Загадка імені художника Гайля

Ігор МИЦЬКО

В імені українського маляра XV століття можна побачити вірменське слово «вовк», а відтак – спробувати виявити його вірменських родичів. А ще – відчути причетність митця до частини фресок, намальованих 1418 року в королівській каплиці Люблінського замку.

Що ми знаємо про митця?

Уперше звернув на нього увагу 1875 року львівський історик Ізидор Шараневич. Він переповів привілей Гайлю короля Владислава Ягайла від 24 квітня 1426 року на володіння перемишльською церквою і приналежними до неї ґрунтами ¹. Тоді польський правитель постановив:

«Чинимо відомим змістом даної грамоти всім, як теперішнім, так і прийдешнім, кому буде потреба ознайомитися з цією інформацією, що беручи до уваги численні прояви ревності і вірності, яку виявив нам вірний Гайль, наш маляр священик інакше байтко з Перемишля (quae fidelis noster Hayl pictor sacerdos alias baitko de Praesemislia), у багатьох роботах із розмальовування наших храмів по нашій королівській землі у Сандомирі, Кракові, Сєрадзі й [інших?] землях Польщі старанно і ніколи не занедбував ніякої дорученої справи у своїй роботі. Тому, бажаючи цього Гайля, маляра нашого, удостоїти духовними ласками православних і через повинності та роботи, даємо, приймаємо і приписуємо йому та його законним спадкоємцям на вічні часи віддати готову руську церкву, розташовану на березі річки Сян у нашому місті Перемишлі, зі всіма користями та прибутками, які до неї належать. Ця церква за руським звичаєм освячена під відозвою Різдва Господнього або ж “Божогородства”. На цю церкву і на отця Гайля та його законних спадкоємців, призначаємо, даємо та навічно записуємо три чверті поля, сади, луки, які до тої церкви прилягають і біля неї розташовані. Даємо згаданому Гайлю та його законним наступникам від українців, осаджених там же на наших полях, на “сирому корені”, щоб кожен із них з будь-якого лану у будь-який рік на свято св. Мартина від себе та своїх спадкоємців сплачував по колоді жита, стільки ж вівса і по 6 грошів монети, яка є в обігу в королівстві. Також згаданого Гайля байтка, маляра нашого вірного і любого та його законних нащадків за його часів цим документом звільняємо і виключаємо від усіх та кожних наших данин, зборів, контрибуцій та інших податків. На засвідчення цього документу є

прикріплена печатка. Діялося у Городку наступного дня після св. Георгія мученика року Божого 1[4]26, у присутності світліших князів, а саме Федушка Любартовича, брата нашого милого, князя Гинька Івановича, князя Романа, Митка Дмитровича, князів наших любих, а також ясновельможних та доблесних Спитка з Тарнова, Петра Влодковича сандомирського підстолія, пана Флоріана та інших дуже численних достойників. Рукою велебного Станіслава Цьолека, підканцлера королівства Польщі, любого нам. На донесення того пана Станіслава Цьолека, підканцлера королівства Польщі» ².

У 1435-му, через рік після смерті Ягайла, перемишльська латинська капітула почала з Гайлем процесуватись за надане йому королем-покровителем право побирати десятину. «Проте суд не виніс остаточного вироку у розгляданій справі, а передав її на розгляд вищої інстанції – генерального з’їзду шляхти в Городку. Гайль не прибув на визначений термін 11 березня 1435 року, і внаслідок цього право до спірної десятини було визнане за капітулою» ³. Тобто, священик або відмовився від подальшого правування (отримав відступне?), або на той час уже не жив.

Дослідники звернули увагу на перемишльського українця, який фігурує в судових матеріалах 1407–1437 роках як Han, Hayn, Zayn, Hal. Оскільки в документах відсутні вказівки, що це священик чи художник, він не був остаточно ідентифікований із нашим малярем ⁴. На мою думку, тут йдеться про двох осіб. Перша – це Hayn, який мав сестер, що також носили незвичні імена Hajna та Nesta ⁵. Чоловічий антропонім Hayn зафіксований і серед українців Львова продовж 1465–1505 років ⁶. Натомість з художником можна гіпотетично пов’язати згаданого серед тих документів у 1421 та 1425 роках перемишлянина Гайля (Hal Rutenus / Hayl) ⁷.

Останньо був уведений у науковий обіг проочений дослідниками факт поріднення художника з правителем Галичини у 1340–1349 рр. Дмитром Дядьком, нащадком «по кужелі» галицько-волинського князя Андрія Юрійовича (†1323) ⁸.

Письмова згадка про Гайля – Tabulae Jablonovianae…, Amstelodami, 1743 (tabl. 58).

По різному відтворюють дослідники первісну форму імені митця, як Іоїль, Михаїл чи Геласій ⁹. На мою ж думку, тут ми маємо справу з вірменським прізвиськом Ґайль = Գայլ = вовк.

Антропонім Вовк не було унікальним для Галичини. Його носили українські бояри ¹⁰, зокрема, Волчко Прислужич; один рід нащадків Дмитра Дядька навіть величався Волчковичами ¹¹. Так називали своїх дітей і прийшлі поляки, на етнічних землях яких таке прізвисько також зустрічається (там відомий сандомирський урядовець Вільчек з Вроцімовіц) ¹². У Львові жив орендар львівських мит і жупи в Дрогобичі караїм Волчко Чольнер (†1441) ¹³.

