І.
В тиждень перед Різдвом уже добрим смерком вположила ся наша старенькa сивуля. Господи! що за втїха, радість між дїтьми: кулястра в хатї і бичок красий, — а хоч тато остро заховував піст, то я був переконаний, що мама бодай по ложечцї дадуть нам покушати тої смачної кулястрицї, що телятко не виссе!...
Цїла фабрика в хатї: мама яла терти якесь сїмя на пійло для положницї, тато внїс скринку з різаком і ті пашні пшеничні мандлики з кашкою, став цигикати затупленим різаком дрібонько сїчку, я отїпав гойданкою з Тасею аж по-під стелю, а тут все моргав на Ивася, щоби і він ишов троха колисати, але він нїчо, тілько скипки поправляв, в макортет зазирав, до бичка три рази підійшов і погладив по писку, — мене раздрість палила з єго вільної волї.
— Поволеньки сину, поволеньки — упоминав мене тато — вилетить дїтина як колись тут до гойданки на піч, з печи на запічок а з запічка на землю та єще теля забьє...
І знов став злити ся, що різак велику бороду лишав, знов каменем з притиска став єго острити і відказувати, мене картати словами:
— Хтось мусїв в руках мати, без того нема... Слухай ти, ти, ти... Я тобі колись скручу голову як воробцеви, щоби ти менї до різака не брав ся.
Я не дивив ся на хату, тілько пильно колисав, а дїйстно того дня ми з сусїдним Грицьком босі в сорочках бігали снїгом по колїна кілька разів до стодоли і там вчили ся різати сїчку.
Тут гойцанка скрипить, тут макітра гуркотить, тут тато різак острить та й острить та й відказує, мене словами картає і мамі так дає пізнати, що то она винна, — такій гук, такій шум, що навіть нїхто не чув, коли Сень Комар став в кочержанку і гукнув на цїлу хату, привитавши нас словом божим:
— Слава Исусу Хресту!
— Слава на віки Богу небесному — відповів тато.
— Дай Боже щастє... з волом чи з коровою?...
— Дай Господи! бичок знайшов ся... От несподївано, ми числили аж на коляду...
— Сїдайте! — просила мама.
— Дякувати! нехай вам все добре осїдає ся, але моя не чекана, тато уже третій день умирають, а нема кому тестамент написати. Писар Ганкевич сїдить в криміналї, що пустив цюпасника, а тому другому грамотїєви Погодї Кренцбаба на поправинах хрестин у Забитка так попідбивали очи, що довго не буде видїти; а тут смерть не жде; тато від рана не говорять уже, геть их щось в горлї задушило.
Спрятав тато скринку, підсунув приколотки під припічок, закурив люльку, слухає, але не знає, чого Сень хоче.
— Пустїть вашого хлопця — значить мене — каже Сень, запхавши цїлу скипу в люльку — нехай він напише тестамент; довго не забавить ся, годинку найдовше.
Слова ті мене занепокоїли; я уже бував при таких нагодах, де мому покійному дїдови Попель з Городища встромив уже в мертву руку перо, та так зробив хрест з колїчком на тестаментї, в котрім стояло написано, що синови все майно з copoкмopґoвим грунтом, а доньцї тілько телятко з бучистої — на розплодок, сли Бог позволить, що вположить ся.
— А де-ж він потрафить таке написати? — питала мама. — Піч замастити вугльом, то зможе вам зараз на почеканю, але до такої річи шукайте кого лїпшого.
— Потрафиш сину? — спитав мене тато, гордий з сего, що по мене люде прийшли аж з села.
А я писав уже два листи до войска до того самого Сенька, як служив в "сімдзєсьонтим сьомім реґементу піршім батальонє, в піршій кумпанії, а в піршім цуґу на Кєніґрецу в Бемах" і адрес сей я покрадемця разом з другими важними документами слово в слово відписав від Ганкевича, як ще в нас щось цїлого пів року коморував.
