Буває мить, коли душа надхненна
Зриває з Часу завій незнання:
Усе, чого шукає навмання,
Зявляється, як візія священна.
Л. Мосендз.
І.
Двадцять літ — це в обличчі історії коротенька хвилина. Але як відтинок часу, поміж такими двома струсами, як обі світові війни — це великий шмат дороги. Для нас він особливо важний. Бо перша війна принесла нам великий зрив і важке протверезіння. Прийшла переоцінка національних цінностей, а вслід за тим переміна загальної психіки. Отже в тих двадцяти літах відбувся великий процес, що інакше вимагав би цілого століття. Знаємо, що людина в обличчі великої небезпеки зміцнює свої життєві інстинкти. Так воно і з народами буває. Під ударами невдач згущується його воля, під великим тисненням прискорюються процеси.
Справді знаменний шмат часу! Короткий ще відступ, за близькі ми ще до нього, щоб оцінити його як слід. Але напевне можна вважати його вже замкненим. Процеси, що йшли в ньому, переміни, що відбувались, дарма, чи дозріли, чи обірвались на півдорозі — вже не будуть продовжуватись. Новий струс припинив це.
Двадцять літ в українській поезії. Що вони дали, як виявили себе впродовж того часу? Як причинились вони до цієї всенародньої напруги, що жде чину?
Відповідь на це дасть поезія. Бо література — широка мистецька галузь, що кидає гасла й дає синтезу доби. Але поезія — це найчуткіше її крило. Тут виявляється те підсвідоме, що тільки дрімає в уяві або спалахкоче бажанням чи промайне уривком картини. Поети дивляться в майбутнє. Їх слова є візією, що окрилює наше хотіння.
Хто вони й яке їх діло? Хочеться збагнути їх осяги. Не з точки погляду літературних течій чи гуртково-літературних міжусобиць. На те тепер нема часу й потреби. Тепер, коли факти й події мигають перед очима подвійно швидко, хочеться глянути із лету птаха на наше духове життя. Немов на хвилину спинитись серед воєнної напруги.
Бо — як сказано — діло їх ухо закінчене. Дарма, що багато з них у силі віку, або щойно починає свою творчість. Та час, що гряде, буде зовсім новий. Невідомо, чи всі змістяться в ньому на давніх місцях? Напевне виринуть нові люди й нові гасла. Може й перейде до нового часу одно-два відомих імен. Але більшість поетів діяла й жила у знаменних двадцяти літах і ледве чи зуміє перейти їхню межу.
Обмежусь лише до цьогобічної нашої творчости. Вона могла вільніше розвиватись, як зазбручанська і тому перебіг її більш прикметний. Обі галузі йдуть зовсім іншими шляхами, хоч мета їх може однакова.
ІІ.
Оцей відтинок нашої поезії починається від перших повоєнних літ аж до наших днів. Поділити його можна на дві частини. Це не тільки дасть нам кращий перегляд, але й інакше зробити не можна. Бо між двадцятими і тридцятими роками велика різниця.
Час по війні та нашій великій невдачі можна вважати застоєм. Двадцяті роки були глухою добою нашої цьогорічної літератури. Навіть визвольний зрив, запал молодої державности не викресав у цьогобічних поетів творчої енергії. Таким сильним обухом вдарила нас невдача, таке гірке було розчарування повоєнних літ.
Та серед цієї мертвеччини нуртує вже нова сила. Мистецька напруга пізніших літ уже коріниться у цьому глухому часі. Два прізвища вирізняться в цьому — Олесь Бабій і Євген Маланюк. Це зіставлення прізвищ трохи дивне. Та не слід уважати це порівнанням чи протиставленням. Перший є виїмком у свому часі, другий яскравим його виявом.
Олесь Бабій був, як усі молоді поети, активним учасником визвольних змагань. Як січовий стрілець перейшов усі стадії нашої молодої державности. Крізь гіркість і свари повоєнних літ він переніс свою чисту згадку про недавнє минуле. У часах знеохоти й розпуки він зберіг свій ентузіязм з дитяче щирою вірністю. Оця любов вибухла ярким полумям у "Гуцульському Курені". Книжка, що приносить честь повоєнній галицькій поезії. "Гуцульський Курінь" — це поема національного зриву. Це чи не єдиний свіжий прояв, радісна фанфара, що залунала в нашій поезії 20-тих років.
Наша невдача, що потягнула за собою упадок духових сил, що притьмила наше життя — зродила протест. Знайшовся співець, що не стилізував народнього горя, ні не втікав перед ним в естетичні міркування. Це був Євген Маланюк.
