Ярoслав ГРИЦАК

Ціннісні дискурси і ціннісні зсуви у сучасній Україні

 

Лекція з циклу "Обрії науки"

 

 

Я відчуваю себе досить незручно, адже маю відчуття, що трішки вас сьогодні обманю. По-справжньому наукову лекцію читатиме хтось інший, ну, а я є радше тим відомим персонажем Мольєра, який розмовляє прозою і згодом дізнається, що він розмовляє прозою. Спочатку ти щось робиш, а згодом у якійсь книжці читаєш, що саме ти робиш. У мене відчуття, що ми робимо те, що відчуваємо, не лише як чисті науковці, але й як люди, які йдуть у публічне життя, в політику. І раптом відкриваємо для себе, що те, що ми робимо, насправді є продукуванням певних сенсів. І саме про це я сьогодні хотів би вам розповісти.

 

Тема, яку я сьогодні підійматиму, напрочуд актуальна. Мова йде про цінності. Адже мені здається, що цінності поєднують усі способи, як бути публічною особою, як розуміти сучасний світ і одночасно займатися цим науково. Це все між собою пов’язане, однак найголовнішим є те, що воно пов’язане з історією. Теми «Історія має значення», «Цінності мають значення» виводять на порядок денний те, наскільки історія важлива, якщо її трактувати у певний спосіб. А книги, які це роблять, якраз і пояснюють мені, що я говорю прозою.

 

Почну зі слова «цінності». Я вважаю, що це слово потрібно заборонити. Його вживають так часто, що саме воно втрачає свій зміст. Ви зараз не знайдете жодного публічного діяча будь-якого рівня, який би не говорив про цінності. Я спеціально вводив у пошуковик запити «Путін і цінності», «Меркель і цінності», «Олланд і цінності», «Папа Франциск і цінності», і всюди є знаходив дуже важливі тексти, у яких ці діячі ставили цінності у заголовок. Мабуть, ви чули про недавню дискусію, яку розпочав російський міністр культури, який заявив, що західних цінностей не існує, а справжні цінності є тільки в «русском мірє».

 

Звичайно, цей дискурс звучить дуже паранауково, але важливим є те, що в його основі лежить поняття «цінностей», яке постійно з’являється і в інших контекстах. У мене є відчуття, що зараз настає певний злам в дискурсах. Дедалі більше людей говорять про цінності, а саме це поняття кладеться в основу політичних дискусій. Це – глобальне явище, а тим більше українське явище. Я хочу згадати статтю редактора часопису «Критика» Оксани Форостини, яка стверджує, що в дискурсі про Україну дедалі менше говорять про ідентичність і дедалі більше – про цінності. На її думку, це пов’язано передусім з Майданом. Майдан змінив дискурси.

 

Моя теза у тому, що це сталося раніше, а саме десь у 2006-2007 роках. Я спеціально це не досліджував, але маю про це певні тексти. Моя гіпотеза полягає в тому, що запровадження дискурсу про цінності пов’язане з тим, що програма Помаранчевої революції вичерпала себе. Довелося шукати певні альтернативи, і з’явились люди, які почали говорити мовою цінностей. Одним із перших, хто звернувся до цінностей, був Любомир Гузар, який артикулював ідею, що ми, українці, повинні думати про цінності, а не про інші речі. Це те, що може дати якусь певну альтернативу.

 

Як свідчення цієї дискусії, хочу навести текст «Гузар, Порошенко, Гаврилишин – християнські цінності в житті та бізнесі». Цей текст – не «майданний». Він датований травнем 2013 року. Прикметно, що середовище, яке зараз найбільше говорить про цінності, – це бізнес. Адже бізнес потребує чесних умов для свого розвитку, і тому це середовище дуже часто запрошує таких людей, як Гузар і Гаврилишин.

 

Саме тоді – у 2006-2007 роках – ми стали вводити дискурс цінностей у роботу нашої Несторівської групи. Мета – прописувати візію України, користаючись логікою ціннісних досліджень. Наша візія України якраз побудована на цінностях, і це була тема моєї першої книги, яка з’явилася на світ у 2008 році. Вона вийшла під досить дивною назвою «Життя, смерть та інші неприємності».

