Сьогодні вже стало певним кліше писати про те, що Захід у тому вигляді, яким ми його знаємо, знову переживає занепад і, здається, поступово згасає – неначе вкотре заходить за обрій, як це свого часу описав Шпенґлер (Oswald Arnold Gottfried Spengler, 1880–1936).
Однак попри всю красу його декадентської тези щодо Заходу, Шпенґлер все ж помилився. Він змішав два різні поняття – цивілізацію як культуру в широкому значенні та цивілізаційний центр, що визначається переважно географічними, економічними, організаційними й технологічними факторами, а вже потім культурними. Західний цивілізаційний центр (від Ірану до Сан-Франциско) та Східний (регіон сучасного Китаю та Японії) лише частково змінюють свої акценти, але продовжують існувати й розвиватися.
З огляду на нашу дуже коротеньку «історичну» перспективу стає очевидним, що сьогодні ми не знаємо, що відбувалося за часів Гомера, і не переповідаємо акапітів з його «Одіссеї», ба навіть не заглиблюємося у думки Шпенґлера чи події початку ХХ століття. Наша спільна пам’ять тепер повністю зберігається у наших гаджетах та соціальних мережах. І вона сягає не далі 6 листопада 2024 р. – дати обрання президента США Дональда Трампа (Donald John Trump, 1946) і, відповідно, моменту його інавгурації 20 січня 2025 р.
Усе, що передувало обранню Трампа, вже стало для нас давньою історією – майже архаїкою.
І все це могло б видатися лише жартом, якби не було правдою. Після перемоги Трампа часи справді різко змінилися – і ми опинилися в абсолютно иншому світі.
Однак варто замислитися: про кого йдеться, коли говоримо «ми»? Звісно ж, про себе. Про нас, українців, та про европейців. Адже куди нам подітися з европейського човна, що його носить буремним морем?
Теодор Жеріко, «Пліт Медузи» (Theodore Gericault, 1791–1824 Le Radeau de la Méduse), 1819
Иншість світу насамперед спричинена несподіваним як на нас, европейців, розривом родинного зв’язку – Америка, а точніше США, остаточно (принаймні так видається) розірвала свої зв’язки з прабатьківщиною Европою, зокрема з Европейським Союзом та його периферією. Тож ми більше не можемо говорити про концепцію США+, тобто США плюс їхні союзники, – адже фактично їх більше немає…
Зважаючи на масштаб тектонічного зсуву, що значно прискорився не лише за місяці, а й останніми тижнями, пропоную поглянути на ці події не з вузької европейської чи тим більше української перспективи, а з точки зору американського кондора. Тим паче, що саме такими себе й бачать американські мегаломани.
У згадані мною раніше доісторичні часи, 2015 року, з огляду на вже тоді абсолютно очевидні геополітичні тріщини в загальній конструкції світу, я видав збірник своїх статей з геополітики, у якому виклав власне розуміння тогочасних процесів і їхніх причин так, як я на той час їх бачив. Цю працю я назвав «Геополітичні контексти війни в Україні», 2015.
У книзі я повторив всім відому геополітичну концепцію, згідно з якою в довготривалій історичній перспективі Західний цивілізаційний центр постійно переміщувався: від Східного Середземномор’я (Месопотамії та Єгипту у 5000–1000 рр. до н. е.) через Рим (1000 рр. до н. е. – 500 рр. н. е.), Константинополь (330–1453), Північну Італію (500–1700), Париж (1700–1800), Лондон (1800–1945) до Нью-Йорка (1920–2000) і Сан-Франциско (з 2000 р.). Я завершив на тому, що на той час цивілізаційний центр не лише змістився зі східного узбережжя США (як це сталося внаслідок Другої світової війни), але й перейшов на їхнє західне узбережжя, до Каліфорнії. Навіть більше – центр уже простував далі через Тихий океан у бік Китаю… На той момент встановилася певна динамічна цивілізаційна рівновага між США та КНР, яка, втім, не була сталою – Китай невпинно нарощував свою вагу, а США неначе застигли у власній величі…
Це зміщення цивілізаційного центру не було якимось видатним відкриттям – радше геополітичною очевидністю, яку я навів як основу для роздумів про те, що відбувається з нами і світом. Основною проблемою у цій книзі для мене і для нашого суспільства вже була анексія Криму й окупація частини Донбасу – хоча значну частину текстів було написано ще задовго до цих переломних для України подій.
