Наприкінці вересня Австрія, Бельгія, Чехія, Німеччина, Італія та Словаччина надали свої оцінки щодо роботи безвізового режиму з низкою країн, зокрема з Україною. В оцінках Німеччини зазначається, що Україна була в десятці країн, вихідці з яких найчастіше порушували законодавство щодо іноземців у 2020 році.
За даними Федерального відомства статистики, в країні проживає близько 138 тисяч громадян України. Десятки тисяч українців вже змінили громадянство. І це лише офіційні дані. Тисячі українців перебувають в країні нелегально, і їхня точна кількість невідома.
Кожного року в міграційних процесах бере участь загалом від 7 до 9 млн українців. З 2010 по 2019 рік майже 4 мільйони українців виїхали працювати за кордон. І якщо подивитися на графік, то побачимо, що загальний рух цієї кривої постійно йде вгору.
Для збільшення клацніть на зображення
Німеччина залишається одним із найпопулярніших напрямків трудової еміграції українців. Що змушує наших громадян їхати туди, як їм живеться та що може повернути їх додому? У пошуках відповідей на ці питання ми зустрілися з українцями, які живуть і працюють у Берліні.
Катя
Розмовляти із Катею домовляємося в найближчому парку на лавці — менше шансів, що хтось почує зайве. За пару років життя у ФРН німецький порядок та пунктуальність встигли стати нормою життя дівчини, тож жодних запізнень. Проте Катя не є офіційною мешканкою німецької столиці, але вже й не гостя. Як і сотні тисяч українських заробітчан у Німеччині, вона живе в тіні, непомітно для німецької влади, не маючи реєстрації та отримуючи гроші за свою роботу «на руки».
Каті 28. Вона народилася в Криму в закритому військовому місті під назвою Гарнізон, що під Сімферополем, у сім’ї російського військовослужбовця. Катя каже, що пізнати «руський мір» не встигла, бо зростала в Україні й покинула Крим ще до окупації півострова. За свої проукраїнські погляди деякі близькі родичі кликали її "хохлушкою". Жодних образ за це дівчина не має та додає, що все «це було дуже по-доброму».
— А чому ти поїхала з України? — запитую.
— Я психанула! — коротко відповідає Катя.
Вона бере паузу, щоби скласти все докупи, бо, як виявилося згодом, причин для переїзду в дівчини виявилося вдосталь.
— Я хочу допомогти мамі. У нас із нею були важкі часи, було таке, що навіть не розмовляли довго. Але я багато чого переосмислила. Зараз вона живе сама в Києві, і крім мене в неї нікого немає. Я хочу забезпечити їй адекватну старість. За перший рік роботи я не заробила грошей, які могла б відправити додому, але ось за останній уже вдалося накопичити дві тисячі євро та привезти їх додому.
Катя розповідає, що в Україні ніколи б не змогла заробити й накопичити такі гроші.
Її батьки розлучилися ще в ранньому віці й дівчина з мамою переїхали до Києва, де Катя закінчила школу та вступила до Київського національного університету будівництва та архітектури. За 6 років навчання вона стала архітекторкою. Спочатку Катя працювала безоплатно в межах студентської практики в бюро Бабушкіна.
— Мені, з одного боку, пощастило, бо мені вдалося поїздити Європою, подивитися на те, як тут люди живуть. Але це зіграло й проти мене. Коли я почала працювати в бюро, то мені було дуже боляче дивитися, як у нас насправді все вирішується. Як начхати нашим забудовникам та навіть архітекторам на місце, де вони щось будують. Їм однаково, як цей об’єкт буде потім впливати на місто і вписуватися в середовище. Ну й хабарі, звісно. Це завжди все вирішує.
За деякий час у пошуках повноцінного місця роботи Катя перейшла до бюро Terra Project, де отримувала найвищу зарплату в 15 тис. грн за часів свого життя в Україні. Ці гроші давали їй змогу жити «в нуль» у Києві.
