Відома письменниця розповідає про українські Чернівці і про книгу, над якою працює, – “Сімейний альбом”.
Наше розмову з пані Софією починаємо, шпацеруючи центром буковинської столиці. Вулиця Ольги Кобилянської. Саме вона повертає письменницю в раннє дитинство, коли з бабусею приїздила до міста, а навкруги була ще «австрійська» атмосфера.
Багато змінилося у Чернівцях відтоді, але, як було у цьому чудовому місті колись, Софія Майданська спробує розповісти у книзі “Сімейний альбом”. В ній історію Чернівців буде показано через історію трьох поколінь рідних для письменниці осіб: бабусі й дідуся, які навчалися в українській учительській семінарії і 1913 року були присутні в Народному домі, коли там уже важко хворий Іван Франко читав свого «Мойсея; мами – гімназистки православного ліцею “Liceul Ortodox”, яку запроторили на десять років на «курорти» ГУЛАгу; самої Софії Майданської, народженої на далекому Уралі, де заслання відбувала її мама.
Пані Софія – не лише письменниця, а й талановита скрипалька, яка закінчила Львівську консерваторію, й авторка сценаріїв численних літературно-музичних дійств і мистецьких фестивалів, першим із яких був сценарій фестивалю “Червона рута – 89”.
Софія Майданська вже давно мешкає в Києві. Але про Чернівці і, зокрема, Садгору, де виростала, ніколи не забуває. І два твори – повість “Провідна неділя” та роман “In te speravi. Сподіваюся на тебе» – написані на основі історії її родини. Історії, про яку в радянські часи не випадало говорити…
«Війна перервала навчання дідуся в Чернівецькій учительській семінарії»
‒ Пані Софіє, історія Вашого дитинства вражає… Ви вперше побачили свою маму, коли вже ходили до початкових класів…
‒ Я мала всього кілька місяців, коли бабусі написали з місць позбавлення волі, де моя мати як політичний в’язень відбувала свої десять каторжанських років у зоні ГУЛАГу, і повідомили: якщо вона не забере немовля до 8 місяців, то його відправлять у дитячий будинок, де змінять прізвище, і потім годі буде мене відшукати… Дідусь тоді працював директором школи в молдавському буковинському селі Остриця, бабуся була вчителькою. І тут бабусі, для якої замолоду подорож до Відня чи Букарешту здавалися найдовшою мандрівкою, довелося, як тій «жоні декабриста», долати шлях до Москви, а звідти – літаком на Урал. Мене вона фактично врятувала, бо привезла на Буковину важко хвору дитину. Тривали голодні 1950-ті, й рятуючи мене від смерті, бабуся втратила свого найменшого сина Остапа, п’ятирічного хлопчика, якого в родині називали Синцьом, – він перестудився і помер від пороку серця. Бабусі було вже близько 50-ти, коли народився найменший мамин брат…
Деякий час ми ще жили в селі Магала, де я закінчила перший клас молдавської школи. Пам’ятаю з дитинства, коли мене питали, ким я хочу бути, відповідала: «Мірясою». «Mireasa» ‒ це румунською «наречена». Я завжди з благоговінням дивилася на дівчину, прибрану до шлюбу, особливо на її головний убір – дивовижну, високу, сяючу корону. Звідти, з Остриці та Магали, бабуся влітку майже щотижня брала мене зі собою на чернівецький старий Руський цвинтар, де був похований Синцьо (Остап).
‒ І це було Ваше перше знайомство із Чернівцями – там, на цвинтарі?
‒ Так. Найцікавіше було тоді, коли на цвинтар приходив вуйко Ілльо ‒ бабусин старший брат, який жив із родиною в Чернівцях, через дорогу від музею Ольги Кобилянської. Бабуся зазвичай нерухомо сиділа на лавочці, біля могили сина, а вуйко водив мене цвинтарем – зарослими стежечками й алеями, читаючи вголос епітафії, написані збляклим золотом на ошатних могильних плитах: латиною, німецькою, польською, румунською, українською. Начитавшись одісланих у вічність послань, вуйко Ілльо, кожного разу, неодмінно підходив до могил Юрія Федьковича та Сидора Воробкевича й утаємничено, наче заклинання, починав рецитувати вірші двох буковинських геніїв: «Звізди по небеснім граді і по одній, і в громаді, як то любо заснияли, де жовняре спочивали…» (Ю.Федькович), чи «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, тілько камінь має…» (С.Воробкевич). Родина вуйка знала особисто Ольгу Кобилянську, вони були сусідами і часто спілкувалися.
