У циклі статей (“Метафізика влади”) про тестування форм легітимності у нашій історії залишився момент, важливий для XX ст. і початку XXI ст., – легітимізація через ідеологічне. Це актуально: путінізм, що зараз метушиться, наважується на нову ідеократію, але вже в особливих – латентних і тіньових – її формах.

Пострадянський період починався з формально-раціональної (процедурної) легітимізації, а також з легітимізації ідеологічної і через харизму.

З процедурою ясно: за Єльцина і новий лад (як його на той момент уявляли) тоді проголосували. То були, по суті, наші перші вибори від душі: голосували за харизматика, а не маразматика.

З ідеологією складніше. З одного боку, спрацював антикомунізм – від антисталінізму і антибільшовизму до простої втоми від застою і нудної геронтократії. Але була і втома від усього ідеократичного, від засилля ідеології як такої – ідеологічна ідіосинкразія. Досі за слова «ідеологія» рука типового інтелігента автоматично тягнеться до важких предметів. Проте, все це досить швидко себе вичерпало, хоча і з сильними залишковими ефектами: пострадянські будні почали повертати тягу до комунального тепла, до сильної держави і до залізної руки, до імперської державності та геостратегії у стилі «він поважати себе примусив». Кращого вигадати не могли: вже починало тягнути до того, від чого досі нудило.

Але у колективному раціо домінував міф про деідеологізацію. Люди не бачили ідеології там, де звикли її бачити: у символіці влади і у практиках прямого промивання мізків. При цьому з колишньою, якщо не з більшою силою продовжували (і продовжують) працювати приховані, латентні форми ідеології – своєрідне ідеологічне несвідоме: коли люди нічого ідейного навмисно не артикулюють, проте, у політичному та соціальному житті поводяться так, неначе вони є переконаними носіями тих чи інших уявлень, засад і цінностей. Суспільство виявилося беззахисним перед латентним, прихованим, тіньовим впливом (від чого зараз ми і страждаємо), але одночасно виявилися порожніми вищі рівні ідеологічного, які бути порожніми не можуть за будь-якої деідеологізації.

Або суспільство має ідеологію – або ідеологія має суспільство як пасивну, маніпульовану масу. Або ви маєте живий ідеологічний процес і відкритий ринок ідей – або вас непомітно, а потім і відкрито мають ті, хто зміг приватизувати машину виробництва і трансляції ідеологічного. Ідеологія – не лише система ідей, але й система інституцій.

Не менш важлива наявність інстанції, з якої могло б виходити ідеологічне. Коли починалися ігри з так званою національною ідеєю, від самого початку відсутність такої інстанції була очевидною. У групі консультантів адміністрації президента, яка працювала у «Волинському-2», чудово розуміли, що у таких ситуаціях ідею простіше придушити, ніж народити (хоча для себе та з іронією розминалися на тему «Поправ паркан!"). Але було й завдання частково реабілітувати ідеологічне: без придихання, але й без судом, що заважають осмислено працювати з тим, що вже й так працює з тобою і з масою. Було завдання зняти зайві очікування політиків, а також інтелігентну істерику фанатів деідеологізації без краю і рефлексії. Поступово до ідеології почали ставитися як до проблеми, а не як до пекельного вогню.

Путін стартував у дусі звичного прагматизму. На ідеологію не зазіхали частково зі скромності (позиція призначеного наступника, якому поки що зарано про це замислюватися), частково через той самий економічний детермінізм, якого не вдалося позбутися. У проектах Центру стратегічних розробок Грефа вже були окремі спроби ідеологічних заходів, але загалом стратегію писали в межах звичайного, «само собою зрозумілого» світогляду.

Далі прагматизм розсмоктувався разом з тим, як стратегічний проект починав давати збої на практиці. Підгодованому населенню так чи інакше треба було щось говорити, причому гідне влади. За відсутності власних досягнень довелося, як звично, відштовхуватися від очорнення попереднього періоду. Так виникла ідеологема поганих 90-х з героїчною міфологією порятунку країни від розвалу, від перемоги бандитизму, від суцільного братовбивства.

Проте, і цей ресурс з часом виявився вичерпаним: не можна нескінченно позувати на тлі явно оплачених оповідань про те, як жахливо все було до тебе. Звичайної тіньової ідеології вже недостатньо. Ще зовсім недавно вистачало того, що інформаційне тло і експертна аналітика намотували на підкірку населенню те, що влада не могла артикулювати явно, без конфлікту з Конституцією, не сварячись з місцевими інтелектуалами і не ганьблячись перед «світовим цивілізованим». Але зараз формується ідеологія опозиції, яка у пафосі заперечення змащує відмінності окремих проектів. І ця ідеологія залишиться, навіть якщо вуличний протест поділиться вже не на колони, а на окремі демонстрації. Виникла потреба у виразній контрідеологіі, яка хоч якось підвищувала б те, що у поточній політиці виглядає дріб'язковим і корисливим.

Цей цикл статей не випадково починався з новітніх спроб сакральної легітимізації і дружби з РПЦ. Коло замкнулося. Якщо ідеологія – це віра в упаковці знання (а це більше не купують), то починає ввижатися можливість спертися на знання в упаковці віри, на «ідеологію через проповідь». Зовсім не випадково верховний ієрарх навіть за мовою так часто буває схожий на заангажованого політолога і пропагандиста партійної ідеології.

Залишається останнє питання: про перспективи такого симбіозу, та й самого режиму, за поступового виключення усіх інших протестованих владою форм її легітимізації.

Алєксандр Рубцов – керівник Центру досліджень ідеологічних процесів Інституту філософії РАН

​Александр Рубцов
На закате теневой идеологии
Ведомости, 12.04.2013
Зреферував Омелян Радимський