про полїтичну тактику в парляментї — чи посли, котрі "на місцї", у Відни розглянули й "порозуміли" стан справи, — чи маса виборцїв, котрі, не бачивши своїми очима парляментарного будинку і не маючи "перспективи", з низин свойого провінціонального істнованя рада б диктувати їм, послам, принципи тактики. Посли (а бодай більша їх часть) станули на становищи безоглядної посольської автономії; виборцї домагались, щоби посли виконували волю й вказівки тих, від котрих одержали мандати. Перші, мабуть і несвідомі сього, при всїм своїм програмовім демократизмі, висловили протидемократичну тенденцію, змаганє до олїґархії; а домаганя партійної більшости були найпростїйшими домаганями демократії.

 

Суперечки такі вели ся нетільки в українськім таборі, а й в таборах польських партій; з останнїх найзавзятїйше в таборі "людовцїв". Згадуємо про сї справи тому, щоб на живих прикладах показати типове й загальне соціольоґічне явище, важне для всїх народів і часів: на вічну, хотїло ся-б навіть сказати — орґанїчну боротьбу між змаганями демократії з олїґархією, на ті нерозривно, наче два кінцї того самого маґнету, звязані з собою противні тенденції в житю людської громади. Ті явища надуже важні і варті сього, щоб їм близше приглянутись, і се з теоретичного боку. Бо полїтичний бік питаня, полїтичні симпатії й антипатії — се треба тут виразно зазначити — зовсїм не увійдуть в обсяг сих уваг*).

 

***

 

Аналїзуючи тенденції, що лягли поперек дороги до здїйсненя демократії, проф. Міхельс розкладає їх по таким ґрупам: 1) тенденції, яких жерело лежить в людській природї, 2) в сути полїтичної кляси та 3) в сути орґанїзації.

 

Підемо за сим подїлом.

 

*) Wolfgang Heine: Demokratische Randbemerkungen zum Fall Göhre. — Hans Block: Ueberspannung der Demokratie. — Robert Michels: Die oligarchischen Tendenzen der Gesellschaft. Ein Beitrag zum Problem der Demokratie (Archiv für Sozialwissenchaft und Sozialpolilik. XXX. — Toй сам: Zur Soziologie des Parteiwesens in der modernen Demokratie. Untertuchungen über die oligarchischen Tendenzen des Gruppenlebens. (Leipzig. 1911. Cтop. XIX + 400). — Toй cам: Einige Randbemerkungen zum Problem der Demokratie. — Eduard Bernstein: Die Demokratie in der Sozialdemokratie. — Toй caм: Gewerkschaftsdemokratie.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 19.01.1917]

 

(Далї).

 

1. Протидемократичні тенденції масової психольоґії.

 

А. Принцип спадкоємства полїтичної власти. Се кожному історикови добре відоме явище, що кляси, які мали власть у своїх руках, усе пильно дбали, щоб ту власть передати в спадку своїм нащадкам. Спадкоємство полїтичної власти завсїди було найпевнїйшим способом, як зберігти могучість своєї кляси. В обсягу полїтики потворюєть ся звичайне в царинї економії явище; змаганє старшого поколїня передати все своє майно дїтям та запевнити тяглість добробуту в родинї. Що в сїм інстинктї треба глядати за початком дїдичної монархії, се річ очевидна. Бажанє зберігти своїй родинї раз здобуте становище серед суспільности таке сильне, що в випадках, коли у членів пануючої кляси не було рідних синів (прим. у високих достойників римської церкви), спонтанїчною силою родив ся непотизм, як дальша форма інстинкту самозбереженя пануючої кляси. Осьтак навіть у державах, де правний порядок демократичний, стихійною силою зароджуєть ся аристократія хочби й без шляхотських титулів і гербів. Старі родини голяндського роду в державі Ню-Йорк, се безперечно аристократична кляса без шляхетських титулів. Що родини трастових мілїярдерів, усяких зелїзничих, нафтових, мясних і и. "королїв" північної Америки — справдїшна аристократія без зверхних аристократичних відзнак, се факт, про який не можна сумнїватись. Инший приклад: У новітній Нїмеччинї в останнїх 40 роках з величезною швидкістю йде вперед процес поглочуваня молодої промислової буржуазії старою родовою аристократією. Нїмецьке міщанство "февдалїзуєть ся". Значить, визволенє "третього стану" з февдальних пут дало в Нїмеччинї сей результат, що ним скріпились давні противники міщанства, шляхта, яку молода буржуазія надїляє свіжою кровю й новими економічними силами. Родинними звязками з аристократією нїмецька буржуазія "здобуває" собі "право" на повагу й власть, яку в суспільности мають аристократичні роди. Принцип (фіктивного) спадкоємства прискорює тут вхід молодих сил у старий світ пануючих кляс.

