Війна нищить — війна творить. Покопані на наших полях стрілецькі рови мати природа покриває зеленою скатертю, а молодечою кровю насичена земля ладить поживу для нових поколїнь. На згарищах осель, люди відбудують нові, красші осїдки. На місце знищених повстануть нові інституції і товариства. Нові держави повстають на почерканій боєвими лїнїями ґеоґрафічній картї. Се житє, котрого навіть велика і тяжка війна спинити не в силї.
Кожда родина, громада, суспільність обчислює свої втрати, та посумувавши над ними, збирає сили, напружує енерґію і ладить ся до нового житя.
Тих, що вмерли і лягли головами нїхто воскресити не в силї, та дорожити нам належить кождою осталою одиницею і заховуючи вдячно в памяти імена і подвиги наших жертв, належить нам плекати дальше сю провідну гадку, яка повела їх, наших найлїпших синів та братів на поле слави, і скріпивши в імя тих святих ідей наші національні сили, ладитись нам треба до дальшого житя, до дальшої боротьби.
На шляху нового житя кожда найменша дрібниця, кождий цвяшок, кождий кусник деревини, кожда цегла, та всякий хоч як він знищений, статок находить своє добре приміненє, і з дрібниць, котрі давнїйше відкидалось на бік або кидано під кухню, будує запопадливий господар нову хату, кладе підвалину під нове житє. Всякий бурян і хопта, се нинї дуже добра корма не лиш для худоби, а й для людий, з кропиви роблять одяги, з дерева чоботи, а попелом зі згарищ, пильно навозять рілю.
А люди? Тисячі, сотки тисяч лягло головами, много потратило здоровлє та силу, велике число тиняєть ся в чужій неволи. Про родини померших, про долю калїк та їх родин, про добро родин полонених і про їх будучність мусить подбати суспільність, громади, краї та держави. Як добрий господар з найменшої дрібницї стараєть ся в тяжких теперішних часах видобути як найбільший хосен, так само і суспільність мусить подбати, щоби не лиш виживити полишені вдови та сироти і нездібних до всякої працї калїк, але також подбати треба про се, щоби кожду, хочби і як дуже окалїчілу одиницю приладити до якоїсь для загалу хосенної працї.
Таке робить ся. Від самого початку війни, від коли перший ранений появив ся поза боєвою лїнїєю, потворено численні комітети і товариства, щоби полекшити війною спричинену нужду. І наш нарід бере участь в загальній сїй роботї, посилаючи щедро дари і жертви, а наші жінки, де лиш мають нагоду, працюють по шпиталях, захистах і інституціях для ранених вояків.
Та задача наша ще не скінчена. Ми як нарід вислали на сю війну не лиш тих, котрі як горожани австрійської держави обовязані були до війскової служби, ми зробили більше, бо поставили ще окремий корпус добровольцїв і ними окремо мусимо піклуватись.
Богато з них, хоч війна ще не покінчена, остало калїками. І тими, хоч і про них дбати-ме цїла держава, український нарід мусить в першій мірі відповідно заопікуватись. Се обовязок національної чести!
Від початку війни збирано по всїм усюдам жертви, котрі однак ледви вистарчають на біжучі, хвилеві підмоги і святочні дарунки, а край наш, винищений війною, не в силї відразу спромогтись на більші великі суми. І тому ми нинї находимо ся в тім невідраднім положеню, що наші стрільцї-добровольцї не мають місця, де могли б випочати по воєнних трудах і супокійно роздумати над своєю будучою долею.
Нема у нас національного захисту, де з війни увільнені українські сїчові стрільцї могли-б найти бодай на час недовгий приміщенє, хату і супокійну і теплу, поживну ложку страви.
Тепер можна розмірно дешево і на догідних умовах набути неодин більший маєток, а набувши примістити в нїм стрілецьку оселю, котру доходами з ґрунту можна легко виживити, причім і самі наші інвалїди могли б дещо помагати і тим самим мали би внутрішне вдоволенє, що не є тягарем суспільности. Гроший зібрати треба не як жертви, а як удїли, бо гріш даний на удїл — се не милостиня, а радше позичка.
З часом оселї такі повинні повстати в кождім нашім повітї, а наші інвалїди, ведучи взірцеві господарства, будуть присвічувати цїлому повітови приміром і будуть тим святим огнем, котрий буде піддержувати національне житє в повітї.
[Дїло]
12.11.1916