 

Це – важлива умова успіху: зробіть таку назву, щоби ніхто не зрозумів, про що йдеться. От, власне, ми таку назву й придумали. І це те, що я далі продовжую у «26-му проценті».

 

Одразу скажу, що, працюючи у цій ділянці, відчуваю себе досить непевно. Це як у відомому анекдоті: «Хто такий публічний інтелектуал? – Чим більше він публічний, тим менше інтелектуал». Власне коли заходиш у цю ділянку, то весь час виникає відчуття, ніби компрометуєш свої наукові цінності. Але нині така ситуація, коли про це потрібно говорити.

 

Моє анґажування в тему цінностей насправді почалося не з того, що я прагну мати якийсь публічний профіль, а зовсім з іншого – із прагнення написати книжку, яку ніколи не можна закінчити, – переписати історію України. Для мене писання історії України – це передусім писання про модерність. Адже і сама Україна, і українська ідентичність є дуже модерними. Говорити, що Україна є модерна – це те саме, що казати «масляне масло», адже Україна модерна за означенням. Натомість є завдання вписати історію України у ці дискурси – модерні дискурси, модернізаційні теорії, яких Україна з різних причин не бачила. Це дуже важливо, адже між теорією модернізації й історією України є зворотній зв’язок: коли читаєш історію України, бачиш у ній приклад модернізації, і водночас, коли досліджуєш теорію модернізації, вбачаєш у ній неначе коментар до української історії. 

 

Нині відбувається процес, який називається «переосмисленням модерності» (rethinking modernity). Це – певний символ кризи модерності, на який реагують і історики. Так, більшість істориків пишуть подієву історію. Це добре, адже події – це «кров і м’ясо» історії, і без них обійтися неможливо. Однак подієва історія не дає сенсів. Є мало відчуття того, як ці минулі події впливають на наше сьогодення. 

 

Але є й інші історики, які у ХХ столітті спробували реалізувати дещо іншу історичну парадигму. Мова йде про історію, яка спробувала стати дійсно науковою в академічному, сцієнтичному сенсі й бути схожою на фізику чи хімію. Це – відома французька «школа анналів». Її найвідоміша постать – Фернан Бродель з його концепцією «довгого тривання», яка стала дуже впливова. Він подав тезу, що добра історія – це та, яка говорить про тривалі структури, довге тривання і величезні порівняння. Тільки така історія може продукувати сенси і давати розуміння, де ми знаходимось у великому історичному процесі. Ця школа була особливо успішною кілька десятиліть після війни. Вона навіть знала приклади, коли історики сіли за комп’ютери, вивчаючи величезні масиви матеріалу і вишукуючи у них якісь кореляції. Представники «школи анналів» не пробували пояснювати події, а натомість давали бачення певних процесів. Це був історичний мейнстрім аж до 1980-х рр., коли стало зрозуміло, що цей підхід вичерпав себе.

 

І тоді стався важливий поворот, який, як на мене, був досить незручний для істориків, що втратили свою noble dream (благородну мрію), що історія може стати наукою. А якщо історія не може стати наукою, то вона перетворюється на творення певних дискурсів – текстів про інші тексти. І цей поворот означав перш за все перехід до масштабу. Якщо раніше історія старалася бути великою історією (big history), то сьогодні вона намагається бути «короткою історією» (short span), мікроісторією, яка старається аналізувати дуже маленькі об’єкти. Це – зручно, адже аналізуючи малі об’єкти, ти можеш аналізувати великі теорії.

