Про Яцека Куроня

Цьогорічну нагороду журналу «Ї» – орден «За інтелектуальну відвагу» – отримали польська журналістка Іза Хруслінська й український письменник Тарас Прохасько. Пропонуємо спогади Ізи Хруслінської про Яцека Куроня.

Для мого покоління Яцек Куронь – це людина, про яку не можна було не чути. Познайомилася з ним у 2000 році, коли спільно з Петром Тимою, писали велике інтерв’ю про польсько-українські відносини. Від цього моменту і до 2004 року, коли Яцек помер, мала щастя бути біля нього і разом з ним реалізовувати різні проекти.

У польсько-українських відносинах немає часу, щоби щось не відбувалося. Ті роки, між 2000-м і 2004-м, були особливими: конфлікт (чи радше непорозуміння) навколо відкриття «Меморіалу Орлят» на Личакові, 60-ті роковини Волинської трагедії. Останні і найважливіші слова Яцка Куроня про українсько-польське примирення були пов’язані саме з цими подіями.

В Україні (але ще більше в Польщі), коли говорять про Яцека Куроня, то зводять все до того, що він був закоханий в Україну, що його слова – це часто емоції, їх не можна серйозно сприймати. Без сумніву, він був закоханий в Україну, але в нього ніколи не переважали емоції. Яцек Куронь ґрунтовно знав історію України, історію українсько-польських відносин, знав людей, не боявся зустрічей. Євгена Стахіва, наприклад, називав своїм другом. Був у тісному контакті з українською меншиною в Польщі. Захоплювався українськими дисидентами. Вивчав історію лемків, яких примусово висилили з території Польщі. 

Яцек Куронь був людиною з дуже позитивним підходом до історії України і українців, але з другого боку – це було знання справжньої історії України, політичних процесів, які відбувалися в Україні, геополітичних змін. Можу тільки припускати, але мені здається, що особливість Куроня полягає в тому, що він не обмежувався до пасивного сприйняття українства, а завжди був готовий пояснювати кожному (в т. ч. і багатьом супротивникам), чому не потрібно конфліктувати з Україною. Він умів мирити суперечки, показати площину, на якій можна зустрітися, поговорити і прийняти виважене рішення.

Для польсько-українських відносин ключові роки – це, без сумніву, 1930-1947. Важливо розуміти, як Яцек оцінював ці роки, як він бачив історію наших відносин перед цими роками, за часів Другої Речі Посполитої, і пізніше, вже після війни. Скажу наперед, що своїми словами він повторив те, що я сама відчувала, тому він і надалі залишається моїм орієнтиром.

Яцек Куронь не дивився на окремі факти, на історичні події як на щось вирване з контексту. Наприклад, на його думку, не можна дивитися на Волинь тільки через Волинь. Щоби зрозуміти, що сталося у липні 1943 року, потрібно аналізувати все те, що відбувалося на Волині 20 років перед тим.

Яцек публічно говорив, що Польща двічі не допомогла Україні отримати свою незалежність: Ризький договір, за яким Польща відмовилася допомогти Україні створити незалежну державу, та польсько-українська війна 1918-1919 року. Такий підхід не є популярний в Польщі, його продовжують відкидати.

Що стосується Галичини, то він повторював, що українці мусіли відвойовувати свої національні інтереси, вони мали право на це. Трагедія полягає в тому, що на цих самих теренах свої національні інтереси відстоювали також поляки. Як можна було забороняти робити українцям те, що робили самі поляки? Чому від цього українці мали стати ворогами?

На щастя, є ціле середовище людей в Польщі, які дотримуються такої ж думки. Це не тільки люди мого покоління, але і молодші, які його не знали, але все одно апелюють до його ідей. Це найважливіше, бо свідчить, що його ідеї мають історичну тяглість. На жаль, нам зараз його дуже бракує, і з боку Польщі, і з боку України. Бо, по-перше, немає більше людини з такою біографією, з таким розумінням історичних і політичних процесів,  і такого підходу до людей, які були в нього.

Він вважав, що поляки і українці мають право на власну, не ідентичну одна одній, історичну пам’ять. Для більшості людей це взагалі неможливо. І один, і другий народ повинні визнати право іншого до цієї пам’яті. Без спільної співучасті не можна зрозуміти спільну спадщину, не зможемо подолати рани минулого, не зможемо будувати спільне майбутнє, яке дуже і дуже потрібне.