 

Б. Індиферентність й полїтична байдужність більшости громадянства та її потреба проводу. Скількість людий, які справді цїкавлять ся полїтичними справами та радо користують ся своїми полїтичними правами, розмірно дуже невелика. У великої більшости свідомість тїсної взаїмности між добром одиницї та силою держави не дуже то розвинена. Більшість не добачує взаїмного впливу між приватними справами одиницї та справами держави і мало цїкавить ся питанями публичної адмінїстрації. Вона вдоволена, коли знайдуть ся люди, котрі в заступстві її тими справами й питанями схотять занятись. Істнує в нїй потреба проводу, потреба проводирів, яка знова тїсно вяжеть ся з культом героїв, що глибоко вкорінив ся в психіку широких мас. Се суспільно-психічне явище не вступаєть ся, а навпаки — ще виразнїйше зазначуєть ся з процесом ускладнюваня державних функцій і справ. Чим труднїйше серед них зорієнтуватись, тим менше інтересу вони викликають у широких масах. Ті маси раді звалити незрозумілі питаня на вибраних проводирів, а разом із тим фактична (не формально-правна) демократія затрачуєть ся або не розвиваєть ся.

 

2. Розвиток державної бюрократії, як знаряд самооборони пoлїтичної кляси.

 

"Полїтичною клясою" називають деякі соціольоґи ту суспільну клясу, котра в дану хвилю має державну власть у своїх руках, себто клясу, яка — хоча сама є меншістю — з помічю державного апарату править більшістю суспільности та являєть ся фактичним запереченєм демократичного принципу. Се та кляса, котру маємо на думцї, коли говоримо про державу як особистість, яка живе, чогось хоче, до чогось стремить. Державі в сїм розуміню (себто "полїтичній клясї") потрібна бюрократія, як знаряд береженя власти в своїх руках. Інстинкт самоохорони велить новітній державі звязувати житєві інтереси як найбільшої скількости людий із своїми інтересами. На руку йде державі в тих змаганях теперішний суспільно-економічний порядок, який даючи змогу незасібним людям освічувати ся, не дає їм рівночасно відповідного їх духовим потребам і здібностям економічного занятя — в потрібній скількости. Витворюється т. зв. інтелїґентний пролєтаріят, а в тім пролєтаріятї дві кляси: одна зложена з тих, котрим поталанилось приступити до державного жолоба, другі з тих, для котрих при бюрократичнім жолобі вже не стало місця. Перша, се бюрократія, служба держави (значить, протидемократичної "полїтичної кляси"), своїми житєвими інтересами присилувана заступати й державні інтереси.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 20.01.1917]

 

(Далї).

 

Друга кляса се вороги держави і вічно неспокійні духи, проводирі полїтичної опозиції — спершу міщанської, згодом також революційно-пролєтарської. Державна бюрократія росте безупинно. Її істнованє сталось просто економічною конечністю, такою конечністю став ся й її зріст. Тільки отвиранєм що раз нових бюрократичних "посад" держава може прихиляти на свій бік одну часть інтелїґентного пролєтаріяту; без того сей пролєтаріят мусїв би скріпити ряди вічно невдоволених, ряди опозиції. В теперішнім суспільнім ладї побільшуванє бюрократії являєть ся одним із засобів самооборони держави перед деструкційними елєментами. Держава, себто пануюча меншість суспільности, впрягає в свій віз, бере в свою службу велику часть підчиненої суспільности, і то часть найбільш освічену, найбільш умово розвинену, можливо як найздібнїйшу. Навіть економічно незалежні верстви силкуєть ся держава до себе привязати: тим бюрократичним покостом, який творять усякі титули, ордери, відзнаки.