 

Крім того, дуже поширеним став підхід, який аналізував не самі історичні факти, а їх відображення у свідомості. Історики зараз масово займаються історичною пам’яттю. Але не тому, що вони цього хочуть, а радше тому, що це вираження кризи тієї великої мрії, що історія може стати наукою. Сучасна історія займається вже не великими процесами, а тим, як ці процеси відображаються в історичній пам’яті. Вона бере свої методи не з академічної історії, а радше з літературознавства, психології тощо. Усі історики, які цим займаються, десь розуміють, що звернення від великої історії до малої та історичної пам’яті – це вираження краху історії як науки та певної амбітної дисципліни. Таку думку, зокрема, висловлює популярний автор Феліпе-Фернандес Ерместо у книзі «1492: рік, коли почався світ». Мова йде про рік відкриття Колумба. Він пише про те, що велика історія сколапсувала й стала нагадувати поламаний телескоп, яким більше ніхто не користується. Історики більше не дивляться на минуле через телескоп – їх інструментом став мікроскоп.

 

Але, на щастя, недавно, десь останніх сім років, з’явилося відчуття, що це також закінчується. Мала історія і історія пам’яті також уже себе вичерпують. Є несміливі, але все-таки спроби повернутися до великої історії. Мабуть, найвпливовіший текст, у якому робиться заклик до цього, – це так званий «Historical Manifesto» (Історичний маніфест), написаний у стилі «Комуністичного маніфесту» К.Маркса. Його автор, на щастя, не Маркс, а декан історичного факультету Гарвардського університету Девід Армітедж. Він закликає повернутися до великої історії, адже мала історія, за його словами, «нечесна».

 

Саме так – «нечесна», бо не виконує жодних суспільних функцій. Адже історія має давати відповіді на питання, які стоять перед суспільством. Історик мусить бути публічним, оскільки наше розуміння політики зараз вимірюється переважно виборами, періодами тривалістю 4-5 років (політики, за його словами, тільки у такій перспективі й думають), і немає жодної інституції, якогось «think tank’у», який би мислив у тривалішій перспективі. Адже всі розуміють, що проблеми, які стоять перед нинішнім світом – взяти хоча б екологічну кризу чи фундаменталізм – не мають розв’язання протягом 4-5 років.

 

У ХХ столітті велика історія була дуже трудомістким процесом, який потребував аналізу величезного обсягу матеріалів. Школа Броделя, наприклад, здійснила великий проект про вивчення еволюції цінностей у середньовічній і ранньоновітній історії, фокусуючись на кількох десятках міст (серед яких був і Львів). Збирання і опрацювання цього матеріалу тривало не один десяток років. Сьогодні історики можуть робити те саме за допомогою сучасних комп’ютерів набагато швидше і ефективніше.

 

Поява комп’ютерів зробила можливими дослідження, про які ще кілька десятиліть тому навіть мріяти не могли. Одне з таких досліджень зробив британський економіст Анґус Медісон, який обчислив ВВП на душу населення на різних континентах кілька сотень і тисяч років тому. Ще 50 років тому ніхто чогось подібного не зміг би зробити. Його книга майже повністю складається з цифр і графіків, після яких лишень іде інтерпретація. Тобто, сучасні технології дають нам змогу не просто оціночно говорити про процеси, а виражати їх мовою цифр і шукати кількісні кореляції між ними. У сьогоднішній лекції я якраз хочу познайомити вас із таким кількісним дослідженням, яке прямо проілюструє те, що повернення до великої історії означає для України.

 

Мова йде про, мабуть, найбільшу емпіричну базу даних, яку вдалося зібрати за останні роки. Вона має безпосереднє відношення до цінностей та історії, яка їх досліджує. Це, мабуть, найбільша емпірична база даних, причому дуже різних, які стосуються останніх 120 років історії світу. А почалося все з Парижа 1968 року... Історія чимось схожа на фізику: коли починає ламатися якась певна парадигма, коли набирається критична маса системних помилок, постає потреба вироблення якісно нової інтерпретаційної моделі. Отже, стартовим пунктом була саме студентська революція 1968 року. Ця революція була дуже незвичною за низкою параметрів. Адже студенти, які взяли у ній участь, були зі середнього та вищого середнього класу. І ця революція відбувалася під лівацькими гаслами: Маркузе, Мао, Маркс тощо. Однак це був зовсім не пролетаріат. Ліва ідеологія, як відомо, була дуже впливова в післявоєнній Європі, якщо не ключова. І саме тут стався перший системний збій. Адже ми маємо революційну риторику і, як не парадоксально, буржуазію з точки зору марксизму.

