365 років тому, 8 жовтня [28 вересня за старим стилем] 1648 року основні сили війська Богдана Хмельницького розпочали облогу Львова. "Дня, 26 c[тарого] ст[илю] вересня зявилась орда під проводом Тугай-бея, а два днї пізнїйше, 28, показалась і козацька армія під проводом самого Хмельницького, і щільно, непробитим валом обложила місто – з півночи козаки, з полудня Татари", – писав Михайло Грушевський у VIII томі "Історії України-Руси".
Ян Матейко «Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом», 1885 (олія на дошці, 130 x 79 см, Нацональний музей у Варшаві)
Чи не найбільшою загадкою військової кампанії 1648 року та всієї війни козаків з Річчю Посполитою стали події жовтня 1648 року, а саме облога центру Руського воєводства – міста Львова.
По-різному трактують ці події польська та українська сторони. Ось як пише про облогу "Бастіону Речі Посполитої" Лешек Подгородецький у книзі Dzieje Lwowa:
"У місті було досить зброї, але мало харчів. Бракувало теж пушкарів. Непокоїла постава русинів. Напевне, люди грецької релігії з охотою виглядають неприятеля, – писав лавник Самуель Кушевич у своєму щоденнику.
Заможні русини однак боялися козаків принаймні так само, як поляки. В разі упадку міста втратили би все майно, а навіть життя. Коли ж скликано руських старійшин до ратуші, лагідними словами заохочуючи до оборони і перестерігаючи перед зрадою, русини виголосили готовність до боротьби з загарбниками. Під час облоги не дійшло до ворожих виступів з їхнього боку...
8 жовтня надійшли під Львів головні козацькі сили – майже 100 тисяч війська і черні...
Чисельна перевага ворога призвела до того, що оборонці мусили залишити шанці і схоронитись у підміських храмах і монастирях: у кармелітів, бернардинів, Марії Маґдалини і в церкві св. Юра. Тоді рушили на місто регулярні козацькі полки. За хвилю однак затримались, а потім повернулись до табору. Такий несподіваний хід подій приписували потім у Львові заступництву блаженного Яна з Дуклі, який явився козакам на небесах. Сильно перелякані його появою, відступили від мурів. Наступного року місто виставило перед костелом бернардинів колону на честь Блаженного з написом: "Місто Львів завдяки Яну з Дуклі чудом звільнене від облоги Богдана Хмельницького і Тугай Бея"...
Наступного дня козаки спрямували удари на міські мури, на підміські монастирі та храми. Головний удар скерували на церкву св. Юра, де схоронились переважно русини. Частина з них через брак місця залишалась на церковному цвинтарі. Козаки безжалісно їх вирізали, декого віддали в ясир татарам. Потім розбили тараном двері храму, вдерлися досередини, повбивали зібраних там чоловіків, а жінок і дітей віддали татарам. Церква була сплюндрована, святі ікони порубані...
Штурм Галицької брами коштував козакам близько двох тисяч убитих та поранених. Після невдачі Хмельницький ще раз спробував вдатися до переговорів... Остаточно замість 200 тис. дукатів (1,2 млн злотих) виплатили татарам тільки півмільйона злотих, окрім того, дали дари для Хмельницького та козацьких посланців. Орда вдовольнилась таким викупом і 23 жовтня повернулась у степи. Назавтра Хмельницький згорнув облогу і вирушив на Замостя..."
Дещо інакше описує деякі з цих подій "Львівський літопис": "Львов, боронячися, передмістя сами спалили всі округом. Воду отняли були козаки, рури поперетинавши. Замку Високого добули і люд вистинали, также по кляшторах все побрали і по церквах. І люд єдин татаре вибрали, другий от меча погинул, третій – от голоду, четвертий – от повітря [чуми]. У церкві святого Юр'я трупа 54 забитих людей, і татарин, на самий престол упадши, розбився. У Бернардинов русі ж, що була поутікала для оборони, на п'ятсот і большей постинано, также і в місті, на ратуші, на валах."
Щоправда, найавторитетніший донині український історик Михайло Грушевський спростовує деякі такі "українські оповідання про нелюдські розправи", зокрема: "Таке оповіданнє Львівської літописи, наведено у Костомарова про те, як львівські бернардини вбивали русинів, спросивши їх на обід, потім по одному виводили на двір і, привівши над криницю, казали туди дивитися, а в тім рубали голову й кидали до криниці тіло. Се одна з лєґендарних ампліфікацій кривавих подій, які виникали в атмосфері страху, роздражнення й підозрінь".
