Як у міжвоєнний період туристичні путівники подавали Львів винятково й одвічно польським простором? Як за допомогою краєзнавства Польща доводила свої права на місто? І чи залишали у такому Львові місце іншим – українцям і євреям?
Про це у Центрі міської історії розповіла Др. Яґода Вєжейська, історик і літературний критик із Варшавського університету, дослідниця польського дискурсу Галичини у міжвоєнний період, що протягом місяця стажувалась у Львові.
Адольф Дьоблін, німецький письменник єврейського походження, мандруючи єврейськими місцями сходу Європи, завітав у 1924 році до Львова і написав таке: «Львів – це насичене життям та по-західному сучасне місто. На його вулицях помітно працьовитість і порядок. Аж раптом натрапив я на дивну річ: це місто міцно тримають у обіймах і роздирають між собою два противники. За кулісами землю риє ворожість і насилля».
На мою думку, ці слова досить влучно характеризують тодішню атмосферу в місті. Який же конфлікт помітив тоді Дьоблін у Львові?
Вже 5 років, як закінчилась польсько-українська війна. Вже рік, як Рада послів Антанти офіційно визнала Східну Галичину за Польщею. А насправді бачимо, що протистояння тривало. Так, уже не збройне, але від того не менш гаряче. Це була боротьба за символи, за історію, за публічний простір. Із фронтових окопів воно плавно повернулось до шпальт преси та книжкових сторінок, але набуло значно гострішого звучання, аніж мало раніше.
Обидві головні сторони цього конфлікту – і українці, і поляки – мали схожу мотивацію: довести своє історичне право на володіння цими землями. Польська держава прагнула довести, що «Polska jest tutaj!» не лише самим львів’янам, не лише своїм громадянам з інших країв держави, які насправді не так і багато знали про це місто, але головне – легітимізувати свою владу над Східною Галичиною в очах міжнародної спільноти. Українці натомість не полишали надій відновити на цих теренах свою державність, яку щойно втратили.
І звичайно, перевага у цій боротьбі була на боці поляків, адже за ними було міжнародне визнання, за ними була більшість у місті, хоч і не в цілому краю, і, головне, за ними був адміністративний ресурс і цензура. Тому вони, іґноруючи будь-який український дискурс, повністю домінували у публічному просторі.
У цьому протистоянні двох насправді був ще третій – зайвий для обох попередніх. Це євреї. Очевидно, що євреї не мали жодних планів щодо побудови власної держави де-небудь у Східній Європі. Проте вони також мусили якось визначити свою позицію у цих нових реаліях, у часах, коли концепт багатонаціональної Галичини, сформований і виплеканий у політичній культурі монархії Габсбурґів, різко змінився на зовсім інший – ексклюзивно національний. Концепт, до якого інші спільноти не мали майже жодного шансу долучитися – окрім хіба повної асиміляції.
Путівники та пропаганда
Таку різку зміну наративу, як на мене, якнайкраще помітно за туристичною та краєзнавчою літературою. Така література, призначена на перший погляд суто для відпочинку, розваги та легкого ознайомлення, дуже легко піддається на різну пропагандистську маніпуляцію. Написані простою доступною мовою у популярному стилі, туристичні путівники націлені на значно ширшу авдиторію, ніж література наукова, і тому стали дуже вправним знаряддям в ідеологічній боротьбі. І польська сторона дуже швидко усвідомила всю корисність краєзнавства у цій справі.
Перший тогочасний польський путівник Львовом – це «Ilustrowany przewodnik po Lwowu» Мєчислава Орловіча, як вважається, одного з найвидатніших польських краєзнавців і популяризаторів туризму того часу. Цікаво, що надрукували цю, здавалось би, безневинну книжечку для мандрівників ще навесні 1919 року, коли тривала польсько-українська війна в Галичині, у Військовому університеті міста Ярослава. Те, коли цей путівник вийшов, як і те, де саме його надрукували, свідчить, для чого і для кого він був призначений. Молодих рекрутів, що приїздили з цілої Польщі на галицький фронт, треба було так познайомити зі Львовом, аби вони розуміли, чому повинні проливати свою кров за цю малознайому їм землю.
Подібних путівників Львовом у міжвоєнний час, як свідчить Національна бібліотека у Варшаві, постало 15 штук, а якщо брати літературу краєзнавчу, але трохи ширшу, ніж суто путівники, то значно більше. Крім праці Орловіча, найбільшою популярністю серед тих, хто приїздив до Львова, користувалися також «Nasz Lwów» Марії Яросєвічувни та «Lwów» Станіслава Василєвського.
