Цієї осені шведська дослідниця (а водночас наша краянка) Елеонора Нарвселіус поділилася зі львів’янами своєю спробою культурно-антропологічного аналізу львівської ж інтелігенції після 1991 року.
Ірина Мацевко (модератор зустрічі):
Ми продовжуємо нещодавно розпочату серію лекцій, тематично пов’язаних із виставкою польського фотографа «Завтра буде краще» та темами, які на ній піднімаються. Це є виставка про Львів 1989-1991 років. Можна побачити очима цього автора те, що відбувалося у Львові, а також послухати записи львів’ян і гостей, які приходять на виставку та залишають свої враження про свої дев’яності. Програма, яку ми почали з відкриття виставки, також стосується трансформації дев’яностих в Центрально-Східній Європі. Будемо говорити про різні теми та різні фокуси, від політики до культури. І почали ми цю програму з людей. І перша така лекція у вересні – професора Головахи – була про українське суспільство та зміни, які відбулись в ньому з 1991 року до сьогодні.
Сьогодні ми також будемо говорити про людей. Користуючись такою можливістю, ми запросили нашу колегу Елеонору Нарвселіус, яка зараз перебуває у Львові. Сьогодні ми будемо говорити про інтелігенцію у Львові після 1991 року.
Елеонора займається цією темою давно і, мабуть, це вже закрита сторінка, тому що ми маємо в бібліотеці рукопис дисертації, а те, що ви бачите на екрані, це вже є адаптована для ширшої аудиторії книжка. І це є дослідження не стільки про інтелігенцію як таку, спроба розібратися, ким вони були, а більше інтелігенцію як соціального актора. Тут важливе співвідношення репрезентації інтелігенції та претензії на владу моральну, культурну й іншу в пострадянський час.
І тут важливі ці два контексти, в яких Елеонора працює з інтелігенцією як соціальними акторами. Це є пострадянський час, коли розвалюється Радянський Союз і період пошуку та формування нової української ідентичності. Ця книжка ще доповнена питаннями політики та пам’яті, які зараз є дуже актуальними.
Отже, ми будемо говорити про це.
Дуже коротко про Елеонору Нарвселіус. Це є дуже добрий приклад дослідниці, яка, покинувши Львів, не розриває зв’язки з академічним середовищем. Не тільки займається Центрально-Східною Європою, але також має комунікацію, спільні проекти, приїжджає з лекціями, співпрацює з нашими дослідниками. Елеонора є етнологинею, я би сказала, що вона дуже інтердисциплінарна, її дослідження про це говорять. Її цікавить еліта, це є частина цієї роботи, також її фокусом є культурна спадщина, комерціалізація історії. В «Україні модерній» час від часу з’являються її публікації. Так що Елеонора відома в наших колах. І я дуже дякую їй, що вона погодилася прочитати лекцію. Передаю їй слово.
Елеонора Нарвселіус
Я маю таку ситуацію, що кілька днів тому виголосила лекцію в Харкові про львівські кнайпи, а тепер ось – про львівську інтелігенцію. Здавалося, теми досить неспівмірні, але можна сказати, що, говорячи про інтелігенцію, інтелектуалів і Галичину, не говорити про кнайпи було би гріхом, мабуть. Але сьогодні я буду говорити про більш концептуальні проблеми: чому треба говорити про інтелігенцію і як це поняття стосується чи пов’язане з поняттям інтелектуалів, які зміни відбулися в дискурсі, в практиці.
Мені буде дуже цікаво також почути вашу думку, тому що те, про що я буду казати, – це не є істина в останній інстанції, це є, як тут задекларовано, спроба антропологічного аналізу. Тобто, це є певна перспектива, яка задана наперед, і в межах цієї перспективи я намагаюся дещо побачити та розповісти про побачене, проаналізувати.
Чим цікава інтелігенція?
По-перше, інтелігенція страшенно цікава тим, що їй дуже важко дати визначення, дуже важко визначити інтелігенцію в якомусь ширшому суспільному вимірі. Тобто, індивідуально можна сказати, що ось цей пан – ну, точно інтелігент, ось ця пані виглядає, як інтелігентка. Але, дійсно, в якомусь ширшому вимірі дуже важко сказати, хто такі та що такі інтелігенти.
Марта Богачевська-Хом’як, відома дослідниця, колись висловила таку сакраментальну думку, що визначити інтелігента чи інтелігенцію так само тяжко, як визначити людську красу. Кожен має своє суб’єктивне уявлення про те, що таке краса, як виглядає гарна людина, але тим не менше краса сидить в оці того, хто її визначає.
Але не можна сказати, що треба залишити цю розмову про інтелігенцію на такому інтерсуб’єктивному рівні. Треба все-таки спробувати якось узагальнити та дати якесь концептуальне бачення цього феномену. Тому що другою причиною, з якою важливо та цікаво говорити про інтелігентів є те, що без інтелігенції не можна уявити собі такого важливого аспекту, як культурний авторитет. За цей важливий суспільно-політичний ресурс весь час ведеться боротьба. Якщо це розглядати в антропологічному ключі, то можна сказати, що де є інтелігенція, там є боротьба за культурний авторитет, боротьба за формулювання візії: чим є культура, чим є це суспільство, яке базується на певній версії культури. Від цього ми маємо ланцюжок до символічної політики, до геополітики.
Тобто, говорячи про культуру, про культурний авторитет, ми безперечно говоримо про дуже важливі речі. Інтелігенція є категорією, чи дискурсом, чи групою людей, які «притязають» на цей ресурс. Вони роблять ставку на це й кажуть, що вони є рушійною силою, завдяки якій відбувається перерозподіл культурного авторитету, творення культурного авторитету.