За вірменську генезу прізвиська нашого митця говорить низка посередніх фактів. Як потомок Дмитра Дядька Гайль доводився родичем Васькові Дядьковичу, згаданому 1378 року на Перемищині. Тоді «пани хонька. васковая дядьковича жена. изъ дѣтьми своєми… продала єсть. тотъ мунастырь... именемь калениковъ ¹⁴. ц[е]рк[о]въ с[вя]тоѣ б[огороди]ци. оуспѣньє» ¹⁵.

З тексту грамоти не зрозуміло, чи пані Хонька була вже вдовою, чи при живому чоловікові продавала маєтність, яку успадкувала від своєї родини. Для нас важливо, що обитель, правдоподібно, названа на честь її попереднього власника – якогось Каленика, пов’язаного родовими вузами з нею та відтак із Гайлем.

Звертає на себе увагу небесний покровитель первісного власника монастиря. Мученик Каленик / Калиник Кілікійський (†250) не належить до дуже популярних православних святих. Натомість він особливо вшановується Вірменскою Церквою. Причиною цього є існування продовж 1080–1375 років на його батьківщині Кілікійської вірменської держави ¹⁶. У ній до 1441 року перебувала катедра католікоса, якому підпорядковувались і українські вірмени.

Святий Калиник (Афон, монастир Діонісіат, фреска 1547 року)

Львівські міщани також обирали цього святого за небесного покровителя для своїх дітей. У 1440-х роках у Львові проживає Калиник, син вірменів із Кам’янця, Богдана та Довлати Андріяшової ¹⁷. У 1445 р. у Львові згадується якийсь Михайло Кalinik ¹⁸. Зустрічаються й українці з таким іменем, як, наприклад, у 1514 та 1550 роках. В останньому випадку, правдоподібно, йшлося про батька фундатора друкарства на українських землях львів’янина Сенька Сідляра.

Такий антропонім бачимо і серед української шляхти, наприклад, його носив київський боярин Каленик Мишкович, відомий з 1437 року ¹⁹. Сином власника галицьких Підгайців боярина Діонисія (згаданого 1397 року) був Каленик (Фелікс Каленик). Вже його сини вживали батькове ім’я як прізвище ²⁰.

Поширення вірменського антропоніму в Галичині могло відбутись під впливом знаної свого часу особистості, власника не лише підперемиського монастиря, але і Святоюріївського у Львові.

Львівська Святогеоргіївська обитель

Вона була розташована поза мурами первісного міста. Зафіксована наприкінці XVI ст. легенда про заснування Львова розповідає таке:

“Свою назву місто має від гори, під якою воно лежить... Князь цього краю убив лева, що жив у яскині на горі, яку й тепер називають горою Льва. На знак цієї перемоги князь прийняв ім’я Лева... Якраз тоді, коли Лев готував для замку місце недалеко від гори Льва, його слуги помітили ще одну високу гору. Коли вони з нею знайомилися, натрапили на страшного дракона. Як тільки князь про нього довідався, знищив цього жахливого змія. Наказав також негайно на горі, де змій мав лігво, вимурувати церкву на честь св. Юрія (оскільки той також вбив подібного змія). Недалеко від церкви показують у скелі печеру згаданого дракона, яку називають тепер Змієвою Ямою ²¹. Церква Юра була першою будівлею міста після замку” ²².

Дещо іншу легенду переповів львівський поляк Бартоломей Зіморовіч († 14.ХІ.1677) у своїй латиномовній хроніці міста, датуючи заснування монастиря бл. 1280 року. «Під той час Василиск [Basiliscus], стрий Льва, князь жорсткого Духа, але, як часто буває у греків, по молодості, проведеній безжурно, на старість постригся добровільно в ченці і замешкував печеру, наїжену терням, що стояла отвором на схилі горба, котрий підносився над спиною міста, більше подібний до фавна, ніж до людини, цілий щетинястий, нечесаний, з великими бровами, худий, зарослий, з бородою запущеною до колін, що закривала наготу тіла, яко щит або килим» ²³.

«За його порадою, Лев побудував на верху того горбка букову церкву, обвів її монашими келіями, присвятив під опіку святого Юрія, старшини війська святих, вождя для себе проти поляків і співтовариша для стрия, що боровся з примарами пекла» ²⁴.

Як бачимо, у Зіморовіча князь-чернець зовнішністю нагадує святого анахорета Онуфрія, а біографічними деталями – хресного батька князя Юрія Львовича, литовського князя Войшелка (†1267), фундатора та монаха Лаврівського Святоонуфріївського монастиря на Перемищині ²⁵.

Святий Онуфрій (ікона зі Станкова, перша половина ХVІІ століття)

Що ж до княжого стрийка, то ним був волинський правитель Василько Романович, який не мав жодного стосунку до Львова, ніколи не постригався у монахи, помер і похований у Володимирі 1271 року.