Дідусь письменниці зі старшим братом Дмитром, в офіцерській школі “на Чехах“.
Сам вуйко Ілльо вчився у Віденському університеті, мав прекрасну пам’ять, особливо до історичних дат, починаючи від часів античного світу, чим дуже мене дивував. Вони з моїм дідусем познайомилися під час Першої світової війни, обоє були офіцерами австрійської армії. Війна перервала навчання дідуся в Чернівецькій вчительській семінарії і, одержавши офіційного листа від доктора Василя Сімовича, який на той час працював у Відні, дідусь добився дозволу від військового командування, і в люту воєнну зиму поїхав до Відня – складати матуру. Закінчилася війна і повертаючись додому, вуйко Ілльо запросив свого фронтового побратима погостити в родинному маєтку. Дідусь погодився, і вони удвох поїхали в село Тевтул (тепер Зелений Гай Новоселицького району).Так зустрілися дідусь Микола з бабусею Євдокією.
- А сам дідусь із Чернівців?
- Мій дідусь народився 1892 року і до Першої світової війни вчився та жив у селі Рогізна, що нині входить до Садгірського району міста Чернівців. Рогізна ще й по нині становить собою певний оазис давніх буковинських традицій і звичаїв серед модерну старої австрійської забудови та хрущовок і висоток новітньої архітектури, що для мене стало приводом написання повісті «Провідна неділя».
Після щонедільного походу до Руського цвинтаря, ми заходили на чай до вуйка Іллі, йшли з Рінґпляцу (Ринкової площі) Панською (вулицею О.Кобилянської). Після курної сільської дороги, цей похід видавався карнавалом, бо тут панував приємний гамір і не було машин, лише по відшліфованій підошвами бруківці, неквапом шпацирували дорослі зі святково вбраними дітьми, які нагадували ожилих ляльок.
Родина Іллі Раєляна мешкала в двох кімнатах дому, що належав Штефанові Кінашу – рідному братові тітки Олі, дружини вуйка Іллі. Це була стара бюргерська, присадкувата садиба, побудована, либонь, ще наприкінці XVIII століття. Через темні сіни входилося до їх запашної große Küche. Ця кухня завжди пахтіла тортами та тістечками, на стінах висіли серветки з вишитими «косичкою» та «гладдю» жанровими картинками на фоні альпійських лук. Посеред цієї надзвичайної кухні стояв непорушний, як і сам будинок, великий дубовий стіл, за яким завжди сиділи люди. Гості були різні – від респектабельних панів у незмінних камізельках із дорогими годинниками на срібному ланцюжку, яким був і професор математики, молодший брат пана Кінаша, вуйко Франьо (Франц Кінаш), чи відомий скульптор доктор Опанас Шевчукевич – яскравий представник українського експресіонізму, так і убогі, яких би сьогодні назвали «бомжами», але тоді, на початку 1950-х під ветхою одежиною могли ховатися особи, які чудом уникнули арештів та Сибіру. Йдучи на базар чи з базару, з кошами та бисагами, сюди заходили люди з навколишніх сіл. На цій щедрій кухні, не раз, гостюючи в Чернівцях, бувала із своїм незмінним нотатником, Ірина Вільде.
Мене дивувало, що приймаючи постійний потік гостей, господарі цього щедрого столу ні не мить не припиняли працювати. Я часто бачила, як вуйко Штефан у великій полив’яній макітрі замішував пишні креми для тортів і тістечок, що готувалися на замовлення, для урочистих подій. У садку, перед домом хрумтіли капусту вгодовані кролики, а просто через дорогу, з боку вулиці Димитрова, був музей О.Кобилянської. Ще за життя письменниці, вони спілкувалися, як сусіди, а після смерті стали музейними працівниками на її садибі.