Євген Маланюк — це наймаркантніше явище цілого двадцятиліття. Його збірки появляються в коротких відступах: 1925, 1926, 1930 і 1934 рр. Спершу самітний, він дістає співтоваришів, а потім уже цілий гурт, що названий у літературі іменем неоромантиків.
Слова його задзвеніли зразу палким бунтом. Але гнів його вдаряв не лише в напасника. У першу чергу він бив по нас самих, шукав причини невдачі у нашій власній історії. У циклі "Псальми степу" виявився зовсім новий підхід до "Неньки-України", що її тут теж втілює жінка. Він — її син, а вона йому ненька. Але він прогнаний син, а вона ненька, що зрадила. Гостро падуть тверді, картаючі слова. Він зриває її з материнського пєдесталу і позбавляє синівської любови.
А ти недовго гаялась в тривозі:
Сарматських уст — отруйний, пяний мед
Ти віддала татарину в знемозі
І чув твій сміх батиєвий намет.
Найважчий докір, що може зустрінути жінку й матір. Ненависть його палка й жагуча. Здається всю гореч народнього гніву втягнули в себе його слова. Вони вибухли полумям на згарищах нашого минулого. І немов несамовите світло осяяли нараз усе те, що діялось недавно. Читач здригувався з жаху. Соромом запалали щоки за ці палкі докори, що на них не можна було знайти відповіді в історії.
Оця молитва ненависти доходить до вершин екстази. Тоді ломиться її вістя — і встає візія роскішної країни:
Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зітхаєш в веснянім чаду,
А мені ти — блакитним мітом
В золотім полудневім меду, —
Але біль та образа сильніші. Ввижається знову вона, замучена, що йде "безвладна, як сліпа — навік проклятим полем". Це трагічна постать, — завмерла з болю або збожеволіла з горя. Вона розпнята тяжким хрестом поміж шляхами, що йдуть із заходу на схід, із півдня на північ.
Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено — з Заходу на Схід,
Рамено — з півночі на південь.
В усіх явищах, в усіх вражіннях горить оце її страдницьке обличчя. У пошуках за рухом і зривом звертається поет до нашої Історії. Виринають великі постаті у тому самому трагічному безсиллі, Богдан, Орлик, Мазепа. Крізь просторінь віків зєднуються з нами вузлами тієї самої долі.
Також у вражіннях природи діє перш усього первень величі. Та не гранітно-непорушної, а небезпечно-дужої (Море). Крізь оці візії суворої сили пробивається — немов у фотомонтажі — мрійливо гарний спомин рідної Херсонщини. І в цій тужній та роскішній згадці — як противоріччя до поетових мрій — криється щось болюче, щось нездійснене. Встає якась віддаль від бажань до дійсності, немов якийсь вузол, що його не переріжеш.
Є. Маланюк ясно очеркнув завдання поета у "Стилету та Стилосі":
Напружений, незломно гордий,
Залізних імператор строф —
Веду ці вірші як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
та в "Уривку з поеми" зясував своє духове й родове обличчя. Але в гірких хвилинах він свідомий, що мусить випити
— "келех до краю
полиневий мед самоти",
(Біографія)
бо йти треба "завжди проти течій". Між глибиною, де "зимно диха самота" та нехибним "стилосом у твердій руці" розривана душа поета. В оцій амплітуді поетових хотінь криється саме суть його творчости. Дарма, що оці хитання позначені бурями і громами.
Юрій Липа у своїй книжці "Призначення України" зараховує Маланюка до групи "пораженців", що погрузли в дефетизмі. Передвісником його мав би бути Куліш та інші речники народнього безсилля. Не можна погодитись на це становище. Євген Маланюк — це передусім речник народнього гніву. В палких зривах його чуття, у вибухах завзяття лежить його вага.
Та водночас і його межа. Гнів — це вогонь, що пропалює все, що давнє і дряхле. Та гнівом усього обхопити не можна. До творення треба інших первнів — охоти, радости і віри. Цю другу фазу поетичної динаміки сповняють уже поети тридцятих років.
До 20-тих років належать ще поети інші, що їх творчий шлях чомусь не завершився. І так Юрій Дараган, що видав у 1924 р. збірку "Сагайдак" та помер недовго потім. У його віршах є молодече шукання, але вже й гірко-зріла рефлексія та гостре слово догани. Цей талановитий співак згорів передчасно від сухіт, що тоді стільки нашої молоді скосили. Коли б не те, не був би може Маланюк такий самітний...
