Філософічні інтуїції Марини Скугарєвої, мисткині

Але з дерева Пізнання добра й зла – не їстимеш з нього;

бо того дня, коли скуштуєш його, неодмінно помреш!»

(Бут. 2:16–17)

Нещодавно у Львівській національній галереї мистецтв, у Палаці Потоцьких, відкрилася знакова виставка київської художниці Марини Скугарєвої – подія важлива не лише для Галереї, а й для Міста та Краю. Вона стала не просто мистецькою честю для Галереї, а й вагомим приводом для глибоких філософських рефлексій.

Для самої мисткині, як мені видається, ця виставка теж стала знаковою. Вона складається з трьох доволі чітко розмежованих циклів робіт, доповнених прикінцевою спробою «вивернутися» від складності попередніх трьох частин.

На перший погляд, ці три з половиною цикли робіт цілком могли б вписатися у донедавна дуже популярні постмодерністичні філософеми – або ж виверти, якщо бажаєте. І при цьому по-постмодерністичному не те що заперечується, а просто не помічається складність – якщо не трагічність – життя людини на землі. Ніщо не має ані змісту, ані сенсу. Усе стає предметом гри – звичайної гри без особливого значення, як дитина, що забавляється якоюсь кісточкою – «світ є дитиною, яка грає у кістки, світ належить дитині» – αἰὼν παῖς ἐστι παίζων, πεσσεύων· παιδὸς ἡ βασιληίη (Геракліт з Ефесу, Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος, 540–480 рр. до н е., B52).

Прикладом безрозсудної дітвацької постмодерністичної гри в життя, вже дійсно «поза межами добра і зла» – куди не зрівнятися ніжному й, за сучасними мірками, гіперморальному Фрідріху Ніцше з його «Jenseits von Gut und Böse» – є 47 президент США Дональд Трамп (Donald John Trump, 1946). Він дійсно бездумний і безвідповідальний недоросток – чисте породження поза-моральної, поза-ціннісної епохи постмодерну у політиці. Мислителі та мистці постмодерністичних нуртів догралися – їхні мистецькі марення таки втілилися у життя в личині Золотого Донні! І сьогодні світ належить бездумній дитині... Звісно, фрагмент B52 Геракліта я згадую тут в іронічному сенсі, хоча...

Отже, вважаю за необхідне одразу відкинути спроби вписати візуалізовані філософеми Марини Скугарєвої як постмодерністичні студії.

Про що ж тоді йдеться в її полотнах?

Я б запропонував більш глибоке прочитання цих художніх циклів мисткині.

З огляду на глибоку і справді серйозну натуру Марини Скугарєвої, її підхід до життя, а відповідно і до творчості та того, що вона хоче нею сказати кожному з нас особисто, їй все ж не йдеться про забави та красивості. Про що ж тоді? На мою думку, це про Життя – таке, яке воно є... Тобто про проблематику, яку найкраще розробили мислителі, зокрема ті, кого зазвичай зараховують до послідовників Серена К’єркегора (Søren Kierkegaard, 1813–1855) – мислителя, який невтомно зондував глибини людської, максимально персоналізованої – своєї – особистості – екзистенції людини. Звісно, у ХХ столітті у нього було безліч послідовників, чиї ідеї сформували покоління зламу ХХ та ХХІ століть, включаючи і Марину Скугарєву. Екзистенціалістський спосіб мислення та сприйняття світу суттєво вплинув і на нашу мисткиню. Причому позначився посутньо, формуючи її особистість. Цей вплив є не просто даниною моді – це я знову про постмодернізм... Вважаю, що глибина внутрішньої конституції Марини Скугарєвої чудово суголосить саме такому способу сприйняття світу.

Отже, я пропоную розглянути візії світу та самопізнання, представлені художницею, через призму екзистенційних категорій. У цьому аналізі я спиратимусь на кришталево прозорі формулювання Карла Ясперса (1883–1969) і загадкову сутінкову глибину мислення Мартіна Гайдеґґера (1889–1976). Такий підхід повинен якнайкраще розкрити дуалістичний характер – яскраву сонячність і таємничу сутінковість – філософських концепцій Марини Скугарєвої.

