Вихід у світ книжки Святослава Пахолкова «Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації» став подією в сучасній українській історіографії. Це підтвердила і її презентація, яка відбулася у львівській книгарні «Є» 16 січня 2015 року.
В основу книжки лягла докторська робота автора, захищена 2000 року у Фрайбурзькому університеті. У 2002 році вона вийшла німецькою мовою, а тепер – і українською (ЛА «Піраміда» за підтримки Австрійського культурного форуму, доповнене і розширене видання).
Пропонуємо до вашої уваги найцікавіші фрагменти презентації.
Вікторія Бриндза (соціолог, модератор презентації): Маю честь представити для Вас книгу, яка піднімає питання актуальне і непросте. Актуальне, адже досвід, яким ми як нація володіємо, варто вивчати і варто використовувати. Непросте – тому що піднімає, зокрема, і питання, які, можливо, хочеться забути або іґнорувати.
«Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації». Для того, аби сенси, опрацьовані в цій роботі, отримали доступ до українського читача (з одного боку, простого громадянина; з іншого боку – тих, хто тепер прийшов до влади), знадобилося чимало зусиль. У 1990-ті роки, закінчивши навчання у Львові, автор книги Святослав Пахолків поїхав учитися до Німеччини і там почав роботу над дисертацією. Працював над нею в Україні, Німеччині, Австрії, Швейцарії, провів сотні годин у архівах Львова та Відня, опрацював десятки тисяч документів. Для того, аби книга, яку ви бачите, вийшла, потрібні були розуміння та підтримка академічної та донорської спільноти – спочатку на написання та видання її німецькою мовою, далі – на стадії перекладу та видання українською мовою, за яке взялася Літературна агенція «Піраміда».
Кількісна та якісна цінність цієї роботи – величезна і, зрештою, так потрібна нам сьогодні! Ця презентація, яка відбувається сьогодні у книгарні «Є», стане, я вірю, потрібним кроком в осмисленні ролі нашої історії і ефективного продовження процесу модернізації нації.
Отже, я маю честь запросити до слова автора цієї праці, доктора наук, співробітника Інституту єврейської історії Австрії, стипендіата десятка європейських програм, викладача університетів у Відні, Фрайбурзі та Базелі Святослава Пахолківа.
Святослав Пахолків: Сердечно дякую, що ви прийшли, за увагу до моєї книжки. Наперед мушу зразу подякувати – серед присутніх є багато людей, причетних до неї. Ніколи такі об’ємні проекти самотужки не робляться. [...]
Отож, про що ця книжка? У німецького видання вужчі часові рамки, але вона є, по суті, про формування української освіченої верстви в австрійській Галичині з 1772-го по 1918 рік, особливо останнє десятиліття XIX століття і період до Першої світової війни – він був особливо інтенсивним, особливо показовим у тому, що творилася світська освічена верства.
Які центральні теми книжки, про які зараз варто тут сказати? Це австрійські реформи в Галичині всього того періоду, які задали напрямок західноукраїнській моделі формування української нації; соціальні, культурні та політичні перепони українській емансипації, які існували в той час у Галичині; критична роль освіти у формуванні нації і, врешті решт, досвід, який ми як нація маємо, який варто вивчати, який маємо враховувати в сьогоднішніх реформах і сьогоднішньому процесі формування української політичної нації.
Отож, до австрійських реформ. Австрійці застали в 1772 році в окупованій ними південно-східній території польської шляхетської держави аграрно-феодальний устрій, в якому була польська римо-католицька шляхта, українське (руське) селянство (уніатське, тобто, католики східного обряду) з тонкою верствою переважно не надто освіченого уніатського духовенства, і близько 10% становила єврейська так звана middleman minority, яка діяла між містом і селом, а також між шляхтою та селянством. На час приєднання Галичини терезіансько-йосифинська держава сама проходила період реформ, головною метою яких було усунути середньовічну систему привілеїв і виняткових прав, створення централізованої держави, для громадян якої мала діяти уніфікована система права. Заможні й освічені громадяни як надійні податкоплатники мали стати запорукою процвітання монархії.
Звичайно, всевладна шляхта і її олігархічні піраміди (великі й середні магнати, дрібна шляхта; й врешті решт у римо-католицькій ієрархії так само були її значні впливи) були в очах Відня головною перепоною цим реформам у Галичині. Тому робилися кроки для створення відповідних суспільних противаг. Одним із кроків було посилення руського уніатського духовенства (я слово «руський» вживаю принципово синонімічно зі словом «український»), звільнення його ієрархії від римо-католицьких впливів. Бо фактично греко-католицьким єпископом можна було стати тільки через новіціат, наприклад, у єзуїтів, адже єдиний орден греко-католицький, який тоді був, василіяни, фактично був тоді під «опікою» ордену єзуїтів; а нижче, світське духовенство мало низьку освіту й мало чим вирізнялося від селянства.
Для цього вже в 1775 році було створено віденський Barbareum – конвікт, який уможливив богословські студії у Відні 50 студентам східного обряду, повністю забезпечуючи їх побут у столиці імперії. З того Barbareum-у вийшло багато пізніших ієрархів Греко-Католицької Церкви та її провідних богословів. Була така мультиплікація: випускники Barbareum-у пізніше викладали на богословських студіях у Львові – тобто, з часом Barbareum перестав бути потрібним, тому що ті випускники повернулися сюди (бо освіта завжди як би йде не знизу вверх, а згори вниз – більш освічені навчають молодих, і так освіта репродукує взагалі-то сама себе).
