Для частини поляків, для багатьох львів'ян та українців, які живуть у Галичині чи в Західній Україні, Яцек Куронь був і залишається важливою постаттю, авторитетом, точкою відліку в багатьох питаннях. Насамперед ми маємо на увазі його візію та концепцію стосовно України й польсько-українських відносин, зокрема його ставлення до українців у Польщі як національної меншини. На відміну від того, що ми віддавна спостерігаємо в Польщі, він цих питань ніколи не розділяв. Що більше, враховуючи те, що українці є повноправними громадянами Польщі, вони мають і такі самі права, як громадяни польської національності. Він розумів це як права та обов’язки – зокрема право на власну історичну пам’ять, своїх національних героїв, право гордитися українською ідентичністю.
Яцек говорив:
"У Польщі живуть люди різних націй, вони становлять тут національні меншини. Звісно, що вони є громадянами Польщі. Для більшості з них ця земля є рідною, батьківщиною – тут я маю на увазі українців, білорусів, литовців, німців, словаків. Звісно, може трапитися так, що й для чехів, росіян чи представників інших національностей вона є вітчизною, але такі випадки трапляються рідше. А якщо то їхня батьківщина, то їхня доля не може бути байдужою для державної влади, тим більше, що донедавна зобов’язував так само жорстокий, як і нісенітний принцип мононаціональних держав. Принцип заперечування існування людей, членів громад меншин, обмеження їхніх прав, ускладнення їхнього життя. Таке ставлення завдає шкоди і членам тих меншин, і більшості мешканців цієї країни, тобто полякам Це очевидно".
"Збруч" неодноразово протягом цих двох десятиліть публікував статті, присвячені Куроню – нашому Яцеку, як ми всі його називали, бо він ніколи не вибудовував дистансу з людьми. Тому ми собі вирішили в 20-ту річницю його смерті, замість того, щоб ще раз згадати про його внесок у польсько-українські питання, завдати собі труду (знаючи Яцека особисто, маючи можливість і розмовляти, і діяти разом з ним) написати текст про те, що ми хотіли б запитати у нього сьогодні і що він міг би нам відповісти. Для цього також будемо використовувати цитати з текстів Яцека Куроня.
Піднімемо з ним кілька ключових, на нашу думку, питань:
На третьому році російської агресії та злочинної війни проти України найважливішим питанням є погляд Яцека як на війну, так і на незламну боротьбу українців.
Ще за комуністичних часів, у 1977 році, разом зі своїми друзями з Комітету захисту робітників Яцек опублікував статтю про українську справу в самвидаві у першому номері "Głosu". Потім, вже ретроспективно, Яцек розповідав: "У ній ми дуже сильно наголошували, що без української незалежності не може бути й мови про польську незалежність. У статті були такі слова:
"Гарантією суверенітету Польщі є суверенітет націй, які відмежовують нас від Росії, а отже політика, що поціляє в суверенітет цих націй, є антипольською. Не існує польсько-російського кордону, а кожен, хто його творить, мусить собі усвідомити, що робить це ціною утиску українців, білорусів і литовців. Для Польщі то програма браку суверенітету, постійної смертельної небезпеки, а для російської нації – програма диктатури, яка розбещує суспільство".
А двадцять років по тому, вже після відновлення незалежності обома нашими країнами, Яцек казав:
"Польсько-українські відносини стали одним із найважливіших, якщо не найважливішим питанням у польській зовнішній політиці. Я знаю, що дуже багато людей вважатимуть таку оцінку щонайменше перебільшеною. Ми звикли в сфері зовнішньої політики міркувати тільки про Росію, Німеччину та великі західні країни. Я не збираюся применшувати значення для нас будь-якої з цих держав. Але за останні роки світ змінився, а разом із ним мусять змінитися пріоритети нашої зовнішньої політики.
Розвиваючись, НАТО і Європейський Союз витворили потужні та загалом прихильні до Польщі сили, а у зв’язку з цим докорінно змінився характер Німеччини. Нам уже не тільки нічого із Заходу не загрожує, але ми можемо й повинні черпати звідтіля свою силу.
