Почерк

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (39)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ПОЧЕРК

У слові «почерк» – рух. Як в інших подібних: «порух», «погляд», «постріл» («стріляти очима»). Та навіть «подвиг». Щось наче одноразове, а подвигом може бути й ціле життя, що є миттю на тлі вічності (зразком тут – Франкове життя)...

«Черкнути», «почерк», «черк»... Останнє, звуконаслідувальне (пером – об папір), може означати й «мить»: «в одну мить» або «в один черк», в одну ж мить ластівка черкне об водне плесо – «скаламутить крильцем воду».

І все-таки швидкість, чи бистрота, почерку починалася з чогось вкрай повільного. Букву (літеру) дитина «ви-во-дить»: повільність – у цьому дієслові (писар навіть вимальовував початкову, «красну», букву). «Краснопис» – калька з грецького «каліграфія» («kalos» – красивий). Втім, з любов’ю виведена буква не лише красива, а й гарна саме тому, що виведена з любов’ю. В ній, у тій букві – крихта душевного тепла.

Як жаль, навіть яка шкода, що в сучасній школі немає такого предмету – «каліграфія». Адже з малого починається велике: гарно виведена буква поведе за собою потребу гарності в усьому іншому. «Спіши повільно!» – застерігали античні. Щоб не тільки бачити, а й чути букву. Щоб не тільки чути, а й бачити слово. Швидкість на початках – недбальство, неувага в подальшому.

Виписувалася літера, вироблявся з часом почерк. У ньому – риси вдачі, характеру (грец. «charasso» – роблю рису). Скільки ознак почерку («гарний», «гострий», «м’який», «біжучий», «невиразний»...) – стільки й характеру. Є умільці читати вдачу з обличчя, а є – з почерку. Бо й справді: усе зовнішнє, навіть дрібниця, «інформує» про внутрішнє. Потрібне лише вміння відчитувати цю інформацію.

Рука. В ній – перо (колись – гусяче). Похилі, наче проти вітру йдуть, букви по білому папері («В Україну ідіть, діти...»). Рука. В ній – ручка. Наприкінці – металеве перо, різні пера... Пам’ятаю назву одного з них: «рондо» (в школі не дозволяли ним писати): при натиску – то тоненька, то широка риса. Букви при вмілому писанні виходили, мов з-під пензля маляра, милували око своєю грацією, округлістю («рондо» ж). Гострі пера «затягували»: ворсинки паперу – чорнилом... Потім – «вічні» пера (ручки, що набирали чорнило), потім – кулькові...

Які б не були ті пера, а всюди ще – рука. «Як не пізнаєш моєї руки, – пише своїй дружині вигнанець Овідій, – не турбуйся: я лише хворий» (листа замість нього писав хтось інший, поет – диктував)... Листування... Почерки класиків нашої літератури, мистецтва, суспільних діячів, просто цікавих людей, творців нашої пісні: «Пише листочок, папер зелений, / Люба дівчино, чекай на мене...» (вояк – дівчині)...

Скрипи пера... стукіт машинок... мовчанка комп’ютерів... Набуваючи – втрачаємо... Повертаємось у минуле не з тим, щоб топтатись на місці. Повертаємось по тепло, по щось не штучне, а справжнє. Щоб у завтра йти не лише сильними, а й сповненими того тепла, без якого й слово «людяність» («humanitas») не мало б тієї ваги, що йому й античні надавали, й наші предки...