Тільки своя рація стану.

В однім з попереднїх чисел "Вістника" подано поклик Загальної Української Ради до всїх культурних народів світа. Сей поклик займаєть ся головно варварськими переслїдуваннями українства в Росії та в Галичинї й на Буковинї і протестує проти змагання російської імперії підчинити під cвoє пануваннє українські краї австро-угорської монархії. В сїм конкретна й головна цїль поклику.

Але одночасно поклик Загальної Української Ради містить також національно-полїтичні домагання українського народу в часї сеї війни.

Се вже другий раз Загальна Українська Рада виносить українську справу перед форум публичної опінїї цивілїзованого світа. В місяцї маю 1915 р. по уконституованню Загальної Української Ради яко полїтичної репрезентації всїх українських земель появила ся була відозва Ради, в котрій між иншим говорило ся: "нашою мстою щодо цїлої нашої нації є повна національна воля". В сих словах містить ся традиційна всеукраїнська національно-полїтична думка.

Одначе з уваги на практичні цїли біжучої національної полїтики відозва Загальної Української Ради конкретизувала полїтичні домагання окремо для російської України, а окремо для австрійської України.

Щодо першої — то у відозві читаємо таке: "Нашою метою щодо українських земель, які стогнуть тепер під російським ярмом, є вільна, самостійна Україна, — вільна, самостійна українська держава".

Відносно австрійської України у відозві сказано, що "тепер, коли на наші українські землї звалила ся повінь московського варварства, коли українському народови хоче завдати смертельний удар його відвічний ворог — царат, тепep, коли українська країна є охоронним валом для Австрії, тепер український народ для запевнення своєї національної волї домагаєть ся в межах Австро-Угорщини національно-територіяльної автономії, зєдинення українських областей в одну автономну, на основах свободи й демократії збудовану територію".

В зацитованім уступі відозви кілька разів підчеркуєть ся момент, до якого відносить ся домаганнє національно-територіяльної автономії для українських земель Австро-Угорщини, — здїйсненнє сього постуляту повинно наступити вже тепер, в часї війни, щоб стати запевненнєм національної волї для цїлости українських земель.

Останній поклик Загальної Української Ради потверджує основну думку попередньої відозви. Обнимаючи українську справу в її цїлости, без огляду на державні кордони, поклик Ради зазначує, що "всї Українцї, без огляду на полїтичні границї, стоять на становищі своєї окремішности від сусїдніх народів і змагають до визволення, опираючи сї свої змагання не тільки на внутрішнїй потребі національного розвитку, але також на історичнім праві й незабутій традиції своєї визвольної боротьби".

Український народ — говорить ся далї в поклику не хоче бути погноєм для чужих культур і пануючих над ним народів, а хоче бути самостійним господарем своєї землї.

В сих уступах поклику, як не можна краще, спрецизована безкомпромісова, самостійницька думка, бо бути самостійним господарем своєї землї, значить, бути полїтично самостійним народом. Длятого домаганнєм Українцїв є таке уладнаннє відносин у східній і середній Европі, де на просторонї 850 тисяч кв. кільом. Українцї числять 35 мілїонів голов, "яке давало-б українському народови повну спромогу свобідного національно-полїтичного розвитку, вільного від верховодства сусїднїх народів".

Отсе сформулованнє полїтичних задач українства не повинно викликати жадних сумнївів.

На иншім місцї поклику говорить ся, що осередком національних змагань Українцїв є українські провінції в Австрії та що до сього осередка звернені думки й надїї всїх Українцїв. Сим визначаєть ся практична роля українських земель Австро-Угорщини яко точки опори для всеукраїнських самостійницьких змагань.

А щоб сю точку опори зміцнити, Українцї домагають ся національно-територіяльної автономії українських земель Австро-Угорщини вже тепер, в часї війни, яко завязку своїх державних аспірацій.

І длятого не хотять Українцї, щоб Росія забрала собі українські землї Австро-Угорщини, лише противно хотять розбиття Росії, де живе переважна часть українського народу, та в сїм розбиттю російської держави бачуть під теперішнїй час дорогу для здїйснення своїх цїлей.

Та не дивлячи ся на ясність і недвозначність українських полїтичних домагань, висловлених у поклику Загальної Української Ради, найшла ся одна польська газета ("Gazeta Wieczorna" з дня 25 вересня ч. 3141), яка побачила в тім поклику обяв нового курсу в дотеперішній полїтицї Українцїв.

Досї — каже "Gazeta Wieczorna" — постуляти та жадання українських полїтиків мали завжди безоглядний, упертий характер максималїзму, який не рахують ся з дїйсністю. Ранїйше жадали Українцї сотворення на цїлій території, в цїлости або хоч в части заселеній українською людністю, окремого українського державного орґанїзму. Тепер Українцї знизили з тону й давнїйші постуляти дізнали ревізії й редукції.

Якої ревізії та редукції дізнали українські постуляти, се найлїпше видко з наведених цитат попередньої відозви й теперішнього поклику Ради.

Але найцїкавійше, що "Gazeta Wieczorna" вичитала з останнього поклику З. У. Р., се те, що поміж становищем, зайнятим Радою, та поглядами на українську справу польського "Naczelnego Komitetu Narodowego" нема пропасти та що "супроти нового реального курсу української полїтики може легко дадуть ся усунути ті ятрячі трудности й ріжницї, над якими польська рація стану та польський уряд мусїтимуть, у будуччинї працювати, колиб у межах будучої польської держави знайшли ся землї, заселені українською людністю".

Ми не знаємо, які погляди має польський "Naczelny Komitet Narodowy" в українській справі. Але кождий його погляд з природи річи може торкати ся тільки частини української справи, привязаної до тих земель, які й тепер находять ся під польським верховодством. Українцї-ж, виставляючи постулят своєї власної державности, мають на увазї цїлість української справи. Длятого між польською й українською рацією стану заходить дуже й дуже велика ріжниця, якої не можна нїяк вирівняти.

Розходить ся "Gazeta Wieczorna" з правдою, коли твердить, що Поляки нїколи не хотїли й не потребували уживати Українцїв яко погною для розвитку власної культури й так само нїколи не змагали та не мають наміру змагати до гамування культурних і просвітних українських аспірацій. Щось инше говорить історія польсько-української боротьби в Австрії, культурний і просвітний стан української людности в Галичинї та хронїка галицького життя в часї теперішньої війни...

[Вістник Союза визволення України]