— Одного разу до нас прийшов концептуальник — це той, хто розробляє ідею об’єкта, а архітектор потім її втілює в проекті. І його концепт передбачав зовнішні стіни у 120 мм. Коли я звернула на це увагу та сказала, що так робити не можна, він не знайшов сказати нічого кращого, ніж я «ПТУшніца, яка в цьому нічого не розуміє». Багатьом людям у нас просто байдуже. Їм потрібні фортеці, зі своїм паркінгом, садочком та кав’ярнею, щоб з іншими навіть не перетинатися. Мало того, що стільки будують фігні, так ще й руйнують пам’ятки та важливі будівлі, як от нещодавно була історія з «Квітами України», чув про таке? А ще був 2014-ий рік. Я тоді навчалася в університеті на третьому курсі. Починається Майдан. Я беру участь і маю великі надії. На Майдані гине мій знайомий Сашко Плеханов, — кожна фраза дівчини відлітає чітко й віддає болісними спогадами. — Потім Росія анексує Крим і я не можу вчасно сплатити за навчання, бо неможливо було переказати гроші з Криму. Врешті-решт я все-таки їх отримала, але разом із великими проблемами в університеті. Університет нічого не зробив, щоби піти нам, хто мав кримську прописку, якось назустріч. Правда, згодом декан викликав нас усіх і сказав, що пробачає нам усі борги. А потім я дістала довідку переселенця, яка несла для мене здебільшого проблеми, бо державна система не знала, що робити з такими, як ми. До того ж кожна поїздка до Криму ставала випробуванням, бо російські прикордонники завжди влаштовували допит. А коли все-таки потрапляєш до Криму, то поринаєш у цей «русскій мір», де їхня символіка на кожному кроці. Вони там, наче пси, мітять територію. Коротко кажучи, оце все вкупі наклалося одне на одне, і я психанула — поїхала в Берлін шукати кращого життя та можливостей.
Як і багато інших заробітчан, Катю впустили до Німеччини на основі польської робочої візи, яку українцям на батьківщині допомагають оформити різні агенції.
— Я не знаю в деталях, як це робиться, але це абсолютно легальні документи, за які я прозоро сплачувала до каси української туристичної агенції. Ця віза дозволяє подорожувати країнами ЄС, але працювати я мала б у Польщі.
Для пошуку роботи в Німеччині Катя використовувала силу соціальних мереж. Не знаючи німецької, їй пощастило знайти оголошення від російськомовного користувача, який шукав прибиральницю для квартири, що здає через сервіс Airbnb. Далі на дівчину спрацювало сарафанне радіо, й тепер у Каті багато клієнтів і доволі завантажений графік.
— То чому саме Берлін? Тому що можна більше заробити? — питаю наостанок.
— Не тільки. Знаєш, тут якщо комусь стане погано на вулиці чи просто буде потрібна якась допомога — завжди хтось відгукнеться. Я думаю, велика відмінність між нами та європейцями в тому, що їм не байдуже одне на одного. Саме тому в них такі гармонійні та красиві міста. Тому вони доносять недопалки до урни, вітаються та усміхаються навіть незнайомцям. А ми натомість ховаємо очі.
Андрій
У 1998-му Андрій зі Львова вирішив їхати в Нідерланди. План був простий: попрацювати там рік-два на будівництві та й повернутися додому з грошима. 28-річний хлопець дістав контакти тих, кому треба зателефонувати, щоб отримати таку роботу, й вирушив у подорож.
— Я відкрив собі туристичну австрійську візу на два тижні. Ну, бо мені просто був потрібен «шенген», а австрійці тоді видавали їх українцям якось легше — без інтерв’ю, — пояснює Андрій, — А в Берліні я мав залишитися лише на пару днів, проїздом. Попросився до свого однокласника переночувати. Він погодився. А далі мені просто круто пощастило. Бо за пару днів він випадково знайшов для мене першу роботу.
— А як саме він знайшов вам роботу?
— Цей мій однокласник працював за містом, і якраз у нього зламалася машина. Його взявся підкинути з роботи додому один хлопець, до якого мій друг каже: «До мене тут гість приїхав. У тебе часом роботи для нього не знайдеться?». А той йому відповідає: «А чом би й ні?». Ось так я залишився в Німеччині, — Андрій сміється й додає: — За пару тижнів почав працювати на будові в Ляйпцигу: штукатурив, регіпси крутив, трохи стіни валяв, трохи прибирав.