Перша з легенд побутувала у Львові ще в ХІХ столітті. Іван Вагилевич зафіксував таке:

“Данило Романович назвав його або від імені сина Льва, або також від упольованого лева (як на початку нашого століття розповідало львівське міщанство)” ²⁶. Він же відмітив, що “на Русі, особливо на Покутті до цього часу існує традиція, що велетні жили на узгір’ях. Тих велетів називають “леві“, признають їм, що мали своє власне місто – Левігород (біля сучасного Львова)”. Тут йдеться про біблійних левіафанів (які в інших перекладах Біблії називаються драконами). Через псалом „На апсида и василиска наступивши, а поперши лва и зміи” тлумачилась у давні часи іконографія св. Юрія ²⁷.

У львівських переданнях простежується також відлуння чеських, угорських ²⁸ і польських легенд (про будівництво у грецькому стилі на Лисій Горі монастиря Святого Хреста – на місці руїн оселі гігантів чи циклопів) ²⁹ чи творів фантастично-казкового жанру (про чудовисько Базилішка у Варшаві та Вільнюсі). Левіафани присутні і в легендах Праги, поблизу якої розташоване давнє місто Левові Градец. Сама Прага заснована над Влтавою, чия назва споріднена з назвою львівської річки Полтви. В обох містах є Високий та Низький замки ³⁰. В чеській столиці культ св. Їржі (Георгія) мав глибоке коріння: храм на його честь тут споруджено у ХІІ ст., в ньому зберігалась реліквія – частина рамена святого ³². Саме з Чехії наш князь Ярослав-Георгій Мудрий, син чехині, запозичив традицію празника «Чуда Георгія о змії» ³².

У випущеному на початку ХVІІІ століття у Львові гербовнику К.Нєсєцкого занотовано: “Заснована церква св. Юрія у Львові в 1268 р. Юрієм, одним із українських князів” ³³. А саме під цим роком у Галицько-Волинському літописі згадується подія, що сталась у Володимирі. Тоді Лев Данилович убив князя Войшелка, хресного свого сина Юрія, за те, що він передав Литовське князівство не йому, а його братові Шварнові-Юрієві ³⁴. На думку Юрія Диби, Лев Данилович побудував львівський Святоюріївський храм, спокутуючи гріх за вбивство кума, на честь небесного покровителя сина ³⁵. Не виключаючи самої мотивації будівництва храму, можна запропонувати інше пояснення виникнення такої дати. У сфальшованій наприкінці XVI ст. грамоті князя Лева львівським домініканцям йдеться про заснування міста у 1268 році ³⁶. Таким чином, у використаному К.Нєсєцьким джерелі об’єднались два легендарні елементи – одночасність будівництва міста та храму із заснуванням Львова у 1268 році.

На думку Івана Крип’якевича, “львівський монастир в’яжеться з іменем князя Юрія Львовича; чи монастир заснував ще Лев на честь свойого сина, чи сам Юрій на свою пам’ять, чи може Юрієві сини на пам’ять батька, все-таки заснування Святоюрського монастиря можна відносити до життя Юрія, тобто до кінця ХІІІ в. або початку ХІV в.” ³⁷. Не виключено, що первісний храм збудував уже Лев Данилович у “своєму” місті на честь сина Юрія. Адже саме тут він, правдоподібно, збудував у Низькому замку каплицю на честь св. Катерини, яка вважалась родичкою його дружини Констанції.

У цьому зв’язку є досить вірогідними згадки у монастирських записах ХVІІІ ст. про ігумена Василія, який урядував в обителі до 1290 р., та його наступника Макарія, ереміта, який помер 1298 року ³⁸. Відомості про них могли бути у збережених ще тоді князівських грамотах, синодиках, на надгробках і церковних речах.

Юрій Диба висунув гіпотезу про спорудження церкви Левом Даниловичем за зразком володимирської святині на честь св. Михаїла, де поховали вбитого ним кума Войшелка ³⁹. Тому, на його думку, львівський храм св. Юра «був замислений як покутний храм-мартирій ⁴⁰».

Надалі заопікуватися обителлю міг і правитель Галицько-Волинської держави Болеслав-Юрій Тройденович (1323 – †1340) як храмом свого патрона, так і через особливу протекцію чехам ⁴¹.

Правдоподібно, вже тоді у обителі перебував архимандрит, єдиний на теренах Галицької єпархії ⁴².

Первісний львівський Святоюріївський храм спалили війська польського короля Казімєжа III під час нападу на Львів 1340 року, після празника св. Юрія. В історичній довідці про Львівську єпархію, складеній владикою Левом Шептицьким 1761 року, занотовано: “Розповідають, що в часи Казиміра Великого українці в церкві і на кладовищі заховавшись, протиставились всій королівській силі. І що король, здобувши храм, вигубив (“висік”) весь народ без милосердя” ⁴³. Можливо, причиною такої жорстокости було отруєння саме тут 7 квітня 1340 року князя Болеслава-Юрія Тройденовича під час празника св. Юрія, єпископа Метилени ⁴⁴ (патрона князя?). До слова, саме в Святоюріївському монастирі могла бути резиденція цього правителя ⁴⁵.

Розорення храму в 1340 р. підтверджується даними археологічних досліджень ⁴⁶. За це говорить і виготовлення для церкви 1341 року дзвону, в часи фактичного правителя Галичини Дмитра Дядька. У його написі підкреслювалась приналежність Львова (як і всієї Галичини) литовсько-українському князеві Дмитру-Любарту ⁴⁷. На користь правдивості львівської традиції свідчить і побудова бл. 1363 р. нової церкви.