 

Відомий кінорежисер-лівак П.Пазоліні, вперше чітко помітив цю системну помилку, коли написав поему у 1968 році, яка починалася зі слів «Ненавиджу вас, панове студенти». За його словами, пролетаріатом були якраз поліцейські, які походили із бідних сімей, що їх атакували заможні студенти. Сталася, отже, помилка, яку система не в змозі пояснити. З одного боку, відбулася революція. Для тих, хто займається революціями, еталоном є Французька або Російська революції. Але, з іншого боку, тут цей класичний архетип революції цілком не спрацьовує.

 

І якраз це спробував пояснити молодий американський соціолог Р.Інґлгарт, на той час аспірант, який мав двадцять-пару років. Його метою було збагнути пружину цієї революції. Чому сторони помінялися ролями? Він перший дійшов висновку (тоді це була радше гіпотеза), що мотивацією студентів були не їхні інтереси, як би це мало бути під час революції, коли зіштовхуються інтереси, а щось інше – цінності. За його словами, у досить заможних суспільствах, як-от у Франції у 1960-ті роки, з’являються групи людей, які мають певний набір цінностей. Це – так звані цінності самовираження.

 

І це новий тип революції, якої ніколи раніше не було. Коли ми поставимо цінності самовираження в основу, то зрозуміємо, чому саме студенти так себе повели. Натомість робітники, які стали на сторону де Ґолля, а також поліцейські з бідних сімей, поступили так тому, що у них був протилежний до самовираження набір цінностей – цінності виживання, які й штовхали їх на це.

 

Інґлгарт почав із гіпотези, з якої згодом зробив дуже успішну докторську дисертацію, а згодом «Європейський барометр» (реґулярне соціологічне дослідження, яке провадять в Європі декілька разів на рік, зокрема, і в Україні) включив до своїх анкет т. зв. «батарею Інґлгарта». Як наслідок, йому вдалося протестувати свою гіпотезу емпірично і зробити велике дослідження, яке охоплювало сім хвиль з 1980-х років до 2008 року.

 

Починаючи з четвертої хвилі, яка збігається з падінням комунізму, він включив до переліку досліджуваних країн Україну, Росію і Білорусь, зробивши, мабуть, найбільшу емпіричну базу даних, яка існує в соціальних науках.

 

Батарея у соціології – це система запитань. У його дослідженні ці запитання мали на меті виявити цінності, яких є два набори. Перший набір – це традиційні цінності проти секулярних. Другий – цінності виживання проти цінностей самовираження. Питання, які потрібно було підтвердити чи спростувати, були такими: «Бог є дуже важливий у Вашому житті?», «Важливіше виховувати дітей в послуху і релігійній вірі, ніж у свободі?», «Аборт ніколи не може бути визнаний?», «Чи у Вас сильне почуття національної гідності?», «Чи Ви поважаєте свою владу?».

 

А друга батарея – виживання проти самовираження – включала такі питання: «Чи Ви надаєте перевагу економічній безпеці над самовираженням і якістю життя? Тобто що для вас важливіше – демократія чи заможність?», «Чи відчуваєте Ви себе щасливою людиною?», «Чи Ви коли-небудь підписали би петицію?», «Гомосексуальність: є невиправданною чи виправданною?», «Чи можна довіряти чужим людям?».

 

За цими вимірами, обираючи середні значення, він спробував встановити показники цих цінностей для кожної країни. Обидві батареї він наніс на графік. Вертикаль – це релігійні vs секулярні, горизонталь – це виживання vs самовираження. Надалі кожну країну він розмістив на цьому графіку за її значеннями. Коли на нього нанести весь світ, можна отримати дуже цікаві результати. Як виявилося, люди стають все менш релігійні і все менш дбають про виживання, натомість стають все більш секулярні й орієнтовані на самовираження.

