Д-р Василь Королів-Старий

Українське письменство, зокрема українська література зазнали знову дошкульної втрати. За Богданом Лепким і Костем Левицьким відійшов зпоміж живих 12-гo грудня ц. р. ще один невтомний працівник на полі української культури, д-р Василь Королів-Старий, що своєю творчістю й різнобічною жертвенною діяльністю супроводжав розвиток і відродження українського народу впродовж кількох останніх десятків літ.

Покійний проявляв помітну творчість у різних напрямах. Письменство, журналістика, видавництва, малярство, а навіть і промисл — ось ділянки, що в них працював він невтомно й запопадливо, інколи серед великих злиднів. Саме в серпні ц. р. минуло 45 літ, як він розпочав свою письменницьку діяльність. Ніхто й не думав, що ювилей доведеться зустрічати некрологом.

Пок. Василь Королів-Старий походив із шведського роду, його прапрадід — старшина шведської армії, прийшов на південь із Карлом ХІІ-им. В бою під Полтавою ранили його, після чого залишився він уже в Україні. Інший же прапрадід Покійного був ігуменом Соловецького манастиря.

Батько В. Королева, професор реальної ґімназії, а водночас і православний панотець, відомий в околиці "добрий піп", учителював в Полтаві, а згодом обняв парохію в Диканці, звязаній із іменами Мазепи, Кочубея, М. Гоголя та оспіваній О. Пушкином.

Василь Королів прийшов на світ 1879 р. в місті Ладині на Полтавщині. В десятому році життя віддали його (разом із Симеоном Петлюрою) до духовної бурси, а потім до духовного семинара в Полтаві. В рр. 1899—1904 скінчив ветеринарійний інститут у Харкові, де осягнув науковий ступінь доктора (1904). Якийсь час працював як ветеринарійний лікар в Московщині, а потім на Полтавщині, в якій по революції 1905 р. російський уряд заборонив йому перебувати, через що перенісся він до Києва і жив там до кінця світової війни. Після революції 1917 р. коли Україна звільнилася від московського гнету В. Королів-Старий розгорнув кипучу культурну і громадянську діяльність. У тому часі В. Королів-Старий перейшов з православя на греко-католицький обряд. Після приходу до влади Директорії на бажання уряду УНР, виїхав до Праги як член дипломатичної місії. Там зустрінув свою повдовілу тепер дружину, також визначну письменницю Наталену. По розвалі української держави залишився на еміґрації в Чехословаччині і був професором Української Господарської Академії в Подебрадах аж до кінця її існування. Опісля поселився враз зі своєю дружиною в Мельнику, недалеко Праги, на маленькім, але дуже дбайливо загосподарованім, чепурнім, власнім хуторці, де серед оживленої письменницької та малярської праці прожив до кінця життя.

Ще в дитячому віці вирішив бути письменником, малярем і лікарем. Свою постанову вповні виконав у всіх трьох напрямах.

Письменницькі спроби почав у 14 р. житя, а в 16. видавав уже в згаданім семинарі часопис "Плахту", про який згадав своєчасно і "Л. Н. Вістник". В серпні 1896 р., обурившись забобонністю інтелігенції в Диканьці, що повірила заклиначеві бліх та мишей, — описав цю подію й післав оповідання до найбільше тоді поширеного в Росії петербурзького часопису "Син Отечества", де її видрукували, в 18-літнього юнака запросили до постійної праці. З того часу не випускав він пера з рук до кінця життя. Свої оповіданя та твори розсипав по різних видавництвах і журналах. Вже в останніх роках студентського життя співпрацював одночасно в кількох періодичних виданнях, київських, харківських, полтавських і петербурзьких. Останнього року своїх студій прожив місяць у Петербурзі і заробив літературною творчістю понад 160 долярів — на ті часи казкову суму.

Визначніші його літературні твори — це цікаві, живі, глибокі змістом, повні тепла й прихильності, оповідання з життя православного духовенства та оповідання з життя дітей для дорослих, з яких важніші появилися й окремою збіркою п. з. "Милосерний Самарянин", Львів, 1938 (вид. "Українська Бібліотека"), що її відзначено літературною нагородою Українського Католицького Союзу. Друга збірка подібних оповідань п. з. "О. Мадаґаскар" приготована до друку. Не менш оригінальні і його еміґраційні оповідання.

Друга обширна ділянка літературної творчости В. Королева — це література для дітей і молоді. Тут передує роман для юнацтва "Чмелик", що ним захоплюється наша молодь (появилися тільки 1. ч., — ІІ.-га ще в рукописі), далі збірки казок "Нечиста сила", Каліш 1923, "Чарівне намисто", Львів 1937, низка сценічних пєсок для дитячого театру (деякі преміовані), віршована моральна казка "Зух Клапоух", Львів 1937 та 14 книжечок казок, перекладених з чеської чи словацької мови, всі видані видавництвом "Час", Київ-Прага 1918—1920. Одна збірка його перекладних казок про звірят — "Близький світ" стала у нас навіть шкільною лектурою. Багато дитячих книжок він сам ілюстрував вдатними власними малюнками. В Королів це найповажніший і найплідніший наш дитячий письменник та видавець, що випередив "Дитячу Бібліотеку" Таранька.