Монастирський храм

У львівського хроніста ХVІІ ст. Бартоломея Зіморовича, добре обізнаного з документами міського архіву, під 1363 року згадується будівництво (насправді перебудова) Святоюріївського храму за проектом львівського архітектора Дорінга: «Церква вірменська і св. Юрія. У той же час вірмени зводили свій храм, (подібний) до гермафродита, частково цегляний, використавши одного і того ж архітектора Доре, який, можливо, будував для русинів Святоюрський храм на горбі, що височить над містом, і обидві будівлі, очевидно, зробив подібними за планом і оздобленням» ⁴⁸. Цю ж інформацію він чомусь повторив під 1437 роком: «Будуються церкви вірменська та св. Юрія. Вірмени та русини, скориставшись послугами того самого будівничого, у тих часах будували два однакові храми, одного розміру та виду. Вірмени в мурах (міста) на честь Діви, у лоно небес взятої, русини на передмісті на честь давнього воїтеля свого народу св. Юрія» ⁴⁹.

Першу з наведених Бартоломеєм Зіморовичем дат зведення Успенської церкви підтверджує низка документів. Насамперед, Дорінг (Doringus murator, Dorc, Dorchi) згаданий в львівських судових документах саме з 1363 р.; помер перед 26 жовтня наступного року ⁵⁰.

У 1356 р. король Казімєж ІІІ здійснив повторну локацію міста Львова, перемістивши новий центр на південь від первісного, княжого городу. Сюди ж із Підзамча перенесли свій релігійно-культурний осередок і вірмени, до нового храму. Він мусів бути зведеним, згідно з вірменськими церковними канонами за затвердженим єпископом планом ⁵¹. У 1363 р. вірмени Яков та Панос передали ними збудовану (edificavimus) ⁵² церкву Богородиці Вірменській Церкві та місцевій громаді. Стала вона осідком перенесеної з Луцька до Львова (1364 ⁵³), єпископської катедри, яку очолив владика Грігор.

Одзунський вірменський Богородичний храм (ліворуч), Львівський вірменський Богородичний храм (праворуч)

Будівництво Дорінгом обох храмів підтверджується і стилістичним аналізом пам’яток. Львівська вірменська церква Пресвятої Богородиці є зменшеним повтором храму Діви Марії з вірменського Одзуна ⁵⁴. За це говорять однакова загальна композиція храму, схожі бані з багатьма вікнами, щипець трансепту з вікном, аркадні кружґанки з північного та південного боків. Таку ж аркаду, нехарактерну для українського будівництва ХІV ст., бачимо на південній стороні Святоюрського храму, відомого за гравюрою А.Пассаротті. – Ф.Гогенберга 1618 року ⁵⁵.

Загальний вигляд української церкви схожий до двох сусідніх будівель монастиря у вірменському Санаїні – бібліотеки та ротонди, найдавнішого храму на честь св. Грігора Просвітителя (†325/326) ⁵⁶. Можливо, що первісно аналогічні об’єкти планувалось звести при Успенському храмі ⁵⁷, а після відмови від цього задуму архітектор використав їх концепцію у нашій церкві. Адже новопоставленим львівським єпископом став Грігор Великий ⁵⁸, тезка вірменського просвітителя, засновника і першого предстоятеля Вірменської церкви. Нагадаю, що, згідно з канонами, саме львівський владика мав затверджувати вигляд свого катедрального храму.

Бібліотека та ротонда в Санаїні (ліворуч) Святоюрська церква в 1618 році (праворуч)

У зв’язку з наведеними фактами можемо прийняти датою перебудови архітектром Дорінгом Святоюріївського храму також 1363 рік..

Власники монастиря.

Тривала львівська традиція та посередні відомості констатують княжий та патрональний характер обителі. Нею до польської й угорської окупації Галичини володіли представники династії Романовичів, а відтак – споріднений із ними по жіночій лінії Дмитро Дядько. Згодом, судячи зі всього, маєтність успадкував уже родич цього правителя Галичини – вірменин, боярин Каленик. Про це збереглись низка пізніших львівських судових документів ⁵⁹. Насамперед, потрібно відзначити той факт, що володіння в Україні православним монастирем чи церквою з боку особи іншої конфесії не було чимсь незвичним. Власниками таких наших інституцій були в той час католики, а в ХVІІ–ХVІІІ ст. навіть іудеї ⁶⁰. Та й між християнськими вірменською та українською конфесіями в той час не було конфронтації, у середині ХV ст. вірмени певний час навіть підпорядковувались перемиському владиці ⁶¹.

Наприкінці ХІV ст. вірменин Каленик володіє львівським Святоюріївським монастирем та приписаними до нього двома селами ⁶². Одне з них, Стронятин, відоме за судовими документами. Правдоподібно, другим було поселення навколо самого монастиря ⁶³ (де з кінця ХVІ ст. відома Святоюрська юридика). Відтак маєтність успадкували сини Каленика Гринько та Масько. Другий із братів взяв участь у антипольських виступах. В Олеському замку він разом з Івашком Преслужичем Рогатинським та навколишніми боярами продовж 1431-1432 років тримав оборону від поляків. За це король позбавив Калениковичів галицьких маєтностей ⁶⁴. Не допомогло їм те, що вони перед виїздом до Великого князівства Литовського попередньо заставили монастир і села своїй тітці вірменці Анні Нікошевій ⁶⁵. Король передав їх у заставу шляхтичу Андрію з Малехова. Однак, вочевидь, після смерті Ягайла (1434) Анна Нікошева та її син Петро Гамлядинович повернули маєтності до роду ⁶⁶.