Розвій Олекси Стефановича завершився краще. В поемі "Із давнього-давнього" накреслена могутньо картина нашого упадку. Його Ілля Муромець стоїть на роздоріжжі. Це величня постать, але в її повазі ще немає напруги, що діє і в монументальному. Є скоріше велич безвладности, що нерішуча в обличчі небезпеки. Олекса Стефанович це передусім співець Волині, що їй присвячує свої "Волинські сонети".
Третьою із цієї незавершеної групи є Галя Мазуренко. Її вірші — це передусім вражіння природи, що в ній шукає забуття. Вона хитається між сумом і зневірою і хоч трапляються в неї райдужні блиски (Ганна Ярославна), вона не може вийти з кругу туги і настроїв.
ІІІ.
Кожний здоровий рух починається від нехіті до давнього. Щоб зродилось цілком нове, треба наперед старе відсунути. Але кожний рух мусить вносити свої ціннощі. Мусить мати віру, мусить годуватись новими, міцними почуванями. Зруйнувавши старе, треба будувати нове! це завдання взяло на себе нове десятиліття.
Виростають нові таланти, зявляються нові імена. Тридцяті роки — це зовсім новий шмат часу, в поезії зокрема. Призабулась зневага погрому, засклепились завдані рани. Всі набрали свіжого повітря у змучені легені. Підросло нове покоління зі свіжими силами, що стало шукати відповіді на різні питання. Зарисувались нові дороги, знайшлись такі, що захотіли ними йти.
Новий гурт поетів, що виріс на початку тридцятих років, це було зерно з засіву Маланюка. Дарма, що деякі поети — його ровесниками, а може почали писати з ним рівночасно. Його тінь паде на них, величня й сувора. Та вона вже лиш тінь. Ніде правди діти — друга фаза поетичної динаміки не дала рівно великого таланту. Невідомо, чому. Може у ненависті можна досягнути більшої величі, ніж у коханні? Може він був би щойно прийшов, оцей бард нового визвольного зриву? Може в молодо помершому Антоничеві дрімали рівновартні первні?
За то мають тридцяті роки цілу плеяду поетів. Кожний із них — це своя мистецька індивідуальність, кожний вносить нові сили, йде одна крок дальше в динаміці нашого визвольного співу.
(Докінчення буде).
[Краківські вісті, 17.01.1942]
(Закінчення)
Найближче Маланюка стоїть О. Ольжич. Ольжича спів уже позбавлений первня ненависти. Є в ньому — рефлєксія, що дає відповідь на всякі питання. Ольжич шукає в минулому людей, картин і подій. Залюбки звертається, як і Маланюк, до переходів історії. Та він не знаходить лиш трагічних постатей, погубних висновків. У первісній силі кочовиків, у хижій напасливості степовиків є первень, що на ньому можна опертись.
Що ж це завтра? Але бо, хіба я не знаю?
Знову вітер і хвилі і oбpiй!
О, як солодко слухняним до краю
Долі владній, рвучкій і недобрій.
Оця свідомість міцних інстинктів стається джерелом сили. Встають образи з життя наших предків, антів і ґотів, до їхні шляхи перехрещувались на наших степах. — Ольжич перескакує століття хитрих інтриґ. Його уява шукає могутніх течій, що двигали цілі народи з місця на місце.
Поля — облоги і бурян,
Все рідше й рідше плуг їх оре.
Молодший ранішній туман
Про щось заховане говоре.
І часто: стихне нагло сміх
У гурті між чоловіками
І слово Південь з уст тонких
Зірветься і впаде як камінь.
Ольжич найбільше і найближче збагнув завдання своєї групи. Він продовжує діло Маланюка, посунувши його вперед. Та міркування його йдуть вглиб і вширш. Вони не поривають запальним словом. Його вірш двигтить важкою ходою, міцний і суцільний. Скупий на слова, обережний у картинах, відгонить варязьким гартом зперед століть.
Леонід Мосендз — друге імя в цій групі. Це більш зрілий мистець, як Ольжич, від якого й віком старший. Леонід Мосендз має "нерв" ученого, якщо так можна окреслити його поетичний підхід. Його цікавлять питання пізнання всесвіту, наукові проблєми, проблєми творчости. Ці міркування виливаються в нього у формі вязаного слова чітко, виразно, зрозуміло:
Час без кінця. Та є проте десь межі
Незмінности сузірній Зодіяка.
