По роцї.

І.

 

В сих днях минає рік від часу звістних заявлень в галицкім соймі, котрі привели з собою зміну в політичних відносинах Русинів галицких, зміну тактики політичної.

 

Всїм там добре ще в памяти тoй нeвідрадний етап, в якій попала була справа руска з вини аґентів правительства россійского, взявших на себе обовязок всїми і найблагороднїйшими способами спиняти національний поступ Русинів. Так зване "спільне" поступованє Русинів народовцїв з москвофілами приносило національній справі рускій великі шкоди. Аґенти россійскі, взявші на себе супротив змагань Pycинів австрійских тую саму ролю, яку в державі россійскій супротив тамошних Русинів держить само правительство, запанували в партії т. зв. "старій", а хоч загал тої партії нїби-то не солідаризував ся з ними, то на дїлї йшов за ними без всякого протесту і робив то, що они хотїли.

 

Називало ся, що Русини обох сторонництв в справах "народних" поступають "спільно", a сторонництво москвофільске робило все можливе, щоби в дїйстности такої "спільности" й слїду не було. Досить сказати, що власне в тих десятьох лїтах "спільного" дїланя ненависть межи обома сторонництвами, дякувати безнастанному ятреню і интриґованю москвофілів, дійшла до кульмінаційної точки. Взяти тілько на увагу, що власне в тім часї "спільности" т. зв. "стара" партія замкнула двері руских всенародних институцій "Народного Дому" і "Ставропигії" перед народовцями (не тілько совіт, але і загальні збори "Народного Дому" не приняли в члени навіть голову "спільного" клюбу соймового, посла Романчука!) — взяти на увагу, що рускі всенародні институції посилали в тім часї ховану в своїх бурсах молодїж не до рускої ґімназії (бо она мало-руска а не россійска), але до нїмецкої, а коли перед кількома роками народовцї слали петиції до ради державної о основанє ґімназії в Чорткові, то орґан москвофілів отверто заявив, що коли тая ґімназія має бути така, як у Львові і в Перемишли, то радше нехай єї не буде, — взяти на увагу, що в тім часї не відбула ся анї одна маніфестація в Россії, устроювана не приятелями але именно ворогами нашого національного розвою, на котру би наші політичні "спільники" не їздили і не брали в нїй участи, — взяти на увагу, що праса москвофільска, безнастанно оклеветуючи і денунціюючи найповажнїйших людей народовцїв ба й цїле сторонництво, дуже шкодила справі народній, — взявши то на увагу, кождий зможе осудити, яка то була в дїйстности тая "мальована спільність" обох сторонництв в справах "народних!"

 

Т. зв. "спільнсть" проявляла ся засїданєм людей одного і другого сторонництва в комітетах виборчих і в клюбі соймовім, отже в справах парляментарних. Коле б відносини рускі в Галичинї були такими, які були в часї першого віча у Львові, т. є. коли-б не процес Ольги Грабаревої з своїми наслїдками і не pyблї від часу краху "Заведенія" — може бути, що спільне засїданє одних і дpугих в комітетах виборчих і в соймі було би якось уложило відносини межи народовцями а т. зв. "старою" партією і прийшло би було до дїйстного "спільного" дїланя не лише при опозиції против Поляків і правительства в соймі, але і в справах народних". Між тим повисше згадані пригоди змінили ситуацію, витворивши в Галичинї партію явно россійску, в спряві рускій з проґрамою правительства poсciйского, т. є. з тенденцією не допусканя розвoю національного Русинів. Що в Россії робить само правительство, тут в Австрії поручено робити москвофілам і заосмотрено их в потрібні средства. На жаль же, загал партії т. зв. "старої" дав ся опанувати кліцї і пійшов слїпо за нею.

 

Из зміни ситуації вийшло, що т. зв. "спільність" з кождим poком почала щораз більше ставати иронією і тратити змисл свій властивий. В комітетах виборчих і в клюбі соймовім була нїби "спільність", а в житю щоденнім найбільший роздор, ненависть. "Спільний" комітет виборчій відбував свої наради, а праса москвофільска рівночасно найцинічнїйше оклеветувала тих народовцїв, котрі мали бути поставлені на кандидатів, і бунтувала своїх приклонників по округах, щоби кандидатів-народовцїв не вибирали. І н. пр. в 1885 роцї вийшло таке,що душа спільного комітету проф. Романчук перепав в окрузї Калуш-Долина-Бібрка лише длятого, що, в наслїдок безнастанних клевет на него в прасї москвофільскій "старі" не тілько самі голосували против него, але ще й аґітували против єго вибору. Або підчас сесії сойму спільний клюб вів спільну політику, а москвофільска праса осмішувала і оклеветувала послів-народовцїв.

 

По виборах до ради державної в 1885 роцї, коли вже зовсїм виразно появила ся перфідія москвофілів, народовцї оснували політичне товариство "Народну Раду" в тiй цїли, щоби зорґанізуватись і в потребі, на случай віроломного поступованя москвофілів, переняти акцію виборчу зовсїм в свої руки. До того при найблизших виборах до сойму ще не прийшло, дякувати лише довготерпеливости п. Романчука, і вибори ті, з причини, що правительство центральне заявилось за більшим числом Русинів в соймі, випали лучше, як бувало давнїйше. (Пос. Антоневич, як звістно, був тогдї навіть кандидатом правительственним на повіт стрийскій).

 

По тих виборах до сойму здавало ся неодному патріотови, що може тепер, коли новий клюб соймовий вийшов майже по половинї з одних і других, дасть ся якось поправити сумний стан відносин руских в житю суспільнім, без чого акція парляментарна не може мати нїякого значіня. Стала гадка — скликати віче нотаблїв руских з обох сторонництв, щоби оно сю справу полагодило. Однакож фракція москвофільска всї благородні наміреня патріотичні зробила надаремними. По першій сесії сойму она заинсценувала, а загал т. зв "старої" партії одобрив — такі чини, котре мусїли до живого тронути і обурити всїх народовцїв, та й дати пізнати, що даремні всякі заходи коло сконсолідованя Русинів і доки провід партії т. зв. "старої" спочивав руках політичних аґентів россійских. Чинами тими були: насамперед підступне зложенє руского комітету голодового і вилученє з него всїх народовцїв, навіть голови спільного клюбу руского посла Романчука та члена видїлу краєвого д-ра Савчака — потім, в часї самої сесії соймової, загальні збори членів "Народної Торговлї" з запоєними Книшами, — наконець закулісові аґітації і интриґи ведені в краю ще від часу акції комітету голодового в тім напрямі, щоби при мавших відбути ся на другій рік виборах до ради державної не допустити навіть до кандидатур народовцїв. В богато округах, именно добрих, ще перед торічною сесією соймовою фракція москвофільска була вже поставила своїх кандидатів, а аґітатори представляли народови, що не народовцї, але москвофіли дають ємy поміч голодову, бо в комітетї засїдають самі москвофіли...

 

Ситуація для справи народної сталась так невиносимою, як рідко коли до того часу бувала. Брутальність і перфідія фракції москвофільскої дійшла була вже до самого краю...

 

[Дѣло, 28.11.1891]

 

ІІ.

 

В першім уступі сеї статї ми показали, яка невиносима стала торік перед сесією соймовою і підчас сесії ситуація для справи народної, і вказала: хто то брутальним і перфідним поступованєм довів до неї.

 

Не диво, що серед патріотів-народовцїв у Львові і на провінції почало що раз більше брати верх невдоволенє, а і в самім клюбі соймовім вже не могло бути навіть тої сякої-такої щирости, яка панувала підчас першої сесії.

 

Клюб соймовий, складаючій ся з людей належачих до не одного сторонництва, мусїв же в мініятурі відбивати житє дїйстне по-за парляментом, а що в антрактї межи першою а другою сесією зайшли факти, викривші підступ і брутальність фракції москвофільскої супротив народовцїв, то се не могло остатись без впливу і на відносини обох сторін клюбу соймового.

 

Посли т. зв. "старої" партії займали становище дуже невиразне. З одної сторони деякі з них заявляли перед народовцями, що нїби-тo не солідаризують ся зі всїм тим, що роблять москвофіли, але не предприймали нїчого, щоби деструктивній роботї москвофілів запобігати, і остаточно по кождім fait accompli ишли з ними і за ними. А прецїнь, коли-б они були хотїли, могли забрати серед своєї партії рішуче слово і прямо засудити всї деструктивні махінації москвофілів. Нема сумнїву, що посли партії т. зв. "старої", коли-б тілько були хотїли, могла були своєю повагою запобігти виключеню народовцїв з городового комітету, могли були запобігти скандалови на зборах "Народної Торговлї" — се-ж дїяло ся прецїнь підчас сесії соймової! — могла були здержати і закулісову аґітацію по краю дотично виборів до ради державної. Сего они не робили, а натомість предкладали народовцям до підпису интерпеляції в справі налогових паломників до Россії, Муринів та Білоруских, котрі — відомо в яких дїлах — і самі лазять до Почаєва та Кієва і тягнуть за собою других селян та наражають их на неприятности. І посли народовцї мусїли ті интерпеляції підписувати, хоч такі Мурини і Білорускі рускій справі народній своїм дїланєм не то не приносять чести і користи, але радше шкодять.