Окрему позицію в його літературнім дорібку творять поеми про українські і історичні жіночі постаті (про Анну Регіну, Марту Борецьку, Роксоляну, Ведмедівську Попівну і т. ін.)

Дуже цікаві й оригінальні літературні спогади Покійного, в яких дає плястичні духові портрети визначніших постатей свого часу, що їх мав змогу пізнати й обсервувати особисто. Кілька спогадів появилось друком (див. нпр. про С. Смаль-Стоцького в "Дзвонах" ч. 9. за 1938 р.), а всі приготовлені до друку як окрема збірка п. з. "Життєвою дорогою" й передані в рукописі "Українському Видавництву" в Кракові.

Основна риса його літературної творчости — це те, що він дбав не тільки про естетику та мистецький рівень, але й про етику творів. В. Королів визнавав погляд Платона, що мистецтво повинно займати почесне місце серед виховників людства та співпрацювати в досконаленню людських душ, спрямовуючи їх до правди, краси й добра — до Бога.

До світової війни на белетристику Йому ледве ставало часу, бо був він перевантажений публіцистичною й видавничою працею. Коли С. Петлюра виступив з редакції київської "Ради" — В. Королів став другим із черги секретарем того часопису. Писав здебільша публіцистичні статті, а також театральні рецензії (був 12 років театральним критиком при театрі М. К. Садовського). У 1908 р. став директором та одним із основників великого київського видавництва "Час", перекладав різні книжки й виготовляв відомі калєндарі "Часу" та кілька словників (колись помагав збирати матеріял для словника Б. Грінченка). Підчас революції в 1917 р. редагував усі видання "Часу", зокрема часопис "Книгар", та кермував видавництвами "День" (відомі альбоми Києва й т. ін.), "Відродження" та "Сміх". Цю свою діяльність Покійний продовжував ще й на еміграції. На просвітянському конгресі у Львові в 1909 р. вибрали В. Королева головою всеукраїнської "Просвіти".

(Док. буде).

[Краківські вісті, 30.12.1941]

(Закінчення.)

З публіцистки треба згадати дотепну брошуру В. Короліва "Русскій на Українє", що вийшла впродовж трьох тижнів у трьох виданнях (разом 35.000 прим.) і дала авторові гонорар — по карбованцю за слово.

Серед літературної і публіцистичної діяльности не забував В. Королів і про наукову працю у свойому фаху — ветеринарії. Найважніша його книжка з тієї ділянки це "Скотолічебник" (багато накладів у великих тиражах) — більша книга, що дістала 4 медалі від земств, а на її видання дало гроші царське міністерство, дарма, що була вона написана українською мовою, і домагалося від автора дозволу на московський переклад, але такого дозволу не дістало. Крім того написав він пять високошкільних підручників. Також вартісні його брошури "Як вибирати коня" (7 видань), "Про домашню птицю" (нагороджена премією) "Міське самоврядування" та видані цього року "Українським Видавництвом" "Крілики і Кози".

Загалом працював у понад 50-х часописах, написав 100 книжок і брошур. Його статті, новелі й оповідання розкинені в українській пресі у В. Україні, Галичині, Буковині, Карпатській Україні, Америці й у різній еміграційній пресі.

В. Королів, в одній особі письменник, публіцист, видавець і вчений, був воднораз ще й малярем та різьбарем. Малярства почав він учитися в семинарі, а згодом закінчив малярську школу в Києві під проводом мистця І. Їжакевича. Різьбарства ж вчився у петербурзького професора Аронсона. В. Королів давніше малював тільки у вільних хвилинах й аж останніми роками (на еміґрації) присвятив малярству й різьбі більше часу, малюючи церкви в Карпатській Україні та заробляючи таким чином на прожиток, бо інколи заглядали і злидні до його хати. З більших його малярських праць — помітний образ у оо. Францісканів в Празі, деякі образи у оо. Василіян в Карпатській Україні та дуже миле мальованя церкви в Імстичеві. При розмальовуванні церков, сидячи цілими годинами на стінах, дуже часто на продувах, нераз простуджувався та перемерзав, що підірвало його здоровя та скоротило життя.

З ілюстрацій треба згадати його малюнки (часто колірові) в дитячих виданнях. Багато появилося його друкованих рисунків — непідписаних, або підписаних псевдонімами, що їх усіх мав коло 20 (псевдонім "В. Старий" вкрали в нього в розпал протиукраїнської пропаганди). Ще й видано в Празі вісім карток-листівок В. Короліва із типами народньої ноші Закарпатської України, що їх критика прийняла вповні прихильно. Помітніша була скульптура, що в ній позначився мистецький хист творця — це могутня постать Володимира Великого, вирізьблена для каплиці в манастирі оо. Василіян в Карпатській Україні.

В цій різнобічній праці над розбудовою української культури памятав також і економічну відбудову й з тією метою зорганізував разом із Ж. Синицьким і Михайлюком першу суто українську стоянку молочарських машин "Добробут" у Києві і започаткував український промисл у тій ділянці. В цілі культурної розбудови заложив він і Мазепинську Спілку (У. С. І. М ). Взагалі Покійний був дуже підприємчивий і мав цікаві економічно-фінансові помисли, з якими звертався до знайомих у Галичині, бо на еміграції годі їх було йому самому реалізувати на чужому терені.