 

Очевидно, насправді усе набагато складніше, і тут є багато нюансів. Але магістральний шлях є саме такий. Таке, зрештою, очікування, коли читаєш модернізаційні теорії. Ми всі йдемо до світу, який буде секулярний і де буде самовираження, де буде все менше Бога, а зато все більше достатку і демократії. Модернізаційні теорії у 1950-1980-ті проголошували: як тільки країна отримує свободу, тобто переходить зі статусу колонії в постколонію, вона одразу переходить із одного ціннісного кута в інший. Тобто, була формула: хочеш бути щасливим і заможним – ставай секулярним. Це – загальний шлях із точки А в точку Б, і точка Б – це заможне, секулярне суспільство. Маркс називав його комунізмом, хтось називає розвинутим капіталізмом.

 

Є, однак, і друга теорія, найбільшим представником якої був Макс Вебер. Ця теорія проголошує, що ключову роль відіграє культура. Адже перша формула – формула Маркса – це передусім європейська формула. І навіть не цілком європейська, а тієї частини світу, яку можна окреслити формулою WASP (біла, англо-саксонська, протестантська). У неї можуть попасти тільки деякі суспільства. А більшість насправді потрапити не може, бо на заваді їм стоїть культура.

 

Тобто, питання можна поставити так: чи маємо включати культуру? Чи культура є важливим детермінантом, який визначає, хто куди попадає?

 

Інґлгарт стверджує, що є три фактори, які визначають місце країни на цій карті.

 

Перший – це релігія. Майже всі країни, які є успішними і які мають секулярні цінності та цінності самовираження, – це християнські країни. Причому західні християнські країни успішніші, ніж східні, а найуспішніщі – протестантські. Вибір релігії відбувався не 50 чи 100, а 500, 1000 чи навіть більше років тому. Це – наглядна ілюстрація longue durée (довгого тривання).

 

Окрім протестантських, у цьому кутку є також конфуціанські країни. Макс Вебер називав конфуціанство азійським протестантизмом.

 

Другий фактор – це імперський спадок. Країни, які колись входили до Британської імперії, розташовані більш-менш в одному кластері, хоча їх розділяють океани і моря. Разом згрупувалися і країни колишніх Іспанської та Російської імперії.

 

Третій фактор – тривалість комунізму. Він показує, що комунізм усюди був стримуючою силою. Тобто, сталося все напротивагу Марксу: комунізм не модернізував, а навпаки був чинником відставання. Сьогодні відмінностей між Західною та Східною Німеччиною більше, ніж між Східною Німеччиною і Чехією.

 

Ця таблиця показує, що і Маркс, і Вебер мали рацію, але в інший спосіб. Маркс був правий, що є загальний рух, але Вебер мав рацію, що немає єдиної дороги. Остання теза згодом дала поштовх появи теорії «multiple modernities» (багатьох модерностей).

 

Гіпотеза Інґлгарта полягала в тому, що, коли відбувається індустріалізація, коли маса населення переходить із сіл у міста, з аграрного в індустріальне виробництво, це обов’язково супроводжується секуляризацією. Причому секуляризація не конче означає втрату якоїсь віри, адже можуть появлятися нові культи – Сталіна, Леніна, Бандери тощо. Але він ще каже, коли цей процес не закінчується. Наступна зміна відбувається під час переходу з індустріального суспільства в постіндустріальне. Цю зміну, власне, і засвідчив Париж 1968 року. Зростання рівня добробуту призводить до демократизації. Зв’язок тут зворотній, адже як зростання добробуту сприяє демократії, так і демократія створює умови для росту добробуту. Що первинне, а що вторинне – сказати неможливо. Це як курка і яйце. Одне без одного вони існувати не можуть, але однозначного причинно-наслідкового зв’язку між ними немає.

 

Якщо накласти ці кластери на глобальний розподіл ВВП на душу населення, то ми бачимо, що цінності дуже пов’язані з добробутом. Умовно кажучи, можна виділити три групи країн – заможні, середні та бідні. «Перший світ», «другий світ» і «третій світ», які мають три виразних набори цінностей.

