До рідного краю
В осінній грязюці вулиці й люди. Піл сірою плахтою неба довгий потік сірих облич, далеких, байдужих, з власними болями й смутками. Рухлива, вічно-змінна і завжди така сама вулична юрба великого міста.
На краю пішеходу, напроти перехрестя кількох ліній, він стояв, розгублено розглядаючи кусок паперу. Не було ніякого сумніву: це був той самий, недавно зустрінутий земляк із Харкова.
Цей високий ріст і безмежно сумні очі в блідому замученому обличчі можна було пізнати серед сотень інших прохожих. Треба було завчасу випередити якихнебудь непокликаних інформаторів.
— Вам куди треба?
— Я в Комітет. Це вулиця...
І земляк із Харкова подав мені клаптик паперу із виписаною адресою Українського Краєвого Комітету.
— Підемо разом. Мені теж туди дорога.
Тоді земляк уперше підніс сумовиті очі, а бліде обличчя прояснилось усміхом.
— Так це ж ви були разом з нами там у Червоному Хресті!...
— Тепер пригадуєте вже?
Ми пішли разом, виминаючи вуличний рух і настирливі погляди прохожих, що напереміну із спочуттям або з відразою обкидали жалюгідний вигляд полоненого.
Продовж кількох хвилин у нас уже дружня розмова, як старих давно знайомих.
— Ні батька, ні матері, ні брата — нікого в мене немає... Працював радистом у Харкові. Від першого дня війни взяли в армію. Стільки довелось перебути, що й сам дивуюсь, що живу досі...
У мрячне повітря осені падуть слова, відривки речень, напоєні болем, мукою, цілим морем людських страждань.
Пекло на фронтовому відтинку під Смоленськом, втеча з рядів большевицької армії, під Гомелем німецький полон, кількамісячне перебування в таборі в Замості, врешті Львів...
"Звичайна" історія одного із сотень тисяч безіменних, непотрібна жертва сина народу, що цілими сторіччями кривавиться для других...
В просторих залях Українського Краєвого Комітету привітливо й чисто. У відділі праці передаю під опіку дижурному земляка з Харкова.
— Бувайте здорові! Всього кращого.
— Сердечно дякую, з душі вдячний, що допомогли.
Дружньо стискаються наші долоні. Сумовиті очі ще раз розквітають усміхом, ще теплішим, як при нашій зустрічі на перехресті львівських вулиць.
У широкий світ
Набитий вщерть трамвайний віз "Фір Юден цугеляссен" викидає мене враз із частиною брудної, лепкої юрби на заляпану болотом вул. Замарстинівську біля будинку колишньої жидівсько-польської школи. Коло брами будинку рух: входять і виходять люди, з клунками й голіруч. Здебільша майже всі приблизно однакового типу. Молоді, головусі, в вилинялих старих нагортках, з барвистим узором української вишивки на комірі сорочки.
Рухлива струя молодих людей заносить мене до середини будинку, сповненого галасом, запахом дезинфекційних середників і чимсь ще окремим, що таке особливе для приміщень, через які щоденно пересуваються тисячі тимчасових маловибачливих мешканців. Непривітлива атмосфера збірних таборів дешевих нічлігових домів або станційних ждалень.
На просторих коридорах і в сходовій клітці приспішений рух, як перед від'їздом поїзду. Прощальні вигуки, запити. поради, вказівки.
Коло виходу просторого подвір'я, де вже ціла маса селянських хлопців, два впорядники ломаною польсько-українською мішаниною влаштувавши чергу, вділюють кожному хлібний пайок на дорогу. За брамою ціла вулиця вже заставлена готовими до відмаршу людьми.
— Багато виїжджає вас сьогодні?
— Чимало. Мабуть з тринадцять сот буде.
— Певно біда на селі, коли під зиму зібрались у дорогу?
— Ей, чому біда? Нічого робити дома. Скучно як...
З головусих облич довірливо дивляться молоді, майже дитячі ще очі.
— Не жалко від'їжджати! Тут дівчата плакатимуть з туги...
— Хай плачуть.
В Юри, білозубого юнака спід Коломиї, широкою посмішкою розтягаються губи, ледве засіяні чорнявим молоденьким пухом.
— Кортить побачити світ.. Не виїздив ще ніколи з села..
У передніх чвірках зароїлось до відходу. Зароїлось у цілій колоні. Обриваються недоговорені слова... Зашуміли кроки. Через декілька хвилин на опустілій вулиці залишаються в чорній грязюці тільки відтиски сотень ніг.
Споза закруту, перемігши стоголосий міський гул, долітає мелодія української пісні.
Підбадьорливе "прощавай" нашого селянського квіту, якого молода сила не вміщається вже в тісних обріях рідної землі. Тієї самої землі, що за право до неї пролито вже ріки крови.
[Львівські вісті]
20.11.1941