У контексті теми “Україна після СРСР”, яка з часу початку вторгнення благополучно і цілком закономірно переросла в “Україна без Російської імперії” в тому сенсі, що зрештою знімається небезпека в осяжному майбутньому знову потрапити в лещата імперії і розрахуватися за цю невдачу втратою суб’єктності та колосальними людськими втратами, зазвичай випадає з уваги одна цікава тема. Ця тема — ресентимент. Зазвичай це явище, і не без підстав, сприймають як своєрідне марення про “золотий вік” до поневолення, який повернути вже неможливо, свідченням чого вважають хоч би численні приклади як шароварщини у культурі, так і фантастичних ідей з облаштування відразу всього світу в квазіполітології.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Утім, критики як провінційності, так і ресентименту зазвичай забувають про те, що навіть поламаний годинник мінімум двічі на добу показує правильний час. У нашому конкретному випадку це означає, що ресентимент — то не лише напівлегендарна-напівінстинктивна опора для збереження ідентичності у пригніченому становищі, а ще й форма пам’яті про те, як воно було колись. Пам’яті фрагментованої, неповної, багато в чому зі втраченим розумінням суті (звідси прихильність до збереження звичаєвих форм за всяку ціну, адже це не що інше, як страх втратити ідентичність остаточно), але все ж…
Тим часом один із наслідків нашого остаточного визволення від Росії — це часткове повернення в ситуацію, якою вона була до появи імперії не лише в Україні, а й у всьому регіоні. Тобто якраз ту, яку обслуговує ресентимент і до якої відкликається весь ідеологічний багаж усіх ітерацій визвольного руху. Проблема, втім, у тому, що форма повернення в окремих випадках надконкретна і замалим що не провокує флешбеки.
Отож варто пройтися по тому, до яких деталей реальності наших земель дійшло протягом останніх двох століть перед повноцінною інкорпорацією території України Російською імперією. Австрійська (з 1868 року — Австро-Угорська) імперія нас у даному контексті не цікавить із двох причин. Перша — австрійське урядування було значно менш травматичним на тлі російського, отже меншою мірою провокувало ресентимент у принципі. До того ж, на фоні безпосередньо доавстрійських порядків пізньої Речі Посполитої австрійська реальність була, за всіх проблем, навіть кращим варіантом. Друга ж причина — Австрійська імперія розвалилася достатньо давно, щоби проявилися всі зміни, та й ситуація на західних теренах України у ХХ столітті змінювалася достатньо часто, аби не було часу задумуватися над ресентиментами з попередньої епохи.
Отож у нас остаточно усувається Росія як щонайменше домінуючий сусід, щонайбільше ж як імперія у тій чи іншій формі. Вона залишає за собою інерцію мислення — уявлення про себе, сусідів, взаємні відносини, тобто всю оту загублену суть ресентименту. Настільки добре загублену і забуту, що її не піднімає тригером десь із колективного підсвідомого навіть достатньо відчутна схожість зовнішньої оболонки. Схожість, звісно, не буквальна, адже матеріальна частина життя вже зовсім інша, — та все ж.
Почати варто з того, що кардинально змінюється характер відносин між Україною та Польщею. Зі шкільної програми середньостатистичному співвітчизникові відомо про те, що Польська корона об’явилася на наших землях, щоби всіх покатоличити і закріпачити. Насправді все було складніше: аби не переповідати нюансів (про які можна прочитати у працях Наталі Старченко та Наталі Яковенко і не тільки їх), коротко резюмую — однією з основних причин того, що Польща, Україна, Литва та Білорусь опинилися в одній державі Речі Посполитій, була якраз московська загроза. Литві, Білорусі й Україні відчайдушно бракувало тилу в черговій московсько-литовській війні. Цей тил дала Польща. З іншого боку, Україна і Литва дали прикриття. Тому варіант "Міжмор'я" практично неуникненний — питання лиш щодо форми.
Втім, не все так просто. Насамперед, достатньо реалістична візія якщо не Міжмор’я, то практично напевно регіонального військово-політичного союзу вимагатиме зрештою розібратися з тяжкою історичною спадщиною. Два століття Москва була спільним ворогом, але і це не рятувало. А після тієї допомоги, яку Польща нам надала і надає, якось незручно і згадувати про те все. І "слів із пісні не викинеш". Втім, враховуючи, що на політиці ресентименту спеціалізуємося не ми, то це може виглядати радше клопотом нашого сусіда та союзника. Але і в цьому випадку для танго потрібні двоє. Тим паче, що зворотній наслідок українсько-польських незгод блискуче сформулював Тарас Шевченко: "Польща впала Та й вас роздавила".