 

Рівночасно з тим, як посли-народовцї мусїли підписувати интерпеляції за Муринами, вийшла на яву вже зовсїм виразно тенденція передвиборчих аґітацій москвофільских. Підчас сесії соймової надійшло до Львова справозданє з повіта брідского про довірочні збори, які там відбули ся в справі виборів до ради державної, і показало ся, що там москвофіли уже і проклямували кандидатуру п. Геровского з Инсбрука, ба що більше, що він уже кандидатуру приняв. Ceй факт кинув ярке світло на будучу акцію виборчу до ради державної. Розумієсь, так само як в Брідщинї, заинсценували москвофіли рівночасно з акцією голодового комітету також акцію передвиборчу і в других округах і повизначували кандидатів: на Зoлoчів о. Костецкого, на Сокаль сов. Ковальского, на Стрий п. Герасимовича, на Самбір д-ра Антоневича, на Калуш п. Кулачковского і т. д. Bсї факти вже в пoлoвинї сесії соймової показували, що остатні вибори до сойму були послїдні, які міг переводити спільний комітет, бо в будучій акції виборчій до ради державної спільний комітет буде вже абсолютно неможливий. Народовцї не бачили иншого виходу, як самим, через "Народну Раду", взяти акцію виборчу в свої руки. При тім ишло им тілько о честь народну, бо на мандати при таких обставинах рефлєктувати не могли. Як були би скінчили ся вибори до ради державної, коли-б не була зайшла звістна зміна ситуації, можна догадуватись. Кандидати обох опозиційних правительству сторонництв руских були би поперепадали, а вийшло би було кількох кандидатів правительственних, людей без визначної барви пoлiтичнoї, як се вже раз стало ся. Обі сторони рускі остались би в опозиційнім status quo супротив правительства, а між собою — що так виразимось — розжерті до остатних уже границь.

 

Однакож між тим настала зміна ситуації, така зміна, на яку Русини — з виїмкою москвофілів — нераз рефлєктували. "Правительство повинно заняти ся справою рускою" — "правительство повинно стати poзємником між Поляками а нами" — такі голоси дуже часто давали ся чути серед Русинів, а навіть змогли ся перед торічною сесією соймовою в наслїдок того, що правительство заняло ся справою міжнародних відносин в Чехії та й взяло на себе ролю розємника між Чехами й Нїмцями. По тім важнім в австрійскій внутрішній політицї фактї Русини прямо визивали правительство: коли оно вже раз займе ся Русинами в Галичинї, де відносини міжнародні потребують полагоди ще більше, нїж відносини в Чехії?

 

Нема сумнїву, що у Відни нераз вже думали про міжнародні справи в Галичинї і особливо в найвисших кругах була воля положенє Русинів в державі австрійскій поправити, — пригадуємо хоч-би подорож пок. архикнязя Рудольфа по Галичинї, — але з двох причин до того не могло прийти: раз за-для неприхильности Поляків, а по друге за-для компромітуючої всїх Русинів політики москвофілів, котрі опанувала партію т. з. "стару", з котрою народовцї, супротив спільного противника, станули до спільної опозиції.

 

Тілько-ж то треба добре зрозуміти, що цїль опозиції народовцїв а опозиції москвофілів не єсть одна і тая сама. Москвофіли опозиції потребують завсїгди і лише для самої опозиції, для витворюваня хаосу, що виходить на користь Россії, котрої интереси они в Австрії мають заступати, — народовцї ж, єсли ведуть опозицію, то уважають єї за тактичне средство до осягненя позитивних результатів. З того й виходить, що як для москвофілів опозиція єсть на всякій случай і на всякій час, взагалї при всяких обставинах річею для их цїлей необходимою і єдиною, — так знов для народовцїв опозиція може зменшатись або й зовсїм уступити в міру того, як правительство австрійске дає им можність народного розвою і поступу. Анальоґію бачимо у Чехів, котрі опозицію, ведену довгі лїта, покинули в 1879-ім роцї і вступили до ради державної яко партія підпираюча правительство ґp. Таффого, коли він обіцяв им полагодити деякі их тогдї найконечнїйші народні потреби.

 

Підчас торічної сесії соймової, як-раз в порі, коли з указаних висше причин стан справи рускої став дуже невідрадним, ситуація невиносимою, — звернуло ся правительство через намістника до Русинів народовцїв з заявленєм, що оно радо би взятись до поправи положеня Русинів і вже давнїйше було би се учинило, як би не то невиразне их становище. Коли-ж би Русини становище своє означили ясно, погоджуючи свої интереси національні з интересами держави, тогдї правительство займесь их потребами.

 

Народовцї сконстатувавши факт, що правительство само звертає ся до них, не могли предложеня єгo відкинути, а першим заявленєм і застереженєм народовцїв було, що коли правительство може думає, що народовцї в своїх евентуальних договорах з правительством рефлєктували би може лише на якісь партійні концесії, то милить ся, — народовцї можуть договорюватись з правительством тілько на основі загальної зміни системи і концесій для Русинів взагалї, для рускої нації. Заступник правительства відповів, що і він думає не инакше. По такій відповіди интерес справи рускої вимагав увійти з правительством в переговори.

 

Під той час в клюбі рускім один из послів партії т. зв. "старої" поставив интерпеляцію в справі поголосок о переговорах правительства з народовцями. Голова клюбу пос. Романчук, котрий в переговорах не брав участи, в відповіди на дотичну интерпеляцію заявив зовсїм щиро і отверто, що він би в тім не бачив нїякого лиха, коли-б правительство увійшло в переговори з котрим небудь руским сторонництвом, аби лише через те вийшла користь для Руси.

 

Тілько-ж правительство з сторонництвом т. зв. "старим" переговорювати не гадало. Акція голодового комітету, вандрівки Муринів до Россії, наконець процес Книша — не могли єго до того заохотити...

 

[Дѣло, 30.11.1891]

 

ІІІ.

 

В другім уступі сеї статьї ми сконстатували по перше: правительство само звернуло ся до Русинів-народовцїв з заявленєм охоти взятись до полагоди потреб руского народу, коли они становище Русинів галицких означать ясно, погоджуючи интереси національні з интересами держави, — по друге: народовцї наперед застереглись, що они можуть договорюватись з правительством тілько на основі загальної зміни системи і концесій для Русинів, для рускої нації взагалї, — по трете: заступник правительства відповів, що і він так думає. Тогдї очевидно интерес справи рускої вимагав увійти з правительством в переговори.

 

Прямо відкинути предложенє правительства було би нонсенсом. По перше длятого, що интереси національні Русинів дадуть ся погодити з державними интересами Австрії, — по друге длятого, що народовцї опозицію свою вели не для самої опозиції, але уважали єї лише за тактичне средство до осягненя позитиввих результатів.

 

Що-до першого — то годї заперечити, що конституційна Австрія єсть тепер єдиним місцем, де роздертий на части нарід наш має можність не тілько берегти, але й розвивати свою національність. В абсолютній Россії він тої можности не має, бо і система правительственна, як відомо, змагає до знищеня нашої національности (пригадаймо собі обовязуючій до нинї указ царскій з 1876 року, забороняючій розвиток руско-україньскої словесности) — і серед суспільности велико-рускої не бачимо симпатії для україньскої справи національної. Навіть той "западник" Пипин, котрий, здавало ся, щиро симпатизував з національним рухом україньским, в остатних часах заняв супротив народности нашої становище "обєдинительне". Не можна відрадним назвати і нашого пoложеня в Австрії, а все-таки єсть оно без порівнаня лучше, як наших братів в Россії.

 

Конституція дає нам в Австрії різнородні средства до розвитку своєї національности, — треба тілько их всесторонно і вповнї визискувати. Коли-ж ми не визискуємо, то все-ж не чия вина, тілько нас самих. Безперечно, не одного, що мають другі народи в Австрії, ми не маємо, і рівноправність наша з ними стоїть в де-чім лиш написана на папери, — але-ж годї знов не бачити того, що Русини в тім взглядї не стоять самі одні в Австрії. і Чехи, в Словінці і Хорвати — анальоґічно як Русини — не мають неодної річи такої, яку мають Нїмцї, Италіянцї і Поляки. Тілько-ж різниця між Чехами, Словінцями і Хорватами а Русинами заходить тота, що тамті визискують як найенерґічнїйше все, те, що мають, а Русини не визискують. Що Австрія під взглядом рівноправности народів не єсть Швайцарією — се ми мусимо приняти яко сумний факт і з ним числити ся — тілько-ж не пустим наріканєм, але енерґічним трудом, щоби той стан змінити на лучшій. Австрійскі мужі державні на жалоби покривджених народів відповідають зовсїм отверто: "Так єсть, конституція признає народам рівноправність, але се не значить, що якійсь нарід мусить мати рівноправність, а тілько, що він може єї мати, nota bene єсли собі виборе". Отже народи так і роблять: використовують ті права, які вже мають, а потім домагають ся дальших — споживають одну страву, а потім кажуть ставити перед себе другу. І ми бачимо, що н. пр. Чехи, котрих положенє колись було не менше трудне і прикре, як Русинів в Австрії, визискавши малі права, добились більших. То само діє ся тепер на наших очех з Словінцями. Тілько у Русинів се дїло йде дуже млаво, лїниво, тож і не дивниця, що самі наріканя без енерґічної роботи долї Русине поправляють.