Треба ще, напевно, сказати, що з метою урівноправнення для католиків східного обряду замість дискримінуючого означення «уніати» власне Австрійська держава запровадила поняття «греко-католики», яке було ніби паритетним: римо-католики – для західного обряду, греко-католики – для східного.
Таким чином, тим посиленням духовенства (як освітнім, так і соціальним) було запрограмовано провідну роль греко-католицького духовенства серед галицьких українців (в тому числі, у самоідентифікації галицьких українців) на століття наперед.
Окрім того, було посилено соціальний і правовий статус селян. Так званими «урбаріальними реформами» (ще терезіанськими) освічений абсолютизм правово реґламентував селянські повинності. Селянин, який раніше був об’єктом патримоніальної панської юрисдикції, став суб’єктом загального права, яке стало реґулювати його відносини з паном. Разом із запровадженими за Йосифа II першими заходами соціального захисту селян це надзвичайно підсилило самооцінку основної маси українського населення, понад 90% якого становили якраз селяни. Я колись переглядав річники газети «Батьківщина» (народовецька газета «для народу»), і от з нагоди 100-літнього ювілею смерті Йосифа II – великий портрет на титульній сторінці, і там порівнюють його значення в українській історії зі значенням Богдана Хмельницького.
Епохальне значення для українського селянства мало знесення панщини в 1848 році. Селянська пам’ять дуже чіпка, і вона тримає такі речі десятиліттями і не забуває добро, яке колись хтось зробив.
Ще одним важливим імпульсом стала започаткована тоді – вона не була реалізована, але ця ідея була сформульована – обов’язкова 4-річна «народна» (чи тривіальна) школа. Природно, що в реаліях Галичини, де дуже сильну роль мала шляхта, великі землевласники, був з її боку шалений опір. Для пана було важко зрозуміти, чому діти його підданих мають вміти читати й писати. Вони мали робити щось інше, за його уявленнями. І такий опір ми бачимо весь час. Він модифікується, але цей, соціально зумовлений опір є.
Врешті слід згадати (я так трошки перестрибую) важливу роль законодавства про національні права в австрійській половині монархії в його фінальному формулюванні. Я згадаю параграф 19 прийнятої в грудні 1867 року конституції, який визнавав право на збереження та плекання рідної мови та на здобуття нею освіти. Визнавав, але не ґарантував – навколо того йшли великі дискусії у Відні: визнавати чи гарантувати? Право це було опціональним, тобто воно не давало всім одразу освіти рідною мовою (чи то «крайовою мовою» – а вона мусила бути визнана крайовою), а треба було самому допімнутися за тою освітою.
Цей 19-й параграф фактично відносив національні права до загальногромадянських. Тобто, в багатонаціональній монархії створити правовий канал для цих речей, щоби зняти гостроту, щоби це не було на вулицях (зрештою ми це пережили 1848 року). І було створено механізм реалізації цих прав у вигляді також унікальних інституцій. Це був імперський суд і імперський адміністративний суд, в яких кожен громадянин (бо тепер всі були рівноправні) міг оскаржувати дії державних органів влади. Це багато що уможливило.
Якраз зараз готується переклад українською мовою книжки віденського професора, історика права Ґеральда Штурца – солідна монографія, яка вийшла в 1985 році, потім окремим виданням – про урівноправнення національностей в конституції та державному правлінні Австрії з 1848 по 1918 рік [Gerald Stourzh, Die Gleichberechtigung der Nationalitäten in der Verfassung und Verwaltung 1848-1918, Wien 1985]. Десь наступного року чи через два можна очікувати вже української версії цієї книжки.
Важливою передумовою, яку треба назвати, був прийнятий у 1849 році проект організації середніх шкіл монархії. Над ним працювали мудрі голови, які розробили, з одного боку, дуже струнку єдину систему середньої освіти (тоді освіченою людиною вважалася та, що закінчила гімназію). Разом з тим, там була закладена опція транспонування цієї освіти мовами народів монархії. Тобто, вона, з одного боку, абсолютно уніфікована (єдиний стандарт), але, власне, є можливість перекладати.
З цього скористалися українці зразу – швидко, буквально в 1868 році почалася українізація Академічної гімназії . І вона власне відбувалася за таким сценарієм, що перші підручники були перекладні (поступово з німецької, яка там була мовою викладання, на українську). Таким шляхом, зрештою, проходила полонізація польських гімназій – також шляхом перекладу. Польські підручники перекладалися з німецькомовних, українські – відповідно, і з німецькомовних, і з польськомовних.
Мені було цікаво, я трошки дивився ті підручники, які є, – як вони, в яких гімназіях застосовувалися (на основі річних звітів гімназій – все було дуже гарно опубліковано, все відкрито). Я у книжці це подав.