Якщо позиція Литви запитань не викликає (це у будь-якому разі ще один форпост проти Москви, яка після звуженого доступу до Чорного моря може згадати старе і кинутися відвойовувати позиції на Балтиці), то з Білоруссю цікавіше. Саме через Білорусь і частково північно-східну Україну Москва “ломилася” на захід. Результати цього кривавого “зламу” (Білорусь мала свій Батурин на півтори сотні років раніше за нас, і називався він Полоцьком) добре видно на карті регіону, де наша сусідка виглядає справжнім підневільним плацдармом. Нагадаю: свого часу, у середині XVII століття, за Білорусь зчепилися ми, Москва і Польща. І недаремно, адже ця країна — природний форпост для тих, хто в обороні, й не менш природний плацдарм для тих, хто в атаці. Не обманюйтеся розміром — її значення більше, ніж дехто думає.
Утім, Річ Посполита мала і західний кордон. А там у XVII–XVIII століттях — розділена Німеччина у вічному клінчі з Францією. Зараз Німеччина єдина, але у будь-якому разі залишаються питання щодо того, як виглядатиме співпраця німецько-французького дуету з міждержавним союзом у Східній Європі.
Тут саме час пригадати, що попри ряд очевидних паралелей з часами “до Москви”, жодне порівняння не є точним.
Її ж позиція визначається ще й, підозрюю, розумінням принципової різниці з тими часами. А саме наявністю сильного англосаксонського блоку. З тим, що США мають солідні напрацювання ще з Холодної війни, а Британія — так узагалі старі рахунки ще з часів ХІХ століття і протистояння з Росією у Центральній Азії. Такий блок відразу дає умовному Міжмор’ю потрібне сильне "плече", якого так бракувало Речі Посполитій, — і формує для Німеччини з Францією "кошмар коаліцій" у континентальному масштабі. Це саме те, чого побоювався Бісмарк, розуміючи вразливість німецької географії. Зрозуміло, ніхто не збирається повторювати перебіг воєн трьохсотлітньої давності, але не тільки ми маємо свої підсвідомі флешбеки — отож цікаво подивитися, як будуть вибудовуватися відносини.
Пробігшись по заходу й півночі, варто глянути на південь і схід. Уже майже банальною стала думка, що після війни та визволення всіх загарбаних районів і регіонів ми отримаємо на Лівобережжі варіацію на тему Дикого Поля. Зрозуміло, це ніяк не означає повернення цієї території у всій її красі яко пограниччя між осілим та кочовим світом. Але змушує українців пригадати, що у XVII–XVIII століттях основним контрагентом на цьому напрямку були кримські татари і турки. Тут доречно ще згадати про такий цікавий результат останньої війни за Карабах, як повернення Туреччини та Британії на Південний Кавказ. Уперше за минулі 150 років. Деталі розкажуть фахівці від того регіону.
Що ж до самих нас, тобто внутрішньоукраїнської конфігурації, то тут варто всерйоз згадувати про частину реалій домодерного часу. Ранньомодерний час означає, що основна маса населення й економіки опиняється в центрі країни, на заході, частково на Слобожанщині. Та ж таки Слобожанщина — нон-стоп озброєний форпост проти північного сходу, про що просто кричить пані Наталя Зубар. Спеціально для тих, хто не вчив історію: суздальські князі з території сучасної Росії включилися у боротьбу за Київ мало не зразу, як сформувалося ????, і левова частка воєн між Литвою та Москвою відбулася на українських Сіверщині та Слобожанщині. А наступи червоних на УНР починалися з Харкова. Ще щось пояснювати? Про всяк випадок наголошу — навіть якщо Москва розпадеться, її ядро, яке не вміє діяти інакше, залишатиметься біля нас у безпосередній близькості. Решту можете спитати в євреїв — про будні життя поруч із тероризмом.
Там, де тепер Донбас, буде випалене поле. А в Криму житимуть татари. І тут дуже раджу згадати, що наші предки з татарами не тільки воювали, а й підписували договори. І це було не просто "покликати орду", а цілком собі міждержавні домовленості. А в документах та навіть діаріушах кримських ханів величали і "Їхніми світлостями", і "вельможностями", і т. п.
Галичина перетвориться на тил. Як, зрештою, воно і було практично завжди, крім часів, коли русифікація, а то й прямий геноцид безпосередньо загрожували Великій Україні, — що й зробило з Галичини український П’ємонт. З цим образом доведеться попрощатися і перетворитися на щось у стилі Баварії на український лад.
Утім, виростають з-під землі не лише географічна конфігурація, ролі окремих країн і регіонів, моделі взаємовідносин, а й щоденні практики, які часами неабияк усіх нас лякають та згіршують, надто в порівнянні з практиками “колективного Заходу”, на який прийнято рівнятися.
Втім, у домодерний час у нас із Заходом була одна велика різниця — а саме наявність постійно неспокійного прикордоння і загалом місце фронтиру. Це породжувало і стимулювало вміння швидко реагувати, не чекаючи на офіційну владу, кооперуватися і покладатися передусім на себе і тих, хто поруч. Наша легендарна самоорганізація, коли треба, — це саме звідти.