Не можу сказати, що книга стала бестселером. Нашому суспільству часто важко відірватися від обмеженого бачення "української жабки" і подивитися ширше – допоки ситуація не стає абсолютно нестерпною, як у випадку повномасштабної агресії росії у 2022 році…
Наступною катастрофою, як на мою думку, може стати ініційоване Трампом так зване «перемир’я», яке, судячи з його намірів, може завершитися фактичною анексією частини української території… Йому ж байдуже… І лише тоді ми, можливо, хоч трохи піднімемося над своїм обмеженим світоглядом маленької жабки. Але навіть це не стане фіналом катастрофічних наслідків для України в умовах глобальних геополітичних змін…
Щоб вести ґрунтовну дискусію про зміщення центрів цивілізацій (які, безперечно, також пов’язані з геополітичними впливами), рекомендую звернутися до монографії британського історика Яна Мориса /Ієна Морріса (Ian Matthew Morris, 1960) «Чому Захід панує – натепер». Ця праця, написана 2010 року, була оперативно перекладена українською вже у 2014-му, що на той час було неймовірно!
У книзі Морріс розглядає два цивілізаційні центри – Західний і Східний. Поле його досліджень сягає глибокої праісторії, починаючи з homo erectus (синантропів) у Китаї на Сході та homo ergaster (неандертальців) на Заході, і закінчуючи homo sapiens – сучасними людьми, спадкоємцями яких є всі, хто нині живе на Землі як на Заході, так і на Сході.
Згадка про латинські терміни дається тут не випадково: це підкреслює глибину аналізу Морріса, який занурюється в першооснову відмінностей між Сходом і Заходом, а також простежує динаміку їхніх взаємодій і переміщень протягом історії.
Що стосується Західного цивілізаційного центру, я вже його загалом описав. Щодо Східного цивілізаційного центру, то він є менш динамічним, виник у межиріччі Янцзи та Хуанхе і майже не змінював свого розташування. Найважливішим його досягненням стало поширення впливу на Корею та Японію. Сьогодні він представляє собою регіон, що охоплює КНР, Південну Корею, Японію та Тайвань.
Морріс розглядає поставання Західного та Східного цивілізаційних центрів не як сучасне явище, пов'язане з політичними подіями (наприклад, обранням Дональда Трампа президентом США), а в ширшій історичній ретроспективі, що охоплює десятки тисяч років. Ці центри вже тоді мали чіткі обриси, постійно взаємодіяли та конкурували між собою. Таким чином, конфлікт між США та Китаєм не є виключно продуктом епохи Трампа.
Що таке цивілізаційний центр і як визначити його параметри? Щоб не заглиблюватися у складні пояснення, викладені у монографії Морріса, зосередимося на трьох головних параметрах, які визначають цивілізаційний центр:
• кількість енергії, що споживається одним індивідом (у різних її видах – від калорійності їжі до потужностей атомних електростанцій);
• рівень урбанізації певної території чи структури;
• ступінь суспільного розвитку, включаючи здатність до самоорганізації в різноманітних формах – від базового рівня до державного та міждержавного масштабу.
Протягом усієї відомої нам історії найвищі значення цих показників спостерігалися саме в регіонах, які ми зазвичай асоціюємо із Заходом та Сходом. Усі инші території та утворення не досягали такого рівня, а тому й не могли змагатися з цими центрами цивілізаційного впливу – історичним Заходом і Сходом.
Історичний Захід не виник у Парижі, як дехто може гадати, і навіть не у Сан-Франциско, а на території сучасних Ірану, Іраку, Туреччини та Сирії – у регіоні серпа Горбистих схилів. Для нас, европоцентричних людей, це твердження може здатися дивним і важким для сприйняття, але це правда. Ближній Схід, який ми звикли вважати Сходом, насправді є колискою Заходу. Проте залишмо це питання поза межами нашої дискусії.