З одного боку, це була така доволі консервативна система освіти. І от дуже гарний колективний портрет вчителів Академічної гімназії подає Степан Шах у спогадах «Львів – місто моєї молодості». Цей портрет дуже перегукується з двома німецько-єврейськими текстами – зі Стефаном Цвайґом («Вчорашній світ») і Францом Верфелем («День абітурієнта»). Я дозволю собі прочитати цю цитату зі Степана Шаха: «Ходили всі наші професори повагою, штивно, немов патиковато, носили високо стоячі тверді комірці, чорні мотильковаті кравати або широкі, англійського фасону гальстухи. Вже сам зовнішній вигляд надавав їм поваги, пошани. А титул їх «цісарсько-королівський професор ґімназії» надавав їм пожаданого урядового авторитету, який тоді загально в суспільности високо цінено. І можна б сказати, що вже тією своєю повагою і віддаваною їм честю впливали професори Академічної ґімназії виховно на своїх учнів. Бо вони тим своїм суспільним стажом були для переважно бідної молоді взором до наслідування. Були вони типовими свого часу австрійськими цісарсько-королівськими урядовцями, що були певні свого сталого становища, свого завтрашнього дня і забезпеченої старости для себе і своїх жінок, які при тім свято вірили, що Австрія – могуча держава, віковічна і що варто для неї працювати. Для нас, молодих учнів, що приходили з-під сільських стріх, з дрібноміщанських ремісничих хат і з бідних робітничих родин, стояли наші професори на недосяжній висоті, неначе півбоги на галицькім Олімпі».
І так до порівняння я зачитаю зі Стефана Цвайга, з його автобіографічної книги «Вчорашній світ». Він пише про віденських професорів: «Вони нас не любили і не ненавиділи. Та й чого, властиво? Адже вони нічого про нас не знали. Навіть по кількох роках вони лиш небагатьох із нас знали на ім’я. Згідно з тогочасною навчальною методою, вони не мали перейматися нічим іншим, окрім виявити, скільки помилок той учень зробив в останньому завданні. Вони сиділи згори, за кафедрою, а ми – знизу. Вони запитували, а ми мусили відповідати. Іншого зв’язку між нами не було. Між вчителем і учнем, між кафедрою й учнівською партою, видимим верхом і видимим низом стояв невидимий бар’єр авторитету, який унеможливлював будь-який контакт».
Це така трошки загальна картина, але вона може нас привести до неправильних, хибних висновків. Чому? Тому що ця з-позірна дуже консервативна система, але той продукт, який вийшов, ті учні (той же Стефан Цвайг) були продуктом тієї системи. Продуктом тієї системи був, наприклад, і Роман Роздольський, автор чудової роботи (досі неперевершеної) про власне йосифінські аграрні реформи, якого вважали комуністом, троцькістом. Люди широкого спектру.
Ця система давала цілісну освіту, але люди були різні… Звичайно, для багатьох, для згаданих у цитаті зі Степана Шаха «дітей селянських, дрібноміщанських, робітничих» вона слугувала соціальним ліфтом. Тому що хто здобував освіту, піднімався по щаблях соціальної драбини. І тут власне, в піддавстрійській Галичині діяла фактично центральноєвропейська модель. Не було капіталу. Середній клас творився через освіту, а не через капітал, як в англосаксонському світі, де перше покоління здобувало первинний капітал, а вже тоді вчило дітей. Тут було навпаки – капіталу багато не було, все йшло: спершу освіта – вивчити дитину, дитина ставала урядовцем, чи вчителем, чи священиком (це було для селянських родин дуже пожадана річ) – і тоді вона здобувала певний суспільний статус і доходила до певного добробуту.
Щоби завершити про австрійську освітню систему, я собі дозволю зацитувати такого буковинського посла українсько-румунського походження Костянтина Томащука (з Чернівецького університету) – з його промови у віденському парламенті в 1874 році з нагоди, власне, дебати про заснування Чернівецького університету. Він такий яскравий австрофіл, і сказав таке: «Основою єдності Австрії є спільний освітній шлях усіх тих, хто своєю освітою піднімається над рівнем народних мас. Цей спільний освітній шлях, спорідненість ідейного розвитку поступово створили і виростили власну політичну націю – політичну націю австрійства. Не можна не визнати великої заслуги австрійських університетів у тому, що вони більше, ніж усі інші інституції доклалися до австрійської державної консолідації чи навіть заклали її основу».
Вікторія Бриндза: Святославе, я хотіла би, перше, ніж ми перейдемо до активного обговорення, трошечки спровокувати. Після того, як було викладені ті речі, які були зроблені добре з точки зору і Австрійської держави, і з точки зору місцевих громад, якими ми бачили на той час основні перепони на шляху української емансипації? Якими були складнощі? Що доводилося долати?
Святослав Пахолків: Тут сидить стільки колег-істориків, що мені страшно – я зараз щось не те скажу… Але, сподіваюся, вони мене поправлять, якщо я щось забуду.
Спонтанно кажучи: перша перепона – це був, звичайно, матеріальний стан, бідність селянства, неписьменність відповідна, яка з неї походила, і, що гріха таїти, поширений алкоголізм. Потім це, звичайно, був опір польської еліти, польських великих землевласників, які не хотіли цього. Особливо власне у Східній Галичині – так звані podolacy. Вони послідовно чинили опір у Галицькому сеймі всім шкільним проектам. Така реальність.
Із внутрішніх причин (те, що серед української освіченої верстви) – це, очевидно, боротьба між напрямками (між «русофільським» і «народовецьким»). Врешті решт, ті шкільні проекти, які були (чи боротьба за державні гімназії, чи пізніше заснування приватних гімназій), – це були вже чисто українофільські проекти, «русофіли» фактично мало в тому брали участь. Я взагалі не знаю, не бачив, щоби «русофіли» брали в тому участь, це чисто українофільський проект.
