Прийняти ВСЮ правду

Цього року ми були змушені відмовитися від організації та традиційної спільної участі у Днях Яцека Куроня у Львові, щороку організовуваних з ініціативи львів'ян, а також поляків та українців з Польщі в річницю смерті Яцека Куроня, великого друга України та українців.

Натомість, на 21-у річницю смерті Яцека Куроня у Варшаві 24 червня відбулася конференція, що нагадала складові візії Яцека Куроня стосовно України та українців з Польщі.

 

Іза Хруслінська

Конференція, співорганізована Інститутом політичних досліджень Польської академії наук та Інститутом політичної думки ім. Габріеля Нарутовича, мала назву: «Яцек Куронь 1934 – 2004. Поляки та українці – минуле і сьогодення».

У дискусії взяли участь: Богуміла Бердиховська, Іза Хруслінська, проф. Андрій Фрішке, д-р Міхал Сєрмінський, а також – в режимі онлайн – Мирослав Маринович. Модератором дискусії була д-р Магдалена Семчишин.

 

Думки Мирослава Мариновича, вважаю, були найважливішими на цій конференції, тому й виникла ініціатива донести її до ширшої аудиторії.

Мирослав МАРИНОВИЧ:

"ЙОГО ПОЛЬСЬКІСТЬ РОБИЛА І РОБИТЬ ЧЕСТЬ ПОЛЯКАМ І ВОДНОЧАС ОШЛЯХЕТНЮВАЛА І ОШЛЯХЕТНЮЄ УКРАЇНЦІВ". 

Ми поминаємо Яцека Куроня в час, коли Україна стікає кров’ю, обороняючись від нелюдських атак з боку Росії. Проте це не єдиний фронт, який нам доводиться тримати. Існує ще фронт інформаційної війни, на якому дезінформація з боку російської пропаганди поєднується з наївністю, анальфабетизмом, а то й просто глупотою світових політиків, які ніяк не можуть осягнути справжніх причин російської війни проти України. Як же ж бракує в цей час Яцека Куроня з його чітким і недвозначним передбаченням: «Якби Росія поглинула Україну, вона, за логікою завоювання, стала б імперією»! А звідси і його практичний висновок: «Ось чому в центрі нашої зовнішньої політики опиняється незалежна, дружня нам Україна».

Наприкінці свого життя і в переддень Помаранчевої революції Яцек Куронь інтуїтивно стверджував: «Найважливіше тепер – це Україна». І для мене ці слова перегукуються з пророцтвом Митрополита Андрея Шептицького, сформульованого ним іще 1929 року: «Не тільки у глибокому середньовіччі, але й, найімовірніше, також у майбутньому український Київ відіграватиме для цілої Західної Европи велику – можливо, вирішальну – роль». Проте повірте мені, що я виділяю ці висловлювання не з якоїсь гордині чи претензій на національну винятковість, а відчуваючи справжнє захоплення обома діячами – Шептицьким і Куронем, які зуміли своїм духовним зором побачити, як Україна на якийсь час перейде в епіцентр геополітичної турбулентності.

Така увага до України у випадку Яцека Куроня не випадкова. Він народився у Львові – і якоюсь часточкою серця ніколи це місто не покидав. Тому я не раз казав, що його серце мало б бути поховане у Львові, як серце Юзефа Пілсудського – у Вільно/Вільнюсі. Тут, у Львові, він жив у близькому сусідстві з українською громадою, яку відчував на подив добре: «Мене захоплює, сповнює силою ота нечувана, ота неймовірна воля українців до незалежності, воля до здобуття незалежності, яка повторюється з покоління в покоління, попри табори й каторги. Мене зворушує та естафета мучеництва…».

Отож формула Куроня щодо приналежності Львова – міста, що «належить одній державі, але двом культурам» – списана насправді з нього самого. Він належав Польщі, але надихав собою обидві культури. Бо його польськість робила і робить честь полякам і водночас ошляхетнювала й далі ошляхетнює українців. І в цьому таїна Яцека Куроня: при ньому людям якось незручно було витягати з піхов шаблі ворожнечі. Зокрема, він утихомирював наші взаємні «комплекси жертви». А тут, як відомо, ні поляки, ні українці не хочуть віддати одні одним пальму першості.