Ми призвичаєні до розуміння Заходу як християнської Европи, а навіть частіше – Західної Европи. Такий підхід є зовсім неправильним і в майбутньому може мати дуже негативні наслідки саме для Европи, якщо ми не переформатуємо це розуміння…
А тепер повернімося до сонцесяйної епохи Трампа ).
Пришестя Трампа не є основною причиною розриву зв’язків Америки/США з їх «матір’ю» – Европою/ЕС.
Причиною цього стало стрімке технологічне зростання Америки/США за останні два десятки років, зокрема пов՚язане з цифровою технологічною революцією, тоді як Европа/ЕС залишалася у стані відносної технологічної стагнації. Це дало Америці відчуття своєї переваги – яке, слід визнати, має підґрунтя. У результаті Сполучені Штати почали сприймати Европу більше як тягар, ніж як рівноправного партнера.
До цього додалася певна розслабленість і навіть гедоністична розбещеність европейських еліт. Европа/ЕС десятиліттями вигідно використовувала переваги американської «парасольки безпеки», практично нічого за це не сплачуючи – і тут Трамп має рацію. Одночасно европейські країни споживали дуже дешеві, проте корупційні енергоносії з росії, чим вдало скористався путін (Владимир Путин, 1952), фактично посадивши европейські еліти на свою енергетичну «голку». Европейці також масово купували майже дармові китайські товари, завдяки чому виграв товариш Сі (習近平, Xí Jìnpíng, 1953) та його попередники. Причому Европа все більше втрачала здатність конкурувати у створенні нових проривних технологій…
Натомість Америка/США, особливо у Кремнієвій долині, та Китай/КНР не гаяли часу, як це робили европейці, ніжачись на пляжах Канарських островів…
У певному сенсі Европа щодо США починала нагадувати Елладу поруч з грубуватим, але динамічно і технологічно передовим Римом…
Отож за трьома ключовими визначниками – енергоспоживанням, урбанізацією та здатністю до самоорганізації (що в Европі особливо спектакулярно!), Европа/ЕС програла ще задовго до обрання Трампа.
Трамп не є причиною занепаду чи відставання Европи/ЕС, а лише наслідком чи симптомом!
Трамп також не спричинив розриву між Америкою/США та Европою/ЕС – це теж наслідок!
Так, Америка/США пішла у «вільне плавання», фактично зруйнувавши Захід у тому вигляді, у якому як ми його знали, і підірвала евроатлантичну єдність, включно з НАТО. Але головне запитання полягає в іншому: чи зможе Европа/ЕС мобілізувати свої ресурси й, попри економічну, технологічну та організаційну сепарацію Америки/США, зберегти своє цивілізаційне лідерство?
Загалом це стосується енергії, урбаністики та самоорганізації. Але за цими визначниками стоять культура, освіта, надії й сенси, які мають обґрунтувати існування цього европейського цивілізаційного генератора, зробити його до-цільним. Ми повинні дати відповідь на запитання: Яка мета існування такого Західного цивілізаційного центру, як Европа? Для чого нам перезасновувати цей центр? Заради чого? Щоб утвердити християнство? Чи, можливо, юдео-християнську традицію? А як бути з ісламом? Можливо, варто звернути увагу на спадщину праотця Авраама, і тоді іслам може стати частиною цього пулу? Якщо це взагалі можливо…
Що стосується традиційних енергетичних ресурсів, то їх основні запаси є не в Европі, а на півдні. Щодо урбаністики справи виглядають відносно добре, хоча місто з 35-мільйонним населенням, як-от Токіо, може вразити будь-кого. А про китайські мегаполіси годі й говорити. Що ж до культури самоорганізації, то тут справи маються геть погано – ми ж бо бачимо, наскільки складно багатонаціональній і різновекторній Европі досягти хоч якогось швидкого рішення навіть під загрозою розстрілу. І справа не тільки у тому, що під ногами плутається якась дрібнота на кшталт Орбана (Orbán Viktor, 1963) чи Фіцо (Robert Fico, 1964) – подібних діячів в Европі вистачає… І кожен, як Угорщина під керівництвом Орбана, має надію на своїй угорській трісочці виплисти з вируючого океану…
Водночас якщо вже Америка/США відсепаровуються, то перезаснування Західного цивілізаційного центру потребує переосмислення його кордонів. Чи не виглядали б природніше в складі цього центру Магриб та Східне Середземномор’я – колиска Західної цивілізації, ніж самі США? Але ж іслам та християнство все ж не є такими близькими одне одному. Европейська зверхність та мусульманська образа також нікуди не зникли. Варто лиш згадати слова Ніколя Саркозі щодо членства Туреччини в ЕС…
А ще є Ізраїль, який тримається на двох опорах – пам’яті про Голокост та потужній і впливовій єврейській спільноті у США. Саме ці дві «пуповини» прив’язують Сполучені Штати до Ізраїлю і допомагають йому вижити у ворожому та численному оточенні. Однак з часом цю ситуацію доведеться змінювати. Як і коли це станеться – питання, на яке наразі ніхто, включно зі мною, не має відповіді. Але очевидно, що вічно так тривати не може, особливо з огляду на поступове відсторонення США від справ у Старому світі.