— Потрафлю! — відозвав ся я несміло, а тут так бою ся аж дрожу; сам не знаю, як я з сего вилабудаю ся; справдї я уже кілька разів пробував на печи вугльом після взорів Ганкевичевих, але се мене не впевняло, що буду міг заняти гідність писарску коло умираючого. Бррр... а нуж він перед часом, заки покінчу тестамент, застине і я буду мусїв як Попель з Городища мертвою рукою робити на тестаментї хрестик з колїчком а він може опир і мене возьме? Такій страх збирав мене, але я не хотїв татови сего сказати, не хотїв єго смутити, він був такій добрий, він так старав ся, щоби я не був слїпий та хоч що-то умів.
Десь все курманє на печи, на запічку переглянула, перешукали, заки винайшли мій кафтаник, кашкет шляхоцкій з покійного Фелікса з Ортинич і якійсь лейбик, що лишив подорожний за пять дудків, з одним гузиком, до котрого привязав менї Сенько каламар а властиво велике флящатко з чорнилом достоту так, як то Ганкевич носив, коли ходив по хатах з "декуційником" грабити за давні "ременента".
Дала мама з себе капчата, я в тото влїз і знов став лихій, що холяви довгі десь до пояса мене з них не видати; тато провидів се, зараз закотив на долину... Так вистроєного закотурмав мене Сень в білу верету міховину, попращав ся, завдав собі мене на плечі, пійшов.
По дорозї я кілька разів виставляв ніс з верети, але за кождим разом боязко ховав ся, тулив лице до теплої Сенькової шиї; якісь покійники привиджували ся менї по дорозї, гуляли, нуряли ся в снїгу, знать в великої радости відбували ті гарцї, що наспів до них новий покійник в особі вітця Сенькового.
Сень видно не бачив тих духів, єму по голові що иншого шибало: під запічком в хатї бульба і на загуменку за єго хатою грушка, ті дві річи — говорив менї через дорогу — щоби я єму виразно записав великими буквами, бо тато єму се обіцяв ще в осени, як тілько з війска вийшов.
Я о бульбах під запічком нїчо не знав, але за тоту грушку майже всї хлопцї в селї добре знали: як уже не було нїгде анї одного листка на деревинї, то ми ще бігли там під Комарову "Терпкиню" і все котрий-сь знайшов ще бодай одну падальничку; навіть о Різдві овоч був твердий як кістка, а терпкій собі на диво, не можна було вкусити, щоби не скривити ся.
ІІ.
Дмитро Комар мав сїм доньок і одного сина Сенька. Бідував старий заки тото підгодував, між люде випхав; бувало з жінкою собі тілько без полудне дещо зробить, a цїлий день на чужім загонї утїпає з жінкою. Нинї ще повідають собі, що одного разу як до найстаршої прийшли свати, то всї сїм иськали ся в головах, чесали, а він з бабою гній нa оборі на віз намітував. Але якось тoтo повіддавав, тілько того сина Сенька уже по смерти жінки хотїв женити, а тут не мож, бо ще не вийшов з лїт асентерункових; почав єго реклямувати та знов узнали, що старий здоровий як медвідь і сам не мaє при чім робити. Ще й тота реклямація загнала єго в довг на 20 реньских у Йоська Гунда, великого лихваря і мусїв бідак пустити жида до своєї хати на комірство, — caм зробив собі за стіною з хлївця комнатку з одним віконцем, з широкою печею без комина, платив халупне за жида і ждав на сина за войска, лиш з пятницї нa суботу утїкав з своєї садиби, бо як Йосько Гунд почав з своїми девятьма синами за стїною вайкотїти, то старого Дмитра наче чорти розпинали, так ним телїпало. Але терпів бідний, не знав, що робити: може яких десять разів по двацять реньских відробив, а Йосько Гунд все повідав, то за провізію, та й за провізію, а капітал стояв, побільшав ся і жид в хатї що-раз лїпше засїджував cя наче в своїй питомій.
Я знав старого з сего, що ставав близько крилоса коло дяків, в найбільше торжественне свято приходив до святої церкви розстегнений і все можна було бачити бодай кілька стебелин мервицї в чорних густиx кучерях, а як загудїв чи "Господи помилуй" чи "Подай Господи" то був би і сто дяків заглушив, такі сильні мав грудища. Нераз було пан отець від престола зирнуть на нeгo, щоби троха тихше тягнув і не перетягав. Він приходив до нас, приносив листи від сина, а я читав і відписував два рази, та за се дістав цїлу миску коломийску сушниць з тої терпкої груші а мама зварили на святий вечір цїлий горнець поливки.
