У Львівській галереї мистецтв заявили про безпрецедентне зникнення стародруків та рукописів. Після інвентаризації фонду кириличних стародруків у Музеї мистецтва давньої української книги, там недорахувались 95 видань. Фактично, зникла шоста частина колекції кириличних стародруків музею, яка загалом налічує близько 600 позицій. Недорахувались також двох давніх рукописів із 58. Тож наразі загальна кількість зниклих фондових одиниць – 97.
Зник із львівського музею і один з двох примірників "Апостола" Івана Федоровича
За словами директора Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Тараса Возняка, який обійняв посаду лише цієї осені, інвентаризацію почали проводити за його наказом наприкінці жовтня цього року. 3 січня йому стало відомо про зникнення цінних видань. Наступного дня він повідомив про це Міністерство культури, Генеральну прокуратуру України та Національну поліцію.
Наразі лише частково відомо про те, що насправді зникло з фондів. Зокрема, за словами головного зберігача фондів Львівської національної галереї мистецтв Ігоря Хомина, недорахувались примірника першої надрукованої на території України книги - «Апостола» Івана Федоровича, що датується 1574 роком. При цьому зник лише один із двох музейних примірників; інший – на місці. Це найдавніше і, очевидно, найбільш цінне видання, що зникло. За словами Тараса Возняка, йому відомий факт, коли примірник цієї книги продавали за 300-400 тисяч доларів. На цій основі директор галереї робить припущення, що загальна вартість, ймовірно, викрадених книг може сягати десятка мільйонів доларів. Окрім цього, пресі повідомили про зникнення "Апостола" Спиридона Соболя, видань Михайла Сльозки та інших львівських та київських стародруків XVII–XVIІІ ст.
«На щастя, унікальне вузькошрифтне євангеліє, яке є старішим за «Апостола» і найціннішим експонатом збірки є у фондах», – розповіла доцент Українського католицького університету, фахівець з історії кириличної книги в Україні Віра Фрис.
Повного переліку, того що зникло, музейники не надають. У той час, як колекціонери заявляють, що це, можливо, допомогло би виявити книги в момент продажу, тактика нерозголошення списку є доволі типовою у такій ситуації. Керівництво музеїв та інших установ, з фондів яких зникали цінні речі, посилаються при цьому на інтереси слідства. Схожа ситуація була у Львові під час зникнення документів з Центрального державного історичного архіву України у Львові та книг з фондів Національної бібліотеки імені В.Стефаника.
Сьогодні Музей недоступний для відвідувачів. Його працівників відсторонили від виконання посадових обов’язків, а ключі та інвентарні книги – вилучили. На черзі – інвентаризація інших фондів.
«Інвентаризація музею мистецтва давньої книги ще не закінчена. Наразі перевірили тільки фонд кириличних стародруків. Не перевірено стародруки латиницею та бібліотеку, у якій зберігаються книги від ХІХ століття», - розповів під час прес-конференції Тарас Возняк. Директор каже, що вони є ще більш привабливими для колекціонерів, зокрема і західних. Водночас Тарас Возняк припускає, що інвентаризація в інших відділеннях галереї теж може принести погані новини, але оприлюднити всі факти обіцяє після отримання актів звірки.
Цікаво, що пропажу книг крадіжкою наразі ніхто не називає. Поліція за цим фактом відкрила кримінальне провадження за ч.3 ст.191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) КК України. Санкція статті передбачає покарання – обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Проводиться досудове розслідування.
У той же час, за словами Ігоря Хомина, вони припускають, що розкрадання фондів стародруків відбувалось роками і навіть мають факти, які це засвідчують. Ділитись ними з пресою головний зберігач фондів відмовився, пославшись на те, що це таємниця слідства.
Що цікаво, попри результати звірки, підписані спеціально створеною комісією, директорка Музею мистецтва давньої української книги Лариса Спаська висловлює сумніви у тому, що стародруки зникли і наполягають на додатковій перевірці фондів. За її словами, влітку, під час проведення звірки, все було на місцях. Водночас Ігор Хомин у точності торішньої звірки сумнівається і наголошує, що тоді її результатів не підписав. Попередня ж інвентаризація відбулась близько 10 років тому.
«Під час грудневої інвентаризації мене багато не було на місці. Я багато хворіла. Тому мені здається, що цю звірку треба ще раз повторити і дуже ретельно. Там є багато проблем, зокрема, і в самому приміщенні. З 2002 по 2004 рік у нас не працювала сигналізація, потім вона знову не працювала. Вона дуже стара. Саме приміщення абсолютно непристосоване до музею», - прокоментувала Лариса Спаська.
Нагадаємо, нинішня, ймовірно, крадіжка (хоча наразі офіційно це називається пропажею) – одна з наймасштабніших, але далеко не перша з фондів львівських музеїв та культурних установ.