 

Але найцікавіше тут є те, що країни не є стабільними – вони рухаються між різними ціннісними парадигмами. Це чітко показують дослідження «Європейського барометра», які відбуваються кожних 5 років. Окремі країни прогресують, а інші регресують. Кризи зумовлюють тимчасові регреси. Це засвідчила, наприклад, криза 1990-х років в колишньому Радянському Союзі, коли посилилися цінності виживання. Проте зберігається парадигма загального руху у напрямку заможності та секулярності, який характеризує такі мегареґіони, як протестантський, іспаномовний чи конфуціанський світ.

 

Найбільшим мотором цього руху, за словами Р.Інґлгарта, є зміна поколінь. Зміна поколінь дає найкраще розуміння, в якому напрямку і чому рухається та чи інша країна.

 

Усе вище сказане дає змогу підійти до ключової частини моєї доповіді – до України. Опитування проводились на початку і наприкінці 2000-х років. Це, умовно кажучи, була епоха перед Ющенком і після Ющенка. Приклад України засвідчив чітке просування від цінностей виживання в бік цінностей самовираження. Причому приклад України відрізнявся від Росії. У випадку Росії бачимо інколи вищі стандарти життя та достаток, однак зовсім немає просування цінностей.

 

В Україні 2000-2010 роки були певною мірою спокійними, особливо до кризи 2008 року. Україна – одна з тих країн пострадянського, посткомуністичного світу, яка в «нульові» роки мала сильну зміну цінностей. Коли ми почали це досліджувати, одразу стало ясно, що Янукович у цій країні довго протриматися не зможе.  За Інґлгартом, як тільки настає зміна цінностей, авторитарний режим не має шансів втриматися. Групу людей, яка має цінності самовираження, дуже важко втримати у стані покори.

 

Про те, що Україну чекають великі перетворення, уперше заговорили ще на початку 2000-х років. Пам’ятаю лекцію Євгена Головахи, прочитану у Львові після 11 вересня 2001 року. Він тоді сказав, що Україну, скоріше за все, чекає великий політичний катаклізм – можливо, революція. Щось нове почало відчуватися ще наприкінці 1990-х років. За його словами, коли соціологи тоді питали українців, як змінилося їхнє становище порівняно з попереднім роком, відповідь була одна й та ж: гірше, гірше й гірше. Але коли питали: чи Ви купили за останній рік машину, квартиру, комп’ютер чи були літом у відпустці, – відповідь майже завжди була ствердною. За його словами, в обох випадках людина казала правду. Адже вже ні комп’ютер, ні квартира, ні машина не є об’єктами самовираження. Ці речі стали звичними.

 

Як тільки появляється така достатньо велика група людей з завищенимии очікуваннями, вони навряд чи зможуть жити в авторитарних режимах. Він першим передбачив, що з появою цієї групи людей (умовно кажучи, середнього класу) ми мусимо чекати в Україні великого катаклізму.

 

В Україні триває «зсув цінностей». «Революція Гідності», яка була революцією цінностей, його напрочуд добре продемонструвала. «Революція Гідності» – це не просто метафора, адже вона дуже добре відображає її суть. Але це не тільки українське явище – це частина ґлобального процесу. «Occupy», Таксім, Болотная, Гонконґ – це все складові одного процесу: глобальної зміни цінностей. 

 

Мені випала унікальна нагода зустрітися з Інґлгартом. Ми мали з ним дружню розмову, найважливіший результат якої полягає в тому, що він нам дав копірайт на використання його батареї цінностей у дослідженні України після Майдану. Весною цього року ми провели таке дослідження, яке організувала фірма «Соціс». Ми мали доступ до величезних коштів, які виділив Порошенко, що був прямо зацікавлений у ньому, та зробили величезну вибірку у 25.000 людей. Це – неймовірне опитування, яке дозволяє дивитися кожну область поокремо.

 

Нас найбільше цікавило питання: чи не відбувся в Україні колапс цінностей самовираження з огляду на війну та кризу. Адже війни та кризи актуалізують протилежний набір цінностей – цінності виживання, які, своєю чергою, узгоджуються з авторитаризмом, адже виживання потребує сильної влади. Революція за таких умов могла легко сколапсувати.