Відтак Схід став для нас найважливішою проблемою і викликом. Причому, як стверджують зичливі до нас політики із Західної Європи та США, цінність Польщі для Заходу більшатиме в міру покращення наших відносин зі Сходом.
Ми звикли, що коли кажемо «Схід», то думаємо «Росія». Звичайно, жодному польському урядові не може бути байдуже, є Росія загарбницькою чи демократичною і як далеко її кордони розташовані від наших. Ось чому в центрі нашої зовнішньої політики опиняється незалежна, дружня нам Україна. Той факт, що вона відокремлює нас від Росії, є – або принаймні мусить бути – очевидним.
Втім, є ще одна не менш важлива причина, щоби ставитися до питання незалежності України як до важливого так само й для нас. Якби Росія поглинула Україну, вона, за логікою завоювання, стала б імперією. Тішить той факт, що ми були першою державою, яка визнала незалежність України. Дуже тішить проголошена в травні спільна заява президентів двох наших держав.
Та, на жаль, навіть найкрасивіші декларації державних органів влади не заступлять собою приязні націй".
Це безпосереднє посилання на слова самого Яцека. Решта – наші припущення, перенесення ставлення Куроня до України, яким ми його знаємо, на сьогоднішню дійсність.
Ми розуміємо, що коли Яцек був ще живий, тобто до 2004 року, ніхто, в тому числі і він сам, не міг собі уявити, що Росія може так цинічно і брутально порушити всі міжнародні угоди й договори і напасти на Україну. Напасти – це ще м'яко сказано, бо Росія і Путін, зрештою, мають на меті (і не приховують цього) знищити як українську державність, так і український народ, його культуру, заперечуючи, що українці як нація існують і мають право як на самовизначення, так і на власну державу.
Яцек усвідомлював, що Росія проводить щодо України політику, спрямовану на її подальше узалежнення від себе, що вона втручається у внутрішні справи України як на політичному та економічному, так і на суспільному рівнях. Яцек помер за кілька місяців до Помаранчевої революції, але одне з останніх послань, яке він повторював своїм друзям незадовго до цього, було таким: "Найважливіше тепер – це Україна". Ми вже ніколи не дізнаємося, що він мав на увазі, наскільки це була політична інтуїція та чутливість, якими він був надзвичайно наділений, наскільки політичні знання і досвід, а наскільки його інстинкт. Однак нині знаємо – він не помилився. Помаранчева революція була першим кроком, важливим елементом цілого процесу повної національної емансипації українців, частиною якого була і Революція Гідності. Складовою цього процесу була боротьба проти Росії в гібридній війні на сході. Нині є це – вже третій рік – рішуча боротьба українців за свою країну, своє національне існування, своє право на існування. Вважаємо, що Яцек погодився б із тезою, що це також боротьба за остаточне знищення російської імперії.
Яцек захоплювався непохитністю українців у боротьбі за свою незалежність, за свободу і самовизначення – і це протягом кількох століть, незважаючи на ціну, яку їм довелося заплатити за цю боротьбу:
"Мене захоплює, сповнює силою ота нечувана, ота неймовірна воля українців до незалежності, воля до здобуття незалежності, яка повторюється з покоління в покоління, попри табори й каторги. Мене зворушує та естафета мучеництва – але водночас мене охоплює страх, бо щоб була незалежність, довелося пролити стільки крові власної та чужої. Чи можна взагалі підводити баланс польсько-українських стосунків? Чи можемо ми зважити рахунок кривд? Відомо, що ні, нема на це способу".