Тим не менш у Европи/ЕС є два шляхи:
• або закапсулюватися у межах традиційної християнської – чи, якщо хочете, постхристиянської, зважаючи на рівень секуляризації, – Европи;
• або ж відкритися у бік Середземномор’я в його найширшому значенні – і тоді членство в ЕС не лише Туреччини чи Ізраїлю, а навіть країн Магрибу перестане здаватися настільки неможливим.
Однак для цього потрібна відвага. А дивлячись на сьогоднішніх ніжних «лідерів» Европи, важко бути впевненим у їхній здатності до таких рішень.
До того ж лідери Туреччини та Ізраїлю все ще залишаються у межах старої парадигми.
Як писав Шопенгауер (Arthur Schopenhauer, 1788–1860), цей старий мізантроп, для творення чи опанування світу потрібні дві речі – уява та воля (згідно з його працею «Світ як воля та уявлення» (Die Welt als Wille und Vorstellung, 1818)). Цього, на жаль, бракує сучасним европейським ніжним «лідерам». Вони скидаються на старих коней, яких підняли із шахти на поверхню, але вони й далі ходять лише по колу, бо інакше вже не здатні…
Отож спочатку ніжні «лідери» Европи повинні «уявити» инший світ, инший центр західної цивілізації – разом не лише з Україною, а й з Магрибом та Східним Середземномор’ям. Такий західний світ був би иншим і, можливо, навіть більш автентичним з огляду на історичну перспективу.
А потім цю візію потрібно «втілити» у життя. Проте ми бачимо, як ті ж самі ніжні европейські «лідери» огортають «турботою» відвертих аферистів та хамів, таких як Орбан та Фіцо… Як у цьому середовищі реалізовувати масштабні геополітичні проєкти, такі як перезаснування Заходу?..
Бо ж і сердешну Україну у своє високе добірне товариство не поспішають впустити, не маючи ні змилування, ні відваги…
Втім, Україна не така вже й сердешна. На сьогодні наша держава має найбільшу армію у Старій Европі – близько 800 тисяч військових, до того ж досвідчену. Це співрозмірно сукупній чисельності всіх армій європейських країн НАТО (1,56 мільйона військових). Але на відміну від українських сил, війська розманіжених европейців у переважній більшості не мають бойового досвіду, за винятком хіба що Франції та Великої Британії…
Щоправда, Україна поки що не має ядерної парасольки, якої її позбавили насамперед зусиллями США. Можливо, це лише тимчасово…
Великою військовою потугою володіє Туреччина, чиї 500 тисяч військових відзначаються не тільки чисельністю, але й досвідом і рішучістю…
А ізраїльська маленька армія давно стала легендою – і не безпідставно…
Звісно, можливі й инші варіанти перезаснування Західного цивілізаційного центру. Серед таких варіантів залишаються Канада, Австралія та Нова Зеландія – після подій, пов’язаних з діями Трампа, вони залишилися сиротами і не знають. до кого приткнутися. На щастя, у великій европейській родині є Велика Британія, яка може стати для них опорою. Адже розташування не завжди є вирішальним чинником. Часом країни, навіть географічно віддалені, але близькі за духом, можуть творити єдине ціле. Тим більше, що Канада, о диво, має сухопутний кордон з ЕС – це на крихітному острові Ганса (Hans Island, Hans Ø) між Гренландією та Канадою. Отож прецедент є…
На цьому полишмо нашу сердешну Европу у її задумі, адже перед нею постає вибір:
• залишитися скансеном, культурно-архітектурним заповідником;
• перезаснуватися на нових/старих фундаментах.