Висновки

На підставі всіх виявлених документів є можливість у загальних рисах відтворити життєпис художника Гайля і відповісти на поставлене в заголовку статті запитання. Походив він з Перемищини, виводився зі славного роду правителя Галичини (1340-1349) Дмитра Дядька, нащадка «по кужелі» галицького князя князя Андрія Юрійовича (†1323). Вочевидь, матір або баба майбутнього митця була вірменкою, родичкою Каленика (власника монастиря на Перемищині та княжої Святоюрської обителі у столичному Львові). Саме вони, вочевидь, і прозвали його на вірменський манір Гайлем / Вовком. Він, правдоподібно, фігурує у перемиських судових актах у 1421 та 1425 роках. Відсутність згадки в них про священичий сан можна пояснити тим, що маляр його прийняв незадовго до видання грамоти Ягайла на перемиську церкву у 1426 році. Тим самим він убезпечував для своїх онуків-правнуків право не тільки володіти храмом, але і працювати / служити в ньому ієреями. Священик тієї церкви Андрій Гайлевич, його нащадок, відомий із 1630-х років ⁶⁷.

На час видання королівського документу українець з Перемищини зажив слави за розписи багатьох костелів на етнічних польських землях. Замовлення у нього Ягайлом художніх робіт зумовлювалось не тільки особистим пієтетом короля до православної культури (іконопису, руських музикантів) ⁶⁸, але і, вочевидь, високим рівнем мистецтва Гайля.

Непрямим визнанням славетного родоводу митця став унікальний для грамот королівської канцелярії тих часів факт залучення як свідків-гарантів чотирьох литовсько-руських князів. Першим із них став Федушко Любартович, формальний останній правитель Галицько-Волинських земель, далекий родич художника.

Помер митець у 1435-му чи в наступних роках.

Фундаційна інскрипція Люблінської каплиці

Антропонім Гайль – некалендарний, тобто, він мусів мати ще якесь православне ім’я. У цьому зв’язку варто нагадати, що люблінську королівську каплицю у візантійському дусі 1418 року розписали українські майстри Андрій, Кирило та Юшко ⁶⁹. Зглядно на визнаний Ягайлом величезний творчий доробок Гайля, його гіпотетично можна ототожнити з першим із митців, згаданим у фундаційної інскрипції ⁷⁰. Мистецтвознавцям варто порівняти його мистецький стиль із «Воплоченням» 1406 року ⁷¹, виконаним для церкви Жидачева, резиденції Федушка Любартовича. Риси ликів Богородиці й Ісуса Христа в цій іконі близькі до вірменського антропологічного типу.

Фрагмент жидачівської ікони 1406 року

Через родинні зв’язки Гайля з власником львівського Святоюрівського монастиря він міг брати участь у виготовленні для нього фресок. Він же міг розписати Святокатеринівську каплицю львівського королівського Низького замку, якщо інтер’єр там розмальовували за часів короля Ягайла. Підтвердити або відкинути такі припущення зможуть археологічні розкопки та порівняльний аналіз виявлених там фрагментів фресок із фізичними та хімічними характеристиками люблінських розписів.

© Ігор Мицько

15 січня 2017 року

ПРИМІТКИ

¹ Александрович В. Українське малярство XIII–XV ст. // Студії історії українського мистецтва. – Львів, 1995. – Т. 1. – С.85-86.

² Александрович В. Українське малярство… – С. 186-188. Всі латиномовні документи, залучені до цієї публікації, переклав на українську мову Орест Заяць, за що я йому щиро дякую.

³ Александрович В. Українське малярство… – С. 99, 85, 87-88.

⁴ Budzyński Z. Nieznane szczegóły z biografii Hajla z Przemyśla nadwornego malarza Władysława Jagiełły // Biuletyn historii sztuki. – 1987. – №1-2. – S. 168 з посиланням на: Pomniki dziejowe Przemyśla. Księga ławnicza 1402–1445. – Przemyśl, 1936. – S. 25, 37, 43, 47, 80, 101, 110, 111, 131, 158, 163, 164, [174,] 180, 186, 229, 240.

⁵ Pomniki… – S. 163, 164, 229.

⁶ Крип’якевич І. Середневічні монастирі в Галичині. Спроба катальога // Записки Чину Святого Великого. – Жовква, 1926. – Т. 2. – Вип. 1-2. – С. 106, 109, 109-110, 111, 133.

⁷ Budzyński Z. Nieznane szczegóły… – S. 168; Fenczak A. Sytuacja wyznanjowa w Przemyślu za Wladysława Jagielly (wybrane problemy). Polska–Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa. – Przemyśl, 1990. – S. 122 з посиланням на: Pomniki dziejowe Przemyśla. Księga ławnicza 1402–1445. – Przemyśl, 1936. – S. 110, 111, 131. А.Фенчак не ідентифікує цього міщанина з малярем. Як приклад побутування такого імені В.Александрович (С. 134) наводить запис 1448 року в перемиській судовій книзі, де фігурує Hal de Copisthno (з посиланням на Pomniki dziejowe Przemyśla. Księga ławnicza 1445–1452. – Przemyśl, 1990. – S. 50, 52, 53).

