В 60-ліття народин архиєп. Іларіона.
Холм, 15 січня 1942.
Дня 15 січня ц. р. минуло 60 літ від народин холмського архиєпископа Іларіона у колишньому світському званні проф. Івана Огієнка. Не місце тут у короткій часописній статті писати обширну життєпис Достойного Ювилята. Згадаємо тільки коротко найважніші дати. Владика Іларіон родився 15 січня 1882 р. в містечку Брусилові, радомиського повіту за Київщині в убогій селянській родині. Малим хлопцем стратив батька і мати вдовиця, що мала більше дітей сиріт, не була у спромозі дати сама синові вищу освіту. Син її Іван сам перебивається власними силами серед великих труднощів і недостач. Кінчає вищу початкову школу, опісля військову фельдшерську в Києві, стає там військовим фельдшером, і як екстерніст здає ґімназійну матуру та вступає в київській університет, зразу, на медичний — бо так мусів військовий фельдшер, опісля на історично-філологічний факультет, який його і задержує при університеті для підготування до професорської діяльности. В міжчасі мусить заробляти лекціями на прожиток або вчителювати в київських середніх школах. У 1915. р. стає приватним доцентом київського університету, в 1918 р. надзвичайним професором вже українського державного університету в Києві, осінню цього ж року ректором Українського Університету в Камянці на Поділлю. В 1919 р. стає міністром освіти, а пізніше ісповідань. По упадку УНР короткий час учителює у Львові, згодом переходить до Варшави, де кілька літ є професором старословянської мови на православному богословському відділі варшавського університету. Усунений з нього з політичних причин польським міністерством освіти в 1932 р., віддається науковій і видавничій праці, редаґуючи науково-популярний журнал "Рідна Мова".
Попри свою наукову і видавничу працю архиєпископ Огієнко брав участь здавна як визначний церковний діяч і в українському національно-церковному житті ще в Києві, опісля в Камянці, де як міністр ісповідань (від вересня 1919 р.) старався на практиці здійснити автокефалію Української Православної Церкви, що її проголосив уряд Директорії УНР, законом з 1. січня 1919 р. і з цього приводу мав чимало конфліктів з тодішнім камянецьким православним епископом, завзятим русотяпом.
Владика Іларіон написав досі багато праць, розвідок і заміток та здобув собі ними трівке імя серед українського громадянства. Не менша, коли не більша діяльність архиєпископа Іларіона як церковно-громадянського діяча й організатора, при тому і знання та дослідника нашого церковного життя та його історії. Тут поруч відомих з цієї ділянки і визначних праць наших учених покійних: В. Липинського, Ол. Лотоцького, В. Біднова, та жиючого проф. Дмитра Дорошенка, владика Іларіон вложив чимало і своєї праці для вияснення ролі й значіння Православної Церкви в Україні для життя і розвою нашого народу. Всупереч прийнятій загально в царській Росії моді, на давно ще перед упадком царату, серед загалу інтелігенції захопленої гаслами лібералізму та соціялізму, Владика Іларіон належав тоді до нечисленного гуртка наших передових людей, що не пішли за цією у своїх наслідках для нас погубною модою. Не став правовірним соціялістом і пішов у службу гетьманського уряду.
Український уряд не доцінював спершу українського церковного руху й не давав йому потрібної підтримки, а з цього користали московські і обмосковлені церковні чинники й припинювали природний гін меншини свідомого українського низового духовенства до визволення Православної Церкви з московських оков. Це й виявилося на єпархіяльних зїздах православного духовенства з весни і літа 1917 р., в яких українська меншість дала почин у грудні 1917 р. до оснування Всеукраїнської Церковної Ради в Києві. До неї ввійшли духовні і миряни і вона виставила гасло автокефалії Української Православної Церкви та домагалася скликання Всеукраїнського Церковного Собору, що мав би перевести справу повного відокремлення від Москви й усамостійнення Православної Церкви в Україні. Одначе та конечна і здорова з національного боку акція знаходила зразу малий відгомін.
До наших видних і передових церковних діячів належав і проф. Огієнко, теперішний Владика Іларіон, що відограв визначну ролю на Всеукраїнськім Церковнім Соборі в Києві, який зійшовся 9-го січня 1918, де однак прихильники автокефалії знайшлися в меншості. Гетьманський уряд — міністри ісповідань — В. Зінківський, опісля Ол. Лотоцький — пішли за автокефалією і на Соборі єпископів, яких більшість ставилася негативно до неї, в листопаді 1918 р. мін. Ол. Лотоцький проголосив 12. листопада 1918 деклярацію про автокефалію Церкви, яку з причини нового державного перевороту, проголошено щойно згаданим уже законом Директорії з 1. січня 1919 р. одначе практично вповні в життя не вдалося її ввести за часів УНР. Щойно на соборі в Києві від 11 до 14 жовтня 1926 р. переведено автокефалію Православної Церкви в Україні під проводом митрополита Василя Липківського, але український єпископат мусів бути висвячений тоді не традиційно канонічним способом.
Владика Іларіон і на політичній еміграції в Польщі належав до передових церковних діячів, між іншим як заступник голови Передсоборного Зібрання, що приготовлювало матеріяли до Собору Православної Церкви в Польщі. По упадку Польщі стає знову у проводі Української Церковної Ради у Варшаві та своїми працями причиняється до віднови українського церковного життя у нових змінених відносинах.
Свою національно-церковну діяльність в суто українському дусі розвиває архиєпископ Іларіон у своїй холмсько-підляській єпархії від листопада 1940 р. Вже в часі своєї хиротонії у своїй першій промові у холмському соборі проголосив він засаду, що служити народові — це служити Богові і послідовно всюди і завсіди жадав і жадає від свого духовенства не тільки служби в Церкві, але й хосенної праці для народу поза церквою. Жадає він теж, щоб дух у Церкві був український не лише по формі — але по суті та більшу вагу кладе якраз не на форму, але на зміст. Історичною заслугою архиєп. Іларіона є й те що не зриває з українською церковною традицією, відновлюючи послідовно соборність та організацію мирян у церковних братствах.
Нині не час ще та й не легко оцінити в цілості дотеперішню працю Достойного Ювилята як раз в церковній ділянці, бо Його праця далеко ще не закінчена.
[Краківські вісті]
17.01.1942