 

Все те — знамена розвитку державної бюрократії, а разом із сим також признаки протидемократичної сили, олїґархічних течій.

 

3. Олїґархічні стремлїня в рамках протиолїґархічного руху.

 

Маємо тут дїло з теоретично найцїкавійшими, практично найбільш пекучими, для здїйсненя демократії найбільш небезпечними явищами щоденного житя. Проти панованя "полїтичної кляси" піднїмаєть ся в суспільности oпoзиція, опозиція з долини. У своїх починах кожда така опозиція з долини — демократична. Всї молоді кляси, виступаючи до боротьби проти старого ладу, складали й складають світови святу присягу: не за свої еґоїстичні інтереси вони йдуть боротись, а за добро "цїлого людства", за визволенє цїлої суспільности з-під гнету "тиранської" меншости, за заведенє "справедливих" порядків, за здїйсненє повної демократії. Під кличами свободи, рівности й братерства увійшла в історію молода буржуазія. Згодом ті самі кличі підняв инший могучий клясовий рух робітницький; він брав ся нївечити теперішний економічний лад, руйнувати клясову, олїґархічну суспільність та здїйснювати всесторонню, повну демократію, суспільність без кляс.

 

Але буржуазія, побідивши противників, завела республику, не демократію. Ми бачили революції, демократій ми не бачили. А спадкоємець демократичних кличів — робітницький рух?

 

Орґанїзація сього противолїґархічного руху в великій части — протидемократична, тай — протидемократичні, олїґархічні стремлїня в тій орґанїзації скріпляють ся й ростуть разом із скріпленєм і зростом самого руху. Задача науки: спостерегти й зареєструвати той факт, проаналїзувати й описати те явище. Моралїзувати, етично цїнувати, ганити те явище, полємізувати з ним — так само не входить в обсяг соціольоґії, як в обсяг природних наук не входить моралїзованє прим. дощів або громів. Як усї соціольоґічні "закони", так і внутрішня тенденція всїх людських громад до твореня "клїк" і кляс, до олїґархії, стоїть — до певної міри — поза добром і злом.

 

Заки перейдемо до дальшого огляду протидемократичних явищ і тенденцій в серединї демократичних орґанїзацій, зупинимо ся коротко на загальній соціольоґії всякої орґанїзації.

 

Розглядаючи форми, що їх приймають гурти людий для співжитя побіч себе, для себе або із собою, та аналїзуючи явища, в яких обєктивуєть ся суспільня єдність, проф. Ґеорґ 3іммель*) між ин. зупиняєть ся на випадках, де дана суспільна форма основуєть ся на цїлости, зложеній з більшої скількости людських одиниць. В тих випадках єдність ґрупи обєктивуєть ся рівнож у ґрупі: так релїґійна суспільність воплочуєть ся в духовенстві, полїтична суспільність в адмінїстрації або армїї, армія в своїм офіцирськім штабі, всякі хвилеві збори в своїй президії, полїтична партія в своїм парляментарнїм заступництві. Се орґани суспільної єдности. Зложенє тих орґанів являєть ся результатом суспільного подїлу працї. Відносини між людськими одиницями се ткань громадського житя: питомі їм форми рішають про суть кождого згуртованя. В первіснім станї доконують ся ті відносини безпосередно, від особи до особи. Суцїльність дїланя являєть ся тодї висновком безпосередного порозуміня між одиницями та взаїмного полагоджуваня потреб. Релїґійна єдність висновуєть ся з потреби, що заставляє кождого віруючого гуртуватись із людьми тої самої віри, війскова орґанїзація з потреби оборонної або зачіпної акції, публична справедливість із безпроволочних засудів зібраної юрби; полїтична підчиненість із особистої висшости одної одиницї над рештою громади; економічна гармонія з безпосередних вимін поміж продуцентами.