В Україні громадськість у лютому, березні, квітні 2022 року в Києві, Херсоні, Маріуполі та інших місцях була готова йти з пляшками з бензином або з голими руками на московські танки і військову техніку, відбивати російське вторгнення, захисники Маріуполя й "Азовсталі" з надлюдськими зусиллями захищали з лютого по травень спочатку місто, потім мирних жителів, а тоді пройшли через російський полон, жахливий полон! Тому сьогоднішня мужність, рішучість і незламність Збройних Сил України, цивільного населення, всього суспільства були б для нього підтвердженням цієї оцінки, гордістю і болем водночас. Гордістю – бо він вірив в українське суспільство, болю – бо гинуть люди, солдати, міста і села варварськи знищуються постійними обстрілами, багато регіонів України перетворено на руїни... Для нього це було би приводом значно сильніше підтримати Україну і рішучіше закликати до ще більшої підтримки, солідарності, до постачання зброї і, можливо, військової підтримки з боку армії Польщі та НАТО...
Ми впевнені, що Яцек пишався б і був би зворушений обсягом допомоги, яку польське суспільство, а потім і Польща яко держава надали Україні, і передусім жінкам і дітям, усім тим, хто, особливо в перший рік повномасштабної війни, так масово виїжджав з регіонів, охоплених бойовими діями.
Тоді ми вперше почали думати (а Яцек думав би разом з нами), що це був справжній прорив у польсько-українських відносинах, що, незважаючи на трагедію війни, з'явилася надія на те, що не буде повернення до ситуацій, якими були позначені попередні десятиліття в наших відносинах. Та ба... У 2022 році спочатку була ейфорія, величезна хвиля підтримки України в Польщі – як це було під час Помаранчевої революції, Революції Гідності, перших місяців окупації Криму та гібридної війни Росії проти України у 2014-му. Це була хвиля солідарності безпрецедентного масштабу. А потім досить швидко відбулася зміна настроїв у Польщі, розчарування. Схема завжди була подібною – сплеск солідарності, а потім криза у відносинах між нашими країнами. Починаючи з 2015 року, почалися конфлікти, зокрема навколо історичного минулого, згадування подій 1939–1947 рр. У Польщі пік цієї специфічної "істерії" навколо історичного минулого припав на 2016–2017 роки. Саме тоді відбулося ухвалення в парламенті спочатку резолюції про визнання Волинської трагедії геноцидом, а потім, у 70-ті роковини операції "Вісла", депортації населення української національності з рідних земель на захід і північ Польщі, – відмова польського уряду надавати ґранти українським організаціям у Польщі на організацію вшанування цієї трагічної річниці.
Нагадаймо, не вдаючись у деталі, про політичну кризу, яка розпочалася влітку-восени 2023 року з конфлікту навколо польського ембарго на імпорт українського зерна та гострого обміну думками між президентами Володимиром Зеленським та Анджеєм Дудою в Нью-Йорку під час засідання ООН. Конфлікт загострився, на думку експертів, насамперед через майбутні парламентські вибори в Польщі восени 2023 року. Польські політики, переважно з партії "Право і справедливість" (PiS), вирішили цинічно використати антиукраїнські настрої у виборчій кампанії. У червні минулого року розгорівся черговий конфлікт навколо ексгумації польських жертв на Волині та невиконання Польщею угоди щодо українських могил на польській території. Антон Дробович висловився про це наступним чином: "Українські могили в Польщі все ще перебувають під загрозою, а зобов'язання польської сторони відновити оригінальну меморіальну дошку на двічі зруйнованій могилі вояків Української повстанської армії в Монастирі не було виконано". Але не вдалося прорватися в публічний наратив з аргументом, що вимога дозволити ексгумацію в ситуації, коли тривають обстріли багатьох українських міст і сіл, а частина жертв воєнних дій — цивільних і військових – не мають своїх могил, а їхні родичі не знають, де вони загинули, звучить в найгірший момент. Що можна і навіть треба, з етичних міркувань, стримувати такі очікування. У липні 2023 року польський парламент прийняв резолюцію до 80-річчя Волинської трагедії, в якій були такі слова: "Принципово важливо провести ексгумацію, гідне поховання та вшанування всіх жертв геноциду на Східних кресах. Сьогодні, в умовах жорстокої російської агресії проти України, коли український народ сам відчуває на собі злочини загарбників, стає особливо зрозумілим і актуальним те, що насильство і ґвалт не є належним способом формування відносин між сусідами". Залишмо їх без коментарів – не той час, не ті слова... Думаємо, Яцек погодився б з тими в Польщі, хто думає так само, як ми – а їх не так вже й мало.