Коли роздумую, як можна б загально схарактеризувати Покійного, що з ним і його дружиною часто кореспондував я впродовж останніх девять літ, приходить мені на думку спогад В. Короліва, в якім він спробував зобразити духову сильвету Степана Смаль-Стоцького, бо у тій сильветці дав він у великій мірі і свою власну характеристику. Про Стоцького пише В. Королів так:

"Приглядаючись далі, пересвідчився я, що це людина того ж самого типу, немов відбитий з однієї форми, що були М. Caдовський (Тобілевич), Б. Грінченко, М. Кропивницький, М. Лисенко, Ол. Бородай, Віктор Петрушевський, Віктор Піснячевський та ще не багато різних дітей Тараса Бульби, Остапових братів. Був це тип Лицаря Запорізького, ґеніяльно закреслений М. Гоголем та Т. Шевченком, тип, очевидно, і самим тим письменникам дуже близький духом і кровю".

"Хоч я обертаюся вже понад 40 літ поміж українськими людьми, та ж поза вище згаданими — знаю дуже мало таких "лейстрових" козаків. То ж мабуть люди того типу вже дуже рідкі поміж нами. Тому — здається мені — найдетальніший портрет С. С. Стоцького бажаний не тільки, щоб виявити належну пошану до його світлої памяті, але й буде вельми цікавим документом для прийдешніх ґенерацій. Бож ті ґенерації матимуть дуже мало матеріялів, з яких зможуть правдиво уявити собі найцікавіший український тип минулого часу, живі зразки якого ще були і є в нашій добі, але так скоро вимирають...

"Якщо він ходив би у жупані з шаблею й у червоних чоботах з острогами, ніхто не сказавби, що то постать з маскаради, але була б то людина, що тільки в тій одежі могла б "почувати себе вдома".

"Ясна річ, професор був здібний до різної праці, певніше до всякої праці, якщо вона була потрібна, а особливо для української справи. Мабуть такі були й усі правдиві запорожці: для ідеї жертвувати спокій здоров’я, майно і кров. Не був він модерним "словесним патріотом", але діяльним робітником на всяких полях. Наука — так наука, політика — так політика, література — так література, економіка — так економіка. Нарешті дипльоматика — так дипльоматика. Гадаю, що коли для української справи треба було б бути... авіятором — був би авіятором. Отже робив усе, що було треба й коли було треба. І все робив від серця, жертвенно й добре. Є це висміяний сьогоднішними нашими "спецами від журналістики" український (або і "малоросійський", коли говорити про Грінченка, Садовського, Бородая і т. ін. наддніпрянців) "старосвітський універсалізм", на їхню думку мало цінний, а може навіть і шкідливий. Зокрема характеристична риса небіжчика (зрештою, як і всіх належних до його типу) — здібність адмініструвати, провадити, ходити попереду. Також пасія — до музики...

..."Ізоляція дозволяла Стоцькому до кінця днів лишитися безкомпромісним, не піддатись сьогочасній "елястичності", що розгостилася тепер у науці, в патріотизмі і навіть у релігії".

Наведена характеристика Стоцького, що вийшла зпід пера Покійного, безперечно у великій мірі відноситься і до нього самого; її можна зовсім добре — з деякими незначними змінами — прикласти і до Королева Старого. Він справді належав до того самого "козацького типу", зрештою, майже і до тієї самої ґенерації, що і С. Смаль-Стоцький, Садовський, Грінченко, Лисенко й інші; він був того самого крою, хоч воднораз мав і багато оригінальних, йому тільки прикметних рис. В. Королів — Старий частинно належав до генерації тих "останніх запорожців", одначе говорячи образово, зумів таксамо добре їхати конем, як і самоходом чи літаком. Він умів втриматись на висоті теперішніх літературних вимог, хоч одночасно зберігав свого духа і свій власний творчий стиль. У свойому стилі — дарма, чи він подобався деяким модерністам, чи ні — все вмів осягати високий рівень.

Усі його твори пронизує здоровий осілий дух Української Землі, що глибоко вріс у неї корінням, той дух, що споює всі українські покоління впродовж віків — від Володимирових часів аж до останніх днів.

Василь Королів-Старий — в деякому розумінні був справді "універсалістом", але під тим оглядом нагадував Івана Франка, що не знав, котру із числених прогалин в українській культурі скоріше своєю працею і творчістю заповняти. Так, був універсалістом, але таким, що в багатьох ділянках "заткнув за пояс" неодного модерного спеціяліста, як про це можуть свідчити хоч би недавно видані в Празі його картки-листівки, які виборці і критика прийняли вповні прихильно (диви "Краківські Вісті" з 21 X. 1941 р.).

Так, Василь Королів-Старий був універсалістом, бо різнобічно був здібний, як рівнобічно багата і щедра українська земля, що видала його на світ.

[Краківські вісті, 31.12.1941]