І станеться: розсиплються мережі
Так знаних нам, так довідомих знаків —
Але поруч із цим, або посеред цього діє найглибше проблєма, що зросла органічно з його психікою — Батьківщина. Мосендз вертається теж раз-у-раз до недавнього зриву, якому присвятив "Балляду про побратима". Але найсильніші його вірші вигнання, або "берладницькі", як він їх сам називає. В "Берладницькій сестині" поет креслить спокійно і впевнено такі картини. У чіткій будові вірша, у міцному ході думок є водночас і відповідь на хаос вигнання.
Та я берладник, за своїм порогом
чатую всеж на сполохи заграви краю,
грозових днів над просторами
чатую на змагання з хижим богом,
чатую: бути, бути бурі слави,
що ось вже мчить... спиняється... ширяє...
Оця суцільність, виразність, закінченість — це найбільш прикметні для Мосендза. Його вірші немов бездоганно прозорі вікна, крізь які дозволено нам глянути в інший світ.
Юрій Клен це третє замітне імя з цього гурта. Юрій Клен — це не молода сила, що ставить свої перші кроки. Він зрілий мистець, що має за собою вже один етап розвою. Поминаю це тепер, щоб не торкатись зазбручанської поезії. Юрія Клена пізнаємо щойно як співробітника "Вістника" та автора поеми "Прокляті роки".
Знову маємо вирівнаний круг мистецьких почувань, що йде вглиб і вшир, а не вперед. Та коли в Ольжича ця глиб важка від рішучої напpуги, Клена термосять сумніви й бурі. Його світовідчування немов роздвоєне; вдумчивість і повагу неоклясика пробиває нераз зрив до палкого бунту:
Чи ж прискаче в зелені луги
Рятівниця, незаймана Діва?
Бо забракло мужської снаги
У країні Господнього гніва.
Марно кидаю поклик полям:
Де ти, Жанно, о Жанно, о Жанно!
І сміється у відповідь нам
Тільки північ лунка і туманна...
Тому клясична погідність Клена не зовсім погідна й вирівняна. Немов король у його "Вікінгах", він втікає від мрійливого півдня, щоб зберегти гарт півночі. Але іноді, немов відпочиваючи, відбігає він знову до мрійливих вражінь (Крізь праосінь) і тоді сипле, немов знехотя, правдиві перлини настроїв і думок.
Багряний вересень проливсь дощами
Над полем, лісом і ставком
І над моїми згаслими літами
Що в сніп лягли, підкошені серпом.
О, змийте все в душі, осінні зливи!
Лиш чисте срібло в ній лишіть.
Хай знов воно колись у день щасливий,
Мов паморозь в промінні заблищить.
Широка картина, насичена певною силою, це найкращий осяг Клена. Зразком цього є його "Прокляті роки", епігонний спів маланюківської ненависти, або "Мандрівка сонця", широка картина голоду в Україні.
До цієї групи поетів належить також Богдан Кравців. Це поет із великою культурою форми. Призадумується над питаннями буття, але любується також у майстерних переливах слова (Пісня пісень). Та є в нього одне надбання, що навіки збереже йому місце в нашому духовому зриві. Це тюремна тематикa. Тюрма, карні табори, це була зброя останнього двадцятиліття, що нею воювало насилля. І звідсіля заміс Кравців свої "Сонети і строфи", що в них слідно важку змору тюрми.
Нещодавно вийшли теж збірки молодого поета Янева з подібною тематикою. У Янева діє сувора логіка у відношенні до явищ тюремного життя. Думка працює чітко, думки виразні. Аж інколи віє холодом від цих бездоганних, словних каскад.
Микола Чирський дав у своїй збipцi "Емаль" мистецькі емоції ефектовного блеску. Він щиро хоче й бажає та немов сам не вірить y силу свого слова.
Сергій Кушніренко замикає цю плеяду поетів. Його тематика визвольна — переживання безпосереднє й щире. Поет має пoвaжні здібности й добре опановує форму.
Наприкінці треба звернути увагу на три поетки цієї групи. На кінці стоять вони не тому, що тут було б їх місце в групі, але тому, що їх вклад у нашу поезію треба цінувати окремо. Вони внесли щось своє, окремо жіноче в словах, почуваннях і картинах. Цим доповнили слів, надали йому мягкости й викінчення.