Отож:

Цикл перший:

В-кинутість

Далекі перспективи

Молодість

Увечері бряжчать ліси осінні

Зброєю смерти, злочені рівнини

Й блакитяні озера, зверху сонце

Хмурніше котиться; вгортає ніч

Вмирущих воїв, дикий зойк

Їх уст калічних.

Та тихо збирається на верболознім тлі

Червоне хмар’я, де гнівливий бог,

Пролита кров, схолода місяцева;

Усі шляхи ведуть у чорний тлін.

Під злоченим гіллям зірок і ночі

Сестрина тінь іде німотним гаєм

Звитяжців духи, їх криваві глави вітати;

І зглушено звучать в очеретах флояри осени.

О гордший смутку! Крицевий олтаре,

Днесь живить біль огненний пломінь духу,

Ненароджених онуків.

(Ґеорґ Тракль, Городок, переклад Тимофія Гавриліва, Журнал Ї, №11, Львів, 1997)

Перший цикл робіт представляє серію безкраїх ландшафтів з перспективою, що не має кінця. Ґеорґ Тракль (Georg Trakl, 1887–1914), солдат, який під час Першої світової війни воював у лавах Австро-угорського війська на сірих, осінніх, дощових заболочених тоскних рівнинах так нам любої Галичини... Але для не-галичан, зокрема і для уродженця австрійських Альп Тракля, це місця безмежної туги, туску, розпуки – безкінечності, що не знаходить завершення навіть у смерті… Хоча для Тракля ці безмежні сльотаві площини і стали видивами смерті. Він опинився в безкінечності людських поневірянь – і саме пустища поблизу Городка чи Бродів стали образами його в-кинутості-у-світ. Тут ми переходимо до термінології, впровадженої двома раніше згаданими мислителями.

Так само і перший цикл «пейзажів» Марини Скугарєвої, як на мене, є видивом тих самих площин смерті, які проступають у згасаючих очах Ґеорґа Тракля – спробою візуалізувати цю в-кинутість-у-світ, що є нашою неминучою даністю. Сама природа людського існування полягає в тому, що, хоч би ми того бажали чи ні, ми можемо існувати лише як в-кинуті-у-світ. І тут не потрібно шукати відповідь на запитання, хто нас у нього вкинув – якщо ти людина, якщо ти існуєш, екзистуєш, то не можеш існувати інакше, ніж як той, хто вже є в-кинутим-у-світ. Поза світом бути неможливо. Усі уявлення про себе як про автономне буття, що може існувати поза світом, є лише штучною, надуманою конструкцією.

Очевидно, що для Тракля ця в-кинутість окрасилася в кольори смерті, а для людини менш досвідченої і наївної ці площини можуть видатися насправді безмежними, як життя молодої людини – все ще попереду, все відкрите, перспективи здаються нескінченними... Однак для Марини Скугарєвої, особи з певним досвідом, ці перспективи вже не такі наївно веселкові...

Вона знайшла дивовижно лаконічну та чітку візуалізацію цієї насправді не надто веселої, якщо вдуматися, в-кинутості-у-світ. Ця серія її філософічних «псевдопейзажів» є першим кроком до ще похмурішого знання про те, чим насправді є світ. Користуючись біблійною формулою, можна сказати, що вона, зробила перший крок до жахливого пізнання «того, що є добро і що є зло» – таки дотяглася до плоду з дерева пізнання добра і зла (івр. עֵץ הַדַּעַת טוֹב וָרָע)... І як наслідок – непоясненна печаль, туга за наївністю, страх перед смертю. Ось вам і «пейзаж», в який в-кинута людина – зокрема й Марина Скугарєва...

Цим циклом робіт вона зводить порахунки з метафізичною в-кинутістю людини у світ.

