Ярослав Грицак

 

Як історик хочу розказати декілька історій про Ґедройця, щоби ви відчули, яка це була людина. Один малознаний в Україні епізод: Ґедройць безпосередньо причинився до виходу книжки Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», яка є знаковою для нашої країни. Проблема була та, яку ми завжди маємо, – де дістати гроші для публікації. Єжи Ґедройць зустрівся з американським консулом в Парижі, розповів йому, що ця книжка дуже важлива для Східної Європи. Говорив, що для майбутньої Східної Європи потрібно, щоб американський уряд знайшов гроші для публікації цієї книжки. На що консул відповів: «Скільки я маю дати грошей, щоби цю книжку не друкували взагалі?». Тобто, ми повинні розуміти, що Захід на той час (а США зокрема) не спішився підтримувати Польщу, Україну, допоки їх задовольняла та ситуація, яка була умовною стабільністю.

 

Якби не такі люди як Ґедройць і йому подібні, то позиція Вашингтона та Брюсселю дальше зосереджувалася би на тому, щоби здержувати, не воювати. А ми, у свою чергу, не мали би ні України, ані Українського Католицького Університету, а особливо не мали би такої зустрічі тут. Це було неможливо. Хочу нагадати, що «залізна завіса» ділила не тільки Німеччину, вона  ділила Польщу й Україну. Поїхати з України в Польщу  було майже неможливо. Перемишль був для нас Заходом.

 

Чому я про це говорю? Ґедройць запропонував формулу, за яку його дуже не любили і навіть ненавиділи, особливо в середовищі польської діаспори. Він сказав в 1952 році, що «для добра Польщі, ми повинні визнати, що Львів є українським містом, а Вільнюс – литовським». Треба розуміти, що це рішення забрало в нього дуже багато часу. Він не зразу прийшов до цієї думки. Сьогодні маємо доступ до документів, і дослідники це показують, що Ґедройць декілька років думав над цією формулою, мусів перебороти себе.  Не тому, що він боявся критики, а тому, що за ним була польська традиція. Але він все-таки сказав те, що сказав. Очевидно, його зненавиділи за цю фразу, масово відмовлялися від підписок на «Культура», повертали йому книжки, оголосили бойкот йому й усім, з ким він працював. Але якби не ця позиція, то невідомо, яка би була позиція «Солідарності» у 1980-х роках, невідомо яка би була позиція таких людей, як Валенса, Міхнік та інші, які виросли на цьому журналі.

 

Чому я про це говорю? Тому, що хочу показати, що в світі немає нічого крихкішого, ніж стабільність. В світі, напевно, найважливіші ті люди, які наважуються стабільності протиставити якусь життєву альтернативу. Таку, як у Ґедройця. Зверну Вашу увагу,  цю альтернативу не можуть запропонувати політики. Політики завше хваляться, що вони прагматисти і реалісти. Цю парадигму мають пропонувати ті, хто за означенням є марґіналізованим інтелектуалом, і якщо можливо – істориком. Тільки історик розуміє, що історія є особливо гнучка, що немає нічого стабільнішого в цьому світі, ніж історія.

 

Чому я це говорю зараз? Тому що Ґедройць є у світі присутній. Тому що зараз видаються голоси, що якби мав бути український Ґедройць, то він би мав сказати, що для добра України ми маємо визнати, що Донбас – це російська територія. Про це вже є тексти. Наприклад, про це наш Олександр Бойченко, мій опонент, якого я поважаю, але буду з ним боротися. Він сказав, що це мала би бути позиція українського Ґедройця.

 

І тут, на мою думку, є дуже велике непорозуміння. Ґедройцю не йшлося про території, йому йшлося про порозуміння. Ґедройцю йшлося не про будування стін, а про будування мостів. І це не конче мала бути мова про відмову від певної території. Ґедройцева позиція – це налагодження діалогу і стремління до якогось примирення. Кожна людина, яка це скаже, особливо в час війни, – буде непопулярною. Вона може наважитися на цю позицію, яку мав Ґедройць – непопулярності. Але раптом ця позиція за 50 років стає ніби очевидною, і ми всі вшановуємо Ґедройця, ніби це все було нормально і очевидно.

 

УКУ відіграє особливу роль в процесі примирення. В 2001 році тут, в УКУ, відбулася акція примирення. Мова йде про відкриття Цвинтаря Орлят. Я був учасником цієї акції, ініціатором був Мирослав Маринович. В УКУ, власне, придумали концепцію спільної молитви на Личаківському цвинтарі, коли голови обидвох Церков звернулися один до одного з словами примирення «вибачте, і ми Вам вибачаємо».

 

Згодом, пробували робити таку саму акцію в Луцьку стосовно  Волинської трагедії. Не вдалося. Чому? Тому що має значення фактор Львова. Тому що, щоби таке сталося, має бути середовище, має бути журнал «Культура», має бути такий університет, як УКУ, має бути Париж. Якщо не Париж, то, принаймні, Львів. Адам Заґаєвський написав прекрасний текст про важливість таких міст, як Львів і Краків для світової цивілізації. Він каже, що тільки в таких містах, як Львів чи Краків, може статися таке, як робив Ґедройць у Парижі.  Тому я вибачаю Бойченку, бо він з Чернівців.

 

Є дві великі речі, які сталися в ХХ столітті. Одна з найбільших – це українсько-польське примирення, яке насправді є великою революцією в цьому регіоні. Воно схоже на німецько-французьке примирення 1950-1960-х років, яке врешті відкрило двері для створення Європейської Унії. Я вважаю, що українсько-польське примирення дає шанс на розширення цієї унії сюди. А якщо не самої унії, то її етосу. Але, на жаль, цей етос не творять політики, цей етос не творять великі інституції, цей етос творять такі люди, як ми з вами, для яких символом є Ґедройць та Іван Франко, які постійно говорили, що люди повинні плисти проти течії. Цим символом є люди позаду мене: Альберт Камю, Лєшек Колаковський, Тоні Джадт, це сам Мілош, сам Ґедройць. Чому? Тому що в цьому регіоні, в Центрально-Східній Європі, склався особливий етос, особливе розуміння, що війна повинна скінчитися. І, власне, ці люди відображали цей етос.

 

Ви молоді, більшість із вас цього не пам’ятає. Ви повинні розуміти всю важливість. Ви народилися в Європі, ви живете у Львові, ви навчаєтеся в УКУ. У вас є всі можливості перелаштовувати свій світ. Звичайно, що вас будуть не любити, не подаватимуть рук, сміятися, але кожен із нас має пройти через цей етап. Але є одна невелика вигода. Як показує колективна біографія людей, які працювали в «Культурі» і були з цього середовища, вони дуже довго жили. Мілош, який пив помірковано, але курив дуже багато, прожив 94 роки. Богдан Осадчук, який  зберігав почуття гумору, мав добрих 90 років. Тому варто бути революціонером. Варто бунтуватися, бо бунтівники довго живуть.

 


Промова на відкритті виставки «Єжи Ґедройць і його справа. Доробок бібліотеки «Культури» (УКУ, 6 лютого 2015 року).


Записали: Ігор Саджениця, Олег Будзінський

09.02.2015