Саме у Львові сформувалась ота шляхетна концепція Яцека Куроня щодо завдання обох народів: «Ми, місцеві українці та поляки, були живою ланкою мосту, і для світу, для себе самих і для наших дітей будемо чогось варті, якщо здужаємо щось із того мосту вберегти, захистити той живий палкий зв’язок, який нас зближує, а не розмежовує. (…) Сьогодні ми мусимо творити майбутнє, в якому зможемо подолати суперечності, не долаючи відмінностей. Тобто не затираючи того, що ми є поляками, французами, українцями, а водночас чинити так, щоб наші особливості нас збагачували. Так, як це діється зі мною, бо я відчуваю, що я багатший на цілу Україну, що українцям я зобов’язаний своїм внутрішнім і духовним багатством».

Яцек Куронь незмінно свідчив про ще один спільний обов’язок, а саме:  обидва народи мають прийняти всю правду нашої історії, а не лише ту, визнавати яку вигідно з ідеологічних рацій. І сам він подавав приклад такої сповідальної постави: «Ми, поляки, є українцями для німців та німцями для українців».

Саме таку чесну і сповідальну концепцію ми з Ізою Хруслінською, Данутою Куронь та з Петром Тимою поклали в основу Днів Яцека Куроня у Львові, що їх ми проводили попередніми роками і, сподіваюся, відновимо по закінченню війни.

* * *

Незабутньою для мене є участь Яцека в акції порозуміння 1 листопада 2002-го року, співініціатором якої він був. Тоді з Польщі приїхала ціла група людей доброї волі. Спершу українські та польські учасники акції провели в УКУ семінар «Що нам робити з власною історією?», де Яцек був головним промовцем з польського боку і духовним стрижнем усієї польської групи. А після семінару поляки й українці взяли участь у спільних молитвах на військових меморіалах «Львівських Орлят» та воїнів Української Галицької Армії.  Участь Яцека Куроня надала цим акціям дуже високого рівня. Це була його остання й ностальгійна поїздка до Львова, і в мене досі перед очима натхненне обличчя Яцека, який тоді уже був у візочку, але щасливий, бо відчував загальний дух примирення.

Другий спогад – це спогад про те, як наприкінці 2002 року ми з Боґусею Бердиховською прийшли на зустріч із Яцеком спершу в нього вдома, а тоді – в кав’ярні. Там ми й завели розмову про найближчий 60-літній ювілей трагедії на Волині. Тоді мені видавалося: написати листа з формулою європейського примирення «Прощаємо і просимо прощення» буде доволі легко. Проте реальність виявилася складнішою, і Боґуся пам’ятає, як було непросто. Нарешті текст наш з’явився у газеті «Поступ» від 28 лютого 2003 року.

І тут практично одночасно з’являється відкритий лист Яцека, в якому виразно прозвучав голос польського сумління: «Щонайменше двічі ми унеможливили Україні здобуття самостійності; натомість українці нам такої кривди не вчинили». А тоді Яцек сказав просто і щиро: «Простіть нам». При цьому він додав важливі слова про нашу спільну неготовність простити: «На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку».

Ці слова допомогли дозріти мені, бо 15 квітня 2003 року я вже легко і безоглядно пишу Яцекові: «Друзі-поляки! Побратими у нелегкій мандрівці шляхами Господнього Провидіння! Простіть нас так, як уміють прощати християни: до найдальших глибин серця, без оглядання на обставини, не відмірюючи дози прощення – простіть із непохитною вірою, що з тими, хто прощає, перебуває Сам Господь».

Отож Яцек навчив мене особисто: прощення слід сприймати не стільки як почесну корону, що нею увінчують процес примирення, скільки як початок тернистої дороги до порозуміння, яку без цього прощення не здолаєш. Цю істину важко сприймають ті польські політики, які повчають українців зі зверхністю і погордою. Вочевидь є такі й серед українських політиків. Натомість Яцек Куронь, маючи духовну силу простити, навчав нас любов’ю. За це йому – наша велика й незмінна подяка.