Не тільки літератора, а й кожного читача взагалі, цікавить проблема світогляду українських поетів підсовєтської доби. Ось на нашому столі більш, як 50 поетичних збірок наших "тогобічних" поетів, виданих за останні часи, 1939—41 р. Збір цей далеко не повний, але він вистачає на те, щоб зробити деякі цікаві спостереження і завваги. А втім — справа це дуже невдячна. Відомо, що єдиною дозволеною темою було славословіє владі, яке прикривалося фіговими листками, в роді "показу нового соціялістичного героя", тощо. Це — обовязковий штамп, без якого немає ні одної збірки, бо вірші про Сталіна, маршалів, мавзолей Леніна, папанівців, колхози і "атчизну" — тема, на яку кожен поет мусів відгукнутися, без чого не побачив би ніколи своєї збірки в друку. Цей штамп доведений деякими поетами до фінезії, на все потрапили вони написати. Але про якусь тривалу літературну вартість тих писань майже не приходиться говорити; поезія — це завсіди велика органічна єдність із буттям нації — де цей звязок розірваний, там кінчиться й поезія.
Теми наших колишніх підсовєтських письменників були крайно обмежені. Окрім згаданого урядового штампу, можна було писати тільки пасивно-споглядальні описи природи, обовязково закінчувані при кінці якоюсь політичною похвалою на тему щасливого й радісного життя... Далі приходили деякі любовні мотиви — і це майже все. В нічому не можна було сумніватися, з нічого не можна було бути незадоволеним, навіть із чисто особистих обставин. Тому теж тон усіх збірок назверх радісно-оптимістичний, життєрадісний, мовляв краще нема і не буде; але одночасно страшна обмеженість тем мимоволі каже прирівняти наших поетичних совітських пегазів до тих фіякерських шкап, що мають прикриті кляпами очі, щоб не бачили того, чого не треба і повинувалися лиш віжкам візника. Єдина нова і цікава риса тієї поезії, це може нові подорожні мотиви, поетичне відкриття Сходу — Кавказу й Азії; туди поети поверталися охотно, бо писати на ці теми було куди безпечніше, як на українські. Тут слід теж підкреслити значну перекладну працю із східних поетів.
Ми зумисне пропустимо тут поетів першого ряду, вже доволі відомих, таких, як Рильський, Бажан, Сосюра, Тичина, а приглянемось творчості друго- і третьорядних. Треба зразу ж зазначити, що між першою і другою групою існує великий провал, фактично совєтський режим не дав виявитись ориґінально ніодному молодому поетові, всіх їх відірвано від грунту, немає в них і звязку із зах.-европейською творчістю (переклади, щонайбільш, із Гайне), хоч їх чисто поетичне знання доволі високе і слідно в ньому намагання триматись поетикальної школи Пушкіна, рідше вже української народньої поезії. Майже немає впливів такого цікавого представника російської нової поезії, як широкореклямований Маяковський.
А взагалі — нічого несподіваного, що інтриґувало б своєю новістю і вдаряло. Не здивує тому може факт, що, коли наші східні поети прибули свого часу до Львова вони накинулися жадно на західньо-українську поезію, купували за кожну ціну зпід поли збірки тієї поезії та возили їх потайки до Києва.
Наші східні поети широко відгукнулися про Галичину й Буковину. Почерез увесь налет урядового штампу про "звільнення єдинокровних братів", почуваються скрізь теплі і сердечні нотки і передусім Гуцульщина очарувала їх своєю природою і побутом.
Візьмемо в руки кілька збірок і притягнемося їм ближче.
Ось Петро Дорошко із своєю збіркою "Рідна сторона" (Київ-Харків 1941). Він полісяк родом:
Легенький — подих вітру в верховітті
І яблуня шепоче при вікні.
Стою і думаю. Нічого в світі
Таки нема ріднішого мені
За ці дерева, сутінню сповиті,
За ці поліські обрії лісні,
За вітер, що приносить ніжну щирість,
За все оце, де народився й виріс.
У збірці є й цикл "Карпатський зошит". Тут дозволяє собі поет на дрібні екскурсії в історичне минуле, як ось у "Пращанні із Львовом":
І може впав на цей уламок
Розтрощений ударом спис,
Як штурмом брав Високий Замок
Ватаг козацький Кривоніс.
Далі йдуть мотиви з Карпат, про Черемош, Криворівню, опришків Довбуша, флояру:
Плине флояри вечірній снів,
Віє дух полонинський...
Тут каменяр великий жив,
Тут похожав Коцюбинський.
О, як мені сині гори збагнуть?
Їх горду красу чарівну?...
Тіні забутих предків бредуть
Крізь темну смерек глушину...
Дві останні збірки К. Герасименка "Дорога" (1939) і "Портрет" (Київ 1941) показують досить цікавого поета:
До землі припав і знову встану.