Але перед тим, як я перейду до дуже концептуальних і сухих теоретичних речей, я би хотіла звернути увагу на ось цю заставку, на картинку титульну, яку я використала в своїй книзі. Трішки розкажу, чому заставка саме така, чому я її використала. Напевно, хтось із вас бачив цю мозаїку – це панно на проспекті Чорновола. Тут є три шари значень, які мені були цікаві: старий будинок, радянська мозаїка та пострадянське викреслювання цілої фрази «Слава будівникам комунізму!». Тобто, можна побачити залишки цієї замурованої фрази.
І фактично для мене ця картинка до певної міри стала символом концептуалізації інтелігенції після 1991 року. Тобто, ця картинка нав’язує до ідей амбівалентності та водночас присутності та відсутності інтелігенції в структурі як радянського, так і пострадянського суспільства. Те, що інтелігенція не уявлялась як самостійний клас або як самостійна величина в радянському суспільстві, то це ми добре знаємо, багато разів чули. Інтелігенція уявлялась як «прошарок». І найкращі властивості цього «прошарку» в майбутньому мали би бути абсорбовані тою новою радянською людиною, яка була суперменом, сапіенсом, який уособлював все в собі, все вмів.
Тобто, врешті-решт інтелігенція мусила відійти та поступитися ось такому супермену. Але цього не сталося, як ми знаємо. І що ж сталося? Те, що ми бачимо на цій картинці, – це те, що ми не можемо вказати інтелігенцію як персоніфіковану фігуру. Ми бачимо робітника, робітницю та трембітаря – селянина, можна сказати. Виходить так, що це панно дає символічну картинку. Ніби тут і є присутні властивості інтелігенції, тобто, можна побачити, що ця мозаїка акцентує наукові, мистецькі здобутки: робітник тримає модель супутника, ми бачимо трембітаря, який символізує собою мистецький підхід. Тим не менше, інтелігенцію персоніфіковано ми не бачимо.
Щось подібне відбувається і після 1991 року. Нам дуже важко побачити інтелігенцію як персоніфікацію. Але це не означає, що інтелігенція перестала існувати.
Що написано про інтелігенцію львівську та галицьку в останні роки? Написано досить багато. І ось тут ви бачите пропозиції, що можна прочитати про інтелігенцію галицьку та львівську, зокрема, і про представників цієї інтелігенції.
Я з цієї плеяди, яка звичайно є неповною, хотіла б виокремити працю Олі Гнатюк «Відвага і страх». Особливо ця праця буде цікава тим, хто дійсно хоче дізнатися, наскільки складними та неоднозначними, часто трагічними були відносини між польськими, українськими та єврейськими інтелігентами в міжвоєнний час. Треба знати про те, як інтелігенцією можна було маніпулювати, керувати, використовувати її, і, власне, як це й робилося в ті часи різними режимами.
Ще дуже цікава книжка «The Paradox of Ukrainian Lviv», написана колишнім директором Центру міської історії Таріком Сірілом Амаром. Ця книжка так само містить дуже цікавий розділ про інтелігенцію – радянську вже, про те, як із колишньої, так би мовити, з недобитків галицької інтелігенції старої намагалися робити радянського інтелігента.
Також надзвичайно цікаві деталі та фрагменти можна почерпнути з цієї книжки. Книга Святослава Пахолківа «Українська інтеліґенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації» теж надзвичайно насичена деталями. І ось саме з цієї книжки варто починати розмову про становлення української інтелігенції в Галичині.
Як ви бачите, всі ці книги, включаючи плеяду польських книг, з яких також можна багато дізнатись про інтелігенцію, зокрема, і галицьку, то вони написані в основному істориками, за виключенням Марка Андрейчика. З цих книжок ми можемо дізнатися про ідейну спадщину освіченої верстви населення, про становлення, про історію інтелігенції, про повсякденне життя. Але соціологія, вірніше антропологія, іде не за соціологічною вибіркою, йдеться не про те, що інтелігенція вважається людьми з певними вимірюваними атрибутами, які треба досліджувати, а антропологія радше намагається дослідити символічний контекст, намагається побачити якісь культурні конструкти та символічні стратегії, уявлення про те, як виглядає суспільство, як виглядає розподіл влади в суспільстві і як культурний авторитет стає суспільно-політичним ресурсом. Власне тут антропологія може сказати дещо цікаве.
Одна з дуже цікавих ідей, яку я свого часу озвучила в своїх роботах, і мій колега Томаш Зарицький так само підтвердив цю ідею, – це те, що фактично кожного разу, коли ми говоримо, що інтелігенція вмерла, ми так само викрикуємо: «Хай живе інтелігенція!». Тобто, ці дві процедури дуже сполучені одна з одною. Томаш Зарицький пише, що «кожне нове покоління інтелігентів заявляє про загибель інтелігенції та її голосу, оголошуючи попереднє старше покоління останнім і таким, що залишає світ без законних спадкоємців. Тим не менше симптоматичним є те, що всі ці прокламовані смерті інтелігенції обговорюються вже протягом кількох століть. Інакше кажучи інтелігенція, яка мала би щезнути багато років тому, з’являється живою й неушкодженою перед своїми могильниками. На мою думку, цей похоронний дискурс можна розглядати як одну з основних форм леґітимації привілейованого стану інтелігентської еліти або принаймні її інтелектуальної серцевини. Відносячи і вихваляючи видатних інтелігентів минулого, оголошуючи їх незамінними та непорівнянними, люди, які сповіщали смерть інтелігенції, ставали законними спадкоємцями її попередніх поколінь. У своїх мемуарах і некрологах, присвячених титанам попередньої правдивої інтелігенції, вони невтомно демонструють власну повагу до інтелігентського дискурсу та інтелігентських цінностей».
Я фактично поділяю цю думку стовідсотково. Якщо підійти ближче до того, чому я поділяю цю ідею, я би хотіла все ж таки трішки зупинитися на тому, яким є поле дефініції інтелігенції. Як можна визначити інтелігенцію в антропологічній і культурно-соціологічній площині? Одне, мабуть, з найбільш відомих визначень, з яким ми менш-більш знайомі, звикли до нього, це: «Інтелігенція – це соціально-професійна група, залучена до розумової праці».