⁸ Мицько І. Дмитро Дядько: генеалогічний етюд // Збруч. – Львів, 2014. – С. 3 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/28667

⁹ Александрович В. Українське малярство… – С. 90, 96, 101, 134.

¹⁰ Грамоти XIV ст. – Київ, 1974. – С. 29, 60.

¹¹ Однороженко О. Шляхетська геральдика Київської землі ХV – першої половини ХVІІ ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної колекції Музею Шереметьєвих // Сфрагістичний щорічник. – Київ, 2012. – Т. 2. – С. 102-132.

¹² Kolodziejski S. Średniowieczne rezydencji obronne Półkoziców w Zachodnej Małopolsce.Wstęp do problematyki badan // Acta Universitatis Lodziensis. Folia Archeologica 22. – Łódź, 1998. – P. 156; Kodeks dyplomatyczny Małopolski. – Kraków, 1887. – S. 72, 75, 85.

¹³ Bałaban M. Z historji żydów w Polsce. Szkice i studja. – Warszawa, 1920. – S. 3-9.

¹⁴ Сучасне с. Кальників у Польській Республіці.

¹⁵ Грамоти XIV ст. – Київ, 1974. – С. 56. Тут і надалі в давніх текстах зберігаю літеру ѣ, яку українці читають як «і», росіяни – як «е». Нечинні давні літери заміняю сучасними, виносні повертаю в рядок, пропущені – відновлюю у квадратних дужках.

¹⁶ У 1199 році гербом цієї держави став укоронований лев, що спинається на задніх лапах.

¹⁷ Pomniki dziejów Lwowa z archiwum miasta. T. 4. Księga ławnicza 1441–1448. – Lwow, 1921. – S. 16, 62, 72, 22, 23, 112, 155, 169.

¹⁸ Ibidem. – S. 211. Вірменка Анна Каленикова, згадана 18 січня 1483 року (ЦДІА України у Львові. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 8. – Арк. 453).

¹⁹ Собчук В. Від коріння до крони. Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині ХV – першої половини ХVІІ. – Кременець, 2014. – С. 329-332.

²⁰ Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1912. – T. 15. – S. 161-162.

²¹ «Змієва Яма» – невелика печера; була замурована після 1765 року (Бокало І., Диба Ю. Печера Василиска на Святоюрському пагорбі у Львові // Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка. – Львів, Т. 255. – С. 119-127). Вже після публікації автори злокалізували на місцевості замурований вхід до печери.

²² Ґруневеґ М. Опис Львова // Жовтень. – Львів, 1980. – №10. – С. 110, 111. Див.: Мицько І. Культ святого Юрія (Георгія) та найдавніша історія львівського Святоюріївського монастиря // Мицько І. Статті, написані після вигнання з Інституту українознавства НАН України. – Львів, 2000. – С. 21-25.

²³ Бокало І., Диба Ю. Печера... – С. 119.

²⁴ Крип’якевич I. Середневічні монастирі… – С. 80.

²⁵ Мицько І. Новознайдені історичні джерела про церкви Галичини ХІІ–ХІІІ ст. // Давні обителі України. Архітектура. Тематичний збірник Святопокровського монастиря Студійського Уставу. – [Львів, 2001]. – С. 32-33.

²⁶ Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України. – ВР. – Ф. Оссолінських. – III / 2413. – Арк. 28 зв.; Wagilewicz I. Początki Lwowa // Kółko rodzinne. – Lwów, 1860. – S.111.

²⁷ Цей рядок псалма, наприклад, супроводжує зображення св. Юрія у гербі Святополків-Четвертинських: Iоан Златоуст. Бесіди на 14 послань апостола Павла. – Київ, 1623. – Титул зворот.

²⁸ В угорських міфах, зокрема, місце дракона, змія замінив лев (oroszlan) – викрадач дівиць (Веселовский А.Н. Разыскания в области русских духовных стихов / Приложение к ХХХVII-му тому Записок Императорский академии наук. №3. – С.-Петербург, 1880. – С. 149).

²⁹ Peleńskij J. Halicz w dziejach sztuki średniowiecznej. – Kraków, 1914. – S. 135-136.

³⁰ У цьому зв’язку цікавий факт особливої протекції Болєслава-Юрія чехам, навіть більше, аніж німцям (Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1993.– Т. 3. – С. 133).

³¹ Swastek J. Sw. Jerzy // Encyklopedia katolicka. – Lublin, 1997. – T. 7. – Stlb. 1221.

³² Мицько І. Легендарне плем’я словен // Збруч. – Львів, 2016. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/53234

³³ Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lwów, 1839. – T. 1. – S. 104; Bielski J. Widok Kró1ewstwa Polskiego. – Poznan. l763. – T. 1. – Cz. 1. – S. 200.

³⁴ Літопис руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – Київ, 1989. – С. 426-427, 516.

³⁵ Диба Ю. До історико-архітектурної характеристики зображення церкви св. Юра на панорамі Львова 1618 р. Ф.Гогенберга – А.Пассаротті // Вісник Національного університету “Львівська політехніка. – №410. – Архітектура. – Львів, 2000. – С. 97.