 

*) Ґеор. Зіммель. Як зберігають ся суспільні форми?

 

(Далї буде)

 

[Дїло, 21.01.1917]

 

(Далї).

 

Одначе згодом ті функції перестають виконуватись самими інтересованими, а стають ся задачами питомими спеціяльним ґрупами. Кожда одиниця, замість просто відноситись до другої, входить у зносини з новосотвореними орґанами. Повстанє нових орґанів є знаком, що громада людий із припадкового й неповязаного, механїчного зборища окремих одиниць стаєть ся орґанїзацією. Ті орґани живуть своїм житєм, мають істнованє sui generis, істнованє незалежне нетільки від членів орґанїзації, а й від поодиноких одиниць, котрі той орґан заступають і в його імени дїлають. Так купецька верства, уконституувавши ся, стала ся автономічною одиницею, яка незалежно від волї одиниць виконує свою ролю посередника між продуцентами. Урядницька верства ще виразнїйше являєть ся обєктивною формою, крізь яку людські особи тільки переходять, а яка значінє їх самих часто зводить майже до нулї. Так і держава бере на себе обовязок збирати грошеві дачки, яких ріжні частини суспільности від себе взаїмно вимагають, тай орудувати ними. Так і церква є несобовим орґанїзмом, якого функції, доконувані священиками, мають своє жерело в пoтpeбax цїлої громади. Одним словом понятє "житєвої сили", яке що-до живих єств являєть ся хибним, та яке основуєть ся на ідеї, що рухи між частинами матеріяльних молекулів, котрих сума складаєть ся на житє, мають осередний пункт і основу в осібній житєвий силї, — те понятє являєть ся зовсїм правдивим що-до суспільних єств. У тих громадських орґанах є замкнені ідеї і сили, які зберігають істнованє громади та являють ся її висловом.

 

Отся здібність людий і людських громад орґанїзувітись, себто творити з поміж себе орґани, надїлені самостійним істнованєм і новими силами, які всю свою енерґію одержали від них самих, — ся здібність, то одна з найбільш характеристичних признак людської природи. Нетільки богів собі люди творили, надїляючи їх своїми силами й здібностями, піднесеними до надлюдських розмірів; не тільки твори штуки сотворили собі люди, вкладаючи в них свою душу, свої почуваня й настрої на те, щоби потім з них брати собі відраду й розраду; не тільки своїх другів і коханих надїляємо ми своїми думками на те, щоб ними більше радуватись, більше їх любити, — хочби й обманювати себе ними! — а гуртові свої потреби й сили люди обєктивують і зосереджують в орґанах, даючи рівночасно тим орґанам незалежне істнованє.

 

Яке значінє тих орґанів для збереженя громади? Ось приклад. Занепад старинних корпорацій в Нїмеччинї в значній мірі спричинила обставина, що вони не зуміли виобразувати своїх орґанів. Вони, з малими виїмками, жили майже тільки як механїчні зборища одиниць; тривкої обєктивної орґанїзації, що воплочували-б у собі їх суспільність, вони не витворили. Небезпеки, що випливають із такого стану, Зіммель дїлить на три катеґорії:

 

Де є здиференціоновані орґани, там має суспільний гурт більшу движимість. Коли-ж для кождої полїтичної, правної або адмінїстраційної акції мусить рушитись увесь орґанїзм, то ся акція являєть ся отяжілою в двох напрямах. Перш усього в матеріяльнім значіню. Як цїла громада має дїлати збірно, то потрібний її комплєт — річ, як загально відомо, дуже важка до переведеня. Та якби навіть перемогти ту трудність фізичної концентрації, то зістаєть ся ще неменша трудність концентрації моральної. Яким способом дійти до однозгідности у великій масї? Коли рухаєть ся цїла юрба, то й рухи важкі наслїдком усяких хитань і сумнївів, що випливають з окремішности інтересів, з ріжниць освіти та з байдужности членів. Що остання перепона (байдужність членів) дуже поважна, сього доказом хочби неймовірна байдужність загалу людности до участи в таких прославлених актах, як прим. referendum у Швайцарії.1) Навпаки, від усїх тих перешкод не терпить суспільний орґан (прим. парлямент), бо він сотворений для означених справ, зложений з розмірно обмеженої скількости людий та має змогу прискорити громадську дїяльність і перевести її докладнїйше.