На першій роботі Андрій заробляв 500 німецьких марок на місяць. На той час це було трохи більше ніж 250 доларів США, плюс давали гроші на житло та покривали певні витрати на харчування. Документів не питали. Як каже Андрій: «Всі все розуміли. Коли працюєш за такі гроші — документи не потрібні».
— Чи 250 доларів більше за те, що могли заробити в Україні на той час?
— Це вдвічі більше, — відповідає Андрій зітхаючи.
З Ляйпцига хлопця тягнуло до Берліну. За той невеликий час, що він пробув у німецький столиці, він встиг закохатися в місто. Тому Андрій почав їздити в Берлін щомісяця, а інколи й щотижня.
— Повітря Берліну, — пояснює він, — для мене було особливо… Ну, як свіжим. Легким якимось, не знаю. Просто ніхто на тебе не дивиться оціночними поглядами, як ти одягнений, яка там у тебе автівка. Так було тоді, але так і зараз. Правду кажуть, що Берлін — місто свободи! І потім мене покликав працювати в Берлін знов-таки інший знайомий мого однокласника — голландець, який будував собі тут помешкання. Пропрацював у нього там рік. Але я скучив за сім’єю, за футболом та грою моїх "Карпат". Мені здавалося, що я заробив багато грошей. І я вирішив повертатися в Україну. На кордоні, звісно, німці мені вліпили депортацію й далі я через Польщу добирався автостопом.
Андрій розповідає, що у Львів повернувся вже ментально іншою людиною.
— Я продавчині «добрий день» п’ять разів кажу, а вона мені максимум киває у відповідь. Йду пішохідним переходом тією розбитою дорогою, а мене на ньому давлять. І я не розумію, чому в Берліні людина на машині та пішохід рівні в правах, а в нас автомобілісти «рівніші»? Ну, звісно, що гроші. Я міг заробити максимум 200 доларів у Львові, багато працюючи, які все одно підуть на комунальні, їжу, якийсь там одяг і нічого мені не залишиться.
Андрій довго мовчить, дивиться пустими очима перед собою й далі промовляє натягнуто:
— Я зрозумів, що мій рідний Львів… Ну, що я так само люблю Львів та ФК "Карпати", але я просто не міг там лишатися. Я хотів назад. І не тільки через гроші, але просто туди, де люди насправді рівні. Тоді я зробив новий паспорт, відкрив візу терміном на рік для навчання мови в Німеччині та поїхав собі.
Із поверненням у Берлін Андрію знову усміхнулася доля. Ще за часів перших двох років перебування в Німеччині хлопець познайомився з жінкою, з якою й надалі підтримував контакт. Коли Андрій повернувся в Берлін, вони часто зустрічалися, грали в шахи, дивилися разом футбол.
— Жінка ця лесбійка. А в нас зав’язалася дружба, й коли мій рік навчання вже добігав кінця, вона питає мене: «Ну, а який у тебе план?». Я відповів, що жодного плану немає, що буду повертатися в Україну. І тоді вона мені каже: «В мене є для тебе варіант — ми одружимося».
Одруження з громадянкою Німеччини гарантувало Андрію отримання легального статусу та дозволу на роботу. Часто самі місцеві заробляють у такий спосіб чималі гроші, пропонуючи власні кандидатури нелегальним мігрантам. Але й тут Андрію пощастило. Жінка не просила за це грошей, а хотіла допомогти «по дружбі». Після кількох років спільного життя вони оформили розлучення. Згодом Андрій зустрів свою справжню дружину — українку, що переїхала з Рівного.
Він каже, що вік уже не дозволяє працювати на будівництві, тож він працює водієм, перевозячи пакунки. Але навіть на цій роботі Андрій заробляє офіційно 4 тис. євро на міс. (це 2,5 тис. «чистими»), що дає змогу не тільки винаймати помешкання й жити достойно, а й відкладати на власну квартиру, подорожувати Європою та планувати поїздку до США.