Ще раніше, у квітні, після візиту Президента Володимира Зеленського до Польщі, частина політиків та медіа звинуватили Зеленського в тому, що він під час візиту не зробив чіткої декларації стосовно Волині. Тоді в контексті зернового конфлікту (назвемо його так умовно) деякі польські політики теж мали застереження щодо інтеграції України в ЄС.
У контексті політичних конфліктів ми не можемо чітко приписати Яцеку Куроню те, що він зробив би чи сказав би, якби дожив до цього дня. Але, виходячи з його слів, ми знаємо, що він бачив Україну в ЄС, і в контексті сьогоднішньої повномасштабної війни Росії проти України він би добре розумів, що її місце якнайшвидше має бути серед країн політично-економічної спільноти Європи та в союзі з НАТО. Неможливо собі уявити, щоб Яцек однозначно не засудив би висипання та нищення українського зерна на кордоні з Польщею. З темпераментом Яцека ми уявляємо, як він розривається, об’їжджаючи весь кордон, гарячі точки, де збираються польські фермери, розмовляє та домовляється з ними. Як він переконує польських політиків і міністрів говорити, зустрічатися, а демонстрантів – опам’ятатися: нищення зерна є гріхом не тільки в християнській культурі, але яко акт дегуманізації...
Щодо історичних питань уявити, що ми могли б запитати у Яцека і якою могла б бути його відповідь чи розмова з ним, простіше. Останні роки його життя припали на нелегкий час польсько-українських відносин, на конфлікти та суперечками навколо історії: передусім – проблема відтворення Військового меморіалу на Личакові (Cmentarzu Lwowskich Orląt), до розв'язання якої він активно заангажувався, дуже критично висловлюючись при тому до вимог і політики в цьому питанні польського уряду та частини польського суспільства. Тоді він написав текст "Я розумію гнів українців", опублікований у Gazecie Wyborczej, і став співініціатором зустрічі примирення над могилами 1 листопада 2002 року у Львові. Приїхав тоді дуже тяжко хворим до Львова, бо хотів взяти участь у цій зустрічі, був на Личаківському цвинтарі, зворушливо виступав під час семінару в УКУ. Це було також прощання Яцека з його улюбленим містом – улюбленим, але улюбленим інакше, ніж для тих поляків, які сумують за "польським" Львовом.
Яцек говорив:
"У 80-х роках приятель сказав мені, що мир у Європі, а відтак і в світі, залежить від польсько-українських відносин. Я був вражений влучністю цього висловлювання, хоча з дитячих літ виростав із подібним переконанням. Ми, тутешні, були упродовж століть мостом між Сходом і Заходом, між Північчю й Півднем. На цьому росла потуга того міста, незалежно від того, що в ті часи діялося, – а діялися жахіття. Але ми, місцеві українці та поляки, були живою ланкою мосту, і для світу, для себе самих і для наших дітей будемо чогось варті, якщо здужаємо щось із того мосту вберегти, захистити той живий палкий зв'язок, який нас зближує, а не розмежовує. (…) Сьогодні ми мусимо творити майбутнє, в якому зможемо подолати суперечності, не долаючи відмінностей. Тобто не затираючи того, що ми є поляками, французами, українцями, а водночас чинити так, щоб наші особливості нас збагачували. Так, як це діється зі мною, бо я відчуваю, що я багатший на цілу Україну, що українцям я зобов'язаний своїм внутрішнім і духовним багатством".