 

Де швидкість полїтичного житя та змінчивість полїтичного положеня вимагає від полїтичної партії швидкости в рішенях і виступах, себто сього, що по нїмецьки зветь ся "Schlagfertigkeit", там загально партійне referendum, той найзнаменитший акт демократичного духа, може бути тільки перешкодою. Розумів се великий революціонер і полїтик Фердинанд Ляссаль, коли домагав ся, щоб його диктатуру в партії, диктатуру, яка фактично істнувала, партія признала теоретично оправданою і практично неминуче потрібною2).

 

Сконцентрованє громадської енерґії й волї в суспільнім орґанї дійшло тут до найдальших границь можливости.

 

1) Гл. главу книги Л. Кульчицького: Autonomia i federalizm.

2) Robert Michels. Der konservative Grundzug der Partei-Organisation. (Мonatssсhrift fur Soziologie, 1 пік, 4 випуск).

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 23.01.1917]

 

(Далї).

 

Які результати в економічній дїяльности приносить сконцентрованє спілкової сили й волї на спілкових орґанах, зложених з дуже обмеженої скількости осіб, се показала теорія і практика американських трестів*). В їх орґанїзації маємо рамки, в котрих розвиваються економічні відносини, та котрі здібні розширитись майже безконечно; факт, що ті відносини ростуть рівнобіжно із зростом тривкости орґанїзації, показує, які важні спеціяльні орґани для істнованя спілки та які недостаточні чисто-індивідуальні заходи.

 

Нерівність освіти, навіть нерівність в знаню даної справи, котра стоїть на черзї, є величезною перешкодою, коли загал учасників громади має рішати про спеціяльні питаня. Нема сумнїву, що спеціяльні урядницькі орґани або окpeмі комісії мають більше спеціяльного знаня, нїж цїла маса, та що їх істнованє усуває спори й суперечки, які мoгла б спричинити сама недостача відомостий. Мало сього. Коли недостача обєктивности спинює часто цїлу масу від одноцїльного дїланя, то причина сього не все лежить тільки в простій нетямучости. Тут має слово ще одна обставина. Роздїл на партії, викликаний спершу тільки невеликим числом принципіяльних питань, розтягаєть ся згодом також на инші питаня та згідність пропадає. Прим. полїтичні партії сїють суперечки також в релїґійних, естетичних і инших справах, хоч ті справи й не доторкали з першу принципіяльних спорів. Супроти сього економіка громадських сил подає арґумент за відданєм таких спеціяльних справ під компетенцію фахових орґанів та за усуненєм рішеня в тих справах з під хаотичних дискусій загалу.

 

Дальша користь із тих орґанїзацій лежить усїм, що вони дають громадським силам лїпший напрям. Се безперечний факт, що широка маса в своїм способі дїланя нїколи не може піднятись над розмірно низький умовий рівень, бо точка, на якій сходить ся дуже велика скількість умів, не може лежати богато висше тої точки, на котрій стають уми середної вартости. Правда, се правило не доторкає чутєвого житя: в юрбі родиться збірне напруженя чутя, взаїмне розжарюване одиниць, яке хвилево може піднести спільну пристрасть понад пересїчне напруженє відокремлених одиниць. Инша річ з питанєм про розум або нерозум дїл, викликаних чутєвим вибухом. Більш або менш інтелїґентна вдача так ухвалених постанов не може переступити пересїчної лїнїї, на котрій найздібнїйші одиницї сполучились із одиницями найменш здібними. Юрба може скріпити силу почувань, але не силу розуміня.

 

Збираючи сказане разом, треба сказати, що недостача спеціяльних орґанів в даній громадї являєть ся рівнозначною із низшістю тої громади в боротьбі з громадами, які витворили в собі такі орґани. Давні нїмецькі корпорації мусїли впасти, бо не були в силї оперти ся орґанам держави. "Мусїли впасти, бо хибувало їм те, що дати можуть тільки індивідуальні сили, сконцентровані в нутрі суспільних орґанів, — значить: швидкість рішаня, згуртованє всїх умових сил і та висша інтелїґенція, до якої здiбні тільки одиницї, які висуває вперед амбіція або почутє своєї відповідальности"**).