 

Серед Русинів австрійских живе до нинї богато закорінених з-давна хиб, котрі не дають справі народній поступити на перед. Хиби ті переходити тут не будемо, a піднесемо лиш одно характеристичне: всюди богато наріканя, а мало роботи, — инакше, нїж у других народів, де по при наріканє кипить робота. Безперечно, годї Русинам не нарікати, що ординації виборчі в Галичинї несправедливі, але-ж рівночасно з наріканєм треба й напрягти всї сили, щоби використати все те, що після теперішних ординацій для Русинів призначене. Рівно-ж годї не нарікати на введенє в 1869 роцї польського язика урядового в Галичинї, але-ж рівночасно з тим треба як найповнїйше висказати право руского язика яко краєвого. Тимчасом у нас кінчить ся на однім наріканю — а богато интеліґентних людей між Русинамя думає, що само наріканє без роботи єсть вже — опозицією і то опозицією in optima forma. Се-ж вершок наивности! Опозиція — то робота, а не бабске наріканє. Такої опозиції нїхто не возьме на серіо і не злякає ся. Кромі парляментаризму Русини в Австрії мають чимало инших средств для розвитку своєї народности і для приспішеня поступу свого народу, як н. пр. свобода печати, право зборів, право товариств просвітних і економічних, котрі все-таки можуть визискувати в як найширших розмірах. Тілько-ж не визискують! І хто-ж тому винен, що нарід наш ще в масах своїх так темний, без свідомости національної і без орґанізації самопомочи економічної? Хто тому винен, що єсть ще множество сел руских, де селяне не знають, що они Русини, і ґазетки рускої на очи не видять? Хто тому винен, що товариств у нас по краю так мало та що й ті товариства, явкі истнують, не можуть станути на висотї своєї задачі? Всему тому винні вже без сумнїву самі Русини.

 

Консеквенцією наріканя без рівночасної енерґічної роботи вийшла у Русинів зовсїм природно дальша хиба — надїя на чужу поміч. Сею хибою покористувала ся Россія, бо она їй дуже прийшла на руку. Россія чинить у себе все можливе, щоби придушити національний рух і поступ 18-ти міліонів Русинів в своїх границях; — має ж она вже кілька національних "квестій", то й боїть ся нової квестії мало-рускої, — а для тої єї "обєдинительної" політики національний розвій Русинів в Австрії єсть досить небезпечний. Отже й почала интриґу межи галицкими Русинами, викликуючи партію москвофільску і піддержуючи єї матеріяльно. Зі всего, що Россія робить в Галичинї, виходить лиш одно: ослабленє Русинів, ослабленє их відпорної сили і енергії. То і цїль політики россійскої. Не йде їй о піддвигненє Русинів в Австрії, бо в такім случаю запомагала би их розвій в якійсь позитивний спосіб, — того-ж она не чинить, а цїла єї полїтика дотично справи рускої в Австрії обмежуєсь на те, що піддержує поодинокі индівідуа і "издательства", котрі спиняють в Австрії розвій і поступ Русинів на основі національній. Ся интриґа Россії здеморалізувала у нас богато людей, котрі могли честно і добре послужити справі народній, она витворила серед Русинів — не тілько серед интеліґенції, але подекуда вже й серед селян та міщaн — чимало брудних спекулянтів на легкій заробов, а циніків в справах народних. Гниль же тая дуже небезпечна, бо як загниле яблоко загнилює другі яблока навкруги, і она ширить ся що-раз більше.

 

Гниль тая посередно шкідна і Австрії, хоч в першій мірі шкідна она Русинам. Москвофільство нїяк не може бути національним интересом Русинів, — противно, єсть оно раною на рускім орґанізмі. Брати єго перед ким-небудь в охорону і солідаризувати єго з интересами рускої народности — було би тяжким гpixoм народовцїв супротив справи народної. Тож коли правительство из свого становища державного хотїло мати в тім взглядї ясність, — то обовязком народовцїв було зложити відповідне рішуче заявленє в имени руского народу в Австрії. Они се й зробили.

 

Интерес рускої народности — то розвиток і поступ народу на основі національній. Се в Австрії можливе і не тілько не противить ся єї интересам, але ще интереси єї державні того доконче вимагають. Русини-народовцї завсїгди вказували на те, та не слухано их щирої ради, зовсїгди видно було тенденцію неґованя народу руского. То й природно, що народовцї — хоч з инших мотивів, як елєменти деструктивні — стояли в безвзглядній опозиції до правительства до того часу, доки оно не змінить своєї системи і доки розвою і поступу народу руского не возьме в оборону. Коли-ж правительство само прийшло до народовцїв і заявило, що оно готово се зробити, народовцям не слїд було интереси руского народу злегковажити за-для опозиції для самої опозиції, тим більше, що і невиносима ситуація серед Русинів самих вимагала конче якогось рішучого кроку.

 

[Дѣло, 02.12.1891]

 

ІV.

 

Становище галицких Русинів супротив предложеня правительства було обговорене на конференції, яка відбула cя у намістника в день перед проголошенєм послом Романчуком народної проґрами в соймі. В конференції тій зі сторони Русинів взяли участь не лише представителї народовцїв яко таких, але і митрополит з послом о. Мандичевским, неначе представителї руского духовеньства.

 

Як представителї народовцїв так і спеціяльно ще представителї духовеньства руского заявили, що Русини, будучи все не инакшого пересвідченя, як що національні интереси Русинів дають ся погодити з державними интересами Австрії, завсїгди домагали ся від правительства лише справедливости: по перше, щоби само правительство не перепиняло природного розвитку руского народу, а по друге, щоби оно і надало Русинам належні им з конституції а потрібні им средства до розвою і поступу національного побіч другої народности в краю. Коли-ж правительство тепер Русинам се прирікає, они з своєї сторони можуть заручити правительству, що розвій і поступ русского народу в Австрії вийде також на добро держави.

 

При сїй нагодї митрополит виразно ще зазначив, як він глядить на дальшу політичну акцію руску: провід політики мусять з природи річи держати в своїх руках народовцї, зорґанізовані в "Народній Радї", а він (взглядно провідники духовеньства руского) буде их акцію підпирати.

 

Дня 25 н. ст. падолиста м. р. проголосив посол Романчук в соймі звістну проґраму галицких Русинів. При укладї проґрами мав на увазї дві річи: раз — предложенє правительства, а друге — дуже невідрадний стан серед самих Русинів. Що-до першого посол Романчук узнав за конечне прилюдно зазначити, що рускій нарід не солідаризує ся з авантурничою політикою москвофілів, — а що-до другого узнав рівно-ж за конечне вказати всїм розумно і щиро думаючим Русинам спільний грунт, на котрім можуть зійтись для спільної, солідарної а позитивної працї для своєї народности, для розвитку єї і поступу. В спопуляризованю виходила тая проґрама ось-як: Русини в конституційній Австрії мають можність розвивати свою національність, чого денеде не мають. Всякі авантури москвофілів, політичні і реліґійні, з одної сторони суперечать безпосередно интересам самого руского народу в Австрії, а з другої сторони наносять ще єму шкоду й посередно, бо правительство австрійске тими авантурами оправдує свою систему супротив русинів. Длятого всї здорово і щиро думаючі Русини стають на основі національній і трудять ся для піднесеня народу.

 

Проґрама така очевидно не могла сподобати ся москвофілам. Она — хоч не нова, бо таку проґраму проголошували провідники Русинів і 1848-го року і з настанєм конституції 1861-го року — суперечить интересам москвофільства з неодного взгляду. Але лише интересам москвофільства, а не рускої справи народної... Бо-ж в интересї рускої справи народної не може лежати анї пропаґанда симпатій для абсолютного правительства россійского з державною системою душеня нашої народности, — анї пропаґанди православія россійского а радше московского, грубого і нетолєрантного, як о тім поучує тяжка доля галицких еміґрантів в Холмщинї, — анї неґація прав нашого народу на самостійний єго національний і культурний розвій, в першій лінії на розвій єго мови і словесности, будь-що-будь першої, головної прикмети окремішности національної.