Наприклад, Георгій Касьянов цю ідею озвучує у своїх книжках про інтелігенцію, і це є досить така усталена дефініція. Є ще дефініція, яка є більш історичною. Підкреслюється те, що «інтелігенція є соціально-політичною категорією, типовою для Центральної Східної Європи». Інтелігенція виявляється в цій частині світу як "будитель" і "совість нації" та як посередник між владою і підвладними. І як, наприклад, наголосив Зигмунд Бауман, вони уявляються як леґітиматори й інтерпретатори для влади. Що це означає, ми можемо дізнатися з його книжок. І леґітиматор, й інтерпретатор – це означає так чи інакше задіювання різних владних дискурсів.
Інтелігенти також є класовою категорією, як ми всі знаємо. Це визначення в категоріях класової, суспільної ієрархії нікуди не зникає, можна дефініювати інтелігенцію як «класову категорію, яка залучена до перерозподілу економічного надлишку і претендує на монополію експертного знання». Наприклад, дуже відомий угорський соціолог Іван Селені запропонував таку дефініцію (те, що ближче мені до душі, і те, на що я спиралася в своїй книзі про інтелігенцію). Це ось ця четверта дефініція описового плану: «Інтелігенцією є частина освіченої верстви, яка залучена у вироблення культури та культурного капіталу». Вона конкурує з бюрократією, з одного боку, тобто, з державним сектором, який теж має свої уявлення про те, що є культурний капітал, що є культура, як це розподілити, як це запакувати, як це нав’язати комусь, і буржуазією, тобто, економічним сектором. Тут ми маємо також людей, які мають гроші, які мають вплив, які теж намагаються якимось чином вплинути на візію культури, на визначення культурного капіталу. Ці ідеї були озвучені в працях П’єра Бурдьє і Томаша Зарицького. Так що, як ми бачимо, є різні підходи до інтелігенції.
Щоби ще ускладнити вам життя, можна сказати так, що існують ще дуже різні підходи до визначення інтелігенції – функціональний підхід і структурний підхід. Функціональний підхід був використаний в багатьох студіях, і тут є цілий кластер визначень, чим є інтелігенція, як вона має функціонувати, якими є її засадничі функції. З цього списку, як бачите, підкреслюються ідеї того, що інтелігенція, інтелігенти формулюють комплексні соціально-значущі ідеї в суспільстві, культурі, політиці. Вони підтримують в основному абстрактні, досить інтелектуально насичені ідеї та цінності, вони культивують демократичні цінності діалогу та дискусії, вони є лідерами певної публіки і про це теж не можна забувати. Інтелігенція завжди мусить мати публіку, вона мусить мати підопічного, до якого вона звертається, до якого вона застосовує якісь методи впливу. Інтелігенція є леґітиматором й інтерпретатором, як наголошував Зиґмунд Бауман. Вона виступає посередником між владою та народом, вона пропонує професійне знання для вирішення більш загальних, культурних, політичних, соціальних проблем.
Є ще дуже цікавий напрямок – структурний підхід, така перспектива розгляду інтелігенції з точки зору того, де є інтелігенція, як її позиціонувати, чи вона є над ієрархіями, над класами, чи вона є частиною різних суспільних груп або класів, чи вона є класом або якоюсь групою сама для себе, чи вона є навіть підпорядкованою фракцією, у складі якоїсь панівної групи. В будь-якому разі, якщо подивитися уважно, то можна розуміти, що кожного разу інтелігенції приписується якась така стратегічна цікава позиція, яка дозволяє визначати характер суспільної ієрархії. Тобто, в будь-якому разі, де б інтелігенція не розташовувалась, від її позиціонування багато чого буде залежати в суспільстві, в розподілі ієрархії, в розподілі соціального капіталу, культурного капіталу тощо. Тобто, інтелігенції завжди цікаве владне становище, незалежно ні від чого.
Підходимо до цікавої проблеми – «Інтелігенція та інтелектуали». Про це важливо говорити, тому що, як показують мої дослідження та дослідження моїх колег, зокрема, Христини Чушак, яка брала інтерв’ю в інтелігенції, в інтелектуалів в Україні, то проблема є така: нове покоління, молодші люди не хочуть і не визнають себе «інтелігенцією» у своїй більшості, вони говорять про «інтелектуалів». Треба розуміти, чи є тут якісь відмінності, чи немає. Якщо є, то чому і як це пояснити?
Традиція розмежування інтелігенції й інтелектуалів є досить давньою. Ще Макс Вебер, соціолог, розрізняв ці два поняття. Для нього інтелігенція була розповсюджувачами ідей, вона була провідником чогось нового, що виникає в інтелектуальних, академічних, культурних середовищах. Вони є ідеологами, вони є зацікавленими в політиці та здобутті матеріальних переваг, згідно з Вебером. Що ж стосується інтелектуалів, то це є еліта інтелігенції, вони є творчим авангардом інтелігенції, вони є аристократією освіченої верстви, як каже Макс Вебер, і вони сповідують ідеали раціональності, критицизму. Це найбільш інтелектуально авансована, інтелектуально витончена критична верства у будь-якому суспільстві.
Що стосується ще одного підходу, інтелігенція є специфічним варіантом інтелектуалів, який виник в історичних умовах. По суті, ми говоримо про якийсь історичний контекст, про контекстуальні відмінності людей, які позиціонують себе як інтелектуалів або інтелігентів. Інтелектуали є радше критиками й інтерпретаторами суспільних відносин, а інтелігенція є леґітиматорами. Тобто, вони, як то кажуть, підтверджують якісь ідеї, які можуть слугувати владі, вони намагаються якось вплинути, передати якісь ідеї владі. Інтелектуали радше аналізують, критикують і, по суті, тут є таке розрізнення позицій. Це зовсім не означає, що одна й та ж людина не може робити різні речі, леґітимувати та водночас критикувати. Але це все ж є радше теоретичне розрізнення цих двох функцій.