На їхніх сторінках цілеспрямовано зображали суто польське місто, що відіграло дуже важливу роль у польській історії та культурі. Львів поставав важливим містом не лише для поляків-галичан, але й для мешканців інших польських земель, віддалених від міста. Отже, місто точно варте того, аби його відвідати, а також неодмінно повинне належати польській державі.
Такий селективний, вибірковий образ Львова, з одного боку, виключав добру половину мешканців цього міста – українців та євреїв, отже, був фактично дискримінаційним. Але з іншого, відігравав чималу роль у згуртуванні тогочасної польської нації, що була надто розрізненою після століття поділів, а, отже, був абсолютно виправданий з погляду тогочасної держави.
Сучасний репрінт путівника М.Орловича
Що натомість справді тривожить – деякі з цих путівників були декілька разів перевидані вже у сучасній Польщі після 1989 року. І здебільшого – це звичайні скопійовані передруки без жодного критичного осмислення. Можна собі уявити, яку реакцію ці тексти можуть викликати у пересічного читача, не надто ознайомленого з тонкощами історії чи перейнятого ностальгічним сентиментом за «втраченими землями».
Гостей, що часто організовано приїжджали до міста, водили здебільшого наперед визначеним маршрутом – польськими історичними місцями: Личаківський цвинтар, Оссолінеум, пам’ятники Міцкевичу та Собєському, оглядали Рацлавицьку панораму. На Ринку головний акцент робили, звичайно ж, на Королівській кам’яниці, що у XVII столітті належала Собєським, а також на «Чорній кам’яниці», де тоді вже діяв «Музей історії міста», який у 1938 році трансформували у «Музей історії оборони Львова» з відповідним ідеологічним трактуванням тих подій.
А що про інших?
Непольські місця у Львові, яких насправді було чимало (особливо українських і єврейських) із таких мандрівок практично повністю випадали. Як же представляли у львівських путівниках тих інакших, не-поляків?
Мєчислав Орловіч про українців вперше згадав лише в контексті Світової війни. Жодної попередньої згадки. Це створює у читача враження, що перейняття влади в місті українцями 1 листопада 1918 року було якимось прикрим непорозуміння, адже не подано жодного контексту. У Василєвського про українців не мовиться взагалі.
Марія Яросєвічувна про українців згадує при описі собору Святого Юра. Утім, замість того, щоби пояснити читачам значення цього храму для галицьких українців (і духовне, і історичне, і символічне), авторка описує лише одну-єдину подію: як при наїзді Хмельницького з татарами на Львів у 1648 році козаки вирізали всіх, хто переховувався від них у церкві, зокрема, й русинів. Мабуть, саме ця інформація вибрана для путівника невипадково. Факт, що наддніпрянські козаки вбивали місцевих православних русинів, повинен був підважити єдність українців тоді, а, отже, на думку авторки, знівелювати українську ідентичність тепер. І це єдиний посил про українців, що отримає читач путівника.
З євреями ситуація інша. Їх не вважали політичними конкурентами – отже, не мали причин замовчувати. Про них натомість всі три путівники згадують з великою нехіттю. Краєзнавці застерігають мандрівників заходити на Жовківське передмістя, традиційно заселене євреями, бо «околиці ці брудні та занедбані». Утім, автори мовчать, що значною мірою занедбаність ця – наслідок ще не так давнього погрому, що вчинила польська армія та цивільне населення 22-24 листопада 1918 року одразу після того, як українські війська покинули місто.
Василєвський мінімалізує участь євреїв у житті міста. У його книжці фотографія начебто середньостатистичного львівського єврея підписана словами: «За пейсами його впізнаєте». Таким чином підкреслюється відчуженість євреїв до поляків. За словами автора, «львівський єврей множиться у традиційному бруді та нехлюйстві, віддалений від життя міста в атмосфері «нейтральності», яку задокументував у часі оборону Львова. Нічого привабливого тут нема. Жиди, жиди, одні жиди. Нехлюйна, обшарпана біднота торгашів на кожному кроці».
Зверніть увагу, що і натяком на державну зраду (слово «нейтральність» в лапки взято не випадково), і прямим звинуваченням у суто гіґієнічній нечистоті автор дає зрозуміти читачеві, що єврей – це той, хто порушує звичний плин міського життя. З перспективи Василєвського, євреї і є тим міським брудом – і буквальним, і переносним. Елементом, що його потрібно змарґіналізувати, усунути від очей туристів, аби не порушував польський порядок у місті.