 

Від 1848-го року москвофільство — очевидно не за кождий раз в однаковій одежи — кількома наворотами розживало ся в Галичинї, а кождим разом спинювало національний і культурний поступ Русинів. Пригадаймо собі насамперед 1848-ий рік і перші роки по 1848 роцї, коли то Русини станули були на основі національній, пригадаймо собі тогдїшне одушевленє, тогдїшний рух — і порівнаймо з слїдуючими роками до 1860-го року, в котрій то добі взяло верх москвофільство і спровадило з собою мертвоту в круги интеліґенції рускої. Правда, може замітити хто, що при тім треба взяти на увагу ще один чинник, поворот абсолютизму, Бахівщину — але-ж від початку 1860-их років до нинїшниx днїв конституція нї paзy не була касована, все тревав стан більше-менше однаковий, а мимо того кілько разів розжило ся у нас москвофільство, тілько разів наступав підупадок в розвою Русинів, пригадаймо собі по красних перших 60-их роках обезсилившу Русь галицку еміґрацію рускої интеліґенції до Россії, потім нужденну ролю, яку відограло 15 руских послів у Відни, наконець крайну прострацію, в якій знайшла cя суспільність руска при кінци років 1870-их. В 1880 роцї народовцї, взявши керму в свої руки, на-ново розбудили Русинів і знов закипіло житє, почала ся енерґічнїйша праця серед народу і здавало ся, що вже розвій і поступ Русинів забезпечений. Так нї ж! — злорадне москвофільство знов стануло в дорозї: спершу ввело дуже шкідний хаос в справу руску, а потім деморалізацію, якої до того часу ще не бувало. Ситуація стала невиносимою, а всї инші Русини з жалем бачили, що єсли так дальше пійде, Русь галицка діждесь на ново крайної прострації.

 

Проґрама проголошена послом Романчуком подала спосіб заради тому грозячому лиху — і се було головною гадкою і тенденцією голови клюбу руского при проголошеню проґрами. Бо-ж річ ясна, що Русини, якої би там они і держали ся тактики політичної — чи безвзглядної або взглядної опозиції, чи заняли би становище вижидаюче або й приязне правительству — аби добити ся прав своїх, мусять передовсїм самі бути opґанiзмoм здоровим, солідарним і сильним, бо лише з таким може правительство числити ся і лише такій opґaнізм може в кождій хвили і при всякій змінї ситуації сказати рішуче слово. Не головна річ — тактика політична, котра після потреби хвилї даєсь зміняти, а головна річ — здорова і солідарна сила народна, свідома потреб народних і свідома цїли, до котрої нарід має стреміти.

 

Оцїнюючи народну проґраму, проголошену послом Романчуком, зрозуміли сей головний в нїй момент всї здорово й щиро мислячі Русини і приплеснули їй, — зрозуміли се так само добре й москвофіли, і власне длятого, що зрозуміли, ударили завзято і не перебираючи в средствах, розвели зараз пекольну аґітацію і ведуть єї до нинї. Очевидно, на те треба було бути приготованим.

 

[Дѣло, 04.12.1891]

 

V.

 

На невдоволенє москвофілів з пpoгoлошеня народної проґрами і на их опісля аґітації треба було — як сказано — бути приготованим з мотивів наведених в передущих уступах сеї статьї. І справдї не довго прийшлось ждати, a аґітації москвофільскі пустились отвореними шлюзами і плинуть до нинї. Справі, хоч як она була ясна і щира та патріотично понята, підсунено різні непатріотичні мотиви. Час від тої пори до сегодня цїлою чергою фактів чей-же вже виказав, що у всїх инсинуаціях було стілько правди, що в решетї води.

 

Не гадаємо нинї переходити всїх неблагородних способів аґітації москвофільскої в "издательствах", на зборах і вічах, підчас акції виборчої до ради державної і опісля, — нашим читателям впрочім все те відоме — а задержимось тілько на важнїйшім, чим москвофільскі органи не перестають воювати й до сегодня, як о тім свідчить і найновійша на той темат статья "Галицкой Руси" в "годовщину новой ери". Там відгрівають давні байки і о т. зв. "віроломстві", і о "наміреню розбити і розбитю галицко-руского народа на безчисленніи партіи", і о "данім Полякам зобовязаню соблюдати в радї державной строгоє молчаніє о кривдах і требованіях руского народу" — і т. д.

 

На темат т. зв. "віроломства" богато написали ся москвофіли вічно повторюючи то слово на різні лади. Тимчасом всї здорово-мислячі Русини нїякого віроломства у народовцїв і их послів добачити не могли і не можуть. Супротив кого они нїби-то сповнили віроломство: чи супротив руского народу? чи супротив руского клюбу? чи супротив сторонництва т. зв. "старого"? Супротив руского народу нїяким віроломством не прогрішились. Приреченє правительства, що оно змінить систему політичну і буде допомагати Русинам до розвою і поступу національного, чей-же не містило в собі нїчого злого для руского народу, а проґрама проголошена в соймі анї в одній точцї не суперечить интересам Русинів. Рівно-ж не може бути бесїди і о віроломстві супротив клюбу руского та сторонництва т. зв. старого. Клюб яко цїлість був і звав ся руским, а між клюбовими членами, народовцями а т. зв. старими, нїколи не було договору, що клюб має заступати також интереси фракції москвофільскої. Проґрама-ж народна проголошена послом Романчуком суперечила лише интересам фракції москвофільскої, а не интересам сторонництва т. зв. старого, котрого загал завсїгди прилюдно заявляяв, що не солідаризує ся з авантурничою і деструктивною політикою москвофілів, засуджує их політичні і реліґійні аґітації яко шкідні для справи рускої в Австрії а навіть окремішности народу руского та права на питомий національний розвій єго прямо не заперечує, a тілько підносить всякі застереженя: одні не хотять фонетичної правописи, другі хотїли би в рускій мові письменній слів руских але форм церковних, треті хотїли би примішки до рускої мови якогось числа слів россійских, котрі здають ся им красшими від наших питомих. Єсли отже загал сторонництва т. зв. старого справдї так думає, як завсїгди прилюдно голосить, то в такім случаю проголошенє проґрами і сама проґрама народна в нїчім не могла суперечити єго интересам, а посол д-р Антоневич своїм — як се загально признано — під кождим взглядом нещасливим виступленєм в соймі зовсїм не віддав сторонництву т. зв. старому доброї прислуги, — він зробив прислугу тілько фракції москвофільскій. Своїм виступленєм спровадив він роздор в клюбі і хаос серед сторонництва т. зв. старого. Більшість послів того сторонництва не могла заперечити, що проґрама не містить в собі нїчого суперечного интересам загалу их сторонництва, але солідарність вимагала не опускати д-ра Антоновича, а робити gute Miene zum bösen Spiel. Зь того вийшов і хаос серед загалу т. зв. старих на провінції, котрі в проґрамі не могли добачити нїякого лиха, але за-для партійної солідарности з своїми одномишленниками-послами і собі закричали "зрада! зрада!" Нинї они вже мусїли пізнати, що се було дуже нерозумно та що той нерозум их шкодив справі рускій взагалї, а вийшов був хвилево на користь лише фракції москвофільскій, котра завсїгди тілько одно має на оцї — деструкцію.

 

Хаос серед сторонництва т. зв. старого, витворений нещасливим виступленєм посла Антоновича в соймі, проявив ся в найрізнїйших суперечностях і грубих неконсеквенціях. Годі вичислювати всї факти подамо тілько деякі.

 

Безперечно о великім хаосї свідчить факт, що посол Н. Герасимович, належавшій в соймі до найблизших одномишленників посла Антоневича, на кілька днїв перед виборами до ради державної, власноручно написав заявленє, що він з проґрамою народною у всїх точках годить ся і на случай вибору до ради державної буде після неї поступати солідарно з послами-народовцями (Романчуком, Телишевским, Барвіньским і другими, котрих вибір був підтой час вже бодай имовірний). В порі, коли на проґраму народну і на послів Романчука і Телишевского сипались найтяжші громи, — коли в мocквoфiльcкиx орґанах, на памфлєтах виборчих і в устах аґітаторів були тілько єдині слова: "зрада! зрадники!" — в тій порі являє ся заявленє посла Н. Герасимовича, політичного приятеля посла Антоновича, засуджуюче цїлу против народовцїв підняту пекольну аґітацію.

 

Безперечно о хаосї свідчить і той факт, що против кандидатури парляментарного провідника т. зв. старого сторонництва, против сов. Ковальского, виступив яко контр-кандидат один член того-ж самого сторонництва, о. декан Брилиньскій, і приняв проґраму народну, узвавши єї не суперечною интересам очевидно навіть свого сторонництва. О. Брилиньскій, член Головної Ради Рускої з 1848-го року, а маючій повагу серед т. зв. старих, яко их Parteimann, віднайшов в поновленій проґрамі гадки, що одушевляли перших руских політичних дїятелїв під проводом незабутного Яхимовича, згодив ся на проґраму і нинї не сидить в клюбі Коронінього, але в клюбі рускім під проводом Романчука а побіч Телишевского і Барвіньского.

 

Безперечно о хаосї свідчать і така факти, як вотуми недовірія, дані — на напір фракції москвофільскої — послам Романчукови і Телишевскому в их виборчих округах. Поминувши вже то, що на вотум недовірія послови Романчукови збирано підписи в підступний спосіб, найхарактеристичнїйше було то, що коли п. Романчук заявив, що лично явить ся в Калуши, і дїйстно явив ся, противники єго навіть не явили ся на збори, очевидно не мали смілости, але натомість по виборах, коли намістник заїхав до Калуша на люстрацію староства, они ґреміяльно зараз пійшли єму заявити свою преданність і — покпили ся. Послови-ж Телишевскому навіть збори ухвалили вотум недовірія, але потім ті самі люде, що ухвалювали єму вотум недовірія, поставали єго кандидатом до ради державної і підперли єго вибір против кандидатури — посла Антоневича! Чи треба ще лучшого свідоцтва на доказ хаосу, якій викликало в краю серед самого сторонництва т. зв. старого безголове виступленє посла Антоновича?