³⁶ Про виникнення такої дати див.: Мицько І. Чудотворні ікони в Україні // Галицька брама. – Львів, 2001. – Ч. І. – С. 7-8.

³⁷ Крип’якевич I. Середневічні монастирі… – С. 82.

³⁸ Там само. – С. 83.

³⁹ Диба Ю. Християнська символіка сюжетів про заснування Львова та Святоюрського монастиря (мотив покути й очищення) // Записки НТШ. – Львів, 2008. – Т. 240. – С. 38. Сюди нібито Лев і перепоховав із Володимира Войшелка.

⁴⁰ Мартирій – присвячена мученикові сакральна будівля, в якій зберігається його поховання чи якась пов’язана з ним реліквія. Юрій Диба у приватній розмові звернув увагу на те, що вона у середньовіччі часто мала вигляд ротонди.

⁴¹ Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1993. – Т. 3. – С. 133.

⁴² Вперше згадується з 1445 р. (Крип’якевич І. Середневічні монастирі… – С. 84). У 1542 р. осідком архимандрита став Унівський монастир.

⁴³ Головацкий Я. Львовская руска єпархія перед стома літи // Зоря Галицка яко Альбум. – Львов, 1860. – С. 258; Про знищення монастиря говорить хроніка обителі (Крип’якевич І. Середневічні монастирі... – С. 83). Малоймовірно, що тут йшлося про факт, пов’язаний з облогою Львова козацькo-татарськими військами Б.Хмельницького 1648 року, коли людей, що ховались у церкві, повбивали татари. У Львівському літописі про це сказано: “У церкві святого Юря трупа 54 забитих людей, і татарин, на самий престол упавши, розбився” (Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – Київ, 1971. – С. 123). Очевидно, аби затушувати традицію про 1340 рік, Б.Зіморович вводить у свій літературний твір “Селянки” (надрукований 1663 року) трьох героїв, антикозацьки настроєних українців. Один із них, врятований від козацької шаблі татарином (!), розповідав таке. Ніби татари і козаки, перш ніж захопити храм, “впадши на цвинтар до св. Юра, кілька тисяч людей, які туди втікли, ... побили і на смерть посікли” (Zimorowicz J.-B. Sielanki. – Przemyśl, 1857. – S. 77). Можливо саме вчинена військами Казімєжа ІІІ профанація християнського храму спонукала короля до вимурування в краківському замку у 1346 р. костьолу св. Юрія (Pruszcz Р.-Н. Kleynoty stolecznego miasta Krakowa... – Kraków, 1650. – S. 15).

⁴⁴ Інші дати смерті князя виникли через те, що сучасники помилково прив’язали його смерть до дня 23 квітня, празника більш відомого святого – Юрія Побідоносця. Польський хроніст Ян Длугош, не знаючи друге ім’я Болеслава, згадку про смерть князя в день празника його патрона приписав Юрієві Львовичу. Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1993. – Т. 3. – С. 138, 522; 1993. – Т. 4. – С. 22-28, 437, 438.

⁴⁵ Саме звідси польський король у 1340 році міг забрати скарбницю Галицько-Волинської держави з князівським престолом, державними інсиґніями, часткою Хресного Дерева.

⁴⁶ Бандрівський М., Лукомський Ю., Сулик Р. Нові матеріали до історії катедри св. Юра у Львові // Богословія. – Рим, 1992. – №56. – С. 160.

⁴⁷ Розпочинається він зображенням у першому рядку чотирьохраменного хреста, верхня частина якого розділяє літери «iк» – «сi» , нижня має відлиті у зворотньому порядку літери «ак» – «ін». Далі «вълтѣ. Ѯѿ.мѳ. сольѧнъ бы колокъл сиі. стму юрью. при кнѧзи дмитриі и [другий рядок] гумєномъ євъфимьємь”. Напис цитую за копією, виготовленою Юрієм Дибою. Дзвін був у ХVІ ст. перелитий у формі, виготовленій з оригінальної пам’ятки. За це говорить відлита тоді на ньому додаткова інскрипція «а писалъ скора яковъ». Мається на увазі Іоакинф Яцько Сикора, намісник Галицької митрополії, святоюріївський архимандрит у 1534-1537 роках. Практика збереження первісного напису на дзвонах відома і пізніше. Так, у Львові 1855 р. при перелитті дзвона було відтворено оригінальну інскрипцію 1578 року (Юбилейное издание в память 300-летия основания Львовского Ставропигийского братства. – Львов, 1886. – С. 19).

⁴⁸ Зіморович Б. Потрійний Львів. Переклад з латинської мови Наталії Цірьової, науковий коментар Ігоря Мицька. – Львів, 2002. – C. 68.

⁴⁹ Там само. – C. 80. Можливо, в часах Б.Зіморовіча у львівському міському архіві могла зберігатись якась судова справа 1437 р. про монастир св. Юрія, в якій згадувався будівничий Дорінг. Адже саме тоді за обитель та належне їй село Стронятин правувались декілька осіб.

⁵⁰ Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta. I. Najstarszarsza ksiega miasta 1382-1389. – Lwów, 1891. – S. 16, 17, 19, 32; Mańkowski T. Sztuka ormian lwowskich. – Kraków, 1934. – S. 26-29. Того ж року помер і Niczko murator (Pomniki. – S. 31, 34, 35, 36, 37, 42, 45, 77).