Вікторія Бриндза: Звичайно, книга є дуже великою, ми не можемо зупинитися на всіх аспектах, які вона розкриває. Зрештою, це і не є сьогоднішнім нашим завданням. Я хотіла би ще запросити до слова людину, яка також є істориком. Я хочу попросити Вас розкрити таке питання: наскільки той досвід, який ми, в принципі, вже мали, ми можемо використати сьогодні? Чи можна взагалі говорити, що ці уроки можна якось використати, якось прикласти? Чи це взагалі доцільно?
Василь Расевич: Це надзвичайно важлива книга, яка вийшла друком українською мовою. Вона написана дуже безсторонньо, і в ній навіть укладені в один ряд, здавалося би, загальновідомі факти з історії Галичини – вони набувають зовсім іншого звучання, коли ми дивимося на цю історію, на цей виклад з точки зору емансипації українців, реального стану, в якому перебували українці в Габсбурзькій монархії і, відповідно, як вони розвивалися в подальшому (особливо через освіту ця емансипація відбувалася).
Мене ці цифри і ця інформація, яка є в цій книзі, певною мірою навіть засмучували. Коли я, наприклад, довідувався, що станом на 1910 рік гімназійною освітою в Галичині, як ви думаєте, скільки відсотків людей було охоплено? 0,52%. Це на всю територію Галичини. Якщо ми подивимося, на відсотки, скільки було неписьменних людей, доходило і до 80%, і до 77%. І цей відсоток стосувався не тільки такого соціально однорідного українського селянського населення, але він стосувався також і польського населення. Там відсоток неписьменності також був дуже високий. І коли ми простежимо, наприклад, динаміку, починаючи від 77% і станом на 1910 рік, коли вже йде про 52% неписьменних людей, то ми починаємо розуміти, що щось у тих наших розповідях (я не маю на увазі історичних наукових досліджень, бо вони серйозні) і в нашій публічній історії, яка нас супроводжує і яка є надзвичайно міфологізована і глоріфікована, щось воно насправді не в’яжеться.
І я би тут, відповідаючи на Ваше запитання, хотів би сказати таке, що ми всі любимо читати дуже гарні казки про чудесну «бабцю Австрію». Ми любимо читати твори Йозефа Рота, який писав про Галичину як про рай з маленькими помилками. Ми ставимося до цього періоду, я би так сказав, до певної міри побожно. Але чи було насправді таким це життя?
Тому я кажу, що наші галицькі автономісти, прихильники галицької міфології сучасної (я би так сказав) і взагалі творці сучасної галицької міфології обов’язково мають прочитати цю книгу. І для того, щоби їм також було не прикро її читати, я хочу сказати таке, що треба змінити опцію, читаючи цю книгу. Не треба дивитися на українців в Австро-Угорщині як на безнадійно відсталий народ, який не встиг, спізнився і вже більше не надолужить, а треба поміняти опцію й подивитися, що цей народ з огляду на різні несприятливі зовнішні моменти, внутрішні моменти і т. д. (і навіть запізнілість) цей народ розвивався в останні десятиліття в Австрійській монархії надзвичайно інтенсивно. І та сама емансипація відбувалася значною мірою через освіту, через творення через цю освіту провідної – вже не клерикальної, а світської – української верстви. І мені здається, що в цій книжці Святослав дуже добре все показав, і я надзвичайно рекомендую прочитати цю книгу. З різних точок зору. І тим, хто інструменталізує історію, і тим, хто займається пропагандою історичною (бо ми від цього, я бачу, нікуди не дінемося), і навіть науковцям – щоби будувати на твердому ґрунті, на твердому фундаменті свої подальші праці.
Ярослав Грицак: Я, перш за все, хочу поздоровити автора з книжкою. По-друге, прошу занотувати, як він виступав. Він виступав так, як би сам ілюстрував те, що писав Цвайг. Так, з катедри, читаючи. Це не випадково. Це є стиль гімназії. Стиль центральноєвропейської гімназії, з якої австрійська була одною з відмін, і котра збереглася тут до Другої світової війни, а в Польщі ще й далі існує.
Святослав Пахолків: В Австрії так само.
Ярослав Грицак: В Австрії так, звичайно, ще існує. У нас тепер теж, правда, є гімназії. Але інше щось хочу сказати. Де у Львові найбільше збереглося це середовище гімназії – це 8-а і 28-а школи. Якусь із них ти, напевно, кінчав?
Святослав Пахолків: Двадцять восьму. (Сміх у залі)
Ярослав Грицак: Ну, бачиш! Це та школа, де ще ті осколки, старі професори потім були викладачами, чи їхні викладачі. Хочу на те звернути увагу, бо на то мало хто звертає увагу, на саме те існування німецькомовного середовища (маю на увазі німецькомовне середовище дослідників), які в першу чергу займаються німецькою мовою, але вони займаються німецькою мовою як мовою німецької цивілізації. Тобто, культурою, перекладами, часом пишуть тексти публіцистичні, навіть часом історичні.
Чому я хочу сказати, що це є дуже важливо? (Я скочу вбік). Тому що ця традиція у нас ведеться безперервно фактично від австрійських часів – як через університет, так і через гімназію.