 

Наконець безперечно о хаосї свідчить і факт, що аранжери цїлої аґітації против народної проґрами і народовцїв звели до купи, до спільної акції т. зв. старих з радикалами, консервативних і правовірних совітників двору і оо. деканів з "соціялістами і атеістами". О quae mutatio rеrum! Доки була т. зв. "згода", доти "соціялістів та атеїстів" навязувано народовцям яко enfants terriblеs народовцїв, — ще-ж навіть пос. Антоневич в своїй бесїдї в соймі не залишив "дюґнути" народовцїв "гнилію з Женеви", котра нїби-то йшла до читалень народних, — а небавом потім як же нагло змінила ся ситуація — огонь погодив ся з водою!...

 

Нинї можна вже о всїм тім говорити спокійно, бо досить уже було часу на холодну рефлєксію, і нам здаєсь, що нї один pозумний член т. зв. старого сторонництва нинї не буде мило згадувати того хаосу, штучно викликаного фракцією москвофільскою. Хаос той праса москвофільска старає ся що-раз то новими штучками піддержувати й на дальше, але ми не сумнїваємо ся, що здоровий розум загалу нашої суспільности і взгляд на добро загальне возьме верх над безголовєм.

 

[Дѣло, 07.12.1891]

 

VI.

 

Дальшим способом аґітації елєментів деструктивних єсть ширенє байки, що нїби-то проголошенєм народної проґрами і самою проґрамою "намірено розбити галицко-рускій нарід на безчисленнії партії".

 

Не вже-ж се мало би бути правдою? Нї, — факти тому суперечать.

 

Перед проголошенєм проґрами були серед галицких Русинів ось-такі сторонництва і фракції: 1) сторонництво народовцїв, 2) сторонництво т. зв. старих, 3) фракція москвофільска, 4) фракція радикальна і 5) фракція якось спеціяльно клєрикальна.

 

Всї ті сторонництва і фракції були видимі і більше або менше зорґанізовані. Сторонництво народовцїв мало свою видатну орґанізацію; так само і сторонництво старих. Фракція москвофільска зазначила ся особливо в остатних роках дуже визначно, a фракція радикалів зорґанізувалась уже перед торічною сесією соймовою на першім своїм зїздї, де ухвалила собі проґраму максимальну і мінімальну. Наконець годї заперечити, що і фракція клєрикальна почала проявляти ся від 1885 року, т. є. від передостатних виборів до ради державної. Кожде сторонництво і кожда фракція мали свої институції, товариства і часописи, або бодай часописи. Товариства народовцїв і часописи их звістні. Сторонництво т. зв. старих своєї праси не має, бо єї захопили в свої руки москвофіли — очевидно не з иншої причини, як лише з тої, що часописи не стоячі на основі чисто народній не можуть самі удержатись безь "пособій" а до того має право очевидно скорше москвофіл, нїж т. зв. старий. Однакож з того факту, що сторонництво т. зв. старих не має своєї праси, не виходить, щоб оно не истнувало. Истнованє своє проявляє оно в институціях і товариствах борбою з москвофілами, котрі намагають ся их витиснути, a найкріпше ще держать ся старі в Ставропігії. Фракція москвофільска — як сказано — розпоряджує прасою і втискає ся до институцій і товариств сторонництва старих, а в "Народнім Домі", в обществі им. Качковского і в "Академическім Кружку" удаюсь їй здобути собі багато впливу. Фракція радикальна має свій орґан "Народ", a фракція клєрикальна мала по черзї кілька орґанів, котрі, що правда, не мали більшого якогось впливу.

 

Все те було до часу проголошеня проґрами. Що-ж отже змінило cя? Які суть нинї партії чи фракції, котрих перше не було? Ми нїяких нових не бачимо.

 

Ба що більше, навіть що-до становища тих партій супротив себе — не могла зaйти нїяка зміна на гірше, бо в часї проголошеня проґрами народної було під тим взглядом так зле, що гірше не може бути. Праса москвофільска і радикальна уїдали на народовцїв так само, як нинї, — а різниця хиба тая, що вперед межи москвофілaми a радикалами в тім взглядї не було звязи, а тепер дїє ся се немов на основі якого картелю, — тілько-ж се для народовцїв річи не зміняє, а супротив тих, що голосять, мов-то народна проґрама витворила більше роздору партійного, оно може послужити хиба за доказ чогось власне противного, а именно, що о один роздор — межи москвофілами а радикалами — стало менше.

 

Послови Романчукови і єго політичним товаришам при проголошеню проґрами народної ходило очевидно не о розвиванє галицко-руского народу, але о сконсолідованє всїх сил конструктивних до працї opґaнічної для рускої народности і для народу. Розбивати вже й не було що, — так все було розбите, але о сконсолідованю сил руских можна було і треба було кождому щирому патріотови думати — именно з огляду на елєменти деструктивні. Що тим елєментом завсїгди йшло лиш о деструкцію, се показалося як найкрасше по проголошеню народної проґрами, коли то фракції, котрі не можуть мати з собою абсолютно нїякої идейної спільности, нагле закокетували з собою.

 

Спеціяльно ще що-до деструктивних змагань радикалів многозначущим фактом єсть розбитє "Академічного Братства", — чим так дуже тїшать ся зарівно "Народ" як і "Галицкая Русь". "Академічне Братство" єсть товариством зовсїм не політичним, але передовсїм для товариского житя і в якійсь мірі для матеріяльної запомоги та наукового образованя молодежи, — отже "політика Романчука" чи чия-небудь в гру тут входити не могла. Для політики мали члени "Акад. Братства" поле: одні в "Народній Радї", другі на зїздах радикалів. А прецїнь радикали, користаючи з нагоди, що мали більшість в видїлї, poзбили товариство, уживши до того брутального средства — виключеня своїх честних товаришів народовцїв від принятя в члени товариства, отже від користаня з житя товариского, з фондів і з бібліотеки товариства. Ба що більше, сповнивши той чин брутальний, мають смілість ще опісля говорити (як п. В. Охримович в своїм спростованю в "Дѣлї" або п. М. Г. в "Народі"), що то все було "справедливо", бо "лєґально", та що се була "правна самооборона у власній хатї", — як коли-б товариство "Академічне Братство" (перед тим зване "Дружній Лихвар") оснували були радикали а не народовцї, або як коли б они призбирали фонди та вложили бібліотеку!

 

"Академічне Братство" — се одинокій пункт, де від часу проголошеня проґрами проявив ся роздор, котрого перед тим там ясно не було видно, але й показало ся: кому то ходить о розбиванє безогладне і безголове? Тілько-ж навіть через той роздор не зайшла в станї сторонництв і фракцій нїяка зміна: прибуло одно нове товариство а не прибуло якоїсь нової фракції. Ті, котрі нинї розбитєм "Академічного Братства" так дуже тїшать ся яко нїби-то лихом для народовцїв, коби лише пригадали собі давнїйше свое тріюмфованє, що нїби-то вся народовска молодїж вирекла ся народовцїв і "пійшла в радикали", то певно, пригадавши собі те, остигнуть в своїм телячім восторзї...

 

[Дѣло, 10.12.1891]

 

VІІ.

 

Наконець розгляньмо ся як найобєктивнїйше і в третій безнастанно тороченій байцї, що нїби-то рускі посли до ради державної "зобовязались Полякам — соблюдати в радї державній строгоє молчаніє о кривдах і требованіях руского народу".

 

Не вже-ж се правда? Факти тому суперечать. Коли-б дїйстно так було, як голосять орґани елєментів дестриктивних — коли-б рускі посли до ради державної справдї зобовязали ся були Полякам мовчати о кривдах і потребах руского народу — то й мовчали би. Тимчасом они — не мовчать, а говорять о кривдах і потребах руского народу — і то говорять більше, всестороннїйше і основнїйше, нїж всякі дотеперішні посли рускі в радї державній. Вже з самого того факту виходить, що голошенє о зобовязанях Полякам єсть байкою.

 

Відносини руских послів до Поляків були від самого початку зміни ситуації і суть до нинї зовсїм ясні. Рускі посли з обовязку заступництва народу руского мусять в справах національної натури стояти і стоять за интересами свого народу і своєї народности — без огляду нї на Поляків, і нї взагалї на нїкого. B справах инших — як н. пр. справи економічні і справи дотикаючі політичних свобід зарівно обох на родів краю — згідне поступованє обох краєвих репрезентацій єсть можливе, — але очевидно лиш тогдї, коли "коло польске", після пересвідченя клюбу руского, не стає на становище противне интересам чи то краю яко цїлости, чи спеціяльна народу руского.