- Напевно, саме ця садиба стала для вас своєрідною школою?
- На половині вуйка Іллі та тітки Олі, до моєї диспозиції буди грубезні томи зі «Світової історії». Натомість на боці вуйка Штефана і тітки Штефанки була суцільна солодка спокуса: я й досі шкодую, що за запахами крихких, повітряних, кремових замків не чула жодного розумного слова відомої професури, художників, письменників.
Вуйко Ілльо, як і вуйко Штефан, також був музейним працівником, лише в Чернівецькому краєзнавчому музеї – ще тоді, коли музей був розміщений в розкішних залах резиденції Митрополита, значно пізніше музей перекочував на вулицю Кобилянської. Маючи неперевершену пам’ять бібліографа, вуйко Ілльо у вільний час упорядковував бібліотеки старої професури, у тому числі й бібліотеку скульптора, доктора Опанаса Шевчукевича, яка налічувала тисячі томів з медицини, філософії, образотворчого мистецтва, окрему нотну бібліотеку, частина якої перейшла мені у спадок.
Вуйко Штефан Кінаш ще за старої австрійської влади був будівничим. Уже за Румунії мав досить прибутковий бізнес: за малу ціну купував ветхі доми, що вже дихали на ладан, і на місці старого зводив нове – будинки з апартаментами в новітньому стилі конструктивізму. І дім, в якому вони тепер мешкали, був куплений наприкінці 1930-х з метою його знесення, та почалася війна, і саме ця стара, непоказна будівля вирятувала родину від Сибіру, бо зовні нагадувала пролетарську обшарпану халупу. Та ніхто не здогадувався, що за облущеним тиньком, вкорінені міцні фортечні стіни, будівля, що вистояла тут два століття і, переживши стару Австрію, недовговічну Румунію та СРСР, буде стояти, як Хотинська тверджа, може ще й не одне століття… Подружжя панства Кінашів було бездітним. Після війни, на Руському цвинтарі часто можна було застати голодних, безпритульних дітей, що просили милостиню, їхніх батьків ешелонами вивозили «піднімати цілину» чи валити тайгу, а вони, «куркульська дрібнота», намагалися якомога довше не потрапляти в обійми щасливого, радянського дєтдомівського дитинства… І такої холодної, голодної днини, взимку тітка Штефанка знайшла хлопчика, що вже замерзав під муром каплиці. Принесли малого додому, відігріли, нагодували, а потім всиновили. Я добре пам’ятаю того вродливого, чорнявого юнака, звався Фільо.
«Василь Стефаник запросив рогізнянський оркестр скрасити його передвиборчу програму»
- Часто буваєте у Садгорі, на родинному обійсті?
- На жаль, дім, збудований моїм дідусем в Садгорі, в районі Баронівки, вже давно мені не належить, я навіть не знаю, хто там тепер мешкає… Будівництво цього скромного вчительського будинку та його життя описане в першій частині роману «Сподіваюся на Тебе (In Te speravi)». Все, що записано на скрижалях життя, мої дідусь із бабусею виконали ще до Другої світової війни: збудували прекрасний, двоповерховий будинок у Чернівцях, насадили пишний сад, який бабуся з гордістю згадувала до глибокої старості, бо сама везла з Букарешту 100 яблуневих щеп найкращих сортів, і народили троє прекрасних дітей: двох синів і дочку – мою матір. Та війна, а потім тоталітарний рейд «визволителів» зрівняли все з землею: від будинку каменя на камені, від саду – лише велетенські металеві резервуари «нафтобази», обидва сини померли в юному віці, а дочка, моя мати, як і сотні талановитої буковинської молоді, були доправлені товарняками в єдиний «вищий навчалний заклад» компартійної системи – ГУЛАГ. Тому, коли наблизився час повернення моєї матері зі Сибіру, дідусь із останніх сил та з останніх коштів таки збудував той будинок на Вчительській вулиці, щоби моя мама поверталася не до казенного, але до отчого дому. Що й відбулося влітку 1956 року.
