Щороку, вже тридцять три рази поспіль, я починаю писати текст до річниці Незалежності – і відразу відчуваю ніяковість. Бо хотілося б, щоб це були святкові слова, світлі й піднесені. А реальність знову і знову створює інше тло – важке, тривожне, наповнене розчаруваннями й невиправданими очікуваннями. Навіть у ті роки, коли, здавалось би, на вулицях було спокійно, я відчував приховану тривогу: ми робимо замало, ми можемо втратити шанс, і будь-яка ідилія – чи то кучмівська застійна, чи то майданівська піднесена – може розсипатися в порох від чергового реваншу чи навіть війни.
Святковим по-справжньому був лише один текст – той, перший, написаний мною 24 серпня 1991 року, просто на сходах Верховної Ради. Тоді, щоб нічого не забути і розповісти про головне, я поспіхом занотовував рядки, ще не знаючи, що вони залишаться у моїй пам’яті на все наступне життя. Головним образом того тексту став священник, який читав молитву після того, як ми дізнались результати голосування. Люди, схвильовані й піднесені, впали перед ним на коліна. Я, зізнаюся, цього моменту майже не пам’ятаю – він загубився у вирі неймовірних подій тих днів. Але він є у моєму тексті. Далі ще буде чимало молитов. Але та була особливою, бо це була перша молитва у незалежній державі.
У державі, яка здавалася неймовірною не лише ворогам, а й друзям, у державі, якої на політичних мапах світу не існувало. У державі, яку, здавалося б, не врятують навіть молитви. А вони врятували.
Сьогодні я пишу у час, коли одні вірять у швидкий кінець війни й можуть бути приречені на чергове розчарування, інші нічого вже не чекають і зневірилися, ще інші готові боротися, але не бачать навіть у далекій перспективі кінця цієї боротьби. Ми живемо в країні, яка щодня переживає обстріли, руйнацію, поранення й смерті, у країні, де суспільство втомлене й розчароване владою, яку само ж і обрало. І так, у такій країні не просто жити – у ній непросто жити, навіть виживати нелегко.
Але подивіться самі: чого ми досягли за цей час. Тридцять чотири роки тому ми проголосили незалежність країни, більшість людей якої навіть не вважали Україну своєю Батьківщиною. Їхньою Батьківщиною був Радянський Союз, а Україна здавалася провінцією, на кшталт Курської області. Ми проголосили незалежність країни, де люди соромилися рідної мови, де власна культура вважалася другорядною, де ідентичність була розмита до зникнення. Ми проголосили незалежність країни, де сенсом нового життя вбачали лише добробут і ситість. Ми проголосили незалежність країни, де інтелігенція півдня і сходу сприймала Україну як покращений варіант Росії, лише без її імперської агресії.
А тепер подивіться на сьогодення. Ми боремося не тільки за територію, а й за самих себе. Ми вже не питаємо, чи потрібна українська мова – ми живемо нею. Ми не сперечаємося про «цивілізаційний вибір» – ми українці і ми європейці. Ми не боїмося власної ідентичності – ми її відстоюємо і сотні тисяч людей готові робити це ціною свого життя і здоров’я.
Тридцять чотири роки тому ті, хто вірив у таку Україну, здавалися безнадійними марґіналами й мрійниками. Тепер саме така Україна є реальністю, вистражданою, виболеною, оплаченою кров’ю. І цей процес вже незворотний. За нього і молилися люди того серпневого дня 1991 року. Вони не молилися за автомобілі чи шикарне весілля, за ситість чи вдалу карʼєру. Вони молилися за ту країну, в яку вірили.
І я впевнений: якщо ми вистоїмо сьогодні й будемо будувати завтра, Україна стане і багатою, і сучасною, і успішною. Але головне – вона буде Україною. Саме заради цього її незалежність і було проголошено того незабутнього серпневого дня.
24.08.2025