 

Орґан москвофільскій, кілько разів прийдесь єму занотувати, що клюб рускій голосував так само як коло польске, не занехає зараз же додати, що се нїби доказ на "зобовязанє руских послів дане Полякам" і т. д. — без огляду на те, що именно такого голосованя вимагав і интерес руского народу. Очевидна річ, що коли-б посли, з слїпої опозиції до Поляків, голосували против интересу свого народу, — тогдї той же орґан певно написав би, і на той раз з рацією, що рускі посли для свого народу вороги, тяжші від Поляків, бо "даже польское коло" голосувало згідно з интересами народу руского...

 

Нам здаєсь, що посли клюбу руского дали вже доси докази своєї независимости від кола польского не лише самостійним підношенєм національних кривд і потреб Русинів, але і кількаразовим занятєм становища зовсїм противного, нїж заняло коло польске, навіть в справах не національних, а инакшої натури. Независимости своєї від кола польского не міг клюб рускій уже яркійше зазначити, як зазначив звіст ним внесенєм свого голови в справі розширеня права виборів через безпосередне голосованє в курії сельскій, а потім становищем, яке заняв посол Телишевскій в комісії веріфікаційній в справі вибору ґр. М. Борковского, контр-кандидата д-ра Т. Окуневского. І ми певні, що клюб рускій при кождій нагодї, де становище кола польского стане в суперечности з интересами краю яко цїлости чи руского народу з-окрема, нїколи не пійде згідно з колом польским.

 

Ба, але противниви теперішного клюбу руского зависимість єго від Поляків бачуть навіть в самім тім фактї, що клюб рускій не знаходить ся побіч молодо-Чехів і антісемітів в опозиції до правительства, — бо позаяк і Поляки не належать до опозиції, ergo клюб рускій зависимий від кола польского. Арґументація така не видержує критики і она була би просто лише смішна, коли-б рівночасно не була й перфідна ще з инших взглядів.

 

Насамперед годї зрозуміти: длячого би нинїшний клюб рускій мусїв coute que coute належати до опозиції? Чи тим він придбав би більше здобутків для свого народу, чи може він зірвав якусь дотеперішну традицію опозиції рускої в радї державній?

 

Що-до першого, т. є. що-до здобутків, нам здаєсь, що нїхто навіть з найзавзятїйших москвофілів і радикалів не поважить ся порішити на певно, а хоч-би після имовірности, що опозиція руского клюбу принесла би нинї Русинам більше здобутків, — не така сегодня констеляція сторонництв і фракцій парляментарних. А знов досвід нас учить і бачимо, що як з одної сторони: слабша партія, н. пр. Словінцї, таки поволи добиває ся прав свого народу і не в опозиції, так з другої сторони часом навіть сильнїйша яка партія, на прим. молодо-Чехи, в опозиції може не осягати потреб свого народу, хоч єї попередниця, партія старо-ческа, не в опозиції осягала незвичайно великі здобутки.

 

А що-до другого, то звістно-ж, що від коли Русини шлють послів до віденьского парляменту — нїколи так не було опозиції, хоч нераз повинна була бути. А зваживши се, можемо тим смілїйше запитатись: длячого-ж як-раз теперішні посли — котрі, як відомо, вступали до ради державної безпосередно по прилюднім заявленю правительства, що оно почне дбати про заспокоєнє потреб Русинів — мали би, не виждавши, зараз перебігати в опозицію?

 

Нам здаєсь, що се був би крок нерозважний. Посли, а з ними і Русини в краю, мусять виждати до рішаючої хвилї, котра принесе з собою питанє: чи правительство мало добру волю зробити що доброго для Русинів і чи проявило свою добру волю на дїлах? — а коли не вивязало ся в відповідний спосіб из свого приреченя, то чи достоїньство руского народу позволяє заступництву єго не станути против такого правительства? Ми-ж певні, що в такій рішаючій хвили — заступники руского народу, згідно з своїм народом, змінять нинїшну свою тактику. A пересвідчує нас о тім их дотеперішна, хоч коротка, дїяльність парляментарна.

 

Вороги нинїшного клюбу руского в paдї державній, воюючи против него різними найнесовістнїйшими средствами, видають часом — очевидно лиш мимоходом, без мотивованя, бо оно було би неможливе — недоговорені фрази на темат, що мов-то: нинї в радї державній не має вже peпpeзeнтaція руска тої поваги, яку колишні посли мали, — нема вже кому так піднести потреб Русинів, як то давнїйше бувало, — ба часом можна подибати і недоговорене порівнанє на темат идеї славяньскої.

 

Розуміє ся — не наївні то laudatores temporis acti ті, що закидують такими фразами, а свідомі фальшівники фактів і правди для цїлей покутної аґітації, для деструкції.

 

Не мала то річ відгребувати в минувшинї похибки тих, що зійшли з арени, уступивши місце новим людям, а все-таки коли з похибів робить ся честноти, годї мовчати. То ж аби богато слів не тратити, скажемо лиш коротко ось що:

 

Безперечно більшу повагу мусить мати нинїшний рускій клюб ради державної, виступаючій завсїгди солідарно, нїж давнїйші репрезентації рускі, де послів бувало 3 чи 5, межи ними дві або й три партії! Ну, нам здаєсь, що повага тогдї більша не була...

 

Безперечно кождий, хто слїдив дїяльність давнїйших репрезентацій руских в радї державній і слїдить дїяльність нинїшної, мусить признати, що порівнанє мусить випасти в користь послїдної. Покинувши вже те, що давнїйші голосували бувало за такими справами, як відданє духовеньства під надзір старостів, як некасованє стемпля дневникарского і т п. — они звичайно і не підносились в своїх промовах і внесенях по-за сферу одної ґімназії і одної семинарії учительскої та хиба ще соли. Нинї-ж прецїнь стало вже трохи инакше — теперішні посли і не компромітують ся голосованєм, і почали порушувати кромі давних що-раз то нові справи, доси не тикані, тож в дебатї буджетовій вже не повтаряють Русини все те саме, мов одну арію з катаринки.

 

Наконець нинїшні посли нї разу не прогрішили ся і против идеї славяньскої, тїшать ся симпатією Славян, навіть молодо-Чехів, і по змозї направляють давнїйші прогріхи руских послів. Ще-ж до торічного року сидїв в клюбі Коронінього один з послїдних могиканів мамелюцкої пятнацятки з часів Аверсперґа — сов. Ковальскій...

 

[Дѣло, 12.12.1891]

 

VIII.

 

В попереднім уступі сеї статьї сказали ми, що посли, вступивши до ради державної безпосередно по прилюднім заявленю правительства, що оно буде дбати про заспокоєнє потреб Русинів, не можуть, не виждавши, перебігати в опозицію, хоч можуть евентуально учинити се в рішаючій хвили. Хвилю таку ми і схарактеризували, а нинї скажемо де-що на той темат ширше.

 

Крики елєментів деструктивних в тій справі не рішають, не можуть і не будуть рішати. Всї щиро і здорово мислячі Русини — не тілько народовцї, але й незбаламучені до крихти люде з сторонництва т. зв. старого — знають причини і цїли их криків. Елєментам деструктивним не йде о реальні здобутки народу руского, а тілько о хаос, потрібний им для пропаґанди — чи то політичної россійскої, чи соціялістичної. Річ же ясна, що одні і другі при всякій політичній тактицї Русинів не можуть навіть мати віри в можність сповнимости своїх бажань, отже чи загал Русинів буде держатись в політицї тактики не опозиційної, чи опозиційної, для них все одно. Мотиви крику тих господинів і добродїїв, котрі нинї так горлають за опозицією — треба розуміти, а хто их зрозуміє, той знати-ме знайти им і цїну. Вискажемось о тім троха близше і зовсїм отверто.

 

Фракція москвофільска, після своєї проґрами, доти не може бути заспокоєна в своїх жаданях, доки в Галичинї не буде россійского язика в школах та урядах і доки Русини не стануть православними. А спитаймо ся: не вже-ж вірять они, що в Aвстрії се при даних обставинах може стати ся при якій небудь політичній тактицї Русинів, хоч би і найзавзятїйшій опозиційній? Певно не вірять. Поминаємо другу сторону справи, що ті жаданя для загалу самих Русинів або шкідні або непотрібні, бо-ж щодо язика нїякій нарід добровільно єго не покине, а навпаки, буде боронити єго до послїдного, і хиба би вже знїкчемнїв і здеморалізував ся до шпіку і кости, коли б не боронив, — a що-до віри, то кождий розумний чоловік заявить ся нинї за полишенєм status quo в Галичинї, згідно з дотичною точкою в народній проґрамі проголошеній послом Романчуком в coймі, a ширше розвитою в єго peфеpaтї на загальних опісля зборах "Народної Ради". Ми-ж бачили, кілько лиха принесла нам безголова проба пок. Наумовича в Гниличках [от хоч-би усуненє митрополита Іосифа та реформу Василіян Єзуїтами], а з другої сторони знов бачимо з досвіду з давнїйших часів і з нинїшного, що віра руско-католицка нам в Австрії не перебиває бути добрими Русинами, патріотами і дїятелями. Прецїнь же писателї Маркіян Шашкевич, Никола Устіянович, Антін Могильницкій, дїятелї політичні Григорій Яхимович, Михаїл Куземскій, Стефан Качала були не тілько католики але в додатку ще й священики, а прецїнь се им не перешкодило бути добрими рускими патріотами. І нинї-ж в Галичинї всї патріоти рускі годять свій патріотизм з вірою греко-католицкою, а навіть за взорець можуть послужити буковиньским православним. Коли-ж так, то чого-ж Русинам галицким розганятись о мур головою?