У 2004 році розгорівся скандал довкола Центрального державного історичного архіву України у Львові. Тоді йшлося про сотні зниклих документів, малюнків та грав’юр. 52 з них правоохоронці повернули до архіву після успішного завершення першої масштабної акції з конфіскації документів у київських колекціонерів того ж 2004 року. У грудні 2016 року три роботи Ніла Хасевича і графічний малюнок Олени Кульчицької, викрадені з архіву, «виплили» у каталозі аукціонного дому "Епоха". Після того, як до відома власників аукціону довели походження речей, вони погодились їх повернути. На свій захист працівники аукціону заявили, що не могли знати про походження речей, адже інформації про їхню крадіжку немає у публічному доступі чи у списках речей, що у розшуку.
Резонансна крадіжка трапилась також у бібліотеці імені Василя Стефаника. За інформацією порталу «Музейний простір», у ніч з 28 на 29 вересня 2005 р. із приміщення відділу мистецтва (вул. Бібліотечна, 2) було здійснено крадіжку графічних творів XVI – поч. XX ст. та мистецьких періодичних видань кінця XIX – поч. XX ст. Після того як працівники відділу мистецтва завершили звірку фондів і встановили, що було викрадено 651 од. творів графіки і 36 випусків журналу DIE GRAFISCHEN KUNSTE (Wien, 1879 – 1918). Це один з унікальних випадків, коли злодія таки знайшли і доволі швидко. Ним виявився один з працівників будівельної бригади, яка у цей час працювала у будівлі бібліотеки.
У 2010 році виявили, що з фондів Національного музею зникли 40 раритетів, серед них рукописи та стародруки, датовані ще XV століттям. Переліку, що саме пропало, музейники не назвали досі, оскільки йде слідство. Повідомили, що мова лише про кириличні стародруки і рукописи. Серед них чимало, які датуються XVI – XVII ст., але є й унікальні, які побачили світ ще наприкінці 1400-х років. Йдеться про книгу слов’янського першодрукаря Швайпольта Фіоля “Тріоді цвітної” 1491 року. Викрадені речі числяться у поважних українських та навіть європейських каталогах цінних книг.
У 2011 році у цьому ж Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького виявили зникнення з фондів відділу народного мистецтва 157 одиниць зберігання, зокрема 148 історичних кахель, у тому й кахель Бахматюка, а також свічників, дзбанків, боклажок, плесканок.
КОМЕНТАРІ
Катерина ЧУЄВА,
членкиня Президії Українського комітету ICOM (Міжнародної ради музеїв)
"Протягом останніх 25 років музеї ніби полишені самі на себе"
Сказати, що “виявлення нестач” у фондах українських музеїв – прикра новина, – це нічого не сказати. Якщо в інших країнах музеї є інституціями, що користуються високою довірою суспільства, факти тихого розкрадання колекцій в провідних музеях України здатні підірвати ті паростки довіри, яку щиро віддані справі музейники вибудовують копіткою щоденною працею. Ситуація у Львівській національній галереї ім. Б.Г.Возницького, ще раніше – у Львівському національному музеї ім. А.Шептицького є, як на мене, унаочненням руйнівних тенденцій у галузі, що мала би бути взірцем дотримання етичних і професійних стандартів – адже музеї оберігають культурну спадщину людства для нинішнього і прийдешніх поколінь.
Після жорсткого контролю в радянський час протягом останніх 25 років музеї ніби полишені самі на себе. З однієї сторони – відсутність коштів, з іншої – фактична відсутність контролю з боку держави.
Більшість музейників – віддані своїй справі люди і болісно сприймають закиди у недоброчесності. Часто музеї тримають “оборонну” позицію і втручання держави чи суспільства у свої внутрішні справи сприймають непривітно. Однак оцифрування колекцій йде дуже повільно, публікації – ще повільніше, відсоток предметів у фондах, як правило, значно перевищує відсоток експонованих тощо. Фактично тільки музейники достеменно знають, що саме вони зберігають і нерідко виправдовують цю ситуацію саме ... необхідністю захистити національне надбання від злодіїв.
Але на практиці замість захисту маємо передумови для виникнення стійких стереотипів щодо музеїв, в яких “працівники все давно покрали і замінили на копії”, а також для різноманітних зловживань та елементарної службової халатності. Коли, припустимо, процедури звірки наявності фондів (що мають відбуватися регулярно) є виключно формальними, і ніхто не може підтвердити чи спростувати заяви музейників щодо реального стану справ, результатів перевірок тощо.