А що ж Америка/США, яка так гордо відмежувалася від своєї материзни?
А Америка/США в цій ситуації, відсепарувавшись від усіх, адже ж стала знову великою… залишається сам на сам із дедалі сильнішим Сходом – простіше кажучи, з Китаєм та його периферією. Коли йдеться про периферію, то маю на увазі не лише різноманітні сировинні додатки в Азії, Латинській Америці чи Африці (як-от Угорщина…), але й найрозвиненіші країни світу. І кого б здивувало (!), що вже навіть Японія зробила перші кроки у напрямку зближення з Китаєм. За нею невдовзі можна очікувати не КНДР, а саме Республіку Корею, а після перенесення стратегічних виробництв з Тайваню, про що торочить Трамп, можливо і сам Тайвань…
При цьому ми чомусь автоматично вважаємо, що Америка/США традиційно опонуватимуть Китаю+.
Але чи не час подивитися правді в очі: справжнім президентом США можна вважати Ілона Маска, який разом зі своєю групою цифрової мегаолігархії (Маск+) намертво прив’язаний до Китаю+… Найбільші заводи Маска розташовані саме у Китаї! І хіба ж Америка/США, де Маск відіграє одну з головних ролей, справді стає на прю з Китаєм? Але де ще Маск+ знайде таких покірних і ретельних працівників, як не в Китаї+?
Так, свого часу Трамп неначе виключив Китай з управління Панамським каналом. Але з якою метою? Щоб узяти його під власний контроль і використовувати для пропуску товарів з Китаю в Атлантику… Це лише робить Китай важливішим. Здається, це радше схоже на перверсивне загравання, ніжне покусування (і з росією, до речі, ситуація виглядає подібною), ніж на справжнє протистояння – саме в стилі Трампа.
Створюється враження, що Америка/США готуються до певного об՚єднання з Китаєм+ в єдине ціле, принаймні така тенденція, як на мене, простежується дедалі чіткіше.
Чи це свідомий крок з боку Трампа? Малоймовірно. Він усе ж таки вводить проти Китаю+ свої рестрикції. Однак Маск+, гадаю, діє за планом. Своїм планом.
Таким чином логіка світової економічної доцільності поступово штовхає гордо самотню Америку/США в обійми Китаю. Так, головний цивілізаційний генератор тепер розміщується між Сан-Франциско та Гонконгом – і неминуче створить нову геополітичну реальність чи нову геополітичну воронку, в яку буде втягнуто Америку/США… Але яким саме буде цей новий цивілізаційний центр? Чи це буде старий Захід, Евро-Атлантика в її звичному вигляді? Скоріш за все, вже ні. З Европою розриваються всі зв’язки.