На першому місці треба тут поставити Наталю Холодну-Лівицьку. Вона з них найбільш жіноча, коли під жіночістю розуміти тонкість, мрійливість і мягкість почувань. До життя підходить просто, певною жіночою інтуїцією вгадуючи шлях. Її вдача по жіночому суцільна, тут немає місця на рефлєксію чи вагання. Однаково палко віддається вона тузі, радості, горю чи коханню. Оцей палкий нерв, що дзвенить у її співі, дарма чи на визвольні чи особисті теми, пориває за собою, хоч немає в ньому гасел чи фраз. Навпаки, її мова пливе просто, без закарлючок та прикрас. "Вірші Лівицької пахнуть", сказав раз Маланюк і цим справді очеркнув їх поетичну суть. Є щось із первісного, невимушеного співу птаха в їх музиці.
І ще одне робить вірші Наталі Лівицької особливо близькими — це їх південний, справді український темперамент. Немов для підтвердження написана "Степова казка", що є ніби пандал до "Псальмів степу" Маланюка. Це справді спів рідної стихії, що в жінок знаходить глибший та первісний вияв.
Поруч із нею стоїть Олена Теліга, як окрема мистецька індивідуальність. Хоч вона досі не видала збірки та пише вже довший час і мистецький її розвій можна прослідити. Жіноча мягкість у її співах прихована. Крізь рефлєксії пробивається її мрійливість сміливим взлетом і це власне, оті переливи від мрії до хотіння — найбільший чар її поезії. У несподіваних зривах її волі, що спалахкоче мов полумя, є теж щось вічно жіноче таке, що пориває мужів до чину. Олена Теліга палко відчуває духа доби. Тому визвольна тематика в них є головним мотивом, дарма, що вона реаґує на все з окремого жіночого світу.
Та тут дивно відбиває від неї третя поетка — Оксана Лятуринська. Її збірка "Гусла", що вийшла перед війною, виявила несподівано її великі мистецькі здібности. Та Оксана Лятуринська — це щось зовсім окреме. Вона сувора й незаймана в поетичній мові, навіть подекуди гордує її тонкостями, що в них так любуються жінки. Вона згущує світло й тінь і клало рівні прості обриси поетичних образів. Зовсім як у своїх різьбах, що з них вона вже відома. В неї теж є жіночість, але ота прямолінійна жертвенність, що межує з героїзмом. Знаємо таких жінок у нашій історії. Княгиня Ольга у своєму мудрому правлінні, княгиня Романова в невпинному змаганні за спадщину синів — це були такі жінки, що вміли переступити доріг жіночого терему. Невідомо, як розвинеться творчість Оксани Лятуринської, що є водночас різьбаркою. Але в її першій збірці зарисувалась уже ота її незвичайна риса.
Наприкінці цієї групи хочу згадати ще двох поетів, що багато заповідали та з різних причин не вижились у поезії. Це Юрій Липа і Юрій Косач.
Юрій Липа відомий сьогодні як публіцист і тому важко його характеризувати як поета. Його поетичні спроби — це були молодечі пориви, палкі, але невпорядковані. Рвучкість його думок часом затемнює зміст. Безліч тем заторкує він і в поетичному розмаху осягає нераз щирого й гарного вислову. Та поезія не є життєвим змістом Юрія Липи. Видно, що це по дорозі зірвана квітка й блискучий публіцистичний його талант не дасть їй розцвістись. Це тільки окрушки з переливів його багатої натури.
Юрій Косач — це поет великих можливостей: Він теж стоїть близько Маланюка і його молодечі вірші мають подекуди відпечаток наслідування. Але вже позначились дальші етапи його творчості, нові й оригінальні. Та Косач теж відданий поезії всеціло. В останніх роках він перекинувся у прозу й його талант виявив себе тут глибше. Можливо, що його нестримним задумам краще відповідає невязана мова.
Сюди належать також молоді дебютанти І. Коровицький і А. Гарасевич. Коровицький — співець волинського Полісся й тому тематика його для нас цікава. Є багато щирого чуття та дбайливости за форму в його першій збірці. Гарасевич має наклін до героїчного, тому шукає тем в історії. Справляється із ними доволі добре.
IV.
Тридцяті роки видали з себе всеж таки один великий талант, що міг мати велетенське значіння. Цей поет — немов символ подарований нам лемківською землею, передчасно зiйшoв у могилу. Але літературна спадщина Антонича лишає в нас почування гордощів. Мовляв і галицька земля спромоглась у тридцятих роках на великого сина.
Богдан Антонич стоїть немов осторонь тієї літературної групи, що про неї тільки що була мова. Він пішов зовсім окремим шляхом від початку. Нахил до шукання змислу життя повів його в філософічні нетрі, з якими він легко й побідно справився. Відповідь на всі життєві питання знаходить у природі.