Останні перед смертю заяви Яцека Куроня були сповнені тривогою і болем у зв'язку з 60-ми роковинами Волинської трагедії й ознаками того – а він умів їх правильно прочитати, – що це призведе до чергового розколу між нашими народами. Він казав, що
"приязнь між нашими націями власне упродовж кількох найближчих місяців зазнáє важкого випробування. В Польщі вже тривають приготування до відзначення влітку цього року 60-х роковин події, яку в польській історичній пам'яті називають волинською різаниною. Фактом є те, що в липні 1943 року бандерівське крило Організації українських націоналістів та пов'язані з ним загони Української повстанської армії розпочали на Волині етнічну чистку, себто убивали польське цивільне населення під гаслом "Ляхи – за Сян!" Польська Армія крайова розпочала контракції, проте кількість убитих, у тому числі жінок і дітей, на польському боці в декілька разів перевищувало кількість жертв із українського боку. На такі роковини я дивлюся зі змішаними почуттями. Полеглим, замордованим ми повинні віддати честь і шану. Проте якщо ми це робимо в ритмі річниць, то вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і завдяки цьому малюємо фальшивий образ польсько-українських стосунків.
Нащадки волинських поляків мають право шанувати пам’ять про близьких і земляків, замордованих у певному місці та в певний момент часу українцями. Таке ж право шанувати своїх полеглих мають нащадки мешканців таких сіл, як Павлокома чи Завадка Морохавська, де навпаки вбивцями у певний момент часу були поляки. Ми можемо увесь рік заповнити річницями – чи то польської пацифікації 1930 року, чи то руйнування православних церков наприкінці 30-х років.
На Західній Україні та в Південно-Східній Польщі близьке сусідство України та Польщі триває вже 1000 років. У цієї історії є чудові сторінки, але над ними тяжіє ланцюг обопільних кривд і взаємної помсти, а кров не всякає у землю, а лиш породжує месника, і ніхто вже сьогодні не зуміє сказати, хто й коли усе це почав. Однак понад 600 років то ми, поляки, були сильнішою, панівною стороною, й тому ми полонізували українські еліти. В ХІХ і першій половині ХХ століть, коли в Польщі та Україні мало не в аналогічних формах набувала в масах обрисів національна свідомість, ми щонайменше двічі унеможливили Україні здобути незалежність; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчинили.
Незважаючи на це, ми, як і ви, сповідуємо Євангеліє, в якому Ісус звертається – я вірю в це! – до кожного з нас: не шукай скалку в оці ближнього свого, а шукай колоду в оці своїм [Мт. 7: 3]. Натомість думка про те, що євангельські заповіді не стосуються взаємин між народами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія. Саме тому звертаюся до вас – упевнений, що не лише від власного імені: простіть нам.
На жаль, ні ми, ні ви ще до того не дозріли, хоча безсумнівно дозріваємо щодня і щороку".
У цій заяві Яцек торкнувся ще одного важливого і болючого питання: він бачив, що в Польщі цивільні українські жертви, вбиті польським підпіллям Армії крайової, Батальйонів хлопських, Національних збройних сил і навіть комуністичною міліцією та армією, не прирівнюються до польських жертв, які загинули від рук Української повстанської армії. З часу смерті Яцека минуло двадцять років, а в цьому плані нічого не змінилося. Найяскравішим прикладом є звірства, вчинені підрозділами АК і БХ у березні 1944 року в селі Сагринь і навколишніх селах Грубешівського повіту, коли тільки за один день від рук польських підрозділів загинуло понад 1200 цивільних осіб, переважно жінок і дітей. Деякі села були повністю знищені в результаті пацифікації. Пам'ятник жертвам злочину в Сагрині, споруджений майже 20 років тому (зусиллями української влади), не дочекався офіційного відкриття президентами Польщі та України, а в березні цього року, у 80-ті роковини злочину, жоден представник польської влади, навіть місцевої, не взяв участі в жалобних заходах. Учасниками, окрім українців, були лише кілька поляків, які щороку приїжджають на роковини злочину, щоб віддати шану жертвам... Для багатьох поляків, зокрема і для істориків, цей злочин вважається так званою акцією відплати, хоча вона такою далеко не була. Відповідальних за цей та інші злочини проти українського мирного населення прославляють і вшановують, зокрема називаючи їхніми іменами вулиці у Томашові Любельському та Грубешові.
