Трикутна церква

У Білорусі в селі Велика Сваротва існувала церква XVIII століття (спалена у часі Другої світової й відновлена у двотисячних), унікальність якої полягала в тому, що вона була трикутна. Вівтар у ній розміщений посередині храму, а у трьох стінах було троє дверей, через кожні з яких мали б заходити люди трьох різних конфесій: уніати, католики і православні. Вони всі мали разом служити єдиному Богу.

Проте уніатства у Білорусі практично не залишилося.

Частка римо-католиків у Білорусі становить приблизно 10–12 відсотків. Це друга за чисельністю конфесія країни. Найбільша конфесія — Білоруська Православна Церква. А фактично, російська, адже Білорусь — це територія Московського Патріархату.

Церква і держава, відтак, дуже російські. Гадаю, немає потреби вдаватися у деталі: мова, дух, тяжіння і таке інше. Тож можна було б сказати, що Церква певним чином національна. У тому значенні, що духовно поєднана із державою, а також великою мірою є монополістом «на ринку».

Католицька Церква — національна з іншого погляду: вона немовби осередок білоруського. Служби Божі провадяться білоруською мовою. До слова, у восьмому за кількістю населення місті — Барановичах — всього кілька десятків людей розмовляють білоруською. Мені не доводилося її чути в живу ні від кого, окрім тих трьох товаришів, у яких гостював. При чому один з них і на роботі, і вдома розмовляє російською, адже єдиний у сім'ї вважає білоруське — рідним.

В Україні костел, Римо-Католицька Церква асоціюються із чимось польським. Так, там є українська мова. Але чимала частина служб, ймовірно, більшість, правиться польською. Отці часто є поляками. Вони розмовляють українською, але їхній акцент дуже відчутний. В Україні — хоча що говорити про Україну, якщо тут переважає православ'я? У Галичині і в Україні загалом частка римо-католиків — 3 відсотки. Не дивно, адже тут є своя Католицька Церква — УГКЦ. Можливо, тому Римо-Католицька Церква дозволяє собі бути більш польською. Хоча, найімовірніше, так просто історично склалося: в Галичині Католицька Церква — польська Церква.

У Білорусі ж Католицька Церква є осередком білоруського.

А Православна Церква — російська. Вона йде пліч-о-пліч із державою. Церква, наприклад, замінює на храмах автентичні дахи на цибульки. Лише одного разу громада змогла змусити церкву повернути автентичні дахи на пам'ятці архітектури, котра перебуває, зрозуміло, під опікою держави. Проте виникає враження, що держава не хоче суперечити Церкві, йти з нею на конфронтацію. Вірогідно, що Православна Церква має монопольне становище. До речі, якщо православні вже ніяк не можуть замінити автентичні куполи на старих католицьких чи унійних храмах, то місце для цибулин все ж знаходиться.

Пострижені у формі куполів-цибулин кущі у центрі Мінська

З іншого боку, є опозиційна Церква — Католицька. Очевидно, що Церква ця аполітична. Але те, що вона послуговується білоруською мовою, вже робить її опозиційною. Принаймні так мені пояснили білоруськомовні білоруси. Якщо ти розмовляєш білоруською — ти маєш політичні погляди. Бо білоруська Білорусь — це політичний погляд, політично забарвлені переконання. Якщо ти викладаєш білоруську на курсах білоруської — то розмови із співробітником КГБ перестають бути чимось незвичайним.

Білоруська Білорусь — це опозиційна Білорусь.

В Україні немає опозиційних Церков. Але є Церкви, які мають певну монополію у тому чи іншому реґіоні. Церкви, які співпросякнуті з владою.

Загалом беручи, посвята системи для голосування у котромусь із обласних центрів — це, мабуть, абсолютно нормально: бажання, щоб усе було добре, порядно і морально. Але є один нюанс. Це є проявом, а точніше одним із багатьох проявів того, як влада переплетена із Церквою.