Ми не знаємо наразі, що спонукало людей, які викрадали цінності з музейних фондів, робити це – жадоба, шантаж чи ще якісь чинники. З’ясувати всі обставини – справа слідства. Але слідства тривають роками і повідомлень про результати не чути. Директори та головні зберігачі музеїв на своїх місцях, про подання у відставку також не чути. При цьому доводилося чути, мовляв, якщо в країні відповідальності за вчинені злочини не несуть високопосадовці, що ви хочете від бідних музейників? Як у жарті “за таку зарплатню я повинен робити... нічого і ще трошки шкодити”. Ще гірше, коли такі ситуації використовуються для зведення особистих рахунків, вчорашні колеги роблять голосні заяви зі звинуваченнями тощо. Скандали й “перехід на особистості” “замилюють око” і відволікають від суті проблеми, і тим більше – від необхідності її системного вирішення.
На сьогодні існує низка апробованих інструментів, які дозволять зробити діяльність музеїв прозорою і підзвітною, а колекції – максимально убезпеченими. І це стосується не лише фізичного захисту, як сигналізація чи охорона. Йдеться про сучасні стандарти обліку і збереження, створення баз даних та реєстрів музейних предметів, оцифрування та публікації колекцій, чіткий розподіл повноважень та відповідальності між музеями та органами державної влади, контроль з боку держави за тим, як музеї, котрим делеговане оперативне управління колекціями, насправді виконують свої обов’язки та ін. Однак на сьогодні політичної волі для здійснення цих змін в масштабах країни, а не окремо взятих музеїв, катастрофічно бракує.
Андрій,
колекціонер (прізвище не вказуємо на прохання коментатора)
"Продати крадений стародрук не важко"
Збути крадений стародрук у нас на ринку значно простіше, аніж, наприклад, твір образотворчого мистецтва. Якщо йдеться про картину чи ікону, то вони є в одному екземплярі і зазвичай їх важко продати, якщо це крадені речі. Ціни на них суттєво падають. Але коли говоримо про стародруки, то розуміємо, що йдеться про тиражовані речі. Їх спокійно можуть продавати на аукціонах чи в крамницях. Дуже важко зазвичай довести, який саме це екземпляр і що йдеться саме про викрадений примірник, а не знайдений десь на стриху у якомусь селі. Для цього усі фонди мають бути оцифровані, але у нас такого немає. Якщо би ми мали цифрові копії, за ними можна було би звірити кожну сторінку і тоді стверджувати, що це саме те, вкрадене видання. Тому навіть людина, яка купуватиме книгу, насправді може не знати про її походження.
Валентина БОЧКОВСЬКА,
директор Музею книги та друкарства України
"Навіть фахівці достеменно не знали, які саме книги є у цьому музеї"
Думаю, ми маємо зараз передусім говорити про те, як можна убезпечити наші національні скарби. Якщо ми говоримо про це, то треба говорити передусім про відкритість та доступність інформації. Я можу прокоментувати це на прикладі нашого музею. У нас працює у фондах п’ятеро людей. Щороку ми проводимо обов’язкову звірку фондів. Крім того, звірки обов’язково проводяться, коли змінюються працівники. Через низькі зарплати у музеях люди часто міняються і дуже важко втримати і вмотивувати людей, особливо молодь. Але передача фондів – це правило. Людина не може звільнитись, доки не передасть свій фонд. Адже наступник мусить розуміти, за що відповідає. А директор завжди має знати, що відбувається.
Дуже важлива також внутрішня робота в музеї, зокрема, підготовка каталогів. Йдеться, зокрема, про оприлюднення колекцій. Що це означає? Наприклад, ми брали колекцію, детально описували кожен експонат і складали каталог. Кожен «Апостол» Івана Федорова відрізняється від іншого: йдеться про різні втрачені сторінки, різну оправу, інші маргінальні записи та позначки у кожному примірнику тощо. Коли це все описати у каталозі і опублікувати, це убезпечує колекцію. Що більше – наша колекція є цілком доступною. До нас у музей може прийти будь-хто з відповідними документами та обґрунтуванням потреби доступу до видання, і з відома директора отримати книгу.
Убезпечують збірки також виставки. Не треба боятись показувати стародруки. Наприклад, у Британській бібліотеці в експозиції є оригінал Біблії Йогана Гутенберга. Це певний контроль суспільства над тим, що знаходиться у фондах. Коли воно просто у фондах, і туди немає доступу навіть науковцям, поступово зникає інтерес до цього.
Убезпечити колекції також може встановлення відеокамер. І це треба робити. Відеоспостереження у фондах та експозиційних залах має бути із записом.
Насправді навіть я як фахівець не знаю, що є в колекції Музею мистецтва давньої української книги. На жаль, ще за часів Бориса Возницького ми приїздили до Львова і хотіли побачити видання, які є у фондах, нам це так і не вдалось. Спершу не накладали резолюцію на наш лист-прохання, а потім просто відмовили у можливості побачити і картотеку, і фонди. Ми знали від колег, що там є рідкісні і цінні видання, але ніколи не знали, які саме.
05.01.2017