Отже, ми підходимо до ідеї того, що фактично усталеної межі між інтелектуалами та інтелігенцією не існує. Ця межа визначається контекстуально, вона залежить від обставин, від ситуації. Визначальним в цьому розрізненні є встановлення правил гри. Тут починаються концептуальніші теоретичні речі, про які також варто сказати кілька слів.
Розрізнення між інтелектуалами та інтелігенцією, за П’єром Бурдьє, ідеї якого я дуже радо використовую і вважаю, що це є одна з найцікавіших концептуалізацій інтелігенції, інтелектуалів. П’єр Бурдьє наголошував на тому, що межею визначення чи є певні люди інтелектуалами чи інтелігенцією, є те, як вони грають у своєму полі. Інтелігенція в основному грає і використовує так звані гетерономні стратегії, тобто, інтелігенція здобуває свій авторитет не лише завдяки тому, що інтелігенція є експертами, що вони є якимись професіоналами й авторитетами у сфері культури. Вони здобувають ще свій статус і свою позицію, граючи в інших полях: в полях політики, в полях бізнесу, в полях медіа. Тобто інтелігенція є більш гетерономна категорія, яка здобуває престиж і якісь владні конотації за допомогою різних стратегій. Що ж стосується інтелектуалів, то їм залишається фактично вибудовувати свою владу, престиж і окремішність як людям, які грають в одному полі: це поле культури, це поле автономне, в цьому полі інтелектуали встановлюють свої правила. За П’єром Бурдьє, виходить так, що поле гри для інтелектуала певною мірою дуже обмежене. Але в цьому полі інтелектуал встановлює все: і свої правила гри, і він є домінантним у цьому полі.
Фактично ми підходимо до питання того, що інтелігенція й інтелектуали по-різному вибудовують свій стосунок до влади. І ця ідея також дуже близька мені, вона проявилася на тому матеріалі, з яким я працювала. Я знайшла підтвердження цієї ідеї, бо інтелігенція й інтелектуали по-різному здобувають свій авторитет. Для інтелектуалів, виявляється, важливішим є інтелектуальна автономія та можливість критичного підходу й переконування своєї аудиторії раціональними аргументами. Тобто, інтелектуали є критиками, які вибудовують свій статус і престиж за допомогою якогось експертного знання, за допомогою аналізу, за допомогою раціонального підходу. В той же час інтелігенти радше презентують себе як «розум і совість нації». І ця ідентичність, і продовження історичної традиції стають для них головними. Це те, що мотивує їх претензію на якусь владу, на якийсь вплив у суспільстві. Все-таки є ці концептуальні розмежування, якщо подивитись в певних зрізах. В зрізах того, як різні групи культурних продюсерів, так би мовити, співіснують і взаємодіють з владою.
Що ж спільного між інтелектуалами та інтелігенцією? Ті й ті зацікавлені в збереженні та зміцненні інтелектуальної сфери. Їм потрібне поле гри, в якому вони встановлюють правила і в якому вони є домінантою, гегемонами. Й інтелігенція, й інтелектуали зацікавлені в збереженні та зміцненні власного культурного авторитету. Тобто, вони не просто є групами, які існують, тому що вони існують, а в них є якась мотивація для існування. І це, власне, збереження та зміцнення культурного авторитету. Спільним ще є консолідація своєї публіки. І інтелігенти, і інтелектуали працюють завжди для когось, для якоїсь публіки, аудиторії. Дуже цікаво дослідити, для кого і як вони проговорюють свої ідеї, і який резонанс їхніх ідей є серед публіки.
Останній і один із найбільш озвучуваних критеріїв є той, що інтелігенція й інтелектуали зацікавлені в перебиранні на себе ролі посередника між владними прошарками та рештою населення. Тобто, інтелігенція й інтелектуали претендують на роль медіатора між елітами, народом. І ця ідея нікуди не щезає, цей аспект весь час змінює форму, але сама ідея залишається – ідея медіації, сполучення впливу і на тих, і на тих, передача якихось ідей і туди, і туди. Просто іноді досить тяжко побачити, які конкретні форми набирає це посередництво.
Історичний контекст. Якщо подивитися історію галицької інтелігенції, зокрема, інтелігенції Львова, бачимо, що в історичному контексті були цікаві стратегії й аспекти, які продовжуються і зараз великою мірою. В кінці XIX – першій половині XX століть ми маємо ідеологічне розмаїття та модерність на тлі слабкої модернізації в наших краях. Це ідея, яку свого часу висловив Ярослав Грицак, – модерність, але не модернізація. У цій ситуації інтелігенція в Галичині емансипується, виокремлюється, стає автономним гравцем. Ось ці гетерономні й автономні стратегії стають радше справою вибору, а не нав’язування. Тут ми маємо ключове слово «розмаїття» і друге ключове слово – «емансипація».
Радянський період. Так званий «мислячий прошарок» суспільства підпадає під ідеологічний диктат. І це співвідношення гетерономних і автономних стратегій визначається здебільшого згори. Але це не означає, що інтелектуальний пошук припиняється. Інтелектуальна автономія нікуди не зникає. Ось цей несанкціонований пошук інтелектуальної автономії триває. І ми маємо безліч прикладів, коли на цих кухнях, культурно-мистецьких групах тривали й попередні традиції інтелігенції, і розвивалося щось нове, що суперечило радянським настановам. Були також спроби продовжувати традиції галицької інтелігенції в радянський період. Тобто, все-таки ми бачимо якусь тяглість, незважаючи ні на які заборони чи ідеологічний диктат.