— Чи є такий сценарій, за якого ти би повернувся в Україну? — питаю Андрія.
— Є. Люди мають почати робити своє. Перестати давати хабарі. І тікати повинні ті, хто ті хабарі бере, а не такі, як ми, хто просто хоче жити чесно й достойно.
Уляна
— Я насправді не їхала заробляти гроші! — починає свою розповідь Уляна. — Я в Україні себе нормально почувала.
З усіх, хто погодився на зустріч, Уляна не боїться відкрито розповідати свою історію, й ми зустрічаємося в кафе, де жінка працює шеф-кухарем. Але все одно неофіційно.
— В мене тут продуманий хід відступу на кухні через вікно. Ну, а як ти думав? Якщо поліція навідається, то треба буде швиденько тікати.
Уляна розповідає, що була бандуристкою й викладала музику в навчальному закладі. Вона жила в маленькому містечку Чернівецької області, у власному будинку. Там, з усіма регаліями вчителя вищої категорії, вона заробляла вісім тисяч гривень. Але її чоловік отримував непогану зарплату, тож сім’я мала змогу ні в чому собі не відмовляти.
— Після двадцяти років спільного життя він мені зрадив. А я таке не приймаю, й мені просто було необхідно втекти з ситуації. Тоді, як у добрих старих серіалах, я залишила листа під подушкою і просто поїхала світ за очі. У Берліні в мене живе добра подруга, то й вирішила до неї по безвізу. Так тут і опинилася. А далі, уже за випадком долі, ця ж подруга мені ще й роботу знайшла прибиральницею.
Через Facebook Уляна легко знайшла собі кімнату в центрі за прийнятні для неї гроші й «без зайвих питань». З 2018-го вона встигла попрацювати прибиральницею, нянею та кухаркою. Працювала лише в російськомовних та українськомовних сім’ях.
— Якось я приготувала їжу на вечерю для моїх тодішніх роботодавців. А до них завітали друзі. Ті друзі саме збиралися відкривати кафе. Ну, скуштували мою їжу й кажуть: «А спробуймо, щоби ти в нас у закладі готувала?». Я кажу: «Я не кухар, ніколи на це не вчилася». Ну, але вирішили спробувати. Почали з пари страв, а тепер у нас уже велике українське меню! І я тут уже давно працюю! — каже Уляна з гордістю.
— Чому ви не повернулися в Україну? — запитую.
— Хочу, щоби донька тут навчалася. А для цього потрібні гроші. Я їх, щоправда, уже накопичила, то вона тепер до мене на розвідку скоро приїде.
— Тобто ви за три роки перебування тут і роботи кухарем вже назбирали 10 тис. євро? (*одна з умов для вступу іноземного студента в німецький ВНЗ — наявність грошей на рахунку, достатніх для самозабезпечення).
— Ну, так. Мені самій багато не треба…
Спочатку Уляна «каталася» до Берліну, користуючись безвізовим режимом. Потім оформлювала спеціальні польські візи. Одна з таких була видана їй на 4 дні «для придбання авто».
— Там головне заїхати в ЄС, а далі потелепалася собі на Берлін. Оце в той раз не пощастило. Зупинила мене дорогою німецька поліція, потім 9 годин у відділку. Але за те, що розповіла все, як є, вліпили депортацію всього на пів року. Хоча я й ті пів року не могла чекати. У мене вже тут повноцінна робота, мене чекають тут! Тож довелося змінити власне ім’я та прізвище, терміново отримати нові документи — і вперед. Тоді я оформила вже польську робочу візу.
На кінець Уляна ділиться своїми планами на майбутнє.
— Повертатися не планую. Хіба хто з родичів захворіє. Я тут побачила, що люди багато мандрують на оцих домах на колесах, знаєш? А в нас такого якось немає. Принаймні я не бачила. Тут багато чого не так, різні таргани в тих німців є. Але люди живуть вільним життям. То я оце дуже хочу сісти в таке авто і проїхатися середземноморським узбережжям.