Якщо подивитися на основні типажі домодерної Речі Посполитої, то чимало модернізованих утілень знайдеться і в нас. І де-факто всевладні "короленята" та порівняно слабка центральна влада, і своєрідний аналог козаків, і замучені всіма міщани, і бідолашний "освічений клас".
“Короленята”, тобто магнатерія, — це наші рідні олігархи. Втім, за слушним і дотепним спостереженням Олександра Северина, без sacrum, тобто комплексу неписаних уявлень про належну поведінку, яка випливала з факту приналежності до роду. Реальна економічна потуга і соціальний вплив магнатів у справжній Речі Посполитій зазвичай виявлявся незмірно більшим, ніж центральної влади. У всіх у пам’яті 2014 рік, коли центральна влада була змушена вдатися до послуг локальних князьків? Особливо дніпровський кейс із Коломойським… В історичній Речі Посполитій інколи саме магнати зі своїми надворними хоругвами брали на себе захист кордонів держави.
Окремо треба згадати про спосіб урядування. Фактично Президент у нас — це адресат підсвідомої надії на втілення міфу про батька-отамана, а водночас вічний об’єкт побиття. Дійсно владної й ефективної першої особи ми насправді не сприймаємо. Винятків небагато у всій нашій історії, й обов’язкова передумова для того, щоб стати винятком, — величезні заслуги на полі бою.
Практично кожна перша особа тримає біля себе другу, яка протистоїть як мудрому народові, так і кланам, які борються за вплив, інколи зовсім не звертаючи увагу на гетьмана. Ця друга особа поступово стає абсолютним ворогом майже для всіх — бо завдяки заступництву першої має можливість робити так, як корисно для країни (не забуваючи і про себе — але ненавидять його насправді не за це). Приклад — та хоч би канцлер Оссолінський у поляків (і не лише він) чи генеральні писарі у Гетьманщині. Особливо в цьому плані символічний Виговський. Обидва — “другі особи” при виборних перших (усі, сподіваюся, пам’ятають, що короля в Речі Посполитій вибирали?)
Навколо цього всього крутиться постійний танець регіонів і кланів, які повсякчас доводять одні одним “хто в хаті головний”, і яких час від часу треба стримувати показовими покараннями. Бо може дійти як не до Руїни, то до чергової конфедерації у найменш відповідний момент. Або до чергового Хмельницького у версії 1647 року, якому король, за легендою, сказав: “Хіба в тебе немає шаблі?”
Що ж усе-таки тримало вкупі цю конструкцію? Неписані закони, які в нас досі часто сильніші за писані, сенси яких часом справді тягнуться ще з тих часів, — та громада. Також по факту озброєна. Частиною якої були козаки, котрі дуже гарно прочитуються у теробороні. Зрозуміло, козаки не XVI століття, а радше кінця XVII–XVIII століть — тобто у звичайних умовах це господар, який у разі війни готовий стати (і стає!) у стрій. Отож аби цей “вирослий з-під землі” патерн не перетворився на проблему, варто йому підіграти, привівши до тями дозвіл на володіння зброєю і хоча б доопрацювавши відповідне законодавство. Для розуміння логіки — простудіюйте, хто такі гранічери (підказую — можна в хорватів спитати). Того, хто заїкнеться про досвід Москви з донськими козаками, приб'ю томиком Брехуненка…
Є й окремі риси на рівні побуту. Наприклад, освіта. Справді вчиться відносно обмежена кількість людей (і то часто силами або власними, або батьківськими), хто може — їде на студії за кордон, більшість же щось там вивчили, читати-писати вміють, а решта деталі. Десь так воно і виглядало в нашому ранньому модерні — офіційної освіти ніби і не було, але, наприклад, ознакою освіченої людини було знання латини (як зараз — хороша англійська). По сусідству — парадокс меценатства освіти та культури, який впевнено відроджується. Все, як тоді: освічена частина населення й освіта загалом цінується, заможні люди охоче жертвують на шкільництво, але от притомної системи середньої освіти, по суті, майже нема. Вона тримається на інерції й зусиллях небайдужих.
І ще вся наша життєствердна показуха, відома як "понти". Просто прочитайте описи ранньомодерних бенкетів і різного роду церемоній. До речі, Захід чманів від цього ще тоді — папські нунції у РП не дадуть збрехати.
Одне питання: попри всі плюси Речі Посполитої, зараз її практики — вже анахронізм. Чому ж вона втрималася? Все просто — саме вона після потрапляння в орбіту Росії та російської політичної культури стала тим "якорем", на якому будувалася неімперська самоідентифікація і практики співжиття поза імперією. Після встановлення тоталітаризму все ще поглибилося — саме спадщина РП, на той час уже непогано затерта, але об'єктивно цілком жива, стала джерелом побудови логічної картини світу (в сенсі джерела розуміння, чому нам так погано) й ідеалом, на якому тримався сенс спротиву. А також джерелом ресентименту.
По суті, не буде, мабуть, великою помилкою сказати, що ми просто почали відновлення з того моменту, з якого нас висмикнули.
30.08.2023