Театральний гурток у Рогізній, в якому брали участь ровесники мами Софії Майданської. 1930 рік.
Рогізна та Садгора – батьківщина мого діда, Миколи Майданського. Ще до Першої світової війни тут відбувалося активне культурне життя, в якому не останнє місце займав і мій дідусь. Промотором просвітницького руху в Рогізні став директор Олександр Дутка, батько відомого буковинського драматичного актора Івана Дутки. До речі, директор Дутка перший на Буковині почав виготовляти та популяризувати бандуру. За його ініціативи діти разом із батьками «наколядували» на інструменти для духового оркестру, які замовили аж на Чехах. Цей оркестр став першим аматорським оркестром не лише на Буковині, а також і в Галичині. Дідусь згадує в мемуарах, що саме гра в оркестрі спричинилася до його знайомства з Василем Стефаником, який тоді балотувався до віденського сейму і запросив рогізнянський оркестр майстерною грою скрасити передвиборчу компанію в Снятині. А ще дідусь пише, що «директор Олександр Дутка був першим з українських учителів, який розпочав працю між нашими неписьменними селянами. За його ініціативи, молодь почала гуртуватися в гімнастичне товариство «Січ» і в скорім часі був збудований великий будинок – новий Народний дім зі сценою для театру. Цей будинок був спалений під час Першої світової війни, а після війни коштами заможних селян і зокрема відомої родини Городенських, Народний дім був відбудований на тому ж місці і на тих самих підвалинах, і сьогодні залишається культурним центром села Рогізна».
- Ви по праву може пишатися такою свідомою родиною, особливо дідусем, який залишив такий слід в історії Чернівців…
- Є ще такий цікавий факт. Вже навчаючись у вчительській чоловічій семінарії, дідусь потоваришував із Орестом Руснаком – майбутнім оперним співаком, тенором світової слави. До 1912 року в чернівецькій катедральній церкві Святого Духа (нині Святодухівський собор УПЦ МП – Н.Ф.) відправа велася на двох мовах: румунській і церковнослов’янській, але хор співав один – румунський. Українці почали добиватися рівних прав у церкві і таки досягли свого.
У мемуарах дідусь пише:
“Нам запропонували співати в катедральній церкві, коли будуть правити на старослов’янській. Український хор складався зі студентів другого курсу українського відділення учительської семінарії (у Чернівцях учительська семінарія мала три відділи: німецький, румунський і український). Я з Орестом Руснаком зустрілися з керівником румунського хору, щоб встановити порядок хорів. Українському хорові припало співати «Отче наш» Дмитра Бортнянського. Ми були дуже раді, бо найкращим твором у літургії був «Отче наш». Все було погоджено, наш хор добре підготувався, ми проспівали кілька неділь (румунський хор стояв із правої сторони криласу, наш хор із лівої), і однієї неділі – це було літом 1912 року, коли дійшла служба Божа до Отченашу, румунський хорлейтор не попередив нас і румуни, перехопивши, почали співати «Отченаш» румунською мовою. Руснак підняв руку і наш хор рубнув наш «Отченаш». Панотці позадирали голови й дивилися на наші хори. Всі вірні – українці й румуни, також обернулися до вівтаря плечима і дивилися, що то в нас діється. Якийсь піп підбіг до входу на хори, хотів зайти до нас, але хтось запер зсередини двері. «Отченаш» скінчився, але відтепер наш хор вже не допускав румунів і на всю літургію, до кінця, відповідали ми. Хорлейтор румунського хору підійшов до Руснака й почав з ним сваритися, а той, довго не думаючи (а Орест був здоровий хлопець) ріже йому доброго поличника, тоді румунський хор полишає церкву і відходить. Ми за ними закриваємо двері зсередини й кінчаємо Літургію. І так Служба Божа тієї неділі до кінця вже провадилася слов’янським священиком, бо румунського хору не було.
Через кілька хвилин ми бачимо через вікно, що коло церковної брами проходжуються з палицями румунські студенти. Це були так звані «академіки», бурші, вони прийшли нас громити. На Ринку, що зараз називається Центральною площею, кожної неділі збиралося багато українських студентів. Між нами був один товариш, на зріст маленький, як дитина, і ми послали його щоб він повідомив наших «академіків». І саме коли закінчилася Літургія, яких п’ятдесят наших буршів колонами з палицями пройшлися перед брамою церкви й для нас вихід був звільнений.
