В закопах, 25. жовтня 1916 р.
Даремно жде і жде козацька дивізія недалеко за російськими ровами, щоби гнати нас поза Володимир Волинський і Ковель, якби вдав ся ґардї пролім наших окопів.
Ми не подаємо ся.
І сегодня по диких бурунах, що цїлими днями градом зелїза ревіли над нашими закопами, що тут і там живих людий на віки засипували землею і в куснї розривали, — по (здавалось) безконечнім стогонї усїх волинських піль, де стояло наше і царське війско, — по страшнім ломотї у волинських лїсах серед лютої боротьби обох артилєрій, — по усїх бомбах, що затроювали воздух і дихати нам не давали, а потім по двох годинах першого, другого... шестого наступу царських ґвардійцїв і сибіряків і по рішучім, удалім, щасливім протинаступі українських, сим разом чортківських піхотинцїв, — знов мовкнуть звільна мерзери і канони, бомби, ґвери і всї самопали.
Ґроза і лють втопились в людській крови.
Куди не глянь — мертві, вмираючі, ранені. Наші санїтетські віддїли збирають, перевязують і жваво відносять ранених на вози: своїх і Росіян. По шаленім бою, який знав лиш ворогів, — отся доброта... Та не конець на сїм!
Сегодня санїтетські руки нїчого не вдїють. За мало їх. Тому помагають їм у сїм дїлї радо і наші, до краю помучені хлопцї. І вони ратують ранених, мертвих: своїх і противників. Тих самих ґардїйцїв і сибіряків, що ще сегодня мали для нас лиш ґранати і бомби, що всїх сил докладали, аби затопити нас у морі "царського зeлїзa" і нашої крови! — Чому? Рекрути, здаєть ся, тому, що Бог їм в груди серце дав мягеньке і воно у них ще мусїло таким остатись. Инакше — "стара война!" Для неї важне тепер і те, що нинї ґарда дїйсно славно билась. На малім горбі, який боронила одна наша сотня, лягло їх кругло пятьсот, а в полон дісталось тілько сорок мужа і два самопали. Такого ворога наша "стара война" розуміє. Ненавидить, як зійдеть ся з ним у бою — стріляє, кидає бомби, воює баґнетом, ножем, руками, ногами, камінєм, зубами, — але як побіджений, ранений та ворог лежить у крови, наш старший вояк ратує його, бо шанує в нїм вояцьку душу. Лежить такий ворог мертвий в нашім, недавно на хвилю ґардою захопленім, тепер знов відбитім нами рові, — наш вояк, хоч як се важко, обережно ступає туди, аби непотрібно не станути чоботом на мертве лице, хоч він добре знає, що се на нїщо не придасть ся, що вже за хвилю не можна буде відріжнити, де кінчить ся лице вмерлого, а де починаєть ся глина в нашім рові, хоч знає, що небавом ще тільки болотом обмащена одїж і червона китайка на рукаві здолають посвідчити, що спочив ось тут на віки один, другий, сотий царський ґардієць...
Та годї! Збираючи ранених, пізнав капраль Василь нашого, всїма такого дуже любленого поручника Ваґнера, забитого. Куля смертельно пробила йому шию, а здаєть ся, якісь сибіряки ще знущались над ним. Грудь пробита два рази довгим російським баґнетом... Тому, що не здав ся, добили його?! На таке бунтується людина в людинї! "Собаки!" — зверещав Василь. — Кров вдарила йому в голову, почав клясти і лаяти ранених "москалїв", що стогнали коло него і грозив, що всїх їх виріже, бо вони не люди, а людоїди! В сю мить він, здається, дїйсно готовий був на все.
Подивив ся кругом себе, потім сїв і закурив. Вже смеркало і студений дощ почав падати на волинську глину, на мертвих і ранених... Василь знов зачав збирати і двигати ранених... Своїх і москалїв. Побідив себе, як перед тим у бою десять раз сильнїйших числом ґардїйцїв і сибіряків! Василь — мужик і жовнїр. Велика моральна сила, яка з землї йде і тисяч узлами вплїтаєть ся в мужицьку душу, і жовнїрське почутє переможця вбили у нїм думку мести.