Слухай, земле, синові слова:
На тобі від спеки безімянна
Умирає придорож-трава
Тільки люди підняли і прямо,
Без журби, без сну, без каяття,
Тільки тим, хто встав за тебе мамо,
Справжня спpaгa — більше, за життя.
У другій збірці цікавий уривок з драми "При битій дорозі", навязаний до Шевченкової Катерини:
Мати:
Люді добрі
Де шлях в Московщину?
Чумак:
Чого ж тобі аж у Москву
Іти довелося?
Мати:
Так... Я чула, наче в Москві
Інакше живеться,
Може там якийсь притулок
Для мене знайдеться.
Чумак:
Дурень казав, а ти віриш...
І в Москві, і в Харкові
Злидні однакові.
Кобзар:
Є, небого, я на світі
Мандрую не мало.
Чуєш все, над чим страждають,
Як вмирають люди,
А, наслухавшись, пізнаєш —
Що було, то й буде.
Наче морем — бреду горем,
І все одні сльози...
Безталанна, дочко, доля
При битій дорозі...
На галицькі теми відгукнувся й Любомир Дмитерко у "Поезіях" (Київ 1941). У Карпатах шукає він слідів Ів. Франка:
Син мудрого сільського коваля,
Він тут ступав, він тут знаходив спокій,
Бо тут орлів, поетів тут земля,
На скелі цій, на цій горі високій...
Виходьте з днів тривоги і журби,
Звитяжці слова, лицарі народу,
Принісши втому й виснагу походу,
Й гарячу кров на стягах боротьби!
Вас кличе він. Вас кличе Каменяр.
Про Довбуша пише він:
...Сірий камінь,
Що славу Довбуша беріг,
Він тут стоятиме віками —
Неначе юности поріг,
Неначе ствердження любови,
Бо Довбушева пімста і гнів
Живе в народу добрім слові,
І в лихослові ворогів.
Цікавий і талановитий поет Андрій Малишко. У збірці "Зореві дні" (Львів 1941) навязуючи до могили Шевченка з Канева, він пише:
А степова ясноблакить
Пливе у даль і пахне мята.
— Оце могила? — Це, хлопята.
— Він спить отут? — О, ні, не спить, —
Одмовлять старші. В поле, в поле
Зовуть поетові уста,
І серце, ввік не прохололе,
Великим гнівом пророста.
Симпатично звучить у Малишка його звязаність з рідною землею:
Шумлять листя і стигне зерно,
Куди не гляну — звідусіль,
Стопчу доріг колючі терни,
Відсію заздрости кукіль.
І, якщо пісня вийде в люди,
То пломінь серця не згашу,
Схилюсь землі на рідні груди,
Нової сили попрошу.
Таких українських мотивів багато і їх знайдемо в збірках таких поетів, як Масенко, Шпак, Стельмах, Карський, Усенко, Веретенченко, Воскрекасенко, Муратов, і ін. Але всі їх збірки старанно обчімхані. Ось збірка Мик. Нагнибіди "Дорога на південь". Справжній номен-омен! Редаґував цю збірку А. Розін, прикрасив "художник" Арон Каганер, технічним редактором був Мориц Шаншейн, а коректором якийсь Штепан, певно теж "українець". Збірки інших аж рояться від усяких Йофиних, Бронштейнів, Циплакових, Пуґаченків (!), Калуґіних, Адельгеймів і подібних, що через їх руки переходила творчість наших поетів, заки вона побачила світ. Не від pечі тут буде згадати й немалу чисельно твopчість жидівських "поетів" в українській мові, ось як Арона Копштайна, А. Кацнельсона, Лейби (поетично Леоніда) Первомайського, М. Зісмана, Д. Гофштейна і ін., конче були завзялися творити українську літературу. Що їх провідною ідеєю були не інтереси України, а щось інше — зрозуміло. Але цікаво і справді куріозно занотувати факт, що навіть у деяких з них можна було стрінути нотки українського націоналізму (про це оповідали нам ті, що мали нагоду з ними зустрічатися безпосередньо); це могло б бути зайвим доказом того, наскільки українська ідея, хоч і діяла ввесь час у підпіллі, була сильна та як переможно заполонювала вона все культурне життя в Україні,
Нині українське культурне життя звільнене зпід чужої курателі. Перші, ще несміливі, але яскраві нотки, вже можна спостерегти в тому, що друкують придніпрянські журнали. Немає сумніву, що те все, що було дотепер придушене, висловиться стихійно і яскраво, тим більш, що наші письменники високо опанували своє ремесло, чого не можна заперечити навіть творам, нам ідейно ворожим. Все викривлюване й погинане вернеться без труду і зовсім природньо на своє місце і, як ростина, звертатиметься просто і безпосередньо — до сонця.
[Краківські вісті]
23.11.1941