 

*

 

Після ceгo екскурсу із загальної соціольоґії орґанїзації вертаємось до спеціяльної теми олїґархічних течій всерединї противолїґархічного руху та бодай трохи подрібнїйше роздивимось в їх проявах. Перед тим ще одно застереженє (яке впрочім повинно бути самозрозуміле): Подаючи висше схему твореня орґанїзації, а зосібна розглядаючи користи такого олїґархічного складника орґанїзації, яким являють ся їх орґани, ми мали на увазї саме тільки порожну, ідеальну схему, та приймали в заложеню як найдоцїльнїйше виповненє тої схеми, значить, виповненє її в конкретних випадках як найрозумнїйшим змістом. Що той конкретний зміст орґанів орґанїзації, себто люди, не конче мусять відповідати вазї свойого становища, що прим. вибір деяких послів може бути великою громадською похибкою, та що за сим і користи орґанів розмірно зменшають ся, се треба як неминучу поправку раз на все взяти під увагу.

 

*) Правно-економічний нарис. (Часопись правнича і економічна, рік 1905).

**) Зіммель: ор. ck.

 

(Далї буде.)

 

[Дїло, 24.01.1917]

 

(Далї)

 

Міхельс, порядковуючи систему олїґархічні в соціялїстичнім руху, наводить на попертє прояви своїх слів дуже богатий фактичний матеріял, призбираний з історії і лїтератури соціялїстичних партій та із свойого широкого особистого досвіду. Тільки небогато й найголовнїйше з того можемо тут навести.

 

Нетільси пасивність більшости та спадкоємство полїтичного значіня хоронять власть олїґархічної меншости. Тїсної залежности більшости від зорґанїзованої меншости не усунуло також введенє демократичних форм парляментаризму в новітнє публичне житє народів. Парляментаризм не рівняєть ся панованю загалу. Нї полїтичні права послів, нї сам спосіб їх вибору не дають їм змоги все бути вірним висловом і знарядом волї народної маси. Їх компетенція більше або менше обмежена конституційними законами, їх вибір залежить не стільки від "вільної й несилуваної" волї більшости виборцїв, скільки від волї аґітаторів, впливових осіб у данім окрузї, тай — в Галичинї знаємо се найкраще! — від правительственних орґанів. Як відворотний бік такого стану річий виступає нетільки трудність, навіть неможливість доладного нагляду виборцїв над кождим кроком послів, а й повна недостача екзекутивної сили виборцїв проти вибраних послів. Після вибору посли de facto вповнї незалежні від "народного загалу" і його волї; за те доля того загалу, його матеріяльні й духові інтереси в дуже великій мірі підпадають під волю послів. У парляментарній системі не тільки нема чистої демократії, а навпаки — в парляментарнім заступництві виявляєть ся фактично олїґархія.

 

І та олїґархічна тенденція, як уже висше зазначено, лежить в сути кождої людської орґанїзації. Вона так само природна, як орґанїзація потрібна для збірного істнованя людий. В найважнїйших хвилях боротьби за платню не маси робітників самі себе заступають: їх заступає делєґація. Професіональних спілок без заступників і управителїв не можна собі подумати, їх нема. Навіть анархізм, який par excellence являєть ся змаганєм до свободи й самоозначеня людської одиницї, підпадає сьому законови, як тільки зійде з простору свобідної думки та береть ся орґанїзувати своїх приклонників у спілки для полїтичної дїяльности. Певна річ, инодї можна говорити тільки про чисто духові, ідейні впливи заступників на справи заступлених, одначе розрада ся дуже невелика. Кожде почутє сили (а вибраний заступник мусить у собі почувати сконцентровану силу виборцїв) викликає в людинї "самосвідомість" власти; володарські нахили дрімають у душі кождої людини — се елєментарне пізнанє психольоґії.