І друге середовище, де це збереглося, – це в нашому Львівському університеті. Там це теж не вдалося якось винищити. Я просто хочу сказати, хочу звернути увагу, що це осколки того, про що ми говоримо. Святослав є релікт тої епохи (ми це зараз побачили) – в позитивному сенсі того слова. Я зовсім не жартую!
По-друге. Звичайно, можна багато розказувати про гімназії. Я навіть хочу ще раз наголосити те, що сказав Святослав (це дуже важливо). У той час перепусткою у вищий світ була гімназіальна освіта. Матура – це було святе. Матура – це був найбільший екзамен життя. Університети не мали такого великого значення. Університет – це було щось додаткове. Але матура! Якщо ти здав матуру, то це означало: якщо ти міг жити довго, якщо би Австрія ще зберігалася, ти дійсно був забезпечений до кінця свого життя. І, очевидно, що воно зіграло, те, що каже Святослав, – для багатьох еліт соціальний ліфт.
Але хочу звернути вашу увагу на інше, на ширший контекст. На те, що ця традиція 8-ї/28-ї школи (можна так висловитися) – це традиція світова. Насправді дуже багато тих людей, яких ми знаємо у світі, яких ми цитуємо, ми не підозрюємо, що вони є випускниками такої самої традиції. Бжезінський, який цілком є креатурою цього. Той самий Роздольський (Славко його назвав). Колаковський. Зрештою, в нашому українському випадку – Ігор Шевченко, покійний академік, який був професором Гарварду. Він казав, що ніколи не вивчив більше і краще грецької та латинської мови, ніж він вивчив у гімназії, і потім з усіма професорами грецькими, з якими він зустрічався у Франції, казав, що всі вони в порівнянні з ним були недоуками. Тільки гімназія могла дати таке глибоке, міцне знання – особливо знання античних мов.
Звичайно, вже в той час це було великим пережитком. Вивчення класичних мов – це було таке велике навантаження. Навіть не знаю, чи навантаження. Ще гірше. Уявіть собі дитину, яку змушують вчити – латинську ще можна, а грецьку – це справжній кошмар, який можна було собі уявити. Власне, матура в тому полягала. Найтяжче було ніщо інше, а здати ці мови. Але раз ви їх здали і дістали матуру, це означало, що ви мали певну перепустку.
Чому я кажу про це «дуже важливо»? Бо цих людей називають у США «європейськими джентльменами». Вони переважно всі виїхали зі Східної Європи. Хто рятувався від Гітлера, хто рятувався від Сталіна, хто рятувався від Гітлера і Сталіна (такі, як Роздольський) і опинились в Америці, зробили там дуже добру кар’єру. І саме зробили власне завдяки тому, що мали гімназіальну освіту. Це те, чого в американському світі не було (і в нас). Тому американські професори ніколи так не виступають, Славко. Що дуже важливо є. Це не той стиль. У них немає цієї гімназії. І насправді це виявилося великою перевагою перед тими. Бо ті випускники гімназій (гімназії – не університету, що важливо; університет не рахується) мали ширший кругозір. Вони могли думати ширше і бачити глибше. Чому? І це пояснює, знову таки, саме оцю гімназію з класичною освітою, з античними мовами. Тому що, коли ти вчиш грецьку чи латинську, ти не тільки вчиш відмінки і закінчення. Ти вчиш Демокрита, Арістотеля, Платона. Ви розумієте, що стається, так? Що ані радянський випускник школи, ні американський ніколи не знали. Ця освіта, як кажуть, дає цілком інше відчуття історії і ритму. Дає відчуття історії як великого процесу. Умовно кажучи, дуже просто – ті люди, які приїхали на Захід з гімназіальною освітою, вони не тільки знали класичні мови, вони вміли дивитися глибше, а головне – ширше. Завше бачили ширші контексти.
На жаль, Тоні Джадт швидко помер. Він писав про це книжку. Настільки важливим був вклад тих інтелектуалів із Центрально-Східної Європи, умовно кажучи, випускників гімназій у післявоєнному Загребі. Настільки вони була велика рушійна сила у багатьох школах. Ну, скажімо, класична школа ліберальної економіки, так звані «чиказькі хлопці» (Chicago boys). Мало хто знає, що вони були вихідцями з Австрійської імперії, а дехто з них вихідці є з Галичини. І один із них, засновник, фон Мізес, жив 500 метрів звідси.
Просто я хочу сказати, що насправді ми маємо справу з феноменом дуже австрійським, очевидно, дуже галицьким, а водночас – дуже світовим. Тому я просто хотів звернути увагу, наскільки до речі між собою перегукуються.
Я думаю, тепер – реклама, подвійна. Цю книжку має купити і мати в себе в хаті кожна освічена людина. Якщо вона не має, вона – не освічена людина. (Сміх у залі).
Книжку треба мати.