До сего Дмитра Комара я ишов, а радше їхав на Сенькових плечех писати завіщанє, котрого взорець я почасти уже знав на память, а по части мав собі помочи з взірця, котрий тулив за пазухою.
Як спустив мене Сень в снїгову заміть під хатою, а я взрів в маленькім віконци світло, а в серединї почув великій крак, гармідер, то біг-ме-ж-то аж мене в серединї заболїло.
III.
Mи вступили до хати, нїхто нас не замітив, кожде своє галайкоче, кричить, дим з сирих скипів аж по земли розстелив ся, і така тижба, що голка би вам з гори на землю не впала. Вся родина посходила ся: сїм доньок з чоловіками з дїтьми, зятї, внуки, свідки, радництво громадске.
— Пустїть нас близше! — заговорив Сень. — Приводжу писаря, а ви мовили, що годї, не знайду.
Все притихло в одній хвили, кожде цїкаве було знати, хто то такій другій мудрий в селї знайшов ся, що заступить місце Ганкевича, котрому нанашки занадто шкіру коцюбами карбували. Посадили мене за старосвітскій стіл — з конечности — на почетнім місци, нанашко війт став сапати наді мною горівчаним духом і учити мене, в котрім місци на завіщаню маю єго підписати, а в котрім прийде печатка громадска.
— Во, во, ту — говорив начальник, — суваючи пальцем по синавім пів-аркуши паперу — во, ту прийду "я", а ту мій хрестик з колїчком, а ту печатка і аж тогди буде тистамент вальорний.
(Конець буде.)
[Дѣло, 24.12.1891]
(Конець.)
Недужій Дмитро Комар лежав горілиць як бурак червоний з роззявленим ротом, з опухлою шиєю, нїчо не говорив, нїчo на двигав ся, лиш храпів, очами вибулашеними поводив по своїх плачучих донях. Кренцбаба наша Вонючка приставила єму до язика дві пявки як нaгaї і остерігала, щоби не рухав ся.
Дочки заводили, як то кажуть, в гіркій череп над ним, а кожда одно й тото само співала: що з свої материзнини нїчо і взяла, що пійшла з дому в одній рубашцї, в одній мальованцї, що-ж він тепер запише, як их зіставляє?
Розпочала ся моя служба, моє дїло умислове.
— Тихо! — крикнув нанашко начальник і рукою о стіл гримнув аж горівка з келишка на папір бризнула. — Тихо, мовлю, бо тепер буде справа урядова. Ще час буде плакати, як нарядите, а тепер будемо хорого питати, що кому записує?
Утихло все на хвилю. Я написав заголовок на тім синавім пів-аркуши паперу — після Ганкевичевого взірця — слїдуючого змісту, розуміє ся латиньскими буквами:
Тистамент.
Именой цанси найсвєнте году хаАмінь.
Я Дзьмитро Комаж здруф на цьелє а слабий навмисьлє порондзам моими хуморосьцямі і нєхуморосьцями, по моїй смерцї вна Стемпуйонци спусонб!
Початок cегo завіщаня я перечитав голосно нa цїлу хату посеред гробової тишини присутних, мнoгі нанашки вздохнули тяжко немов на проповіди, війт нанашко Макогін і заступець та присяжний тілько головами похитали і признали, що се достоту так як би й сам Ганкевич, старий досвідчений писарь написав, а нанашка Вонючка напила ся до мене горівки, аж до дна випила, ще і без голову під стелю щось з порції виляла, щоби я ріс великій.
