Яцек Куронь

 

Наближається волинська річниця. Отут почнеться відьомський шабаш. Повернімося в передісторію. Суть справи в тому, що там провадили польську колонізацію. То був залишок по двадцятому році, після земельної реформи, коли надходили більшовики і пішла чутка, що селянам дадуть землю. Тоді польський, панський, сейм (мій батько ніколи не називав інакше, тільки “панська Польща”, а про ту казав: “Та, яку вони називають народною”) ухвалив реформу. На Волині з гігантських маєтків, що там були, ділянки виділяли т. зв. польським військовим осадникам-ветеранам війни. Але де б там вояк їхав: він за пару грошів продавав селянину. Їхали туди польські осадники. Треба підкреслити, що на українських землях, що тоді належали Польщі, був неправдоподібно сильний рух кооперативний, культуральний, освітній. У Львові були крамниці “Маслосоюзу”, де можна було купити добре масло, добрий сир, і ніхто не питався про його національність. Моя мама йшла за дванадцять вулиць до “Маслосоюзу”. Навіть в ендецькій пресі почали бити на сполох: з українського села не було перспективи службового зростання, а з польського була: кожна трохи визначна особистість потрапляла до адміністрації, поліції тощо. А з українського села – в кооперацію. Але на польських селах молодь теж лишалась, і вони ходили до українських інституцій: грали в українських аматорських театрах, працювали в Маслосоюзі. 

Після підпалу якогось колоніста (стодолу йому спалили чи що) улани та поліція рушили на села – і відбулася пацифікація. Як відбувалася пацифікація – я знаю точно, бо мій батько був журналістом у Львові, він їздив по селах і приходив додому із синім від жаху обличчям. Молоко лилося рікою, книги, ясна річ, збирали на купку і спалювали, всіх селян ставили в чергу, вони мали зняти портки і діставали двадцять п’ять палок на дупу. Як кидалася жінка, то робили “тюльпан”: жінку підвішували за ноги, і всі ті спідниці, а тоді майток не носили, осідали вниз, на обличчя. 

Потім, через кілька років, була різанина: українці різали поляків. 

Я звикло кажу так: ніхто не має такої ваги, на якій би зважити справедливість, вину і помсту. То правда, що бути пацифікованим у змальований спосіб легше, ніж бути вбитим чи зарізаним. Але ніхто таких зважувань не робить: ненависть мусила бути, вона потужно наростала, а потім ніби запал хтось кинув. Фактом є, що УПА видало наказ про етнічні чистки – тепер ми знаємо, що це є злочин. 


На якійсь конференції я чув від старших людей: “Це було цілком гречно – приходили і попереджали, що назавтра зі всім мусять винестися. А як ні – то вб’ємо”. А я йому кажу: “Якби до пана прийшли і сказали виїхати, а назавтра вбили – це було б гречно?” І український зал мене підтримав. Мусимо усвідомити, що злочин породжує злочин, варварство породжує варварство тощо. 

Оповім історію: хлопець, потім діяч “Солідарності”, пережив волинську різню. Сім’я пішла на жнива, а його віддали до тітки, тож він був неврахованою дитиною в цій родині. Як вони прийшли, то він заліз під обрус. Решту порізали. Він виліз і так, закривавлений, побіг у поле. Там як зачули – кинулися до родини матері в інше село, де на центральному майдані його вислухали. Тут же взяли зброю і пішли до сусіднього українського села, де учинили різню. А я йому кажу: “Якби ти був з цього українського села, як би оповів?” – “Та так би оповів: прийшли поляки і всіх порізали”. Ото маємо цілу історію: завжди в націоналізмах історія починається в тому місці, коли нам зроблено кривду. Далі вже йдуть наслідки. А раніше, як було раніше – про це мовчать. 

 


З інтерв'ю 2002 року ("Поступ", 5.09.2002)

 

10.07.2016