Друге. Пораджу вам компаньйон до цієї книжки, яку мало хто знає, бо це – як ілюстрація, інша. Це є спогади Пилипа Гайди. Я писав передмову, не пам’ятаю, як називається ["Пройдений шлях"]. Це є спогади однієї такої дитини, сільського хлопця, який у дитинстві захотів стати «паном». Паном – не поміщиком, а просто… Він побачив раз, як у село під Тернополем приїхали люди з міста. Якісь молоді люди, які приїхали на пікнік. З велосипедом, з кошиком, де були бутерброди. І це на нього так вплинуло, що він від цього часу хотів стати таким самим, як вони. Він описує, як він, малий сільський хлопець, мусив долати страшні перешкоди, причому одна перешкода була – небажання батька, щоби син вчився у гімназії (причому батько був багатий). Батько вважав, що це є трата грошей. Мимо того, він видумав (хлопець був дуже розумний), видумав собі спосіб, як перехитрити батька і вписатися в гімназію, і батько змушений був потім платити гроші.
Але спогади чим цікаві? Просто це показує ще одну біографію, дуже таку цікаву. Ця біографія інакша, але теж дуже галицька. Людина, яка потім опинилася в Києві (в 1917-1918 році), потім десь далеко на Амурі, потім у Варшаві, ще потім в Австрії, Німеччині. Це людина, яка мала дивовижний спосіб виживання. Знаєте, я жалію, що не маю якогось доброго письменника, щоби це переписав, бо це пригодницька повість насправді. Найголовніше, може, хтось пам’ятає «Стару фортецю» Бєляєва? Це такий пригодницький роман, але написаний з радянського боку. Найсмішніше, що він описує ті самі пригоди в місті Кам’янці-Подільському, тільки з петлюрівського боку. Я дуже шкодую, що нема когось такого, як Бєляєв, який би скористався з цього матеріалу, щоб описати інакше.
Вікторія Бриндза: Чи є запитання серед присутніх?
Ігор Чорновол: Що це за ілюстрація на обкладинці? Лісотехнічний інститут? Це випадковість чи ні?
Святослав Пахолків: Ні, ні, це не випадковість. Я власне думав, у мене були якісь інституції знакові, показові для того процесу емансипації. Це є фактично збудоване у стилі гуцульської сецесії Іваном Левинським приміщення монастиря сестер-василиянок і дівочої гімназії. Це була перша українська дівоча гімназія, яка була створена 1908 року. І тут – дуже цікавий момент. Вона дуже світла сама – ця картинка, це приміщення. Бо, наприклад, ми маємо ззаду [книжки] Академічну гімназію, яка трошки казармовидна і сіра.
І тут є кілька речей. Бо тут багато емансипацій поєдналося. І власне цікавий феномен, на який західні люди витріщають очі і не можуть зрозуміти, і ми також того не знаємо. Справа в тому, що то була одна з центральних тем у Габсбурзькій монархії (та й узагалі в цілій Європі) – гімназіальна освіта для жінок. Воно почалося в останньому десятилітті XIX століття, і українці, до речі, в тому питанні були не останні. Далеко не останні – десь п’яті в монархії по чисельності по швидкості реакції.
І що ще показово – що ця гімназія виникла як результат спільних зусиль українського жіночого руху і Греко-Католицької Церкви, тому що гімназією особисто опікувався митрополит Андрей Шептицький. Цього не розуміють західні люди, для яких, наприклад, жіночий рух і Церква – непоєднувані речі. У Галичині це було можливо і було розуміння потреби цієї справи. Звичайно, що дівоча гімназіальна освіта в 1908 році – у статистиках видно – це була елітарна справа. Це були доньки священиків, доньки освіченої верстви, це не були доньки селян, які, власне, там вчилися.
Питання із залу: Дуже гарна доповідь автора, але одна фраза насторожила – про те, що селянство в другій половині XIX століття було спите…
Святослав Пахолків: Ні, був алкоголізм…
Виступ із залу: Я хотів би знати, чи в тій книжці є джерело того п’янства? Чи сказано про него, що кожен селянин мусив у поміщика купити певну дозу горілки і випити з цілою сім’єю?
Святослав Пахолків: Я не сказав, що було спите, я казав, що був алкоголізм. Проблема, зрештою. Митрополит Сембратович вважав, що він мусить втрутитися в справу, бо це була соціальна проблема. Це був факт і, зрештою, – не пам’ятаю тих цифр – Станіслав Щепановський “Nędza galicyjska w cyfrach i faktach”, там є про споживання алкоголю (скільки галицький селянин споживав алкоголю порівняно з західноєвропейським, дуже гарні статистики).
Причина того алкоголізму, того соціального лиха була так звана пропінація, яку ще в старій Польській державі (якщо не помиляюсь, 1596 рік) сейм ухвалив, що виняткове право виробітку і вишинку алкоголю належить шляхті – поза містами (у містах були різні нюанси).
І фактично та проблема завжди була, про неї пише, наприклад, перший австрійський намісник Галичини граф Перґен у своєму описі, який він у липні 1773 року – я його читав від початку до кінця в рукописі – написав для Йосифа II з нагоди його першого візиту до Галичини (3 серпня тут, у Львові він його подав, той опис). І там він пише – також називає цю проблему і, власне, там іде одна така цікава річ. Там завжди замішане єврейське питання, єврейські шинкарі.
І воно фактично потім іде – після 1848 року, після знесення панщини. Відпала дармова робоча сила в панських маєтках. І мало хто з великих землевласників відреагував інноваціями чи модернізаціями, заступивши її підвищенням продуктивності. Більшість пішла найпростішим шляхом – збільшенням виробітку та продажу алкоголю.