Серед цього суцільного негативу був один виняток. Це вірмени. Вони стали єдиною етнічною меншиною у Львові, що заслужила від тогочасних краєзнавців позитивних згадок. Цьому є просте пояснення: на момент написання тих праць вірмени були громадою, повністю засимільованою поляками. Відповідно, цей теплий тон щодо вірмен важко трактувати як вияв відкритості, він лише підтверджує відоме нині соціологічне правило: елементи історичної та культурної спадщини однієї групи у публічному просторі не заважатимуть іншій групі, що проживає у тому самому просторі, лише тоді, коли ця перша група або вже тут більше не живе, або коли ця спадщина жодним чином не впливатиме на дійсність.
Отже, польські міжвоєнні путівники Львовом за єдину мету мали засвідчити, що місто, як написав Мєчислав Орловіч, «всіма вузлами зв’язане з давньою і теперішньою Польщею», а отже довести, кому належить влада у місті. Такий наратив повинен був заступити собою конфлікт польсько-єврейський, що полягав у трактуванні пам’яті про погром 1918 року, та конфлікт польсько-український за владу над Галичиною, що не припинявся протягом цілого міжвоєнного двадцятиліття.
Культ Львівських Орлят
І безперечно, що у цьому конфлікті одну з ключових ролей для польської сторони відігравав культ Орлят. Сьогодні складно сказати, звідки саме взялася ця назва. Маю гіпотезу, що так могли називати один із бойових польських відділів у Львові в листопаді 1918-го, а з цього конкретного відділу назва поширилася згодом на всіх польських бійців. До того ж, слово «орлята» дуже вдало апелює до орла, що для поляків є головним національним символом. Так чи інакше, цей термін почали вживати практично одразу після закінчення боїв за Львів. І практично відразу цей термін і пам’ять про ці події набула героїчної конотації, що відтіснило жалобу за загиблою молоддю. Гордість за подвиг затулила собою сльози.
Для націєтворення міт героїзму, мучеництва та, врешті, перемоги є основоположним. Галицьким полякам історично такого міту бракувало, адже відомо, що австрійська частина колишньої Речі Посполитої була значно менш героїчна, ніж російська, де протягом ХІХ століття відбулось декілька збройних повстань за незалежність Польщі (про що російські поляки полюбляли нагадувати полякам австрійським). Цей брак героїзму та мучеництва галицькі поляки зуміли компенсувати лише з постанням ореолу львівських Орлят: вони врешті отримали привід для воєнної гордості.
У тодішній польській літературі польсько-українська війна постає кульмінаційним моментом в історії краю. Орлята наче будують міст поміж давньою героїчною, але втраченою, Першою Річчю Посполитою та теперішньою відродженою Другою. Міст над страшним проваллям, що його утворили три поділи. Василєвський пише, що «оборона Львова не була раптовою миттєвою імпровізацією, а радше квітом, що вільно зростав серед чотирьох поколінь».
Відповідно, всі попередні події на сторінках путівника вибудовуються у логічний ланцюжок, природнім результатом якого стало відродження Польщі у місті. Дуже яскравий, і навіть дещо комічний приклад: фотографію, де перед будівлею Львівського університету (а тоді ще Крайового сейму) прогулюються матері з візочками, автор підписав: «Майбутні оборонці Львова» – так, ніби достеменно знав, чим займатимуться ті діти з візочків в листопаді 1918-го. Натомість факти, які могли би поставити такий однозначний розвиток подій під сумнів, або не згадували, або ж вигідно інтерпретували.
Хрест Оборонця Львова
Ця війна подається надзвичайно тенденційно – як боротьба між силами добра та зла. Очевидно, що добро представляли поляки. Немає жодних згадок про відомі тепер свідчення, як у перепочинку між перестрілками на львівських вулицях українські та польські вояки обмінювалися цигарками чи навіть грілися з гітарою біля вогню.
Культ Орлят у міжвоєнному Львові працював дуже схоже, як і тексти путівників: він мав і інтеґраційну, і дискримінаційну функцію водночас. Інтеґраційну – щодо самих поляків. У Орловіча читаємо: «В шерензі поруч один з одним стояли офіцери та солдати, молодь університетська та ґімназійна, робітники, селяни, інтеліґенція, ба, врешті жінки та діти, що сповнювали не лише розвідувальну чи санітарну службу, але й з карабіном в руках боронили місто». Таким чином цей опис пропонує ідеал поєднання поляків між собою. Поєднання понад всіма поділами: соціальними – адже і батяр, і професор; віковими – адже і старець, і дитина; врешті, ґендерними – адже і чоловік, і жінка. Дискримінаційну, натомість, щодо інших народів: публічні вшанування та возвеличення польських воїнів автоматично ставили українців по іншу сторону барикад, а єврей ніколи не міг бути певним, чи конкретний вшановуваний польський воїн не був у той же час погромником.