Тут відіграватиме роль закон притягання великих мас. Звісно, Китай є значно масивнішим гравцем. Хоча наразі Кремнієва долина все ще задає тон у світі новітніх цифрових технологій. Однак це лише наразі – Китай навчається шаленими темпами. А в Америці/США головну політичну тенденцію визначає безграмотний рух MAGA… та хитрунчики з Кремнієвої долини. Для такого рівня конкуренції супротивники мають бути рішучими. І Маск+ слушно намагається технофашизувати Америку/США, зберігаючи ілюзію «демократії», але жорстко контролюючи маси через новітні соціальні мережі, штучний інтелект і, можливо, навіть зрощення людини як біологічної істоти з цифровими потоками, які, мовляв, «полегшать» нам життя і т. д. Все це звучить як футурологічний прогноз, чи не так? Однак це не зовсім футурологія…
Чи вдасться це реалізувати в Америці/США – сказати важко. Адже американський народ має чималі демократичні традиції. Сьогодні ми шоковані напором технофашистів і ще не можемо оцінити здатність американського суспільства до опору – можливо, воно вже не таке, як ми пам՚ятаємо з книг Гемінґвея (Ernest Miller Hemingway, 1899–1961)… Можливо воно опритомніє, і все стане на свої місця. Однак склеєна порцеляна вже звучить не так…
Натомість у Китаї+ здається, що маси продуцентів успішно втілюють у життя ідеї Starbucks’івських американських «мислителів»-технофашистів на кшталт Кертіса Ярвіна (Curtis Guy Yarvin, 1973). І хоч що у Starbucks’івських кав’ярнях кава часто, якщо скористатися львівським арґо, є люрою (як, зрештою і їхні «мислителі») – Starbucks присутній у кожному «цивілізованому» американцями місті. А хто знає, що у Львові кава не просто краща – вона справжня?
Звісно, у КНР технофашизм має іншу назву – його просто називають комунізмом. Але з точки зору Маска+ Китай+ мав би бути набагато привабливішим, ніж Америка чи США. Не пощастило південноафриканцю з матеріалом, з яким доводиться працювати, – уявіть собі Ілона Маска не в Канаді чи США, а десь ближче до керівництва КПК… Ефективність такого симбіозу могла б бути просто неймовірною. А можливо, ще й стане такою...
В Китаї без будь яких проблем можна буде проводити масові експерименти по вживленню в людське тіло того, що ми сьогодні називаємо чіпами, однак це буде щось инше, в Китаї можна масово експериментувати з ШІ та людиною, з новими фармацевтичними та біологічними технологіями – і жодного спротиву не буде… Все ж для блага людства та прогресу!
Одно слово, ми стаємо свідками того, як від старого Евро-Атлантичного Заходу відокремлюється його найістотніша частина – своєрідний американський айсберг, що суне в обійми історичного Сходу, Китаю+. Боюся, що в парких широтах Сходу+ цей «айсберг» просто розтане. Спостерігаймо за все більш видовженими обличчями держсекретаря Марка Рубіо (Marco Antonio Rubio, 1971) та радника з питань національної безпеки Майкла Волца (Michael George Waltz, 1974) – хлопці сіли в сани, які понесли туди, куди вони зовсім не збиралися. Здається, ця забава може дорого їм коштувати…
І тоді згаданий мною ще 10 років тому цивілізаційний генератор між Сан-Франциско та Гонконгом зрештою набуде інституційного оформлення – у той чи инший бік.
Або Китай+ повільно інтегрує в себе Америку/США. Приклади вже є – Гонконг. Невдовзі це може статися з Тайванем. Далі – Республіка Корея, від якої відмовиться Трамп чи його технофашисти, такі як Джей Ді Венс (James David "JD" Vance, 1984). Мене непокоїть доля Японії… Сподіваюся, що ні… А потім черга може дійти до Америки/США, Австралії та Нової Зеландії… Це якщо вони не ввійдуть у обновлений Захід.
Або ж Америка/США під проводом чергового трампа здолає Східний цивілізаційний центр, спадщина якого налічує вже кілька десятків тисяч років. Але щось у це не дуже віриться…
Роман Жук,"Spring Vibes", Поцілунок, 2013
Жахлива картинка. Жахалочка… Не може того бути, скажете ви. І я також сподіваюся на це. Але розумні люди завжди намагаються пропрацювати всі моделі розвитку. Спостерігаючи за щоденними «геополітичними» баталіями я також уявив кілька можливих, а може й фантастичних, варіантів розвитку подій.
При цьому ще раз наголошу: розгортання цих сценаріїв не стільки залежить від вибриків геронтократа й аморала Трампа чи технофашистів на кшталт Маска, скільки від логіки розвитку технологій, ринків та інтересів. А вони неухильно затягують Америку/США та Китай+ в обійми один одного. Америка/США та Китай+ нагадують двох слизнів-гермафродитів, що злилися у статевому акті, і тепер залишається лише чекати, щоб дізнатися, хто кого запліднив…
Копуляція рудих слизнів
Не може такого бути, скажете ви.