Яцек і українська громада в Польщі

Яцек Куронь і українська громада – це окрема тема. Важко передати, наскільки він їм допомагав, коли був депутатом польського парламенту, коли створив комісію до справ національних меншин. Боровся, щоби в’язні табору в Явожні отримали свої відшкодування. Як я вже говорила, в нього не просто емоції і любов, а досить потужні кроки і вчинки. Окрім цього, він ніколи не забував про роль української громади в Польщі у польсько-українських відносинах. Так, вони громадяни Польщі, але не потрібно ігнорувати їх національної ідентичності.

На мою думку (але і на думку Яцека Куроня), українська громада в комуністичній Польщі була найсильніше таврована. Він був свідомий того, що акція «Вісла» і попередні переселення українців з Польщі було політичним рішенням польських комуністів, але не приховував, що це схвалювала значна частина польського суспільства. В 1940-1950 роках комуністична пропаганда показувала українців виключно як бандерівців, колаборантів, причетних до вбивства поляків. Частково цей образ залишався впродовж усіх років існування комуністичної Польщі, навіть зараз має продовження. Але це міф, результат пропаганди побудованої на стереотипах ще козацьких часів про українців як різунів й уособлення всього зла.

У комуністичній Польщі антиукраїнська риторика весь час повторювалася: греко-католики не могли вільно служити, українські церкви знищувалися, дуже мало кладовищ збережені до нині в такому стані, як повинно бути. При тому, що більшість із них були біля церков, які перейняли римо-католики.

Тому він так натхненно допомагав українській громаді.

Спадщина Яцека Куроня

Чого поляки не розуміли в його українському питанні? Так, це те, що він постійно повторював: що поляки не завжди жертви (зрештою, як і українці). Тому ні тут, ні там його не розуміли.  Він говорив, що примирення – це постійний процес, що не потрібно шукати початок і кінець примирення.

За останні 27 років були моменти такі, що спосіб думання Яцека був сильніше озвучений, домінуючий, часом – слабше.  Наприклад, під час Помаранчевої революції (почалася через півроку після смерті Яцека) багато людей відгукувалося до його способу думання про Україну.  Його могила  була повністю помаранчева. Повторилася ситуація і під час Революції Гідності. Звісно, пройшло багато років, але  люди говорили про те, як би він оцінював ці події, що він передбачав ці речі. І це правда. Він говорив, що польське суспільство повинно підтримувати українське і в сучасних політичних процесах, не тільки в питаннях історичної спадщини.

Розумію, що зараз для багатьох і в Україні, і в Польщі здається, що змінився підхід до України, що ідеї Яцека Куроня не домінують, що концепція Єжи Ґедройця вже не актуальна, але це не так. Є молоді люди, які повторюють ідеї як одного, так і другого, просто не апелюють до них. Тому так важливо видавати книжки Куроня, апелювати до його спадщини. Люди потребують цього.

Яцек був публічною постаттю. Не думаю, що він відчував потребу примирення. Просто  розумів, що для польського й українського суспільства потрібно постійно говорити про примирення і хотів досягнути в цьому результату. Розумів тяглість і силу цієї спадщини, що ми зобов’язані її подолати, бо не зможемо рухатися вперед. Він часто повторював: “Поляки повинні дивитися на себе, а українці – на себе”. Тобто, поляки не повинні постійно озиратися на українців і говорити їм, що вони повинні робити і чого ми від них очікуємо. Добре би було, щоб українці теж так чинили. Кожен повинен дивитися на себе: на свої провини, на те, що можна зробити краще, на власний досвід. Якщо кожна сторона зробить свій урок, своє домашнє завдання, то легше нам буде знайти спільну мову.

За 27 років незалежної Польщі й України ми стільки всього спільно реалізували, що цього просто не можна порахувати, це неймовірна цифра. Проекти на громадському рівні, в сфері культури, політики, історії. Ми вже пройшли величезний шлях, нам не потрібно кожного разу відкривати двері примирення заново. Я не думаю, що доцільно придумувати нові форми співпраці. Вистачить, щоби ми продовжували працювати в межах тих проектів, які існують сьогодні. І які дуже часто занедбали, або непослідовно робили, або не довели до кінця. Повторюю, ми не мусимо розпочинати примирення кожного разу. Якби довести до пуття ті всі проекти, які вже діють, то в Європі не було  би кращих сусідів, ніж Польща й Україна.

Примирення для мене не потрібне. Українці – це мої друзі. Тут я говорю не про конкретних людей, а про народ. Я розумію, що в нашій спільній історії є дуже багато трагічних моментів, але мені особисто примирення не потрібне. Переконана, що ця спільна спадщина дозволить побудувати щось справді нове, нову якість у Європі. Значна частина людей, з якими я співпрацюю, думає так само, як і я.  І так думав Яцек Куронь.

Записав Олег БУДЗІНСЬКИЙ