І ще два болючі питання, обидва у центрі роздумів Яцека про польсько-українські відносини. Йдеться про хвилю руйнувань українських могил і пам'ятників, що почалася в Польщі після Революції Гідності та розв'язання Росією гібридної війни в Україні. Йдеться про дії польських націоналістів у період між 2015 та 2020 роками. Ці дії, як і те, що спостерігачі помітили та пов'язали ці події зі спробами Москви (які виявилися успішними) перенести деякі елементи гібридної війни на територію Польщі, не були засуджені польським урядом, парламентом, президентом Польщі. І, що також важливо, жоден з виконавців цих огидних дій не був виявлений і притягнутий до відповідальності. Лише окремі представники громадянського суспільства Польщі, кола, які десятиліттями беруть участь у процесі діалогу та примирення, опублікували звернення та листи з осудом цих актів. Поляки, відкриті до болю українців, зустрічалися біля зруйнованих могил у Перемишлі, Верхраті та Монастирі, впорядковували їх та встановлювали, як у Верхраті, хрест на місці знищеного польськими націоналістами.
Яцек, серед іншого, говорив (бо в багатьох промовах засуджував знищення могил полеглих воїнів Української повстанської армії чи могил цивільного українського населення):
"Якщо ми прагнемо увічнити пам’ять польських жертв на Волині чи Поділлі, то не можемо позбавляти такого права українців у Польщі. Гідний похорон померлих, убитих, замучених є елементарним обов’язком живих, вписаним у основи європейської цивілізації".
Ми дуже хотіли б, щоб голос Яцека був почутий у цій справі, а також у справі про визнання Волинської трагедії геноцидом. Можемо лише уявити, яку аргументацію він би використав, що би він говорив та як діяв. Сам він вважав, що на Волині мала місце етнічна чистка. Він засуджував злочини та хотів, щоб люди розуміли контекст, в якому вони були здійснені... Але так не сталося.
Й остання проблема: операція "Вісла" та ставлення до неї в Польщі. Яцек неодноразово торкався теми депортації українців під час цієї операції, проведеної польською владою у 1947 році, та наслідків цієї операції для української спільноти. І не лише прямих, а й тривалих – до часу незалежної Польщі та після 1989 року. Він боровся за відшкодування українцям і українкам, ув'язненим під час операції "Вісла" в концтаборі Явожно. Тут, на жаль, нема можливості розказати про ці судові процеси, як вони відбувалися в Польщі протягом останніх 35 років, але звернемо увагу на ганебне рішення польського Інституту національної пам'яті від листопада 2023 року, яке є так званою "лебединою піснею" кінця урядів партії PiS у Польщі. Йдеться про припинення розслідування у справі операції "Вісла" та спосіб, у який це рішення було обґрунтоване. Бо аргументація прокурора ІНП повністю адаптувало комуністичне обґрунтування депортації, відкидаючи висновки досліджень польських істориків, які однозначно вказували на те, що операція "Вісла" мала стати "остаточним вирішенням українського питання в Польщі". Для прокурора, який підписав це обґрунтування, не мало значення і те, що операція "Вісла" мала всі ознаки злочину проти людяності й була класичною етнічною чисткою. Це обґрунтування є, на нашу думку, знущанням над трагедією українців – перепрошуємо за ці слова, але це, як ми відчуваємо, "плюнути в обличчя". Мені як польці – тут пишу сама – неймовірно соромно за це рішення, за те, що це могло статися через 35 років після падіння комунізму і ПНР!
Реакції частини польського суспільства, в тім числі знаних польських істориків, щодо цього були однозначними – це рішення ІНР було засуджено. Громадські середовища виступили з відкритим листом протесту та вимогою відповідної реакції до маршалків, які тільки-но були призначені у Сейм та Сенат РП після виборів восени 2023 року. З окремим закликом протесту також виступили середовища польських істориків.
Яцек Куронь, і ми впевнені в цьому, першим би висловився з цього приводу, його позиція з однозначною оцінкою ІНП, якби він жив, стала би причиною скасування цього ганебного рішення. Рішення про припинення розслідування справи про депортацію українців стало кульмінацією історичної політики польської націоналістичної правиці PiS стосовно українців – громадян Польщі й елементом шантажу щодо України. Яцек Куронь завжди послідовно відкидав мислення такого типу про співгромадян поляків-українців, про наше спільне і часто трагічне минуле. Яцек із запалом би боровся за правду, переконував би і шукав би союзників для цієї боротьби – у цьому ми впевнені.