 

Як сказано, москвофіли дуже добре знають, що навіть в найзавзятїйшій опозиції Русинів своїх жадань не осягнуть,— чого ж так пруть до опозиції? Очевидно не за для чого иншого, як лиш для хаосу, им для их пропаґанди потрібної. О тім свідчить і цїле их поступованє від часу зміни політичної ситуації. Як оно проявило ся? Лише в шкодженю справі загальній, в интриґованю і в злорадній утїсї, коли Русинам в чім не повело ся.

 

При виборах до ради державної, коли рускій комітет виборчій мав так богато противностей, передвиджених і непередвиджених, москвофіли зробили, що тілько могли, щоби справі загальній лише зашкодити. З их же тілько вини, як звістно, перепали рускі кандидати д-р Чайковскій в Бережанах і о. Січиньскій в Тернополи, за котрими стояв нарід против усїх напорів польских. По виборах же не занедбали они кожду нагоду якоїсь противности послам руским в радї державній зі сторони польскої визискати интриґантскими способами против послів, а тим самим і против интересів руского народу, котрий посли заступають, — не залишили проявити за вождий раз і злорадної утїхи, що ось то "нова ера" не приносить здобутків — н. пр. ґімназій руских і безпосередного голосованя — хоч клюб рускій не в опозиції! Але-ж допустивши, що клюб рускій від самого першу вступив би був в опозицію в радї державній і виборов рускі ґімназії і навіть загальне голосованє, — то чи москвофільскій фракції на тім щось залежить? — чи се лежить в єї проґрамі і в єї интересї? У Львові, хвала Богу, єсть вже від давна руска ґімназія, а чи москвофіли — чи "Народний Дім" шле до неї питомцїв своєї бурси? А загальне голосованє — не вже-ж оно може бути щирим бажанєм поклонників звістної форми державної і рабів звістної системи правительственної — кождий догадає ся, якої. Там же-ж нема зовсїм нїяких виборів навіть посередних, а москвофіли називають се ельдорадом!... Мимохіть приходить тут на гадку анальоґічне фарисейство москвофілів в справі рускої правописи.

 

Оногди на нагальних зборах руского товариства педаґоґічного учителї народнї ухвалили домагатись заведеня фонетичної правописи в школах народних. Орґани москвофілів вже ударили в великій дзвін на ґвалт. Ну, про правопись, як і про всяку справу, можна говорити, — але ж, ради Бога, не москвофілам! Яке тим господинам може бути дїло до правописи руского язика, коли они сами язик відкинули? Відкинувши-ж язик, що им поможе чи зашкодить єго форма — правопись? Они-ж, не пишучи по pyски, не будуть уживати нїякої правописи нашої! Таке саме і з справою загального голосованя: в своїх орґанах москвофіли кричать, що Поляки не дають Романчуковому клюбови вибороти для руского народу права бодай безпосередного голосованя, але петицій до ради державної якось не вносять...

 

Нї, о евентуальній змінї політичної тактики послів руских не можуть і не будуть рішати крики москвофілів. А так само не будуть о тім рішати крики і другого рода деструкторів — радикалів.

 

Й фракції радикалів, подібно як москвофілам, ходить лиш о хаос, а не о здобутки народні. Віри в сповнимість своєї властивої програми она не має, подібно як москвофільі. Чи Русини будуть держатись тактики опозиційної чи не-опозиційної, для неї се байдуже: правительство сяк чи так не возьмесь анї перестроювати Русь галицку на лад соціялістичний, анї касувати віри.

 

Правда, може хтось замітити: се максімальна проґрама радикалів, а они-ж мають ще й мінімальну, котра в дуже многім сходить ся з проґрамою народовцїв. Так єсть, радикали в свою проґраму мінімальну взяли богато з проґрами народовцїв, і то те, що в нїй має значїнє реальне, або иншими словами: з чим они можуть приступити до народу, переняте як-раз з проґрами народовцїв. Але-ж власне то, що радикали, мимо можности спільної в многих напрямах працї з народовцями, намагають ся як найдужше розривати тую можність, — власне те характеризує их яко елемент деструктивний. На скілько в практицї их аґітація против віри дїлає на нарід, се нам не звістне. Знаємо лише — бо ми були наочними свідками — як нарід зібраний сеї зими на вічу в Коломиї приймив уступ о вірі в промові д-ра Даниловича. А що-до соціялізму — можемо заявити, що як з одної сторони годимось на висказ М. Драгоманова в однім єго творі, що Русини галицкі не мають боронити нїяких своїх фабрик против забору соціялістів, — так з другої знов сторони нема рації Русинам пристращати ся до аґітації соціялізму, бо они маленько, або й нїчо справі соціялізму не поможуть, а потратять богато сил, котрі би придались на реальну роботу для Руси і для руского народу. Як-небудь рішить ся справа соціяльна в цїлім світї, в Европі і в Австрії, не зможе она оминути і нас — після приказки "що громадї, те й бабі". Розвязка справи соціяльної прийде до нас з західної Европи, де відбувають ся весняні ревії соток тисяч робітників, а на розвязку єї не вплине факт, що кількох бідних, голодних руских Павликів намучило ся в колишнім готели Лідля у Львові...

 

Деструктивна тенденція наших радикалів проявляє ся найвиразнїйше в их орґанї "Народї". Коли фракція орґанізувалась, говорено, що головна рація єї биту ocнoвана на тім, що народовцї не дбають про економічну сторону биту народного, а бавлять ся політикою, — отже нова фракція буде підносити бит економічний народу. Загляньте-ж в річники "Народа", а не побачите там нї одного серіозного проєкту економічного, а натомість богато-богато політики — і недодуманої, і напастливої, і злобної, словом: деструктивної. Річ ясна, що така фракція на тактику політичну заступників руского народу впливу мати не може і мати не буде, хоч-би она і не знати кілько пускала фаєрверків, навіть в спілцї з фракцією москвофільскою.

 

Вплив на політику послів руских — а маємо на думцї евентуальну зміну нинїшної, коли би було того потреба — мали би инші чинники.

 

[Дѣло, 14.12.1891]

 

ІХ.

 

О політицї послів руских в радї державній — сказали ми — не можуть і не будуть рішати крики елементів деструктивних. В тій річи компетентна лиш опінія загалу здорово і щиро мислячого, котрому іде справдї о добро справи народної, а не о витворюванє хаосу єдино для нерозумних або й просто шкідних аґітацій.

 

Не перечимо, що опінія загалу о новій ситуації від хвилї єї настаня до недавного часу була у якоїсь части хитка і невиклярована. Але-ж і не дивувати ся. Треба зважити з одної сторони, що по всяких важнїйших кроках в політицї потрібно нераз і довшого часу, заким интересована суспільність може прийти до суду одноцїльного, а з другої сторони, що в сїм випадку форса фракційних аґітацій старала ся держати руску суспільність в безнастаннім зворушеню, не даючи їй часу на холодний розбір фактів. Тілько-ж наконець аґітації вичерпали вже все, що мали на тандитнім своїм складї, то й наспів час для нашої cycпільности на холодну розвагу. І що-ж тепер показуєсь? Показує ся, що опінія загалу о новій ситуації, зі всїми єї проявами, прибирає один напрям і — що так виразимось — устоює ся, стає виразною, позбуваючись признак первістної своєї мутности та xиткocти.

 

А спеціяльно що-до теперішного заступництва Галицкої Руси в радї держави, яко одного з результатів нової ситуації, — опінія загалу, розглянувшого ся добре, стає свідомо по сторонї клюбу руского, бачучи в послах — независимих, щирих та совістних заступників интересів Руси, котрим не каменюки метати під ноги, а всяку поміч им подавати і их ободряти — єсть обовязком кождого честно думаючого Русина. Нинї опінія загалу розуміє і одобрює становище послів заняте в радї державній і не тратить надїї на відповідну суму успіхів — а хоч при тім не може не допускати і такої евентуальности, що могла би зайти потреба зміни теперішного становища послів на инше, то — докладно здаючи собі справу з ваги і значіня такого евентуального факту — добре розважує якість обставин і часу, кола би се мусїло наступити.

 

Ми повисше признали, що опінія загалу о новій ситуації первістно була у якоїсь части хитка та невиклярована і загально висказали й причини сего явища. Але годить ся річи тій приглянутись близше.

 

Коли настала нова ситуація — а стала она звістною загалови по заявленях в соймі, — деструктори зараз заголосили: "Народовцї скапітулювали з прав Руси і за евентуальні мандати до ради державної запродали права ті Полякам" — "посли в радї державній будуть зависимі від Поляків і не будуть підносити потреб свого народу" — "Русини можуть добороти ся своїх прав лише в опозиції і для гнетеного народу тілько опозиція спасеніє" — "правительство виведе народовцїв в поле" — словом "нова ера" то погибель Русинів.