Взагалі облозі Львова у жовтні 1648 року Михайло Грушевський присвятив два розділи у VIIІ томі "Історії України-Руси", узагальнивши усі вірогідні відомості з польських та українських джерел, які були відомі на початок ХХ століття. До цього часу ніхто з істориків не описував докладніше ці події.
На думку Грушевського, "Хмельницький, очевидно, від самого початку не мав ніяких ворожих замірів на місто, навпаки все робив, щоб забезпечити його від усякої шкоди й мусів хіба з іронією дивитись на ті дитинні "геройства", на котрі силувалися міщане, заробляючи собі славу спасителів не тільки своєї малої "річи-посполитої львівської", але й великої польської...
Він міг би дуже легко запалити місто, збомбардувати його до решти – особливо, після того, як козаки Кривоноса здобули Високий Замок, що панував над цілим містом, – козаки зі своїх гармат звідти могли "курей стріляти на Ринку", як висловлюється Твардовский. Але козацькі гармати стояли мовчки або пострілювали злегка для пам'яти. Приступу не було. Дрібна війна, яка велася під мурами і дрібними успіхами, здобуваними в ній залогою, наповняла гордістю львовян, велася на власну руку поодинокими ватажками й полковниками, котрим Хмельницький у тім полишив до певної міри вільну руку, щоб не викликати занадто сильного невдоволення. Але він не підтримав їх ні разу всіма своїми силами".
В чому ж причина такої поведінки – втратити кілька тисяч вояків під львівськими мурами, ще більше від хвороб та недостатнього постачання, і залишити місто, вдовольнившись кількома подарунками, бо той викуп, який зібрали львів'яни таки увесь дістався татарам? Чи сентименти до міста своєї юності та спогади про любовні пригоди спонукали Хмельницького пощадити місто? Чи видіння святого Івана-Яна з Дуклі налякало козацького гетьмана? Чи справді Хмельницький поспішав на Варшаву, щоб прискорити елекцію короля Яна Казимира? Але пощо він тоді взагалі втратив кілька тижнів під Львовом, щоби врешті-решт і так запізнитися?
З'ява святого Яна з Дуклі в небі над Львовом. Жовтень 1648 року (старовинний дереворит)
"Хмельницький явно щадив Львів – се було ясно й сучасникам. Впливав тут спеціальний піетизм для Львова як для столиці тодішньої Руси (в сю ноту вдаряли в своїх переговорах з ним самі львівські делєґати) та ще, може, й місця свого виховання або огляд на місцеву українську громаду, що й так терпіла від поляків, а мусила б іще більше потерпіти, коли б прийшлося до серйозного здобування Львова, – чи ще що-небудь? Загальна пасивність Хмельницького в сій кампанії – здержливість від усяких пустошень і руїни, велить шукати загальнійших мотивів, що кермували ним в тих змаганнях – можливо, стримати й обмежити руїнну силу свого походу всякими способами й впливами. З тих мотивів він, мабуть, не хотів здобувати Львова воєнною силою – щоб не віддавати його на здобич козацтву й тим тисячам "черни", що з усіх сторін напливали до нього...
Не знаючи ніяких серйозних окупаційних плянів, стараючися стримати в можливо тісних межах українську воєнну енерґію, як то власне показалося на прикладі Львова, Хмельницький під час сеї галицької кампанії не робив нічого на те, щоб використати й підтримати той народний рух, який при нагоді його побуту прокидався в східній Галичині...
А вже зовсім ніде не знаходимо звістки, що сі рухи підтримував Хмельницький або його штаб; не бачимо навіть яких-небудь значнійших екскурсій козацького війська на провінцію.
Очевидно і ясно, що ні у гетьмана, ні в близшім окруженю його не було ще ніяких плянів національного чи соціального визволення Галичини, хоч обставини були дуже пригідні на се: польський елємент був безборонний, розпорошений, до решти збентежений, а стихійна сила народнього руху була дуже велика", – писав Михайло Грушевський, не скриваючи своїх докорів, що "з становища рішучої розправи з Польщею кілька тижнів, проведених під Львовом, були, розуміється, страченим часом. Для Львова, щоб узяти з нього окуп, досить було й якого-небудь більшого відділу козацького війська – хоч би того самого Кривоноса".
Здається, справді львівські міщани латинської та візантійської віри, жиди та вірмени, рятуючи своє життя та майно, обороняючи своє місто, тим самим врятували тоді шляхетсько-магнатську Річ Посполиту.