А якщо влада переплетена із Церквою, то Церква користатиме з монопольного становища. Вона зможе впливати й тиснути своїм поважним виразом на своїх вірних у владі, схиляти їх до ухвалення тих чи інших рішень.

Хотілося б, щоб вірні у владі самі ухвалювали рішення, відповідно до того, як їх вчить мораль їхньої Церкви, а не чекали, поки на них хтось тиснутиме. Проте річ навіть не у цьому.

Коли християнство стало державною релігією у Візантії, то Церква «дивним чином» зміцнилася.

Коли Церква дістає владу більшу, ніж їй належить мати, вона дістає і більшу кількість вірних, і стає багатшою. Але вона переходить до розряду сильних світу цього.

І раптом у Білорусі мені стало зрозуміло, чому Церква має бути трохи біднішою, ніж вона є зараз. Тут, в Україні, я звик, що коли заходиш до чинного храму чи у то Львові, чи в Івано-Франківську або Жовкві, Києві, Ужгороді, або у різних інших містах, містечках, селах, у храмах різних конфесій, де мені доводилося бувати, то вони здебільшого відреставровані, доглянуті чи взагалі нові. Тобто мають такий вигляд, перебувають у такому стані, у якому «повинна бути церква». Важко навіть пояснити.

Краще одразу протиставлю цьому новий досвід. У білоруському містечку Новогрудок — першій столиці Великого Князівства Литовського — зайшов до костелу. Була служба, і ми стояли біля дверей. Тут, при вході, стіни були полущені, все було доволі скромно: лише дошка оголошень і розп'яття.

Католицька Церква у Білорусі — як греко-католицька парафія у якомусь містечку в Одеській області. Вона у меншості. Або як мусульмани у Львові. «Трошки в опозиції». Не тому, що вони так хочуть, а тому, що так їх сприймають. Вони у меншості, вони чужі, їхніх вірних немає у владі, їм не йдуть назустріч так, як ідуть назустріч «реґіональному монополісту».

І от коли Церква стає монополістом — саме тоді вона щось втрачає, щось первинне. Сильні світу цього не можуть захищати пригноблених. Можливо, така людська психологія.

У світі є звичайні люди, які живуть більш-менш благополучним життям. У світі також є сильні світу цього, є пригноблені і є захисники. Так часто в історії трапляється, що пригноблених пригноблюють саме сильні світу цього. А Церква декларує своє покликання захищати пригноблених. Але як їй це робити, як бути захисником пригноблених, коли вона сама стає тим, від кого часто доводиться захищати, коли просякає у державу і стає сильним гравцем, суб’єктом, наділеним владою?

Так само, як багатий майже ніколи не може зрозуміти, чому бідний є бідним, тобто він розуміє це зі своєї точки зору: нероба, невдаха, сам у всьому винен і таке інше. Так за аналогією Церква, наділена додатковою владою, може просто забути, як то бути гнаним, пригнобленим, пригніченим, ба навіть просто в опозиції. Бо такі люди. Якщо вони не гнані, то швидко забувають, як бути гнаним. І швидко забувають, як їм співпереживати. А надто якщо дістаєш владу і монополію.

Якщо Церква має владу, то вона забуває, як то бути підпільною, катакомбною, нелеґальною, стражденною і співпереживаючою, терплячою. Або як бути бодай небажаною. Як бути в меншості, бути на марґінесі, як бути Церквою в Білорусі.

Вже після повернення в Україну згадав, що у часі Різдва 2015 року до Львова приїжджав папський нунцій Клаудіо Ґуджеротті. Між іншим він сказав, що, побувавши у Львівській римо-католицькій курії, мав враження, що він не виїздив із Риму. У такому вона стані. Скажімо, відреставрованому. Примітно, що перш, ніж поїхати служити до України, кардинал Клаудіо Ґуджеротті був нунцієм у Білорусі.

А там, в унікальному трикутному білоруському храмі, тепер, коли монополію на мораль, на Бога, на правду має одна Церква — Православна — православний отець, який там служить, радіє, що більше ніяких уніатів і католиків там не лишилося. Лише істинна віра. Сильна світу того.