Дорогий Яцеку, протягом цих 20 років після твого відходу ми неодноразово поверталися до твоїх слів, твоїх дій, твоїх емоцій – і нам так сильно тебе бракувало. І тоді, коли ми стояли з українцями на київському Майдані у 2004 році, й у 2013/14, і в час, коли Польща приймала поранених з Майдану, і тоді, коли знищували українські могили, над якими ми схилялися, впорядковуючи і думаючи про те, що ти був би тут з нами, і під час суперечок і авантюр довкола Волині, і в Перемишлі під час нападу польських націоналістів на українську релігійну процесію на Український військовий цвинтар в Пікуличах, і навесні 2017 року, коли шукали солідарності та фінансової підтримки, щоб українці та поляки разом могли вшанувати жертв операції "Вісла", і 24 лютого 2022 року, коли під ранок Росія напала на Україну, розпочавши повномасштабну війну з Україною, яка все ще триває. Завжди відчували, що ти був з нами, що ти нас підтримував, адже за життя завжди підтримував Україну, українців, українців з Польщі, поляків, які відкидали антиукраїнські стереотипи і будували діалог та мости між нами. І так вже залишиться для нас, поки нашого життя...
І на завершення спеціально для львів'ян із мрій Яцека:
"Якщо йдеться про Львів, то я собі уявляю, що зможу колись пополудні у п’ятницю сісти в поїзд і поїхати до Львова на суботу та неділю. І як вже піду нарешті на пенсію, то зможу оселитися у Львові, не втрачаючи при тому жодного зі своїх прав, жодної можливості жити й діяти".
Але для того Львів мав би бути у Європі у всіх сенсах. Та цього ще немає. Тому спочивати на лаврах зарано. Львів Яцека Куроня ще у майбутньому.
Урочисте відкриття пам’ятної дошки Яцеку Куроню у Львові. Червень 2018 року
ДНІ ЯЦЕКА КУРОНЯ У ЛЬВОВІ
15 – 16 червня 2024 року
до 20-х роковин із дня смерті
Тема Днів:
«Поляки й українці: важкий діалог»
ПРОГРАМА
15 червня, субота
12:00 – 13:00:
Зустріч на площі Яцека Куроня й запалення свічки пам’яті. Іза Хруслінська зачитає один з текстів Яцека Куроня, його згадають інші учасники.
16:00 – 19:00:
Меморіальний вечір пам’яті Яцека Куроня до 20-х роковин із дня смерті (публічний захід у палаці Потоцьких). Модератор – Тарас Возняк
– демонстрація відеофільму: «Мій заповіт» (1999)
– слово привітання Данути Куронь (відеозапис), Іза Хруслінська
Дискусія: «Про що ми говорили б сьогодні з Яцеком Куронем?»
– «Українсько-польські відносини в європейському контексті» (Микола Княжицький).
– «Моральний дух українського суспільства» (Мирослав Маринович)
Презентація книги Ізи Хруслінської «Плетиво: про українців Польщі. Розмови з Петром Тимою» (видавництво «Дух і Літера»). Модератор – головний редактор науково-популярного журналу «Локальна історія» Віталій Ляска
За участі Петра Тими, Ізи Хруслінської
16 червня, неділя
10:00 – 12:00:
Покладання свічок і квітів на польському та українському військових меморіалах на Личакові, а також на Марсовому полі.
16:30 – 17:30:
Добродійний публічний концерт сестер Тельнюк (у Парковій авдиторії Центру Шептицького)
Дискусія: «Поляки й українці: важкий діалог». Модератор – Антін Борковський
Вступне слово: Іза Хрусліньська
Промовці: Едвін Бендик, Віталій Портніков (онлайн із Києва); розмова без перекладу
Загальна дискусія
12.06.2024