На другий день, в понеділок, коли прийшов у наш клас викладач української мови й літератури, професор Цібушник, почав потихенько нас розпитувати про те, що сталося вчора в церкві. Потім повідомив нас, що через дві години приходять до семінарії прокурор, начальник жандармерії та священик Катедральної церкви. Ми довідалися, що має відбутися слідство і що дехто з нас вилетить зі школи. Професор потихенько розказав нам усім, як ми повинні себе вести та вчив нас, які відповіді повинні давати на питання прокурора та священика. В другій годині пополудні, нас усіх, співаків зібрали до кімнати, з якої був вхід до директорської канцелярії. Під цими дверима ми, всі співаки, зібралися і чекали, коли нас викличуть, а професор Цібушник сидів собі на маленькім стільчику під стіною, коло дверей і далі підготовляв нас. В нього була копія списку всіх нас, тих, хто були покликані прокурором. Першим був покликаний Руснак, другим – я, його заступник, а потім решта співаків. Руснакові загрожувало виключення зі школи, але після закінчення цієї події всі викладачі вчительської семінарії, українського відділу, заступилися за Руснака, бо він був одинокий найсильніший тенор в чернівецьких хорах того часу. ... В мене є фотографія, на якій знятий цілий наш клас, а Руснак сидить біля мене, бо ми були добрими друзями».
«Старші чернівчани відмежувалися від компартійних парадів, з'іздів та п'яних маївок»
- В історії ОУН на Буковині є прізвище Костя Майданського на псевдо “Юрась”. Це часом не Ваш родич?
– Так, мій двоюрідний брат, сотник УПА Констянтин Майданський – внук старшого дідусевого брата, Костя Майданського, і це окрема, драматична історія нашої родини. Коли на храмове свято дідусь, ще тоді молодий директор школи, приїздив з родиною до Рогізної (а це вже були 1930-ті роки), то привозив і своїх двох дітей: мою маму Одарку-Марію та маленького сина Юрася. Хлопчик був дуже гарний, а ще, за тодішнім звичаєм, одягнутий, як дівчинка, в гаптовану білу сукеночку-льолю. Все село збігалося подивитися не те янголятко, а діти гукали: «Юрась, Юрась приїхав!». Костянтин, тоді ще також малий хлопець, також дивився на свого родича, як на різдвятого ангелика, і дуже пишався ним. Коли на початку 1940-х він організував боївку, одразу взяв собі псевдо “Юрась”.
Сотник УПА Костянтин Майданський.
Коли мій дідусь перед Першою світовою активно включався в організацію культурного життя Буковини, у створення аматорських театрів, хорів, оркестрів, долучаючи до цих просвітницьких, виховних програм свідому сільську молодь, сотник Костянтин Майданський (“Юрась”) гартував бойовий, наступальний дух князя Святослава вже у дітях отих хористів, що співали ”Не пора, не пора, не пора...”, “Червону, калину...”, “Ще не вмерла Укрїни і слава, і воля». Сотник Костянтин Майданський загинув у нерівному бою з енкаведистами в 1948 році, в році мого народження. Йому тоді ще не виповнилося 25. Коштами рогізнянської громади біля церкви Різдва Пресвятої Богордиці відомим буковинським скульптором Володимиром Гамалем створений пам'ятник “Борцям за волю України”, де на граніті – портрет молодого сотника УПА на псевдо “Юрась”, а нижче – імена його побратимів, серед них і моя мама.
- Пані Софіє, щось австрійського Ви у Чернівцях застали?