 

Звичка стаєть ся правом. Проводир, котрого вибирали протягом якогось часу, домагаєть ся вкінцї "права на вибір", яке, розумієть ся, робить усяку демократію ілюзоричною. Проводирі, котрі іменем маси промовляли й писали, терпіли полїтичні переслїдуваня й економічну недолю, йшли на засланє й до вязниць, — мусять від народної маси вимагати відплати. Вдячність маси виявляєть ся у виборах таких людий до дальшого проводу, виборах, яких вислїд уже заздалегідь можна знати, бо вони майже автоматичні. Що розпочалось вдячністю, те завершуєть ся тим засобом прикмет, які проводирі собі в своїм провідницькім досвідї призбирали, і які часто роблять їх дальший вибір простою технїчною неминучістю. Чим більше помотане полїтичне житє, чим більше потреба рутини й спеціяльного знаня в законодавстві або в управі робітницьких товариств, тим більше незалежним стаєть ся проводир від волї виборцїв.

 

З витворенєм проводирів розпочинаєть ся їх кастова ексклюзивність. В них родить ся бажанє статись замкненим у собі орґанїзмом, відосібненим навіть від решти партії. Нїмецька соціяльно-демократична парляментарна фракція чимало разів виступала в парляментї як самостійна корпорація та проводила свої погляди в супереч виразному домаганю самої партії. Стремлїнє відосібнитись від загалу проявляєть ся в домаганях заступників, аби їм вільно було доповняти своє число кооптацією без нових виборів. "Втиканя носа" звичайних виборцїв до парляментарних справ нїяка парляментарна фракція не любить. Приклад українських послів і польських "людових" дуже проречисто про се говорив.

 

Признаки володарства заступників над масами найочевиднїйше там пробивають ся, де стрічають ся суперечні інтереси або погляди обох сторін. Визначний проводир італїйської соціялїстичної партії Тураті в однім спорі з виборцями заявив: Соціялїстичні посли в парляментї служать пролєтаріятови, одначе з сею важною умовою, що пролєтаріят не вимагає від них чогось глупого. Розумієть ся, про се, що в данім разї "глупе", рішають самі посли, значить, право рішати застережене тільки їм самим. Се домаганє проводирів може з тактичних причин мати своє оправданє, одначе дїло тут не в сїм: тут іде про пізнанє, як мало ріжнять ся державні олїґархічні змаганя й течії (правительство, монарх і т. п.) від олїґархій пролєтарських. Посол почуває себе керманичем долї партії.

 

Тай він справдї такий керманич.

 

(Конець буде.)

 

[Дїло, 25.01.1917]

 

(Конець).

 

Часто говорять про "збуржуазнїнє" робітницьких партій. Такий процес іде з двох боків. Раз тим, що одиницї, видвигнені з пролєтаріяту на проводирів, разом із сим у своїх економічних і духових потребах стають в одну пару з буржуазією. Друге тим, що блеск пролєтарського руху притягає в його ряди синів буржуазії, котрі з правила стають на чільних позиціях соціялїстичних партій. I не треба бути безумовним визнавцем історичного матеріялїзму, щоб завважити, що із зміною пролєтарських економічних відносин на буржуазні зміняєть ся також полїтична й суспільна перспектива даних одиниць. Се не їх злоба, а обєктивна конечність.

 

Можна би безконечно більше наводити таких явищ і тез. Усї вони показують одно: вічне і природне сплетенє демократичних течій в суспільности з течіями протидемократичними, безпереривне змаганє двох противних стремлїнь людської волї. Наукові противники демократії бачать у сїм найсильнїйший свій арґумент проти демократичного принципу, проголошують абсолютне запереченє демократії природним законом, основують на тім "законі" свої арґументи за монархією, аристократією та иншими формами олїґархії. Невже така абсолютна правда справдї по сторонї противників демократії, реакціонерів усякого рода й барви? — Вернїмо ще раз до конкретного випадку.