Період незалежності, час після 1991 року. Ми маємо дуже цікаву ситуацію. Коли ключовими словами стає «гібридизація» та «розмитість». Ми маємо переосмислення та критику ролі інтелігенції як ідеологічного знаряддя режиму. Тобто, ця ідеологічна домінанта починає дуже сильно критикуватися та заперечуватися. Тому на тому панно, яке я показала з самого початку, викреслена фраза «Слава будівникам комунізму!». Це, звичайно, дуже символічно – ідеологічна домінанта щезає.
Риторика розмежування між інтелігенцією й інтелектуалами стає дуже сильною, і, як я зазначила раніше, молодше покоління зазвичай позиціонує себе як інтелектуалів. Тобто, самоідентифікація є такою, що зовсім не означає, що не продовжуються традиції інтелігенції. Однак самоідентифікація є: «ми – інтелектуали». Гетерономні й автономні стратегії є справою вибору, але межі між ними все ж таки розмиваються.
У наш час дуже важко здобути статус і престиж, працюючи або граючи тільки в одному полі культури, в одному полі інтелектуальності. Для того, щоби здобути статус, для того, щоби якось вижити, для того, щоби бути поміченим, люди грають в кількох полях. Власне, тут ми маємо такі цікаві утворення, проміжні варіанти (а, може, вже й усталені): публічні інтелектуали, медіа-інтелектуали. Особливо медіа-інтелектуали є групою, яка стає більш ніж помітною у суспільстві. Власне, така от цікава гібридизація.
Що маємо ще? Ми маємо дуже сильну критику інтелігенції взагалі. Хто з вас пам’ятає праці Ігоря Лосєва, який дуже сильно критикує інтелігентів уже багато років, він є автором такого неологізму «сучукрінт», дуже такий немилозвучний неологізм, який відсилає до якихось негативних асоціацій. Ігорю Лосєву йдеться про те, що сучасна українська інтелігенція не виконує своїх функцій. Вона «зраджує весь час народ», вона «не має ніякого впливу», вона «не може використати свій культурний авторитет для того, щоби якось вплинути на розвиток подій у державі», вона «не має ніякої національної візії». Тобто, це фактично щось таке, що більше схоже на радянську інтелігенцію.
«Сучукрінт» чимось нагадує «сучукрліт», як ми колись у школі скорочували «сучасну українську літературу». Так ось і тут, після 1991 року ми скорочуємо сучасну українську інтелігенцію до такого немилозвучного концепту. Чи така позиція є виправданою, це справа дискусійна. Але, тим не менше, ми все-таки можемо казати про те, що ми можемо знайти підтвердження того, що після 1990 року виникають нові ідеї і про інтелектуалів, і про інтелігенцію. Як було сказано, молодше покоління радше позиціонує себе як інтелектуалів, аніж інтелігенцію, з’являються різні неологізми, які пробують окреслити нову роль інтелігенції: «сучукрінт», «грантоїди», «зрадники». Водночас самі інтелігенти та інтелектуали пробують знайти якісь класифікації, класифікувати ці нові типи інтелігентів й інтелектуалів. Володимир Склокін, наприклад, у статті про істориків як інтелектуалів поділив весь цей прошарок на «догматиків» і «антидогматиків» і пояснив, що це таке. Марко Андрейчик показав, що в середовищі літературної інтелігенції існують «рок-зірки», «західники», «аутсайдери». Я в деяких своїх працях останнього періоду приводжу таку ідею, що існують «історики» та «мнемоніки» (останні працюють більше з пам’яттю, а не з історією, намагаються позиціонувати себе як творців якихось колективних пам’ятей, а не історичної правди). Є «гібридні» інтелектуали, є «публічні» інтелектуали.
Що стосується абсолютно новіших подій, як «Майдан», «Революція Гідності», то вони продемонстрували дуже чітко, що інтелігенція не вмерла, ідеї того, що треба використовувати культуру як ресурс, що треба використовувати культурний авторитет, вони нікуди не ділися, вони існують, вони розвиваються. І декомунізаційні закони є одним із таких лакмусових папірців того, що інтелігенція не дрімає, інтелігенція виконує свою функцію, вона робить, може, не завжди зрозумілі та не завжди виправдані, але все ж таки робить спроби визначити ідеологічний розвиток суспільства, ідеологічний пріоритет. І це, на мою думку, все-таки дуже важливо сприймати як вияв того, що й інтелігенція, й інтелектуали існують, і розвиваються, і почуваються добре.
Інтелектуальні проекти та дискусії у Львові. Тут я би хотіла дуже швидко пройтися по головному. Львів ніколи не вирізнявся браком інтелектуальних ідей, і ніколи не було видно, що інтелігенція тут дрімає і не виконує своїх основних функцій. Ми мали безліч дискусій, ми мали безліч проектів, безліч ідей про те, як відстоювати культурну автономію, що робити для суспільства, що може людина з інтелектуальним капіталом і культурним багажем зробити для міста, для суспільства тощо. Ми мали так званий «ранній варіант декомунізації міського простору», тут ми були одними з найперших. Що стосується позиціонування в політичній сфері, то трохи не пощастило, тому що до останнього часу, як ми знаємо, галичан і львів’ян у політиці не дуже сильно було видно та чути. Тобто, вони займали якусь певну нішу, але не могли так сильно вплинути на хід подій, на перерозподіл якихось економічних, політичних важелів впливу.