А щодо Богдана Хмельницького, то, здається, він у жовтні 1648 року просто ще не до кінця уявляв, яку пожежу вдалося йому розпалити. Тоді ще про жодну козацьку чи тим паче українську державність він навіть і не мріяв. А шукав засобів, щоб якось приборкати стихію, яку сам викликав, і з честю для себе та свого найближчого оточення вийти з гри. Взагалі виглядає, що Хмельницький просто боявся тоді великих міст. Не стільки їх військової сили, скільки інтелектуального впливу, самоврядних інституцій і фінансових відносин. Як боялись великого міста селяни чи дрібні шляхтичі ще й у ХХ сторіччі. Не дивно, що свій тріумфальний в'їзд до Києва він здійснив лише у січні 1649 року. Хоча ніхто не заважав йому зробити цього ще влітку 1648, після перемоги під Корсунем.
До того ж, Хмельницький не вважав ще тоді Галичину своєю землею, лише кілька років по тому він став вимагати, що "до Вісли є наше". І тому його військо поводилось тут восени 1648 року, як на ворожій території, яку навіть не збирались завоювати, а просто хотіли пограбувати.
Чого вартує лише погром православними козаками Святоюрської гори під час облоги Львова у жовтні 1648 року. Як писав Пантелеймон Куліш, описуючи події того року, "не так були щасливі львівські схизматики, що сховалися у свого Святого Юра, сподіваючись, що козаки пощадять їх не лише всередині православного храму, а й всередині його огорожі. Хмельницький вибачав "простака" Кривоноса, котрий не міг дати собі раду з домашніми своїми татарами, але тепер сам виявився таким простаком. Козацька орда спочатку перебила чи продала татарській орді тих нещасних, котрі скупчилися довкола Святоюрської церкви на цвинтарі. Ті, що сховалися в самій церкві, закрили двері надійними засувами. Але "борці за православну віру і руську народність", за Костомаровим єдині борці, пробили у стінах отвори і стріляли всередину церкви… Нарешті зачинені двері відкрили козацькими клепами…
Тодішній львівський поет, вірменин Зіморович, співець полів і мирного сільського життя, відповідно друг місцевої Руси, висвітлив перед нами у Святому Юрі картину, що нагадувала подвиги Гренковича у "Межигірському Спасі".
Козаки витягували побитих людей на паперть з криком: Галай! Галай! Бре гаур! (видаючи себе за татарів перед небесним патроном рідної нашої Володимирії). Коли у вівтарі "старий ігумен" просив їх припинити розбій, ці поборники древнього руського благочестя, ці єдині борці за православну віру, допитувалися у нього, де заховані гроші, а для більшої переконливості облили йому голову горілкою і підпалили свічками. "Гей, пробі, християни! Віра! Віра!" – кричав бідолаха; але козаки відповідали з малоруським своїм гумором, з тим самим гумором, з яким дарували зґвалтованим шляхтянкам червоні стрічки: "Батеньку, не треба нам твоєї віри, лише дідчих [диявольських] грошей".
Так поводилися освободителі Руської Землі і з іншими своїми єдиновірцями. Вони вважали вже милістю й те, що вивертали тільки кишені святоюрцям. На крики про єдиновір’я вони жартуючи відповідали: "Так, так, це у тебе ляцькі гроші; носиш при собі найбільших наших ворогів: то мусимо тебе скарати".
Перебивши та пограбувавши у святоюрських стінах живих людей, узялися козаки й за мертвих: відкривали і розбивали гроби львівських борців за православ’я, борців справжніх, не таких, якими, на сором нашої національної гідності, роблять в нас хмельничан; викидали напівзотлілі трупи; довбали стіни, всюди шукали заховані скарби. Нарешті добралися й до образу Св. Георгія. На ньому були срібні шати. Козаки зірвали їх, промовляючи зі звичними своїми жартами: "Не здивуй нам, Святий Юру! Прощай нам за се", і т. ін.” (Кулишъ П.А. Отпадение Малоросии отъ Польши. В трехъ томахъ. Т. 2. – Москва, 1888. – С. 279-280).
Можливо, переживаючи період розчарування козаччиною, Куліш дещо перебільшував, однак не можемо не погодитися з таким його висновком під час пізніших відвідин Львова: "Козаки, рятуючись від бойової польської сили шляхом звільнення по-татарськи, увігнали нашу Червону Русь ще глибше у польщизну…".
Отож, і не дивно, що через кілька десятиліть православний Львівський єпископ Йосиф Шумлянський прилучив свою єпархію до унії з Ватиканом.
08.10.2013