- Літніх людей, що тихо доживали свого віку. Жили у своїх старих, притрушених пилом і присмерком помешканнях, де на стінах у потемнілих від часу рамцях, на світлинах початку ХХ століття застигла їхня вродлива, безжурна юність. Вони вражали своїм похилим віком, та ще більше дивували живістю розуму і якоюсь непереборною молодістю духу, що ясно горіла в їхніх очах. Вони свідомо відмежувалися від незрозумілих і непевних часів компартійних парадів, з'іздів і п'яних маївок, що враз упали на їхню голову, як ота чума в “Декамероні” Джованні Боккаччо. Часом за чаєм, коли заходила покоївка, переходили на німецьку, щоби не розуміла, як бештають червонозоряні “досягнення” нащадків “залізного Фелікса”. Я була ще мала і, на жаль, крім живого інтересу до картин і світлин, якими були густо завішані стіни їхніх віталень і які бабуся не дозволяла зблизька розглядати, бо це вважалося ознакою поганого тону, я не дуже дослухалася до розмов.
Ми з бабусею не раз бували в домі доктора Шевчукевича. Я пригадую його розповіді про практику лікування голодуванням і яблучною дієтою, пригадую відпочинок у Виженці, у будинку відомої вчительської родини Стратійчуків, коли я вже навчалася в консерваторії, і доктор Шевчукевич із своєю дружиною також там відпочивали. Доктор знову пристрасно говорив про свої дослідження у боротьбі з раком.
Пригадую, ми також заходили в гості до директора Іларія Карбулицького, коли він уже мешкав у Чернівцях: вчитель, громадський діяч, письменник. Вони з моєю мамою майже одночасно повернулися з Сибіру. Я не знала, а лише відчувала, що мою вчительську родину в'яже з цим поважним чоловіком якась давня, вірна дружба, але від тієї жорстокої правди мене, малу, старші до пори відгороджували. Пам'ятаю холодний зимовий день, січень 1961 року, родина вибирається на похорон Іларія Карбулицького, а я залишаюся вдома...
Закарбувалися в пам'яті дві літні жінки, Душари, сестри відомого промисловця, найкращого дідусевого товариша, Лонгіна Комарівського, який мав маслозавод – може, не такий великий, але славний. Я малою любила робити “розкопки” на нашому великому горищі і якось натрапила на купку старих довоєнних журналів, де на глянцевій обкладинці була реклама його виробів: зграбненька пачка масла з корівкою, на пачці лише дві латинські літерм – LK. Масло користувалося попитом по цілій тодішній Європі. Я не знаю, яка доля спіткала Лонгіна Комарівського, – чи помер, а, може, встиг емігрувати до приходу “совітів”, але щоби зберегти його велику бібліотеку, де були числення видання НТШ та “Просвіти”, сестри замурували її в печі, яку ніколи не розпалювали. Коли почалася відлига 1960-х, піч розібрали, і мені подарвали деякі раритети цієї біблотеки, серед яких – трилогія Б.Лепкого “Мазепа”, “Мала ілюстрована історія України” М.Грушевського, “Українська Загальна Енциклопедія”... Бабусі Душари повмирали, відлига 1960-х скінчилася, а родина, якій залишився дорогоцінний спадок, щоби не було проблем із владою, спалила те, що залишилося від бібліотеки...
Олена Теліга свідомо пішла на смерть – як і сестри Суховерські з Чернівців
- У Вас дивовижна доля майже кожного члена родини…
Бабуся Софії Майданської з подругою. Студентки вчительської семінарії. Чернівці. 1916 рік.
- Варто згадати ще родину Суховерських. У нас вдома зберігалалося старе весільне фото, де біля молодого ставного чоловіка у смокінгу і білих рукавичках, стояла дуже вродлива наречена – це були двоюрідний бабусин брат, Кость Раєлян, і його дружина, Євгенія, з роду Суховерських. А вже на початку 190-х, коли я навчалася в музичному училищі, до бабусі зайшла гостя з Румунії – немолода вродлива жінка, і це була саме та Стефанія Раєлян-Суховерська. Виявляється, вони разом із бабусею навчалися у платній вчительській українській семінарії в Чернівцях, потім породичалися, згодом розлетілися по світах, а тепер шкільна подруга привезла бабусі дорогий дарунок – велику випускну фотографію, яку зберігала 50 років. А вже на початку 1990-х, у перші роки незалежності, коли ми вже мешкали у Києві, на розі Великої Житомирської та Володимирської, поблизу Софійської площі, до моєї мами часто почали заходити гості з-за океану. Це були гімназійні подруги з чернівецького Liceul Ortodox і друзі по Львівській політехніці – українська діаспора, що тепер жила і працювала в Америці, Канаді, Австралії, а також із Австрії, Швейцарії, Румунії, Німеччини, Франції. Якось до нас завітав поважний, високий худорлявий пан – адвокат Микола Суховерський з Едмонтону. Мама дуже втішилася, бо, як виявилося, він був нашим родичем і представився мені: пан-вуйко Кольо.