Культурні десанти на Схід. Це все було, тривало протягом багатьох років. Дискусії про «Європу», Україну, Центрально-Східну Європу – це все також було. Звичайно, ви всі знаєте журнал «Ї», це флагман, це «high brow» інтелектуальний часопис в Галичині. Вони проговорювали весь час ось ці теми: Європа, Центрально-Східна Європа, Галичина, говорили про культурне розмаїття «пограниччя», говорили про «конфлікти пам’ятей» та «ігри пам’ятей». Власне, те, що ми бачимо зараз, – триває ось цей імпульс, тенденція подальшої декомунізації. Це знову ж інтелігенція й інтелектуали виступають серйозним рушієм цих процесів. І що дуже цікаво та приємно – все-таки відбуваються дуже успішні креативні проекти, комерційні проекти, зокрема, маємо пошуки якихось гібридних арен, полів для того, щоби показати наскільки цікаво та креативно можна використовувати культурний ресурс. Мені здається, що те, що робить Центр міської історії, це якраз вписується в цей креативний тренд, креативні проекти, які підтримують інтелектуальну домінанту. Про комерційні проекти можемо поговорити трішки пізніше, якщо будуть питання.
Закінчуючи мою розповідь, хочу наголосити на тому, що ще не вмерла інтелігенція, ще не вмерли інтелектуали. І кожного разу, коли ми говоримо про інтелігенцію та інтелектуалів, ми переформатовуємо ці поняття, ми їх оновлюємо, ми їх трансформуємо. Що тішить – культурна автономія, культурний авторитет нікуди не зникають. Це все ще дуже цінний ресурс, за який борються дуже багато акторів, груп, індивідів. І так мусить залишитись.
ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ
Ірина Мацевко:
Тут є багато моїх колег із Центру міської історії. Ви змусили нас задуматись, хто ми. Ми поговоримо про це в себе «на кухні». У вас інтелектуали також розмовляли на кухні. Дякую Вам за дуже добрий теоретичний курс і Вашу візію сучасної інтелігенції.
В мене є до вас декілька питань
По-перше, мені якось здалося, що інтелігенція у Вас тут виглядає більше об’єктом, ніж суб’єктом. Ви декілька разів говорили та наводили приклади цієї маніпуляції: що інтелігенцією маніпулюють, що в радянські часи був диктат, і ми маємо інтелігенцію, яка піддається цьому диктату, маємо інтелігенцію, яка сидить на кухні. І де тут влада, де тут стосунки з владою? І чи не знімаємо ми певну відповідальність з інтелігенції, коли робимо з неї об’єкта, ставимо над нею того, хто домінує та визначає правила гри? Адже інтелігенти й інтелектуали є елітою, яка дуже багато чого формує в суспільстві. Тож хочу почути ваші аргументи, бо, як ви розумієте, я іншої думки з цього приводу.
Інша річ про сучасну інтелігенцію. Вона мені видалася дуже гомогенною, вона у Вас така одна єдина по цілій Україні й у Львові. Я її не бачу як гомогенну. Можливо, через брак часу вона тут виглядає дуже гомогенною?
І якщо можна, трошки чіткіше окресліть, що Ви розумієте під «новою інтелігенцією»? Тому що я простежую дуже сильний зв’язок з радянською інтелігенцією. Коли ця радянська інтелігенція перестала бути радянською і чи вона перестала? І якщо перестала, то чому? Коли і як з’явилась ця «нова інтелігенція», яка є іншою?
Елеонора Нарвселіус
Дуже важкі та концептуальні питання.
Про суб’єкт і об’єкт. Власне, тут є дійсно такий парадокс, що, говорячи про інтелігенцію (особливо про інтелігенцію, яка уявляється, концептуалізується як група, яка легітимізує і має тісніший зв’язок з владою, яка грає в полі влади), то дійсно виникає така думка, чи не є інтелігенція чимось підрядним, керованим, вторинним.
Відповідь на це можна дати з різних позицій. І мені здається, що тут можна сказати і «так», і «ні». Зважаючи на контекст, зважаючи на якісь специфічні обставини, можна простежити, що в якихось ситуаціях інтелектуали й інтелігенція, не зважаючи ні на що, були настільки керованими, настільки маніпульованими, що дійсно може постати питання: а де ж все-таки була якась їхня ініціатива та самостійність?
Мені здається, що в книжці Олі Гнатюк показано досить чітко, що маніпуляторський вплив був дуже сильний. І в цій ситуації дуже-дуже мудрі й освічені люди, дійсно Інтелектуали з великої букви змогли зорієнтуватися та протиставити себе тому потужному ідеологічному впливу через лінощі, через дезорієнтованість та багато інших обставин.
Але що стосується питання про суб’єктність, здається мені, що все-таки багато чого ще не сказано про радянську інтелігенцію. І книжка Бенжаміна Тромлі, яку я показувала, якраз стосується того питання. Якщо радянська влада визначала інтелігенцію як «прошарок», який скоро щезне, який є суто інструментальний, то що ж тоді робили інтелігенти насправді? Як вони в таких умовах виживали і намагалися не втратити своє обличчя? Він наводить багато цікавих прикладів того, як в радянській системі освіти існувало безліч ніш і можливостей якщо не повної свободи, то принаймні якогось нішування. Люди, які були зацікавлені в тому, щоби зберегти свою інтелектуальну автономію, зберегти себе як дієвця, а не об’єкта, знаходили такі можливості.
Для мене дуже цікавим прикладом є Тартуська семіологічна школа. Якщо говорити не про Галичину, а в масштабах Радянського Союзу, то це потужна школа гуманістів, гуманітаріїв, яка виникла на периферії Радянського Союзу. Це була така своєрідна ніша, яку вони самі відвоювали своїм інтелектом, своєю непохитністю, і влада мусила погодитись. Їм розв’язали руки і сказали: «Існуйте». Таких ніш і таких прикладів є досить багато, коли всупереч всьому люди намагалися все-таки бути суб’єктами, а не об’єктами. Але тиск завжди був сильний.
Що стосується сучасної інтелігенції, тут я пам’ятаю розмову з Андрієм Павлівим. Колись він мені сказав під час одної розповіді, що хоч він є людиною, яка добре обізнана в тому, що відбувається у Львові, знає багато культурних, мистецьких, інтелектуальних, політичних середовищ, але все ж досі думає, що знає лише вершечок айсберга. Що не знає, що там під поверхнею. Бо те, що ми бачимо, – це дійсно якась маленька частинка. Ми ще не все знаємо про інтелігенцію, ми ще не все знаємо про ідеї, які вирують під поверхнею.
