Село в Україні

Діждалися першого морозу, що зморозив грязький український чорнозем та вможливив свобідніший рух на совітських дорогах, яких тут багато, багато. Врешті в совітським царстві всього було подостатком. Коли поглянути на карту, то здивує ця велика сітка шляхів різних назв і "разрядів", а прийдеться їхати, то на землі їх не найдеш, бо це звичайні полеві дороги, які, залежно від пори року, раз більше вїзджені, раз менше.

Як тільки паде дощик, та ще кілька днів, тоді усі ці шляхи перемінюються у клейке болото, по якім совгаються колеса, коли його ще не багато, або грязне віз по оси, коли груба верства землі вже добре промокла. До цього всі шляхи находяться понище позему межуючих піль і не мають по боках ровів й тому вода з них не відпливає, а навпаки, збирається на них. Щойно тепер військо направляє хоч частинно ці дороги, щоби вможливити їзду по них, а покищо їздять далі по полях, степом, куди кому видається краще чи ближче і так степ вкривається новими шляхами, по яких переїзджають "машини".

Та тепер уже всі дороги добрі, бо направив їх через одну ніч добрий дорожник — мороз, і ми не потребуємо толочити зеленої озимої пшенички, а ідемо "столбовою" дорогою, цебто шляхом, на якім стоять телефонічні стовпи. Це певний шлях, бо веде завсіди до якоїсь більшої оселі, де була телефонічна стація.

Вже вечоріє, треба зупинитися десь на ніч, поки зовсім западе ніч. Використовуємо найближче село, що виринає перед нами у невеликій балці. Серединою балки тягнеться вигін частинно замінений в ставок, а обабіч його розміщені хати. На ставку стадо гусей. Така звичайна поява як кілька гусей, качок, курей — чи поросят, це небуденна річ й тому треба її відмітити. Досі такі стада можна було бачити тільки в колгоспах, нині й звірята звільнилися від радісного колгоспного життя та пішли на службу до звичайних господарів, одначе не на довго, бо поява такої ласої річи як гуска, качка чи курка — не говорячи вже про поросята — ще в більшій скількості, побуджує апетит.

Заїздимо в село, що колись було неначе "писанка" — нині ця писанка розписана кровю та сльозами українського селянина. Скільки разів дивлюся здалека на наші обездолені села, то все чомусь нагадуються мені картини муринських осель, які бачив на ілюстраціях. І ні трохи не перебільшую цього порівнання, бо треба побачити теперішне українське село: хати старі, обідрані, не білені, стріха погнила — а свіжої соломи не було чи радше недавали — біля хати ні клуні, ні інших господарських будинків, ніде нема огорожі, словом картина радісного колгоспного життя у радянському селі, зовсім як у співанці:

"Глянь, Ленін, подивись,

Як в колгоспі розжились:

Клуня раком, хата боком

І кобила з одним оком".

Зникли здебільше й садки, бо так звані присадибні землі (себто городи) також поділили, залишаючи тільки 0,15 гектара на господарство. Так тоді селяни вирубали овочеві дерева на відтятих частинах садків, з яких робили наділи для "заслужених" робітників або творили з цих городів-садків нові садиби. Вирубували селяни садки з болем серця, бо український селянин любується в деревині, але й з пімсти, щоби дерево, яке він виплекав не попалося кому неслід. Не забуваймо, що зникла на селі й церква, зникла дзвіниця, зник цвинтар з хрестами та памятниками, а залишились по нім тільки корчі, горбки та поломані хрестики — от і будемо мати картину села в Україні. Коли згадав я про цвинтар, то хочу ще замітити, що в полтавських селах бачив я по садках могилки з хрестами та цвітами і довідався, що люди ховають своїх покійників у садках, бо тут можна і хрест поставити і піклуватися могилкою; око влади сюди не догляне.

Був би я несправедливим, коли б не згадав і про "красу" сов. села, а саме про його "мистецькі" памятники. У багатьох селах бачив я стандартні гіпсові відливи Сталіна у нормальній величині — пишався він "любимий" на площі серед села. Докладніше кажучи бачив я у більшості тільки його ноги в чоботах, бо решта "тіла" лежала вже поторощена. Рідкою появою є за це памятник Леніна у черевиках, довгім халаті, кашкеті, схованім в кишені (тільки дашок кашкета виглядає з неї) та з простягненою правою рукою:

"Ленін вказує рукою

Куди іти за мукою".

До "краси села" причиняються ще лавки уставлені тут і там при дорозі та маленькі піддаша (щось в роді холодників-альтан) при дорогах на полі. Це все для "атдиха" колгоспникам — офіціяльно.

Так ми заїхали в село та йдемо шукати кватир, щоби заночувати. Та їх нелегко найти, бо в кожній хаті сімя велика. Богу дякувати дітей в Україні багато (депопуляція нам не грозить), а до цього в кожній хата в кутах бараболя, під столом та ліжком засіки з пшеницею, в сінях коровиця та кури а ще часом й поросятко, бо й деж має селянин подіти свій мізерний дорібок, коли інших сховків немає, а цієї осени трохи розбогатів, бо забрав дещо з колгоспу, щоби зимою не гинути з голоду.

З бідою найшли ми приміщення в менше залюднених хатах та просимо господиню, щоби розпалила в печі й варила вечерю, бо цілоденною дорогою виголодніли і померзли. А вечеря буде добра, бо вже вторгували кілька гусей, які селяни приносять до хати, жадаючи за них не так грошей як тютюну та сірників; на сірники тут великий попит, а люди радять собі в цей спосіб, що світять день і ніч каганці, а коли вогонь погасне тоді біжать по сусідах позичати вогню.

Міняємо гусей за папіроски і сірники, доплачуємо грішми та просимо господиню приладити нам на вечерю. Вогонь горить скоро, бо палять соломою — дров і вугля нема — а соломи цього року хто зумів, і мав чим то привіз із степу на всю зиму.

Печеться гуска, припікається картопля, а домашні сидять розпитують про війну та всячину й оповідають про свої гаразди, лускаючи при цім по "мистецьки" насіння соняшника — "сімячка". Ці "сімячка" це "мода" ще з часів революції як знак пролетарської культури, досить що й тепер де не повернешся усюди "сімячка" (або сонячника або дині) так у селі як у місті — все засмічене аж до обридження. А їдять їх з дійсним смаком, розуміється, що займається цим головно молодь. Коли так сидів я задуманий і чув тільки цей монотонний тріскіт гризеного насіння то здавалося мені, що я на своїм городі, а на соняшниках сидять птахи-костогризи і їдять насіння. Питаю дівчат що посходилися в хату, звідки така звичка у них — відповідають, що нема що робити, а старенька господиня пояснює мені, що давніше сходилися вечорами та пряли, шили і вишивали, а тепер нема що прясти, на чім й чим вишивати, нема й доброго світла, так нічого робити, а щоби якось провести час, лускають "сімячка". Це має й свою добру прикмету, бо з браку кращої поживи й це заспокоює голод.

Село в Україні бідне не тільки під матеріяльним оглядом, але й духовим. Книжки на селі не подибати, хиба шкільні підручники, або радянські часописи, яких ніхто не читав, a уживали їх до цигарок. А село хоче друкованого слова, хоче часопису, хоче знати що діється в світі, бо вже двадцятьтри роки про це нічого не знає.

[Краківські вісті]