Можна по-різному це казати. Можна казати: не було би попиту – не було би й цього. Хоча це дуже складне питання: попит і пропозиція – що є первинне, що є вторинне? Так сталося, що дружина мого німецького наукового керівника була власницею мережі супермаркетів. Після війни майже 40 років була, потім продала ту мережу. Асортимент у німецькому супермаркеті з 1940-х років десь до 1970-1980-х змінився. Залишилося незмінних лише 20%. Тобто, якби був незмінний попит, воно нічого би не мінялося. А так завжди є – коли є пропозиція, завжди з’являється новий попит. Це є таке складне питання – майже, як курка і яйце.
Та проблема загострилася, потому ця тема стала одною з консолідуючих тем «русофільського» руху – рух тверезості. Там була тільки одна річ – власне, вся увага сконцентрована на шинкарях-євреях, які «розпивали український народ» (так говорилося, так писали).
При тім, правда, якось випускали з уваги, що головними бенефіціантами того ґешефту була шляхта. Фактично вони діставали головні прибутки. Якщо дивитися в газеті «Діло» за початок 1880-х про село Чижиків, там три шляхтичі – один поперед другим три коршми заложили, трьох шинкарів поселили і змагаються, хто більше продасть. [...]
Ярослав Грицак: Вибачте, не зміг стриматися. Я з села і я закінчив сільську школу у 1975 році. У нас вчилося дванадцять хлопців, із них покійних уже є четверо, решту є такі, що фактично не виходять із хати, а якщо виходять, то краще би не виходили. І нас лишилося лише троє хлопців, які ще можуть час від часу між собою зустрічатися і говорити взагалі. І ми маємо різні хвороби, але ми можемо… Один із них був алкоголіком, але мав щастя, бо в якийсь момент став «братом Єгови», потім перестав бути «братом Єгови», але не перестав бути тверезим.
Що ще сказати? У нашому селі вже нема пропінації, в нашому селі вже нема євреїв. У тих обставинах, про які ми говоримо, село спивається і вимирає. Достатньо пройтися сільським цвинтаром – скаже він, скільки мужчин доживає до 50-го року життя. Це не війна, це не пропінація, це ніщо інше, як частина ширшого явища, до якого пропинація і євреї додавалися, але це є те, що знане. Горілка, алкоголізм завше корелюються з бідністю. Причому, що курка, що яйце, не відомо, але, як сказав хтось дуже добре (не пам’ятаю), «горілка – це єдина розкіш, яка доступна бідним».
Тому насправді є єдиний спосіб, найнадійніший спосіб боротьби з алкоголізмом – це модернізація. А модернізація означає збільшення суспільного багатства. І хочу сказати тут таке (до того додати, що Славко в своїй книжці пише, але просто хочу це узагальнити): був момент дуже виразний, коли галицьке село перестало пити (або пило менше, набагато менше). Не через акцію священиків (ця акція була дуже важлива, звичайно), а радше через те, що говорили ті люди, які знали Франка, бо власне вони казали, що вони прийняли довідку Щепановського. Бо про що була книжка Щепановського? Що головний лік на всі біди, бідність галичан – це модернізація. Щепановський знав, про що пише, – він працював у Великобританії, яка була зразком модерного суспільства, і приїхав сюди модернізувати Галичину. Йому це теж не вдалося. Історія інша, яку варто би розповісти, але що хочу сказати? Був один момент, коли галицьке село почало менше пити і більше посилати своїх дітей у гімназії – дуже важливо. Є статистика, не знаю тільки, хто її автор. У мене є один студент, він пробував перевіряти і він каже (на підставі гімназії коломийської) – напередодні війни, він каже, рідко було де середняцьке господарство селянське, яке би не послало хоча б одну дитину в гімназію. Чому? Тому що появився в селі середняки. А чому появилися в селі середняки? Тому що появилася міграція за кордон. Різниця цін – люди, які виїжджали до Америки (знов те саме, що тепер), ті нещасні, жалюгідні заробітки, які вони зробили в Америці, були величезні гроші тут. Перша хвиля – селяни скуповували землю (зрозуміло чому – бо то був перший капітал). Перший голод задоволений – виникає якісна зміна в голові: що найкращий вклад у майбутнє дитини – це не земля, а гімназія.
І власне те, що малисмо в останні 25 років Австрійської імперії (десь, умовно кажучи, з 1890 року до 1914 року) – вони безпрецедентні. Ніколи ситуація не була така добра – ні до, ні після того. Є дуже добре, знову ж таки, це не дослідження, це есей, де все будується на статистиці, Зенона Пеленського. Він порівнював, що сталося в міжвоєнній Польщі у зв’язку з тим. Він пише, що пауперизація повернулася у галицьке село. З різних причин – зокрема, з тієї, що була депресія в Америці, «закрилася» Америка, щось інше і був повоєнний стан.
Тобто, якщо говорити про цю тему, то ми вертаємося до того, що нині в Україні теж. Емансипація пов’язана з модернізацією. Якщо ми не будемо мати модернізації, то ми не будемо мати й емансипації.