Щодо радянської інтелігенції, то досить важко сказати чи інтелігенція радянського типу остаточно зникла навіть в межах Львова, навіть у наших умовах. Може, десь під поверхнею, в підводній частині айсберга, збереглися якісь тенденції та деталі, які вказують на те, що є ще в Галичині, у Львові ця радянська інтелігенція.
Питання від аудиторії
1) Найперше хотів сказати, що Ви, мабуть, знаєте про ось цю картинку, яка у вас на обкладинці, про фреску. Вона зараз є фактично знята і вона є в процесі забудови комерційним житловим будинком, який зараз заморожений через те, що в них там не все гаразд з документами. Можливо, в цьому теж є певний символізм. А питання моє таке: чи ви займалися дослідженням інтелігенції 1990-х років в контексті матеріального становища?
2) У Вашій презентації Ви згадували визначення Баумана «інтелігенція – це совість нації». І в мене таке питання: чи українська інтелігенція 1990-х і українська інтелігенція сучасна продовжує себе концептуалізувати в національному полі, чи є якісь тенденції до поривання з цим визначенням?
Елеонора Нарвселіус
Що стосується матеріального становища, то, на жаль, ні, я не робила комплексного дослідження, порівняння матеріального стану, фінансового стану. Я не брала до уваги економічний аспект. Хоча матеріальна обстановка, матеріальні символічні деталі були цікаві для мене. Маркування простору, маркування позиції, маркування статусу у власному помешканні, – це дуже цікава річ. Цікаво, чим відрізняється помешкання інтелектуала від неінтелектуала, інтелігента від неінтелігента, галицького інтелігента від негалицького інтелігента. Тут є, звичайно, якісь маркери, але більш у такому антропологічному ключі. Мене більше цікавила символіка, ніж суто матеріальний вимір.
Що стосується Баумана й ідеї «совісті нації» та ідеї залученості інтелігенції до творення або формування якихось небанальних проектів, то, знову ж таки, виміряти це важко. Чи стало більше, чи стало менше такої залученості, за ангажованості? В часи Януковича в декого, мабуть, закрадалися сумніви щодо того, чи виживе інтелігентна освічена верства взагалі, чи будуть вони провідниками нації при такій політичній ситуації. Але все-таки якимось чином сталося так, що ця консолідація під час «Майдану» повернула все на круги своя. Мені важко однозначно відповісти на це питання.
Бути «совістю нації» – це, з одного боку, інтелігенції нав’язують весь час, а, з іншого боку, ті, хто нав’язують, є самі інтелігентами, вони самі є інтелектуалами. Тобто від цього нікуди не дінешся. Якийсь елемент буття «совістю нації» є і в інтелектуалів, і в інтелігентів. Інша справа, як ця ідея реалізується, якими засобами.
Повертаючись до ідеї Бурдьє: або це гетерономні стратегії, або автономні. Або ми стаємо «совістю нації», граючи в своєму полі, показуючи, що ось тут ми є дійсно інтелектуальною потугою, на яку дивиться світ, наші історики – це історики, які їздять в Гарвард, яких всюди поважають, і це все-таки автономна стратегія. А з іншого боку, є й гетерономна стратегія «совісті нації». «Совість нації» – це людина, яка є публічним інтелектуалом, яка критикує владу, яка обстоює якусь позицію політичну на екрані, у блогах. Тобто, є і таке поняття. Треба дивитися, як і хто це робить. Але роблять це весь час, це наскрізна ідея.
Повертаючись до теми інтелігенції після 1991 року. Почну з дуже відомого твору Віктора Пелевіна, в якому один із героїв на початку 1990-х є випускником філологічного університету, починає писати дисертацію, є інтелігентом за визначенням, але через безгрошів’я йде в сферу медіа, починає працювати у великій медіа-корпорації. Тобто, людина, з одного боку, зберігає певні компетенції і через цю систему освіти є частково носієм інтелігентського етосу. Та чи ми будемо зараховувати таких людей до інтелігенції?
А друге питання в мене пов’язано з цунамі масової культури, яка з’являється на початку 1990-х років. Як вона змінює критерії того, що означає бути інтелігентом? Мені здається, що дуже багато людей просто перестали читати книжки з кінця 1980-х і з 1990-х років, навіть вважаючи себе інтелігентами. Адже телебачення, медіа кардинально змінили читацькі смаки або призвели до зникнення читання як важливого культурного досвіду.
Питання від аудиторії
Дякую за цікаву доповідь. У мене питання навздогін попереднього. Львів у кінці 1990-х став знаним на весь Радянський Союз своїми антиінтелігентськими дискурсами. Ви про це не говорите, тож мені цікаво, чи Ви бачили. Нещодавно я спостерігав у Фейсбуці, як Іван Сварник збирав групу інтелігентів у себе в бібліотеці, де вони обговорювали потребу зняти пам’ятник Тудору, іншому львівському інтелігенту. І я розумію, що ця радянськість нікуди не ділась у Львові. І коли дивиться молода людина на це, звичайно нудить від цього, і хочеться якогось панку й антиінтелігентності.
Елеонора Нарвселіус
Знову ж таки, дуже дякую за такі концептуальні та важливі для нас питання.
Річ у тім, що всі ті, хто тут зібрався, кого цікавить тема інтелектуалів, щось маємо спільне з цією групою, якою себе позиціонуємо – як інтелігенцію або інтелектуалів, початківців чи вже ветеранів, чи тих, хто прагне стати інтелектуалом, чи, можливо, хоче відмежуватися від інтелігенції. Але все-таки ці два поняття нам всім знайомі та близькі. Ця ідея, яку пан Юрій озвучив, – як себе позиціонувати, коли людина може дрейфувати з таким набором характеристик у різних полях. Ким же вона буде, якщо стиль життя, кар’єра визначають тебе як зовсім не інтелектуала, але от продукція твоя інтелектуальна? Або навпаки – якщо ти висловлюєш якісь претензії на те, що ти інтелектуал, але твоє оточення так не оцінює те, що ти пишеш, твою культурну продукцію як щось інтелектуальне? В кожному окремому випадку це дуже індивідуально.