 

Отже, головний висновок: Україна зберігає інерцію руху. Цей shift до самовираження зберігається. Можливо, не так швидко, але просування України в бік цінностей самовираження зберігається, а того, що сталося в Росії чи інших країнах на початку 1990-х років, в Україні, на щастя, не відбулося. 

 

Які основні фактори є рушієм українського зсуву в напрямку самовираження? По-перше, це освіта. Україна зараз має один із найвищих показників охоплення вищою освітою. Якість освіти не має дуже принципового значення. Навіть якщо вища освіта недосконала, але вона є, вона все-одно працює на самовираження. Навіть кілька років, проведені в університеті, дають людині зовсім інший погляд на життя.

 

В Україні за 25 років стався вибух вищої освіти, яка зараз стає майже нормою. Причому це стається далеко не в усіх країнах. Україна належить до топ-10 країн з найбільшою кількістю дітей, які йдуть після школи до вузу (десь 70-80%).

 

Друге – це вік. Очевидно, що рушій – це молодь. Діти незалежності мають набагато більший набір цінностей самовираження, ніж будь-яка інша група. Набір цінностей молодих українців набагато ближчий до європейців, ніж до старшого покоління. Третя перевага (хоч не завжди) – це великі міста (міста з населенням 500 тисяч і більше). Молоді, освічені люди з великих міст – ось основний рушій ціннісної трансформації.

 

По горизонталі, де є цінності самовираження проти цінностей виживання, в Україні відмінностей немає. Покоління, яке є носієм самовираження, не є феноменом Заходу чи Сходу. Це покоління рівномірно розподілене усією Україною: Львів, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. Ці люди мають набагато менше реґіональних відмінностей, ніж люди старшого покоління.

 

Натомість, де є в Україні регіональні розбіжності, – це по вертикальній шкалі, де є традиційні цінності проти секулярних. Київ у цьому плані ділить Україну на дві частини. Це – центральна і західна Україна (україномовна) та російськомовний Південь і Схід. Центральна і західна Україна набагато традиційніша, ніж Південь і Схід. На це вплинули два способи індустріалізації – інтенсивна індустріалізація Сходу України і м’яка індустріалізація Центру і Заходу, які так і залишилися аграрними.

 

Як ціннісні вертикаль і горизонталь перетинаються? Очевидно, що найбільша група – це ті, хто мають традиційні цінності і цінності виживання. Ця група налічує десь 50% українського суспільства. Але нас цікавлять передусім групи, які мають секулярні цінності та цінності самовираження. Ці групи налічують десь по 20%. Це не так багато, як би хотілося, але наявність десь 20% людей, які мають цінності самовираження, вже є серйозною підставою для трансформацій в Україні.

 

Що найцікавіше (і тут основна несподіванка): тих, хто хоче змін, набагато більше серед традиційників, ніж серед секулярників. З точки зору модернізації, мало би бути навпаки. І тут якраз потрібно згадати Макса Вебера і концепцію «multiple modernities». Ми помилково думаємо, що секуляризація є ґлобальним трендом, тоді як вона є радше трендом західноєвропейським. Натомість по всіх інших територіях ми маємо інший феномен: секуляризація або слабша, або навіть є зростання релігійності. Америка – приклад релігійного суспільства, яке водночас має цінності самовираження. Тобто, Україна в цьому сенсі більше схожа до Америки, ніж до Європи.

 

На завершення хочу сказати, що знову з’являється тенденція повернутися до колишньої великої історії, причому історії публічної і – що найважливіше – моральної. Я вважаю, що глибоко неморально, коли історики фокусуються на своїх дрібних проблемах. Професійно це добре, але коли історику вийти у публічний простір вважається зрадою його академічних стандартів, то я не вважаю, що це насправді добре.

 

Ці дані дають мені велику надію як щодо України, так і того, чим ми тут займаємося.

 

 

 

Записав Євген Ланюк

 

16.11.2015