Дорога, сніг, 2006, п.о., 120х190 см

Але й це ще не все на шляху, на який вона ступила…

Цикл другий:

За-кинутість

Підручні перспективи

Зрілість

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.
У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

(Іван Франко, Каменярі, 1878)

Людину не просто в-кинуто-у-світ – її вкинуто не на голу площину Франка. Її за-кинутість – це за-губленість серед марнотних речей. Кожен з нас існує у своїй конкретній життєвій ситуації – потрібно підняти своє тіло, сьорбнути кави, летіти на роботу, тиснутися у транспорті, лупати ту скалу, потім мчати по дитину до садочка, далі – в магазин, додому, до гори посуду, плити, речей, речей, речей, впасти замертво – і знову летіти... У другому циклі робіт Марини Скугарєвої абстрактна смерть на площині змінюється на щоденну смерть біля плити, біля пральки, біля витяжки та сушарки білизни. Речі, які подаються неначе натюрморти, насправді постають перед нами як передвісники тієї ж самої смерті – лише тепер вона приходить як банальність. Її натюрморти (nature morte – дослівно – мертва природа) – справжні посланці смерті, символи марнування життя на банальність і жах щоденного побуту. А оскільки Марина – жінка, то йдеться про жіночий домашній побут, який непомітно пожирає життя кожної жінки. Чоловіки – будьмо чесні – також мають способи віддати на поталу буденності своє єдине й унікальне життя. Але зараз не про них. Зараз – про жінку, яку звуть Мариною... Її живопис персоніфікований – іншого досвіду, окрім власного, вона не має. Тому всі ці плити, пральки та начиння і постають не стільки як гарненькі натюрмортики, скільки як знаряддя тортур. Це інструменти, на яких розпинають людину. Розпинають ту, що за-губилася – вона губиться у цій кухонній рутині, в банальності життя, втрачаючи себе і сенс свого існування – можливо, лише для обслуговування рутин нашого життя.

Отже, другий цикл робіт – про втраченість людини для самої себе. У жіночому виконанні ця втраченість постає особливо щемкою та жалісною...

Перспектива людського існування звужується до кухні, де неначе б то підручні речі опановують особою. Перспектива звужується до цієї під-ручності – все ніби «під рукою»... Та насправді – навпаки: саме людина стає підручною для речей.

Це звуження буття пояснюється «зрілістю», «дорослістю», відповідальністю за все – роботу, родину, побут. Але з цією «зрілістю» дедалі частіше приходить втома від инших: «инші – це пекло», як писав у п՚єсі «За зачиненими дверима» Жан Поль Сартр (Jean-Paul Charles Aymard Sartre, 1905–1980 ). І не лише пекло – ще й нудота. Та сама «Нудота» («La Nausée», 1938). Можливо, насправді ми боїмося побачити в погляді иншого власне пекло – свою загубленість? Антуан Рокантен, головний герой роману Сартра, відчуває нудоту від банальності, звичності цього світу, проте вирватися з нього він не може і лише глибше занурюється у безглуздість свого існування. Та инші – це не лише люди, як герої п'єси Сартра, але й банальні речі та обов'язки. Не обов'язково зачиняти героїв п'єси у в’язниці, як це робить Сартр. Досить замкнути людину, а в даному випадку жінку, у чотирьох стінах родини, роботи та апотеозу банальності – кухні.

Ось так дивно мені побачилися «натюрморти» Марини Скугарєвої...

Цим другим циклом робіт вона зводить порахунки з метафізичною за-губленістю, втраченістю людини у світі.

Кухня, 2008–2009, п.о., цифровий друк, 140х135 см.

Однак і це ще не все, з чим зустрінеться людина на шляху, визначеним гріхопадінням...

Цикл третій:

В-тіленість

Відсутність перспективи

Мудрість

Ми «впали» не лише на площину, що неминуче веде до печалі смерті, не лише у замкнуте коло банальності нашої людської круговерті з її щоденними «обов'язками» та «відповідальністю». Ми ще й «впали» у своє власне, до болю банальне для кожного з нас тіло. «Впали» так, що ніяк «випасти» чи вискочити з нього не можемо. Ми всі в-тілені у своє тіло – хочемо того чи ні – і волочимо його за собою по життю.