Прийшло тепер до тих "хуморосьцї і нєхуморосьцї", стали старого мучити, допитувати, a ceй вказує тілько на горло спухле, на пявки на язицї, і тілько всеї бесїди, тілько відповіди. Якось тими подробицями лиш на здогад свідки подїлили: дві стаpi плетїнки, доробальцє на телятко, койце на кури, дві кужівки, три прислицї, терлицю, тріччачку, дві рафачки з виломаними зубцями, все то без сварнї, колоту між себе подїлили, — а тілько писав, аж піт кроплистий виступував на чолї, аж руки пріли, таку я з тим перекручуванєм на польске мав працю; уже не тямлю нинї, як тоту тріччичку і рафачку по польски написав, але нанашко війт кілька разів питав, як тото слово по польски чи по нїмецки, що так міцно тріщить?
Прийшло до хати, доньки взріли, що в дїйстній Йосько сїдить, a тут де отець мешкав, лиш дихтїло валило ся, а жаби під печею таки кумали, не питали, що Різдво. Признали отже всї хату свому братчикови Сеньови і я так написав. Якже прийшло до бульби під запічком — Содома Гомора! Кожде чіпило ся недужого, жибонить, плаче, аж душу проймає. Тота собі "менї бульби татуню", тота собі "менї дробець татунечку", а Сень вереденить ся на цїле горло:
— Я бульби не дам з хати! Я цілу зиму щурі гоню і в осени сам копав з татом, не було кому і одного корчика помочи викопати.
Невісти собі, Сень собі, сваруть ся, кулаками намахують, тілько старий недужій тихо лежить, отирає рукою кров по одній пявцї, а друга як нагай мало не трісне така повна, ледво йно держить ся.
Я засвітив скипку, зогнув ся під запічок за пером, дивлю ся, а чиясь рука з другої хати по під підлогу так бульби тащить, так горне, аж любо.
— Татусю Сеню — шепчу я молодому Комарови — ви сварите ся, а ваші бульби видиш Йocькo краде з другої хати!
Звинув ся Сень, як кіт. Eх! як цапне злодїйску руку і зараз засилив на ремінь, потому мотузом привязав до ковбицї і то десь так вмлї ока — раз два — що аж чудно.
Він ту до ковбицї руку путає, вяже, а за стїною такій крик, рейвах: Ай вай, — та й ай вай, охвес иір — всї жиди заводять.
— Ну дивіть ся, люденькове добрі, не покаянє то на повперек світа? — говорив Сень лютий. — Пятнацять корцїв бульби всипати під запічок і мало що й є! А ми оба з татом як дурні слухали невіри та цїлими ночами щурі гонили. А тут от якій щур... і то вам так уже через вісїм недїль смикає працю!...
Все — як замів — полетїло до Йоська до другої хати дивити ся, хто властиво злодїй. Старий Дмитро недужій встав з постелї, виймив з під сїнника сокиру, менї мороз перейшов по тїлї.
— Держи сину, держи злодїйску руку, аж я горло прополочу. Ой йой йой! чоловік тілько як на волоску, мало що належало ся... — Так говорить Комар синови, а тут все щось спльовувє, схаркувє кров, а все що-раз виразнїйше, що раз голоснїйше говорить. Єму бачите боляк пропук ся в горлї і так зараз злекшало.
Прополокав Дмитро старий горло, взяв на себе петачину, сїв собі на стільчику коло ковбицї, взяв сокиру на колїна і він з одної сторони а син з другої стережуть злодїйскої руки повязаної до дубової колоди, а там за стїною крики, ґвавти наче Іоська Гунда ріжуть. Я сїджу при столї, стуманїв над тим завіщанєм, дивлю ся на чудовище.
IV.
Приходить нанашко війт Макогін, витріщив очи на старого Дмитра, присвічує єму скипкою в очи і дивує ся, що старий уже говорить a такій обмащений кровію, десь гет лице, руки, подїгач — як різник цїлий — і кровію плює.
— Пустїть куме руку, то Йоськова — каже війт по хвили.
— А хотяй би була і Йощишина, то біг-меж-то не пущу — відповідав Дмитро Комар. — Поки не винесе ся з моєї хати, поти єго держу, або сокирою відрубаю руку по самий локоть. Я сам собі жалував бульби, а він брав та й ще дурня робив з мене.
Приходять доньки, зятї, просять: — Пyстїть тату — а той до них з топорищем: — Гайда з хати! Геть поутїкали і двері засунув.