⁵¹ Mańkowski T. Sztuka… – S. 26.

⁵² Abraham Wł. Powstanie organizacyi kościoła łacinskiego na Rusi. – Lwów, 1904. – T. 1. – S. 378. Тадеуш Маньковський говорить про первісне призначення храму новопосталому єпископству (Mańkowski T. Sztuka... – S. 26).

⁵³ Дашкевич Я. Давній Львів у вірменських та вірмено-кипчатських джерелах // Україна в минулому. – Київ, Львів, 1992. – Вип. 1. – С. 8-9.

⁵⁴ [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://roadography.wordpress.com. Тадеуш Маньковський опублікував фото цієї церкви та вказав на присутність в обох кружґанків та схожих поперечних перерізів. Однак оскільки один із власників львівського храму походив із Кафи (Mańkowski T. Sztuka... – S. 18-19, 24, 25, 34, 49), дослідник убачав прототип львівської катедри у церковному вірменському будівництві цього кримського міста.

⁵⁵ Диба Ю. Загадки Святоюрської гори // Вісник НТШ. – Львів, 2008. – Ч. 39. – С. 15-16. Необґрунтоване припущення про цю будівлю як владичу резиденцію під святоюрською горою висловлено в: Александрович В.С., Ричков П.А. Собор Святого Юра у Львові. – Київ, 2008. – С. 43-51.

⁵⁶ [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.toumanian-lori.com/wp-content/uploads/2014/07/sanahin-4.jpg. Ротонда походить з кінця Х ст., перебудована в 1061 році; книгосховище зведене 1063 року.

⁵⁷ У 1384 році тут звели фонтанчик (Дашкевич Я. Давній Львів... – С. 12), необхідний атрибут вірменських релігійно-культурних осередків.

⁵⁸ Barącz S. Żywoty sławnych ormian w Polsce. – Lwów, 1856. – S. 133-134.

⁵⁹ Вперше на них звернув увагу Іван Крип’якевич (Середневічні монастирі… – С. 84-85), детально проаналізувв генеалогію нащадків Каленика Володимир Собчук (Від коріння до крони. Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині ХV – першої половини ХVІІ. – Кременець, 2014. – С. 329-338).

⁶⁰ Добрянский А. История епископов трёх соединённых епархій перемышльской, самборской и саноцкой от наидавнійших времён до 1794 г., по источникам составленная. – Львов, 1893. – С. 23, 30.

⁶¹ Крип’якевич І. Львівська Русь... – С. 56.

⁶² Можливо, родичами Каленика були деякі зі свідків Петра Гамлядиновича, які підтверджували приналежність його матері родових маєтностей: Станіслав Кай із Желехова, Петро Жовтанський, Миколай Давидовський, Йоан, раніше Германовський, Павло / Пашко Печихвостський, Митко Лопатич з Осталович, Станіслав / Станько Ритарович із Перемиського округу, Мико з Дідушич, Миколай з Вовкова, Йоан Димитровський, Ванько Добрянський, Андрій Детяткович (Akta grodzkie i ziemskie-Lwów, 1889. – T. 14. – S. 214, 228-229).

⁶³ Напевно, тому його власник Петро Гамлядинович фігурує в судових документах із титулом «de Jurgyow monastirio», «de Jurgyow» (Крип’якевич І. Середневічні монастирі... – 84-85).

⁶⁴ Prochaska A. Przebaczenie królewskie ziemian oleskich w 1431 r. // Kwartalnik historyczny. – Lwów, 1893. – R. 10. – S. 43-45; Мицько І. Івашко Преслужич, герой оборони Олеського замку // Галицька брама. Олеський замок. – Львів, 2000. – №12 (72). – С. 16-17.

⁶⁵ Про Анну та її чоловіка див.: Pomniki dziejów Lwowa z archiwum miasta. T. 4. Księga ławnicza 1441-1448. – Lwów, 1921. – S. 172.

⁶⁶ ЦДІА України у Львові. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 8. – Арк. 1, 453; Akta. – S. 114, 119, 128, 190, 201, 214, 225, 228-229, 229, 248, 254, 260, 427-428, 428-429, 457.

⁶⁷ Александрович В. Українське малярство... – С. 134.

⁶⁸ Розписи Люблінської замкової готичної каплиці 1418 р. виконані повністю у православному дусі; у королівській каплиці присутні виключно популярні в Україні православні святі. На мій погляд, тут навіть портрет Ягайла на білому коні говорить за його перше, православне ім’я, надане на честь апостола Якова. В той же час зображення є алюзією до легенди про появу св. Якова на білому коні у битві у 844 р. між християнськими військами іспанців та сарацинами. У фресці ангел замість меча дає Ягайлові хрест (натяк на безкровну християнізацію литовців).

⁶⁹ Różycka-Bryzek A. Bizantyńsko-ruskie malowidła w kaplicy zamku lubelskiego. – Warszawa, 1983. – S. 131, 136. Всі фрески можна оглянути тут: [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.muzeumlubelskie.pl/Panorama_kaplicy-1-128-30.html

⁷⁰ Два інші імені майстрів приховані між фресками.

⁷¹ Мицько І. Чудотворна жидачівська ікона «Воплочення» 1406 року // Збруч. – Львів, 2015 [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/43242

18.01.2017