Годинник сонця квітам бє години
І стулюються маки ввечорі бентежно.
Отак під небом недосяжним і безмежним
ростуть і родяться звірята, люди і рослини.
Людське існування розбиває він на різні первні, що його цікавлять. Для нього "зорі, птахи, вітер і рослина сплелись в один клубок клітин". Все це живе життя просякнуте одним великим могутнім життєвим інстинктом. Кохання мужчини до жінки є в нього теж виявом того життєвого хотіння.
А серце? Серцю лиш пяніти,
тремтіти і кохать йому.
Звеличую усоте вітер,
звеличую стокроть весну.
Такі гимни співає він могутнім життєвим проявам, що їх зустрічає на своєму шляху. Бо він вічно шукає. Не з неспокоєм незадоволеного, а з самопевністю переможна. Переходить від явища до явища, від картини до картини. Не приглядається до всього того збоку, а живе сам серед усього, перемінюються в хруща, кущ, птаху. Оце якесь біологічне світосприймання має своєрідну динаміку. Тому Антонич належав до тридцятих років та був найкращим їх висловом. Його можна вважати антиподом Маланюка й продовженням його ненависти — його життєрадість. Дарма що він не змагався стисло за те саме. Але велетні ходять одинцем.
Осторонь усіх стоїть Святослав Гординський. Формально не зачислюють йoгo до ніякого гурта поетів, ба навіть відмовляють йoгo поезіям поетичної щирости. Гординський дійсно досягнув високого рівня мистецької форми. Ради гарного звороту чи дзвінкої метафори він пожертвує й змисл вірша. Це так буває з поето-малярами. Але Гординський завсіди рух і поспіх, розмах і лет. Дарма, що часом він любить посміятись із своїх власних засад.
І цікаво, що збірки Гординського — впродовж останніх років — вже відгукнулись на час, відчули ритм нових подій. Його холмський цикль це єдиний поетичний дорібок останньої еміграції.
Не можна не згадати тут поетки, що теж стоїть осторонь усіх поетичних угруповань. Це Ірина Наріжна, авторка збірки "Настрої". Її пісні ніжні й сумовиті, на емігрантські теми, немов відірвані він духа і доби. Ввижається Лепкий і Боровий та їх служення красі.
V.
Цьогобіч є ще одна група поетів, що виросла, так би мовити — "під нашим крилом". Це поети закарпатські.
На Закарпатті — були безплідні не тільки двадцяті роки, воно мовчало віками. Зріст національної свідомости серед мас почався щойно від нашого визвольного зриву. У 30-тих роках лунав там ще лише голос Ґренджі-Донського. А в тридцятих роках немов ізпід землі виринула ціла група молодих сил, свіжих і талановитих. У країні без літературного середовища, без звязку з іншими — це просто чудо. Бо наприклад Буковина рівно велика, що має літературні традиції, по війні не дала ніодного таланту. А тут, немов у передчутті героїчного зриву заблис їх цілий ряд і то з такою силою та свіжістю, як бувають лише квіти на незбраній цілині.
Зореслав із них найбільше зрілий. В збірці "Сонце й блакить" нанизані молодечі його спроби. Є тут чисто естетичні вражіння природи, рефлєксійні спогади з подорожі, в вкінці визвольна тематика. Ця остання найкраще виявляє суть Зореслава. В напрузі великого хотіння його спів лунає дзвінко, немов металь. Є якась ясність у його зривах, тонка гармонія у світовідчуванні.
Боршош-Кумятський закоханий у народніх мотивах. Це співець Верховини, самобутній та невгамовний, як і вона. Його пісня рине, не дбаючи про форму, з силою первісного явища.
Іван Колос, молодий талановитий поет, живо навязує до сучасної української поезії. Його перша збірка "Молоді мої дні" ще дуже під впливом чолових наших поетів. — Але здібність вчуватися в нього така велика, що поможе йому знайти свій власний шлях.
Оба останні Moґіш і Рішко, талановиті та з поодиноких віршів, що їх довелось тут і там прочитати, годі про них щось докладного сказати.
***
На цьому можна закінчити огляд. Отже двадцять літ поезії — можна коротко окреслити: мистецтвом визвольної динаміки. Спершу народній гнів за невдачу й самітна постать одного неявного поета... А потім багато талантів та шукання нових доріг із одною метою.
[Краківські вісті, 18.01.1941]
18.01.1942