— Та як тепер на зиму випровадить ся до кого? — питають скрізь віконце а до хати боять ся йти, бо думають, що старий збожеволїв і сокирою рубне.
— Менї нїчо до сего. Так або сяк, або жити або гнити. Менї досить того, досить я натерпів ся. Я цїле лїто гарував в голодї, а він по під підлогу дібрав ся і мене з сином здурив, що щурі ходять. Чи щурі ходили — гaaa? Нехай же здає ся єму, що то єгo рука є щуром, а я з нею cпpaвлю ся.
Tак мовить Дмитро Комар, скипки поправляє, a далїй горючою скипкою припів злодїйску руку і знов за стїною крики неописані.
Біда не гаразд!... Хотять жиди ити до хати, але старий з сокирою на дверех, молодий Сень з якимсь серпом у віконци — нїяк не приступиш.
Може яких дві години тягло ся тото диво, люде толочили снїг по-під вікна, жиди вайкотїли, а старий Дмитро уже так був подужав, що став ревіти як медвідь в хатї, аж все дрожало.
— Куме Дмитре, пустїть до хати, щось вам скажу! — колядував війт зі двору.
— Говоріть і так, я ще не глухій — мовив Дмитро.
— Пустїть Йоськову руку, вів уже геть вибрав ся, все на двох саньох, цїлий маєток, Срулько забирає єго до себе.
— Я вам не вірю! Пришлїть до мене ось писарового вітця, Михайла Пачку, як він повість, що жиди тельбухи забрали з моєї хати, тогдї пущу.
Прийшов мій тато.
— Що робите татусю? — питає — люде вчинили, що ви вмираєте, a тимчасом Йосько гине, уже тілько дрібку дихає, так охрип з крику.
— Нехай хрипне, нехай так заситить єго, як мене недавно, то не буде красти бульби — мовить Дмитро. — От бачив твій хлопець, чи хочу мовити, наш писарь, аку я муку мав. Дві пявки коло язика, біг-ме дві пявки і тото видиш менї помогло. Та ще Бог зіслав твого хлопчину, чи хочу мовити писаря, та побачив того злодіїща, йой Господи — наче небо отворило ся менї, що тотy пявку в руках маю.
— Та пустїть єго уже, жиди випровадили ся вже з хати.
— Тааааак?... Будь же ти Сеню тут, не пусти нїкого, а ми пійдемо всї тpи до моєї хати.
Пpиcтaвив старий драбину в своїх сїньох, ми всї три вилїзли нa під, потому через cтpіпa на другій під і так до сїней; він першій з сокирою, геть всїх вигнав і замкнув сїни. Входимо до хати, всюди чисто, як замів, тілько Йосько Гунд блїдий як смерть в кафтані з цицесами лежить на земли, стогне.
— Відвязуй там Сеню, пущай нехрещеного — гукав Дмитро.
За хвилю Йоськo Гунд був вільний. Дмитро відсунув вікно — Далїй — каже — лїзь туда котюго, бо ти готов ще назад влїзти, єсли тебе дверми пущу.
Хотїв ще єго добре пхнути в снїг, але не допустили з двору: може яких з пятьдесять рук наставило ся, вхопили Йоська Гунда другі жиди на воздухах і понесли немов чудотворного рабіна на санї, позавивали в подушки і повезли до Срулька.
— Сеню! — кричав старий Дмитро до сина скрізь стїну. — Ходи сюди, але такой туди, куди й ми лїзли: подом скрізь стріп; не відмикай двері, щоби знов щурі из-за горяча сюди не заблудили. А возьми бакун в поливаницї в сїньох та собі хоть запикаємо.
Прийшов Сень, позапікали собі люльки при скипках а я на пeчи гриз терпкі сушеницї і так сердечно гpиз, аж заснув над ними.
Рано віднїс мене Сень на плечех до дому, а тато десь аж кoлo полудня вернули: оба зі старим дрібку забавили ся.
Нинї ще і старий і молодий жиють. Коли здиблю ся, згадують про се завіщанє. А яке там господарство? Дві стодоли, стоги, обороги, пасїка...
12 жовтня 1891.
[Дѣло, 26.12.1891]
26.12.1891