 

Річ ясна, що голошенє таких нїби-фактів з одної сторони а віщовань з другої — мусїло впливати на процес опінії. І як же оно впливало?

 

Здекляровані народовцї з цїлого краю, розумієсь, не повірили в инсинуації, маючи повне пересвідченє, що посол Романчук, єго близші товариші соймові і львівска громада народовецка не могли допуститись якої-небудь зради народної, а що-до будущих результатів зміни тактики політичної — то, принявши торжественне заявленє довіренника корони і заступника правительства до відомости, мали на всякій спосіб основу надїятись, що проясненє політичного становища Русинів вийде рускій справі сяк чи так лишень на користь — як у внутpi суспільности рускої, так і в єї відносинах на внї. Відповідно до того й заманіфестували народовцї свою солідарність з послом Романчуком і єго товаришами та з львівскою "Народною Радою" численними адресами довірія та великою участію в загальних зборах членів "Народної Ради".

 

Не так, як на здеклярованих народовцїв, вплинули аґітації деструкторів на членів сторонництва т. зв. старого. Многі з т. зв. старих, баламучених довгими лїтами, що нїби-то народовцї "служать польскій идеї політичній", що нїби-то "дістають wskazówki від Полякова" і т. п., — почали давати віру инсинуаціям і повторювати баламутні погляди про "опозицію яко єдине спасеніє Русинів" і т. д. З того вийшов хаос, о котрім ми вже говорили, — хаос той скомпромітував само т. зв. cтapе сторонництво і шкодив справі народній, особливо підчас акції виборчої. Hинї вже й т. зв. старе сторонництво щораз більше приходить до пізнаня, що оно було баламучене, — факти вже до тепер виказали неправду инсинуацій — і тілько хиба чоловік злої волї або слїпий та глухій може ще нинї плести сухого дуба про "капітульованє народовцїв з прав Руси", про "запроданє справи рускої Полякам", про "зависимість клюбу руского від Поляків" і т. п. Що ще полишило ся з первістної опінії посеред сторонництва т. зв. старого, то погляд, що "Русини не повинні були сходити из становища опозиційного — впрочім будучність покаже, чи то принесе сподівані здобутки для руского народу... чи правительство не виведе Русинів в поле..." Ну, в таких сумнївах, коли они походять з щирого бажаня добра загального, нїхто з народовцїв не схоче бачити злої волї, і о них можна спокійно говорити.

 

Що-до опозиції — то безперечно она для кождого народу, котрий боресь о свої права, має в собі якійсь чар, а для Русинів, як показує ся, навіть... чар великій. Тілько-ж досвід учить, що не завсїгди опозиція єсть річею конечною і єдино користною, а з другої сторони і успіх опозиції має свої условія, без котрих він або дуже мізерний або й просто нїякій.

 

Що руска дївчина співає в пісни народній: "як же любиш, люби дуже, як не любиш, не жартуй же" — се дасть ся приложити і до опозиції, єсли она має бути успішною, — як опозиція, то вже опозиція "дуже", не на жарти. Тимчасом у нас опозиція була лишена справдї мов би на жарти, несконсолідована, незавзята і неконсеквентна, більше на словах, нїж на дїлї. Вибори до ради державної в 1885 роцї скінчили ся фатально з причин т. зв. митрополичих кандидатів, а зараз по виборах "Русская Рада" — з огляду на свої партійні интереси — пійшла з поклоном до митрополита поза плечима народовцїв, з котрими спільно переводила вибори. Чи-ж се могло свідчити о сконсолідованю опозиції? В соймі клюб pyскій звісткою своєю интерпеляцією дає вотум недовірія правительству, а рівночасно в радї державній сов. Ковальскій голосує за фондом диспозиційним. Чи се консеквенція? Пo першій сесії сеї каденції соймової стає пoс. Романчук яко кандидат до ради державної і в Підгайцях дістає менче голосів, нїж діставали кандидати давнїйше, а за причину того подають телєґрафічно з Підгаєць, що 30 наших "честних" виборцїв Поляки запоїли і перетягнули на свою сторону. Чи се свідчило о завзятости нашої опозиції? Нї, така опозиція — то страхопуд на виборцї. До такої опозиції можна вернути кождої хвилї, — але-ж нова ситуація має именно тую цїль, щоби загал здорово і щиро-мислячих Русинів міг скріпитись і сконсолідуватись так, аби у всякій пригодї станув яко дорослий до своєї задачі, аби і евентуальна опозиція застала Русинів сконсолідованих та й могла бути консеквентною і завзятою. Єсли-ж хто з Русинів не користає з нової ситуації і навіть не пробує користати, а лише повтаряє за елєментами деструктивними фрази, що в "новій ері" стало гірше та що не можна нїчого робити, — то тим покриває тілько свою байдужність, яку проявляв і в "старій ері". Бо-ж — скажім собі щиро — гірше не стало і робити можна, та й безперечно більше, нїж перед тим. Неодин з патрітів в Коломийщинї з сторонництва т. зв. старого а може й де-хто з-посеред наpoдoвцїв сидить нинї з заложеними руками та й каже, що "не можна нїчого робити" — а прецїнь радикали могли там "зробити" віче і могли собі нинї говорити, що хотїли, між тим як в "старій ері" за одно слово "пани", яке виповів посол Романчук на вічу в Калуши, правительственний комісар розігнав віче. Хто хоче робити, той не має завади, — може, як бачимо, устроювати віча, основувати товариства і т. п. Нова ситуація печеного колачика не принесе кождому Русинови до хати — і ц. к. старости та комісарі не будуть робити за патріотів руских, — противно, яко Поляки можуть им навіть перешкаджати, — бо-ж хто був так наївний, аби представляти собі нову ситуацію без конфліктів і боротьби з польонізмом а навіть з правительственними орґанами? Але-ж єсли десь жандарм відбере селянинови рускій пашпорт на худобу, або комісар замкне Русина неправно до арешту, то ще з того чей-же не виходить, що Русинам нїчо вже робити не треба! За все те Русини мусять мати свої рахунки з правительством, але тим правительства певно не покарають, єсли мститись будуть так, що опустять руки і не будуть робити дли самих себе. Поляки в Познаньщинї покинувши тепер, анальоґічно як Русини, безоглядну опозицію против пpaвительства пруского зa концесію надобовязкової науки польского язика в школах і именованя Поляка-патріота apxieпискoпoм, розвивають ще ширшу дїяльність, нїж в часї опозиції, а не заложили рук з огляду на те, що навіть кольонізаційна комісія нїмецка веде на польскій земли своє дїло дальше... А у Русинів де-хто нову ситуацію представляє собі так, що не треба вже нїчого робити з сяких чи таких взглядів — і з заложеними руками жде з цїкавостію за-для личної своєї сатисфакції порішеня питаня: чи угадав він, що правительство виведе народовцїв в поле, не додержавши того, що прирекло для руского народу?

 

Отже що-до додержаня чи не додержаня того, що правительство прирекло, т. є. зміни політичної системи супротив Русинів і помочи для их національного розвитку — ми нинї вискажемось лиш коротенько, бо тому тематови присвятимо розбір основнїйшій в статьї окремій.

 

Нема сумнїву, що народовцї, коли приймали до відомости приреченя правительства, ставили собі питанє: чи правительство додержить своїх приречень, чи може не додержить? — отже й не виключали евентуального недодержаня. Тілько-ж річ зовсїм ясна, що недодержанє — меч двосїчний, і то на сторону правительства далеко острійшій, нїж на сторону Русинів. Певно не мало було би Русинам, коли би правительство супротив руского народу і при тій послїдній — як було з сторони рускої сказано — "пробі" не обстало, але ще немилїйше буде правительству, коли-б Русини мусїли проголосити нову опозицію по тій послїдній пробі. Правительство стратило би на тім безконечно більше, нїж Русини, — бо-ж Русини, не маючи нїчого, нїчого й стратити не можуть. "З хлопа мене не скинеш" — каже честний виборець рускій на погрози польского аґітатора при виборах, — подібно можна сказати і про рускій нарід в Австрії. Які концесії відбере нам правительство? — чи може завісить супротив Русинів конституцію? — або, хоч би й так, чи зможе поставити жандарма коло кождої рускої хати, щоби в тій хатї селянин не почував ся Русином? А з другої знов сторони правительство чей же мусить знати, що як судьби народів рішають ся столїтями, так судьби держав можуть рішатись роками, ба й місяцями...

 

Доси "проба" ще не доведена до кінця, треба-ж Русинам виждати до рішаючої хвилї і робити все можливе, щоби з одної сторони підперти і улекшити патріотичні заходи щирих заступників Руси в радї державній і в краєвім соймі для добра справи народної, а з другої сторони, консолідуватись, орґанізуватись і робити, та й ще раз — робити! Робити, без огляду на интриґи елєментів деструктивних та на противности, з якої-небудь би сторони они супротив нас звертались. Іn hoc signo vincemus!

 

[Дѣло, 16.12.1891]

16.12.1891