Листопадові святкування
Вручення Львову ордену Virtuti Militari, 22 листопада 1920 року
Були дві події вже після війни, що лише укріпили сформований культ Орлят, а також дуже підняли туристичний інтерес до Львова. Перша – це надання маршалом Пілсудським Львову ордену Virtuti Militari. Друга – це відкриття в 1924 році Цвинтаря Орлят. З того часу цей меморіал стає одним із місць паломництва для поляків. Організатори поїздок намагалися завжди внести Цвинтар Орлят першим, максимум – другим пунктом у списку місць до відвідання. Міська влада дбала, аби до Орлят можна було зручно добратися – деколи невеликі групи туристів до цвинтаря навіть завозили автомобілем.
Позаяк оборону Львова представляли як кульмінацію історії міста, святкування перемоги в цій обороні в листопаді стали центральними подіями року. Фактично, це було частиною цілої стратегії, спрямованої на промоцію міста серед поляків та надання йому патріотичних мотивів. Для реалізаццієї ії стратегії навіть створили спеціальне Бюро пропаґанди та туристики Королівського столичного міста Львова, яке очолив, зараз би сказали, «спеціаліст з реклами» Тадеуш Кжижевський.
Тадеуш Кжижевський
Однією з його ініціатив стало перенести святкування Дня Львова на листопад. В одному з документів головний промоутер міста пише про «проведення рекламної кампанії Днів Львова, що базуватимуться на патріотичному сентименті (гасла «Львів – semper fidelis», «Львів – улюблене місто», «Пізнай Львів – кресове місто», «Хоч раз до міста Орлят» тощо). Ця кампанія проводитиметься в цілій країні (особливо на Віленщині, Познаньщині та Сілезії)».
Зверніть увагу, що в рекламній стратегії акцент робився саме на кількох прикордонних землях, що ще незадовго до цих подій належали до різних імперій. Сілезія та Познань дуже довго перебували під німецькою владою та впливом. Вільно, на яке претендували литовці, поляки (аналогічно до Львова) вибороли зброєю. Саме в тих регіонах, як і у Львові, польськість потребувала найбільшого утвердження.
Міська влада намагалася всіляко заохотити туристів приїжджати до Львова саме в листопаді. Щороку за сприянням центральної влади організовували дешеві поїздки до міста, знижували для туристів ціни на проїзд у міському транспорті, квитки до театрів і музеїв. Спеціально організовували в ті дні додаткові концерти, кінопокази та різні розважальні програми. Влада брала на себе організацію ночівлі для туристів, харчування та навіть наявність достатньої кількості алкоголю.
І всі ці заходи мали колосальний результат: відомо, що щороку на листопадові святкування до Львова з’їздилися десятки тисяч гостей. Святкування тривали ледь не цілий місяць – від Дня всіх святих, коли католики традиційно відвідують могили рідних, через День незалежності 11 листопада до своєрідного «дня перемоги» – виходу 22 листопада українських військ зі Львова. З року на рік ці святкування набували щораз більше рис національної маніфестації. Можна сказати, що листопад у Львові створював для поляків консолідацію не лише на місцевому, але й на загальнонаціональному рівні.
Проблема була лише в тому, що Львів все ще залишався багатонаціональним містом. І в листопаді вшановував кожен своїх. Це створювало у місті специфічну атмосферу.
1 листопада «фестиваль» відкривали українці, що святкували річницю Листопадового Чину, який як проголошення власної держави мав для них не менше символічне значення – щоправда, з гіркуватим присмаком поразки. Проте українцям дозволяли лише відправити літургію на площі Святого Юра і пройтися ходою до місця поховання січових стрільців на Янівському цвинтарі.
Та навіть такі скромні заходи наражалися на незадоволення місцевих поляків, а їхні учасники часто ставали жертвами агресії. Декілька разів дійшло до сутичок з поліцією, коли та не пускала демонстрантів до центральної частини міста. Фактично, український Листопадовий Чин ставав каталізатором до сезонного нарощування емоцій в місті.
Натомість 22 листопада польські святкування завершувалися тріумфальними заходами з нагоди перемоги. І у ці ж дні під звуки польських фанфарів євреї на своєму кладовищі поминали жертв погрому, вчиненого тими ж переможцями.
Записав Роман МЕЛЬНИК
Лекція "Тут є Польща!": ідеологічні аспекти польського краєзнавства і туристичного руху, пов’язаного зі Львовом в 1918-1939 роках" була прочитана Др. Ягодою Вєжейською в Центрі міської історії (Львів, 13 грудня 2016 р.)
Тут можна прослухати лекцію в оригінальній версії
12.01.2017