Я дивив ся на него і дивні думки заволодїли мною. Між иншими і отся: Ті, що "душу і тїло" зберігають тепер далеко від Василя, звичайно думають собі, що Василь вернеть ся з війни диким, жадним крови звірем, бо війна взагалї вбиває "людину". А дійсно воно цїлком не так. Не знаю, чи бачив хто в мирних часах стільки загального, безкрайного пожертвованя для ближнього у найтяжших небезпеках, тільки людяности і коли хочете, навіть нїжности, як тепер се тут бачиться на кождім кроцї. Річ ясна: хитруни і "адукати" є всюди! Одно стїльки пeвнe: хто не прийшов сюди, у першу лїнїю боєву, звірем готовим вже давно, той не став ним серед найлютїйшої, крівавої боротьби. Навпаки, наші хлопцї знають не мало таких, що людьми, певними себе, смілими, вільними, поважними і добрими людьми, стали аж тут, у боротьбі, серед пожеж, серед крови і смерти. Кождий, що бодай раз до дна душі пережив одну однїську важку боротьбу, зрозумів потім і глибоко відчув тут те саме, що так ясно сказав колись про себе знаменитий Лілїєнкрон:
"Довго плавав човен мій — без мети й вітрила; — дав менї сей лютий бій — цїль і горді крила!"
По довгих безуспішних боротьбах, у яких найлїпше царське війско всїма силами старалось вдерти ся широко і далеко в наші закопи головно з помічю нечуваних тут, безнастанних бурунів що найтяжшої артілєрії, — змінилась у нас тимчасом боротьба на цїлком инакший лад.
Вже при останніх наступах мали ми вражінє, що і ґарда і сибіряки не найбільшу мали охоту наближатись по тількох невдачах ще раз до наших сильно укріплених закопів, під град наших самопалів і мерзерів. Царська артилєрія дїйсно стріляла в рови своєї ґарди і поза ті рови, аби змусити ґарду до наступу проти нас, — але даремно. Як у всїм особистім, родиннім і громадянськім житю, — так і тут, на війнї, моральні людські сили є дужші понад усе, навіть понад охоту житя і понад жах смерти! Ґарда або не йшла вже до наступу і гинула у своїх ровах, або йшла, але безуспішно, бо не було вже у неї віри в побіду. Російська артилєрія засипувала нас що найтяжшими ґранатами так, що здавалось нїхто не видержить сего, нї земля, нї люди, — а ґарда все таки — млїла. Вона і все инше царське війско, що знало ся вже з нами. Російські ґенерали покинули тому ідею артилєрійного гpaдy і казали своїм дивізіям нападати на нас несподївано, без артилєрійного підготовку, раз над ранкам, то знов в полудне та над вечір. Але і те не дописало.
Прийшла отже тепер черга на поки-що останний (знов француський) метод боротьби. Артилєрію — заступили міни. Голодно цїлими ночами засипують, нас російські міновики екразитом. Один стріл середного міновика — має впасти на нас силою шістьох кільоґрамів динаміту. На одну сотню впало онодї таких поверх 200 мін. Річ ясна, ми вже маємо ще лїпші міновики і за хлїб платимо хлїбом. Та се байка. Росіяни ще й підкопують ся тепер всюди, де вони близько нас, кільканацять метрів під землею будованими хідниками, щоб висадити нас частями в воздух силою що найменше 60 сотнарів динаміту! На щастє і се не вдаєть ся. Ми ось недавно на час підслухали осібними, знаменитими апаратами, що щось невиразно під нашими ногами, зараз виконали свою протиміну і пятьдесятьма сотнарами екразиту розбили російську міну.
Так виглядає тепер наша боротьба на Волинї.
Можете уявити собі всю грозу її? Річ ясна — нї! А наші хлопцї жиють серед неї, день і ніч, нїколи не знаючи, чи москаль не підпалює льонту під ними...
Що ви собі думаєте, читачі далекі, як дістаєте від нас такі вісти? Жах захоплює вас, жаль вам нас?
Не жахайтесь і не жалїйте! Учора посилав наш лїкар 5 легко ранених до шпиталю. Хлопцї виблагали, що позволено їм тут остатись.
Тому ще раз не жахайтесь — і не жалїйте! Або ми є сирватка, або зелїзо. Як зелїзо ми, то серед тих ударів буде з нас криця! Сирватки було у нас і є доволї. По війнї — ми мусимо мати крицю. І ми, — дужим молотом тут так гірко биті, думаємо, що сей страшний час клепче з наших коханих, дорогих вояків, крицю для нової України.
Не жалїйте їх, а любіть їх — і надїйтесь на них! На них і лиш на них, на їх крицевім гартї двигнеть ся храм наш!
[Дїло]