Й останнє, що можу. Що можна порівняти з галицькою моделлю, австрійською моделлю? Це, знову таки, модель універсальна. Просто ми мали її австрійську складову, і вперше ця модель була застосована – це дивно звучить – у Китаї в XVI столітті. А потім аж застосувала це Британська імперія у 1820-1830-х роках. Це принцип меритократії, якщо ви чули про це. Меритократія – тобто, влада за заслугами. Це означає, що створилася система. Бо, знову ж таки, переважно всі, що кінчали гімназію в Галичині, були бюрократи, бо треба розуміти, що вчитель чи священик формально був бюрократ. Це була система освіти. І що в цьому дуже важливо є, що гімназія давала іншу модель виходу в світ. Єдиною твою заслугою, квиток у майбутнє – це була твоя матура. І тут не було кого підкупити. Це було неможливо. Це був найголовніший екзамен свого життя, який здавали й перездавали, якого боялися, як не знаю, чого. Найбільше випробовування. Але було виразне почуття: матура і корупція – явища, які були несумісні. Якщо ми говоримо про цей принцип, то, очевидно, маємо цілком рацію, що зараз освіта не є… Навіть не знаю, на якому рівні зараз можна вважати, що… Не на рівні школи, очевидно. Університету – теж. Я би сказав, на рівні маґістратури. Умовно кажучи, сучасна маґістратура мала би бути те, що зараз є Галичина. Але спитайте дітей, спитайте присутніх тут у залі, як добре вони пройшли магістерки, чи магістерки для них були таким самим екзаменом, як матура.
Святослав Пахолків: Я лише доповню про матуру, бо це спогад мого діда Івана Пахолкова, який закінчив ще за Австрії Тернопільську гімназію. Він учився в Чортківській польській, потім перейшов. У мене якраз усі дідусі і бабці були випускниками гімназій, всі позакінчували. То він казав: у них були хлопці з восьмої кляси, які 23 роки мали, які вже були бородаті. Не могли здати матуру і мусили ще раз і ще раз повторяти.
А щодо, власне, алкоголізму і бідності, то знову ж таке емпіричне своє спостереження пише в спогадах отець Тит Войнаровський, який дуже був заслужений до розвитку «Селянського кредиту» і всього того. Він як душпастир зробив спостереження: як у селянина з’являлося якесь майно, він переставав пити, він ставав більш духовним, працьовитим і мав тоді інтерес до освіти.
Василь Расевич: Я тільки хотів би накінці трохи ложку дьогтю (як завжди, я ж великий критикан). Дійсно, я захоплений цією книгою, але є така маленька річ у цій книжці (особливо в цьому виданні). Є передмова до українського видання. У цій передмові до українського видання Святослав Пахолків все-таки вирішив вилити свою душу – показати свою, так би мовити, заанґажованість і т. д. І він, наприклад, абсолютно спокійно вживає такі терміни, як «рідна історія». Він вживає «досвід може служити дороговказом», «завада правдивому розумінню минулого» (можна розуміти, що є «правдиве розуміння минулого»). Але це малесенькі такі якісь, мені здається, ремінісценції, які дозволив собі автор тільки у маленькій передмові до книги. А насправді книга є дуже серйозне, дуже ґрунтовне дослідження, яке (повторюся за Ярославом) всі історики, які займаються історією Галичини, мусять мати у своїй бібліотеці. І не тільки мати, але й читати. Дякую.
Святослав Пахолків: Тут чого слово «рідне»? Бо для мене воно справді є рідне. Чому? Тому що ті люди, продукти тої системи – вони мене виховували. Бо я не ходив у садочок. Дідусь і бабця – вони з XIX століття: Іван Пахолків 1895 року народився, а Серафима Пахолків – з 1896 року. Їм було, відповідно, 72 і 71 рік, коли я народився, але все моє дитинство – це вони. Іван Пахолків – випускник Тернопільської гімназії, Серафима закінчила гімназію сестер василиянок, познайомилися вони на Українському таємному університеті. Вони пройшли весь той шлях, тернистий шлях української інтелігенції XX століття. Тому то для мене було рідне. Мені навіть було цікаво: звідки вони такі взялися в мене?
Ну, а «істинний шлях», звичайно. Такий кафкіанський вислів – «істинний шлях». Так, десь зірвалося.
Василь Расевич: Малесенька ремарочка. Я завжди хотів і мріяв роздобути десь ті підручники історії, за якими вчилися в гімназіях Галичини, – щоби розуміти, яку концепцію патріотичної історії і яку ідентичність плекали в тій Габсбурзькій Галичині. Так руки ніколи й не дійшли. Але тут ми маємо навіть додатки – тобто, Святослав за нас дуже багато зробив роботи. І підштовхує, щоби ми це продовжили.
Вікторія Бриндза: Я дозволю собі подякувати усім вам, що ви прийшли, подякувати Святославу Пахолківу та Василю Расевичу, що вони дозволили нам краще зрозуміти, про що ця книжка. Але ви не зрозумієте, про що, поки не прочитаєте. І я як соціолог хочу спробувати зробити такий висновок, який все ж таки повів нас далі з цим новим знанням, для себе. Я думаю, що ми мали би подумати, що реформування освіти є справою стратегічною, як ніщо інше. Звичайно, оборона – це є зараз дуже важливе. Це дуже болюче питання – реформування економіки. Це те, що забезпечує нам сьогодні. Освіта – це те, що забезпечує наше завтра, і без цього ми до завтра можемо не дійти. Є речі, які нам треба вирішити тактичні, але про завтра нам треба думати. І якщо ми зараз перебуваємо в такому регіоні більш-менш спокійному, то давайте думати про це. Бо інші, можливо, не мають такої змоги.
Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
11.02.2015