В-тіленість – це і є в-кинутість у власне тіло. Спочатку ми її не зауважуємо. У молодості взагалі багато чого не помічається – ми перебуваємо у своєрідному невіданні. Однак з часом тіло починає все більше нагадувати про себе – і врешті навіть може повністю задомінувати нами – тими, хто в нього в-кинуті. «Але ж ми і є тілом», – скаже неспокушений. Ні і ще раз – ні! Так, ми не маємо досвіду буття поза тілом. Але чи це означає, що ми тотожні з ним? Якщо ти віруючий, то... можеш додумати далі... Проте досвіду перебування поза тілом, як і поза світом чи поза нудотною банальністю буденності, ми не маємо…

Жінки, як на мене – з позиції відстороненого спостерігача, переживають свою втіленість по-особливому. Їхні стосунки з тілом тонші, складніші, сутнісніші, ніж у чоловіків, які по-дитячому часто іґнорують своє тіло – аж поки воно не заявить про себе остаточно…

Отож третій цикл робіт Марини Скугарєвої стосується найінтимнішої з усіх форм в-кинутості людини – її в-кинутості у власне тіло, її в-тіленості й історії цієї в-тіленості, бо ж ми розквітаємо і в’янемо, щоб зрештою заникнути в обіймах небуття...

Це цикл болючий. Болючий, бо інтимний. Болючий, бо жодної перспективи тут немає. Залишається хіба що сховатися у мудрість.

А якщо говорити про осмислення цієї в-тіленості, то не можна оминути фундаментальної праці Жана Люка Нансі (Jean-Luc Nancy, 1940–2021), який бачив тіло – Corpus – як «межу». А тим, хто заглиблюється у питання тілесності, особливо в контексті помирання, важко обійтися без доробку нашого ґданського колеги професора Станіслава Росєка. Його видавництво «słowo/obraz terytoria» зібрало чи не найбільший корпус текстів про проблеми тілесності та пригод людини з її тілом. Марина Скугарєва додала до цього власну неповторну ноту.

Отже, третім циклом робіт, представленим на цій виставці, вона зводить порахунок з невідворотною в-тіленістю людини взагалі й себе особисто у власне тіло, власну конкретність.

Прибирання, 2007–2005, олія, акрил на скатертині, 145х140 см.

І насамкінець…

Постмодерністичний виверт чи остаточний екзистенційний порахунок

Бунт

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!...

Я не дам свому серденьку спати,
Хоч кругом буде тьма та нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.
Смерть наляже на груди важенько,
Світ застеле суворая мла,
Але дужче заб'ється серденько,
Може, лютую смерть подола....

(Леся Українка, Contra spem spero! 1890)

Однак людина не була б людиною, якби покірно йшла шляхом, призначеним їй наперед. На те вона людина – щоб бунтувати. І тут не обійтися без згадки про ще одного корифея екзистенціалістської філософії – Альбера Камю (Albert Camus, 1913–1960 ). У своєму есе «Бунтівна людина» («L'Homme révolté», 1951) він розглядає бунт людини як філософськи послідовну позицію: опір людини перед абсурдом існування. Цей абсурд Камю продемонстрував у своїй версії міту про Сізіфа («Міф про Сізіфа», «Le Mythe de Sisyphe», 1942) – Сізіф котить і котить свій камінь вгору, і не може вирватися з замкнутого кола міту. Але ж можна збунтуватися! У різний спосіб. Можна збунтуватися по-трикстерськи, як це роблять деякі постмодерністи – просто заплющивши очі на реальність і вдаючи, що її не існує. Ну, як Трамп...

І Марина Скугарєва в останніх роботах – роботах після всіх попередніх – теж бунтує. Трохи лукавить. Трохи трикстерить. Цю завершальну роботу вона розмістила наприкінці виставки, у перспективі анфілади Палацу Потоцьких – саме до неї врешті приходить глядач. Тож можна гадати, що це – програмна робота. Але що це: постмодерністичний виверт (буквально метафорично) – чи справді екзистенційний бунт, як у Камю. Бунт поміж раціональним та ірраціональним, бо людина завжди посередині, завжди «поміж».

Чи це просто стилістична витонченість? А чи відчайдушна, хоч і безнадійна – а відтак і по-справжньому людська – спроба вирватися з тієї троякої закинутості – з в-кинутості-у-світ, із за-губленості між-марнотних-речей та з в-тіленості-у-власне-тіло...