А от я ніяк не можу пояснити самобивчого, майже маніякального прагнення Трампа+ відсіктися від всіх споконвічних, перевірених і надійних союзників США – від Канади до ЕС. Він ставиться до них як до баласту, неліквідів. Але заради чого? росії? Не вірю. Так, щоб реалізувати на особистому рівні оборудку Трамп–путін таке зближення США та Росії, а точніше дійсно особисто Трампа з путіним, цілком можливе. Але це майже ніщо у порівнянні з задумами й масштабами Starbucks’івських технофашистів.
А з иншого боку – що за неподоланна прірва лежить між китайськими комуністами, що шукають опори своєму пануванню у штучному інтелекті, та американськими технофашистами? Здається, вони неухильно зближуються. І тут справа не у безсмертних творах великого Мао (毛澤東, Máo Zédōng, 1893–1976), а у намаганнях змоделювати у Китаї та США суспільства, керовані штучним інтелектом. По суті Маск і Сі, з огляду на подальшу перспективу, набагато ближчі між собою, ніж навіть Маск і Трамп… Останній – типовий представник дикого неосвіченого капіталізму в дусі героїв Теодора Драйзера (Theodore Herman Albert Dreiser, 1871–1945). Трамп – це ніби викопний ящір, якого протягнули на президентську посаду, щоб за його спиною вершити справді великі справи. Хоча справи навряд чи праведні… Йому кинуть якусь кістку – наприклад, кількасот мільярдів. Можливо, путін підкине… Разом з Україною… Якщо зможуть її здолати. Наприклад, зроблять Трампа головним дилером російських енергоносіїв на енергетичному ринку того, що невдовзі залишиться від Европи/ЕС. Якщо вона нарешті не схаменеться… Бо навіщо по світу вештається трампівський шнир з Бронкса Стів Віткофф (Steven Charles Witkoff, 1957). Навряд чи старі мафіозі дбають про процвітання США…
Отож на наших очах постає Великий Схід. Це, безумовно, не лише Китай. Але саме він стане провідним центром, який можна порівняти з подвійною зіркою: дві зірки, що обертаються довкола спільного центру. І цей центр розташований у Тихому океані… Не в Середземному морі, як за часів Риму, і не в Атлантиці, як у ХХ столітті.
Подвійна зірка
Так само це не будуть Америка/США – вони вже все більше і більше віддаляються від своєї праматері Европи. Це буде инший світ. І ми спостерігаємо за його поставанням. Ті, хто має відкриті очі, звісно…
А що ж наша сердешна на цей раз Европа? Що з Бетховеном? Що з Бахом? Чи потрібні вони тепер комусь, окрім нас, еллінів?..
Що робитимемо з самими собою? Продаватимемо квиточки у скансен, як свого часу мешканці колись могутньої Венеційської республіки? Чи станемо просто красивими декораціями колишньої величі?
Сподіваюся, що все вище описане мною не відбудеться й так і залишиться умоглядною конструкцією. Однак… За математизованими прогнозами того ж Морріса до 2103 року Схід наздожене Захід у своєму розвитку, а у 2150 остаточно його пережене… Це за умови, що Захід залишиться єдиним – а він вже розколовся, і за умови, що збережуться ці тренди, які ще були пів року тому, – а вони вже змінилися з огляду на авантюри Трампа…
Як людина ХХ століття я страшенно цього не хотів, але ХХІ століття все-таки настало – 6 листопада 2024 року.
_______________
• Возняк Т. Геополітичні контексти війни в Україні , Львів, «Ї», 2015
• Ян Морис, Чому Захід панує – натепер. Оповіді з історії та що з них випливає щодо майбутнього, Київ, Кліо, 2014
• Ian Morris, Why the West rules – for Now, New York, Picador, 2010
16 березня 2025 р., Брошнів-Осада
21.03.2025