...Пасу верблюди на степу — рік уже другий. Але я ліку днів не знаю. І цього теж не знаю, чи я ще жию, чи мерцем по світі валяюсь...
На степу дні однакові, як однаково голодні завжди немої верблюди. А сонце не гріє, тільки пражить, висисає кров із м'язів. Довжезним походом сунеться по небі, повільно, але жадібно висмоктує з мойого дряхлого тіла мою сукровицю, дриляє мене з ніг; мізок мій сохне.
Звалююсь колодою в зелене степове ложе, коміть головою, триваю непорушно у вічних вогнях. Горію, спалююсь живцем у багрі неба.
Не знаю числа стада верблюдів, бо мої очі забули вже рахубу, як уста мої слова. І Бога, того великого, вже не тямлю. Вигнали його із мойого серця. Я не клену їх, бо клясти не вмію. Моя клятьба завмерла разом зо мною тоді, як кинулися громадою на мене, і гнилим ядом змазали сором із мойого лиця.
Так мусіло бути. Я була одна, сама в степу, їх багато. І гнилий берліг... Не кличуть мене вже до роботи, тільки пасти верблюди на степу. В жарі сонця... Щоб кров моя палилася, а ганьба моя, примушена, з вітром ігралася. — Бо я пропаща...
Вічний сон давить мою грудь і я мислити не потраплю. Тінь лише снується зо мною, коли я померлицею сновигаюсь по степу...
Паду головою до порепаної землі та від удару пробуджуюся. Але тоді степу, ні верблюдів не бачу.
*
...Іду цвітистою стежкою. Погинаються дерева від білого квіту, синіми келихами кланяються мені дзвінки, золотопері жайворонки колують над моєю головою, сопілчаним голосом сіють мені пісні. А моя стежка в'ється мідянкою понад срібний став. Сніжнобілими човниками плавають пухопері лебеді на тихому колі води. Повагою веслують, у білені стежки мережать дзеркало синяви голубого неба. Мої босі ноги бродять у версті м'якого, золотозернистого піску, грузнуть у холодному оксамиті по самі кістки. Віялами зелених плахт і долонями листків прохолоджуються мої спечені вуста. Гайлісся заздро ховає в свої запазухи мою стежинку, але відчиняє мені фіртку до мойого городу. А там, посередині кущів молошних рож рідна хата. Вікна моєї кімнати відчинені. Дрібними перлинами висипаються дзвінкі слова мелодії... Каскадами... Це мій фортеп'ян сплітає вінок пісень... Лечу здоганяти золотого метелика, що впивався ароматом моїх кремових рож... Метелик увігнався між дерева та крилами розсіяв білих, дрібних метеликів яблуні квітів, що сніжними пелюстками хвилювали, плавали на райдужках вітрил... Моя доня вибігає мені назустріч, біленькими ручками обіймає мене за шию...
*
Залізними ременями смагають моє тіло. Волосся з голови жменями мені торгають.
— Віддайте мені мою дитину! — кричу, до неба кричу, нігтями в'їдаюсь у сиру землю. Голосно шльохаю. Ридання тирмозить мою грудь. З дуже висока паду на сталеву твердь.
Райське видіння щезнуло. Я пасу верблюди на степу. Але нічого не бачу, мої очі без сльоз. Божевільні. Живим трупом сновигаюся по степу. Камінними ногами. Мене вже нічого не болить, ані степові колючки не калічать моїх босих стіп. Моє серце замовкло. Сонце вже мене не пражить.
Я сама в степу. Пасу верблюди.
Вік уже другий...
[Львівські вісті]
20.11.1941