Період т. зв. українізації в совітській Україні, що закінчився в 1930 р., знайшов деякий відгомін і в церковній ділянці. Кажемо, деякий, бо до українізації церковного життя й до усамостійнення Православної Церкви ніколи там не дійшло. Це, очевидно, не лежало в інтересах ворожої до христіянства і явно безбожницької большевицької Москви. Московський патріярх Тихон в 1922 р. потвердив тільки "автономію" Православної Церкви (патріяршої) в Україні чисто з церковно-політичних причин, а саме для противаги проти української Автокефальної Православної Церкви (архиєпископа Липківського, якого патріярх Тихон вважав неканонічно висвяченим, себто т. зв. самозванцем), що як суто українська церковна організація скупчувала біля себе щораз більше українських вірних. Тодішній большевицький курс в Україні не ставив їй хвилево більших перешкод, що за якийсь час змінилося і ця Церква розпалася.
Та канонічні межі цієї "автономії" не були докладно означені й вона була щораз більше обмежувана. До Києва післав московський патріярх, як "митрополита вcєї України" Михайла Єрмакова, росіянина. По смерти митрополита Михайла в 1929 р. московська патріярхія вже не визначувала ексарха до Києва, а останній київський митрополит Констянтин, також росіянин, що помер перед німецько-совітською війною, звав себе митрополитом київським, уже не "всієї України". Довший час жив у Києві схимо-архиєпископ Антоній, також росіянин. Тепер у Києві єпископа нема. Зате до останнього часу був в Одесі архиєпископ Анатолій, українець із походження, але російських переконань, а в Полтаві проживає архиєпископ Микола, українець, без виразного українського обличчя. На території давнішої Совітської України, поза цими єпископами, більше єпископів Православна Церква під цю пору не має.
Щодо Волині — то за большевицьких часів в рр. 1939—1941 волинська Православна Церква була оголошена окремим західньо-українським екзархатом Московської Патріяршої Церкви і нею правив як її екзарх митрополит Николай (Ярошевич) здається, з походження українець. Тоді висвячено в єпископи двох архимандритів із Почаївської Лаври: Панталеймона (колишнього галицького москвофіла Рудика) і Венямина (росіянина). До війни в 1939 р. правлячим єпархіяльним єпископом на Волині, крім двох повітів — любомльського і ковельського, які з днем 1. січня 1939 р. приділено до варшавсько-холмської єпаpхії і Почаївської Лаври, — був архиєпископ Олексій (Громадський), українець, а його вікаріями були єпископ луцький Полікарп (Сіорський), українець, та єпископ острізький Симон, росіянин. За большевиків єпископи Симон, Пантелеймон і Венямин рахувалися, згідно з наказом московської патріярхії, "напів-самостійними" ("полусамостоятельними") і кермували призначеними їм частинами єпархії під доглядом були й два вікарні єпископи: луцький Полікарп і камінь-коширський Антоній (Марченко), також малорос, що одержав тоді титул архиєпископа. Архиєпископ пінський Олександер (Інозємцев), росіянин, був звільнений московською патріярхією зі своєї єпархії, як казалось — з причини старости, а пінську єпархію поділено на дві — пінську і берестейську, що політично входили вже в склад Совітської Білоруси.
В західньо-українській церковній області не було за большевиків єпископа з правами обласного митрополита, бо й екзарх Николай не мав цих прав. Усі єпископи Західньої України мусіли погодитись на підпорядкування московській патріярхії та підпорядкування її розпорядкам. На тиждень перед сучасною війною екзарх Николай від'їхав до Москви, не давши нікому з єпископів ніяких доручень.
Короткий большевицький режим захитав доволі поважно Православною Церквою на Волині. Значну частину церков большевики замкнули, формально з причини незаплачення великих податків, наложених на церкву. Поведено й безбожницьку агітацію. І підчас цього короткого большевицького володіння виявилося, що православна віра в масах не дуже то захиталася, за це недописала частина духовенства. Деякі одиниці виреклися прилюдно в церкві свого духовного звання, оплювали й потоптали на очах своїх парохіян хрест і свої церковні ризи, заявляючи, що досі обманювали, як священики, своїх вірних. Чимало зате священиків скинуло зі себе духовну рясу і не ставши явними апостатами, пішли на службу до большевиків, без відома свого владики. Були й такі, що за відомом єпископа пішли на большевицьку службу як дрібні урядовці в цивільному одязі, але не зірвали з церквою. Були й такі численні мудрагелі, світські особи, головно дяки, що ставили потайки на дві карти. Певну кількість таких владика Олексій висвятив на священиків. Вони сховали грамоту свого свячення й за большевиків не виконували ніяких священичих обовязків, бо не хотіли наражуватися й ждали на кращу конюнктуру. Зате тепер предкладають грамоту... й домагаються парохій... Ясно, що з тих хитрунів Православна Церква не матиме ніякої користи, хіба шкоду.
Супроти такої дійсности упорядкування Православної Церкви вимагатиме не лише багато праці, але й багато посвяти. Тут у першу чергу мусять знайтися відповідні єрархи і виховники духовенства, що не порушуючи церковних канонів і традицій, зуміють надати Православній Церкві виразне національне обличчя і звернути її лицем до европейської христіянської культури, відвертаючися раз на завсіди від тієї — по своїй суті азійської — Москви...
[Краківські вісті]
28.10.1941