 

Обговорюючи свого часу подїї в таборі польських людовцїв, автор сих уваг писав у "Дїлі"*) між ин. таке:

 

"Суперечка між управою людової партії, веденою п. Стапінським, і партійними мальконтентами має визначний теоретичний інтерес. Лїдер людовцїв, котрому навіть найлютїйший ворог не міг би зробити докору ізза надмірної субтільности в зверхнїх виступах і енунціяціях, своїм крепким: "малчать и не разсуждать!" на адрес опозиції в брутальній і наглядній формі дав вислїв загальному явищу з обсягу громадянського житя, старій як світ боротьбі між олїґархічними тенденціями в суспільности й демократією. Се в усїх народах і часах пекуча проблєма демократії. 3 противентва до пануючих відносин родить ся опозиційний народний рух та видвигає на своє чоло, як вислїв своїх ідеалів і змагань, одиницї та колєґіяльні репрезентації — партійні екзекутиви, начальні ради, посольські клюби. Їх рація й первісна мета: виконувати й висловлювати волю загалу своєї партії. Одначе згодом виявляєть ся в головах провідників стремлїнє статись чим ось більше, нїж простим "знарядом" демократії, виконавцем волї більшости, яка — до того — тепер представляєть ся їм уже не конче так дуже розумною й мудрою, як ранїйше. Психольоґічно зовсїм зрозумілий зріст особистої самосвідомости в у мах "лїдерів", членів екзекутив і клюбів, доводить до того, що вони почувають у собі "непомильність" у веденю справ своєї партії та з більшою або меншою неохотою глядїти-муть на тих своїх сопартійників, які мають инший погляд на партійну практику. Тодї пп. Стапінські крикнуть: молчать и не разсуждать!

 

"І прийдеть ся в нутрі демократичної партії аb оvо переводити боротьбу за свободу слова, за волю критики, змагатись проти догми лїдерської непомильности, — в самім нутрі демократичної орґанїзації пробивати шлях найелєментарнїйшому принципови справдїшної демократії: праву на критику й контролю публичної дїяльности проводирів, критику й контролю, яка сталить характери, образує уми та дає запоруку житя й розцвиту ідейних, суспільних і полїтичних течій.

 

"Споконвічне питанє про останнє: чому? людських порядків і дїл, споконвічний конфлїкт між демократичними й олїґархічними струями в суспільности, пробивають ся у теперішній внутрішній крізї польського людового сторонництва. Вони — вічні проблєми й трудности кождої демократичної орґанїзації."

 

Справдї! За висказом великого історика Момзена, що демократія заєдно сама себе нївечить, видвигаючи із себе олїґархічні сили, — є богато правди, — може цїла правда... Справедливу оцїнку сього може колись принесе якийсь світогляд, котрий не попадаючи в суспільну розпуку, безумовно признав би релятивізм усяких наукових і полїтич них ідеалів, — колись, бо досї такого світогляду в нас, захоплених боротьбою, нема. Тимчасом стоїмо на сїм, що демократія — ідеал, такий ідеал, само змаганє до якого дуже корисне кождій суспільности. Кождий демократичний рух викликає з сїрої юрби — часто проти волї проводирів — цїлий ряд чільних одиниць, котрі з принципу або з інстинкту раз-у-раз наново "ревідують" старі авторитети, наглядають їх дїяльність і запобігають осьтак неодному лихови. Демократія зістаєть ся ідеалом кождого молодого, народного руху, і се — не тому, наче-б народна маса не могла помилятись, а тому, що справдїшний демократичний порядок заохочує кождого до дїяльности й критики та дає запоруки проти схибленя без порівнаня певнїйші нїж аристократичний або бюрократичний лад, у якому увага на авторитет "власть імущих" вдержує при житю й плекає разом і лихе і добре.

 

Можливо як найтїснїйше обмеженє олїґархічних течій і наклонів усе буде метою тих людий, котрі хотіли б бачити при громадській дїяльности як найбільше число талановитих одиниць, які навіть серед недосконалої демократії мають змогу вибитись своїми здібностями з сїрої людської юрби, коли тимчасом навіть під "доброю" аристократичною системою їм така можність була-б заперта.

 

*) Ч. 270 за 1912 р.

 

[Дїло, 26.01.1917]

26.01.1917