Те, про що не треба забувати, – це те, що набагато, з одного боку, і складніше, і простіше стати інтелектуалом. Тому що за інтелектуалом стоять власні здобутки. Інтелектуал – це та людина, яка виробила свій капітал на базі своїх амбіцій з використанням якихось ресурсів, вона не озирається на якісь здобутки групи. Інтелектуал – це хтось такий, хто оцінюється індивідуально.
Інтелігенція – це більш групова приналежність. Для того, щоби бути інтелігентом, треба все-таки позиціонувати себе в полі традицій: чи стоїть за мною традиція якоїсь групи? Як я позиціоную, як я ідентифікую себе з цією групою? Багато залежить від само ідентифікації все ж таки.
Що стосується «цунамі масової культури», то тут, напевно, все йде до того, що треба писати ще одну книжку і спробувати подивитись, чим є масова культура для цієї культурної автономії та культурного авторитету. В яких відношеннях масова культура підсичує інтелектуальність й інтелігентськість, а в яких вона дійсно змиває повністю ці напрацювання людства. Є таке дуже цікаве поняття «стьоб», яке асоціюється, як правило, з популярною культурою. Це щось таке, що властиво людям, які більше перебувають під впливом популярної культури, які бунтують проти якихось визначених традицій, інтелектуальних, інтелігентських, які ставляться по-панківськи до того, що відбувається навколо. «Стьоб» сам по собі є інтелектуальною стратегією. Не кожному дано використати ці потенційні можливості «стьобу» для того, щоби деконструювати якісь явища, а не просто посміятися. В чиїх руках ця іронія, цей «стьоб» може зіграти якусь позитивну роль, – це дуже велике питання. Я теж помітила таку тенденцію, що останні десять років прийнято бути досить вульгарним, що можна всюди писати матерні вирази, можна себе відверто позиціонувати як анти-анти.
Але, тим не менше, мені здається, що за такими невдалими спробами «стьобу» теж стоять якісь інтелектуальні стратегії. Не можна відмовляти поп-культурі в якомусь інтелектуальному потенціалі. Там усе це є, просто як воно спрацьовує, які форми приймає цей продукт – це цікаво.
Ми мали бесіду про львівські кнайпи в Харкові, і ця ідея популяризації історії через кав’ярні, тематичні ресторани – це один з таких аспектів, коли люди через популярну культуру намагаються реалізувати якісь креативні проекти. Але виходить так, що не завжди вдається цей потенціал креативний реалізувати. Дуже часто воно зводиться до якоїсь вульгарщини або до чогось такого, що заперечує взагалі історичну правду. Популярною культурою визначені стратегії. Ми ще не навчилися ними грати. Тут є потенціал, але він досить вибухонебезпечний.
Питання від аудиторії
Чи простежується зв’язок між інтелігенцією та географічною локалізацією? Сільська та міська інтелігенції – це якісь різні групи, чи це якась одна група?
Елеонора Нарвселіус
Дуже цікаво дивитися в історичній перспективі на це. В певні часи бути сільською інтелігенцією означало бути провідником нації і виконувати місію нації на місці серед народу. Сільська інтелігенція в ті часи, на початку XX століття, була будителем нації.
А з іншого боку, бути людиною без вищої освіти зовсім не означало бути не інтелігентом, оскільки доступ до системи вищої освіти був перекритий для багатьох українців. Адже в ті часи, як писав [Джон Пол] Хімка, українець плюс освіта дорівнює поляк.
Тому, говорячи про інтелігенцію, ми ніколи не маємо стандартного набору, за яким можна сказати, що ці люди інтелігенти, а інші не інтелігенти. Розмежування «сільська та міська інтелігенція» показує, що зовсім різні можуть бути критерії. Якщо людина організувала читальню «Просвіта», але їй було заборонено, бо вона не потрапила до університету, то ця людина все ж вважалася інтелігентом, була глибоко шанована. Вона фактично була єдиним інтелігентом на селі, незважаючи ні на що. А в умовах міста цілком можливо, що освіта мусить бути однією з визначальних деталей, щоби бути інтелігентом. Треба мати певну креативну професію, друковану продукцію, це людина, яка виступає, яку видно. Тобто критерії досить розмиті.
Лекцію «Інтелігенція у Львові після 1991 року: спроба культурно-антропологічного аналізу» було прочитано 20 жовтня 2016 року в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи.
Ілюстративний матеріал – Центру міської історії Центрально-Східної Європи.
Підготували Оксана МАТВІЙЧУК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
ДОВІДКА
Елеонора Нарвселіус (Гавриляк) – етнолог Центру європейських студій Лундського університету (Швеція). Сфера наукових зацікавлень: дослідження еліт, проблематика колективної пам'яті в Центрально-Східній Європі, дослідження культурної спадщини й комерціалізації історії.
Абсольвентка Львівського національного університету ім. І.Франка, кандидатка філологічних наук (ЛНУ ім. І.Франка), Ph. D. за спеціальністю Ethnic Studies (Університет Лінчопінга, Швеція). Регулярно публікується в часописі "Україна модерна" (Львів).
Авторка книги "Ukrainian Intelligentsia in Post-Soviet L’viv: Narratives, Identity and Power" (New York – Toronto – Plymouth, UK: Lexington Books, 2012).
У шлюбі з Ларсом Нарвселіусом. Живе у місті Гьольвікен (провінція Сконе, Швеція).
05.12.2016