Українські протести.
Відень, дня 5. падолиста 1916.
Чутки про намірене відокремленє Галичини спонукали українське парляментарне заступництво постарати ся як найшвидше о авдієнцію у нового премієpa д-ра Кербера. Авдієнцію зголошено ще 2. с. м., але д-р Кербер приняв її аж у суботу, дня 4. падолиста, о год. 6 вечером.
В авдієнції взяла участь цїла наша парляментарна репрезентація — клюб національно-демократичний, клюб радикальний та клюб буковинський. Від н.-д. клюбу — голова д-р Кость Левицький та оба заступники голови д-р Петрушевич і д-р Евген Левицький, від радикалів — д-р Лев Бачинський, а від клюбу буковинських послів інсп. Спенул. Провідником депутації був сеніор наших послїв віцепрезидент Романчук.
Авдієнція тривала повної півтора години.
Представив депутацію новому премієрови віцепр. Романчук, знайомий з д-ром Кербером ще з часів куріяльного парляменту, після чого п. д-р Кость Левицький виложив справу, яка спонукала загальну українську парляментарну репрезентацію домагати ся швидкої розмови з шефом нового правительства.
Ми довідали ся з авторитативного жерелa, — казав д-р Кость Левицкий — що небавом мають появити ся манїфести, якими має бути реституована Польща, а Галичина має дістати дуже широку автономію. Загальна українська репрезентація мусить перш усього застерегти ся проти ceгo, щоби в такій важній справі рішало ся про нас без нас.
Ми всe стояли на поглядї, що український нарід може свобідно розвинути ся тільки в тїсній злуцї з сею державою, і ми не тільки були і є противниками поширеня галицької автономії, в котрій Поляки мають перевагу, але жадали і жадають, щоби край подїлено на часть польську і українську, та землї історичні й етноґрафічно українські віддано під національну українську самоуправу. Проголошенє відокремленя Галичини стає не тільки на перешкодї здїйсненю сих єдино оправданих і корисних для держави домагань, але видає весь український нарід в Галичинї на поталу його національному противникови.
Поважно занепокоєні, домагаємо ся рішучого виясненя зі сторони правительства.
По сїй промові, яка містила в собі рішучий протест проти намірених реформ, забрав слово д-р Кербер, переказуючи точно зміст манїфестів та відручного письма в справі Галичини, які мали в пресї появити ся що-йно слїдуючої днини, після чого став доказувати, що відокремленє Галичини не є рівнозначне з виданєм на поталу українського елєменту. Він одержав мaндат до предложеня дотичних конкретних внесень що-до унормуваня відносин в будучій Галичинї і буде в можности знайти "ґapaнтiї і кавтелї", які забезпечать українське населенє перед національним поневоленєм. Він сам є тільки щойно два днї при кермі правительства і не може входити в подробицї акту, підготовленого в цїлости його попередником. Він мусить тільки спростувати наш погляд, немов то постанову про вилученє Галичини умовлено наперед зі стороною польською з поминенєм української. Таких пересправ не було (?), а постанови вийшли з висших кругів під впливом розвитку воєнних подїй.
По сих ревеляціях д-ра Кербера розпочала ся оживлена, подекуди дуже горяча дебата, в якій взяли участь усї члени депутації.
Обітницї, що в новій відокремленій Галичинї дасть ся забезпечити українську національність ґарантіями і кавтелями, не мають для нас реальної вартости, бо наш досвід довгого співжитя з Поляками доказує, що над ґарантіями і кавтелями польська більшість звична переходити до дневного порядку, а центральна державна власть, яка вже тепер не могла собі дати ради в aвтономній Галичинї з верховодячою польською стороною, тим менше буде могти інґерувати в відокремленій Галичинї, коли не лиш фактично, а й правно її вплив буде зведений до нулї. Український нарід потерпів найбільше в часї сеї війни, — зложив великі жертви майна і крови, вислав на місце бою свої лєґіони.
Д-р Кербер вислухав уважно всї виводи речників українського народу та пробував їх успокоювати, але се очивидно не мало і не могло мати успіху. Результат депутації такий, що д-р Кербер на рішучі домаганя запевнив, що протест і мотиви депутації перекаже на найвисшім місци.
[Дїло]
09.11.1916