Микола Суховерський прожив довге активне життя, яке описав у книжці “Мої спогади”. У Чернівцях до війни, був улюбленцем студентської молоді, організатором культурного і спортивного життя Буковини, старшиною українського академічного козацтва “Запороже”, організатором спортивного товариства “Іван Мазепа”, тонкий психолог і для того, щоб українська студентська молодь спілкуалася між собою і долучалася до вивчення історії рідного краю, традицій, культури, при Народному Домі організував школу бального танцю. Приїхавши до Канади 1949 року і почавши з нуля – чорноробом, він не полишав активної професійної політичної діяльності і невдовзі став провідним діячем Українського Національного Об'єднання (УНО), вченим, юристом, професором Альбертського університету в Едмонтоні, активним членом ОУН і політичним діячем ДЦ УНР в екзилі, був головою суду і заступником голови уряду УНР.
- І, напевно, під час візиту пана Суховерського Ви ще більше відкрили для себе українську історію Чернівців?
- Коли меценас Суховерський був у Києві, завжди зупинявся в нас, на Великій Житомирській. У кожний свій приїзд в Україну він непомітно, наче важкі бисаги, скидав із плечей тягяр пройдених років і повертав юначу енергію до праці: він читав лекції з історії України в університетах і педінститутах Києва, Кіровограда, Чернігова, Чернівців, зібрав кошти для Товариства укрїнської мови ім. Т.Шевченка в Івано-Франківську та Чернівцях, купив друкарню для Чернівецького університету. Доктору Суховерському було тоді вже далеко за вісімдесят. Він був із буковинської української шляхти і, жартуючи з цього приводу, казав: буковинська шляхта, коли йде в поле, то скидає камізельку і кидає на межу, а сама береться за чепіги – орати свою ниву. Так доктор Суховерський до останнього подиху орав свою рідну українську ниву.
У книзі “Мої спогади” Микола Суховерський докладно пише про свій родовід, та найбільше мене вразило коротке повідомлення про долю його найменших сестер: “Найгірша судьба спіткала моїх найменших сестер Євгенію та Теодосію (Тоську). Восени 1941 року вони включилися в Буковинський курінь як члени ОУН і осілися в Києві, працювати підпільно проти німців. Їх обох знищило гестапо в січні 1942 року”. Та я була приголомшена, коли через деякий час, прочитала спогади про Олега Ольжича, де згадується той самий час: Київ, лютий 1942 рік, Ольжич нелегально прибуває до Києва з головною метою – вивезти Олену та її чоловіка, Михайла Телігу, на Захід. Операція була продумана до останньої хвилини, автомашина вже чекала в ремонтній майстерні на Великій Васильківській. Та коли на явочній квартирі зустілися з Оленою Телігою, вона навідріз відмовилася від порятунку, навіть тоді, коли почали її умовляти: “Олено, Ви – жінка.” Головним аргументом служили її слова: ”Покиньте це “жінка”, бо що це має до речі? Молоденькі сестри Суховерські загинули саме тут у Києві, майже на наших очах, не гірше від своїх товаришів мужчин. Гузар (дружина Ореста Чемеринського), як знаємо, підтримувала свого чоловіка, коли його скатованого везли до грузовика – газової камери... А ще скільки таких буде!”
«Навіть за великі гроші дідусь не погодився записатися румуном»
- Ваш “Сімейний альбом” розпочинатиметься спогадами Ваших бабусі та дідуся – українських вчителів, інтелігентів на Буковині. Розкажіть про них.
- Після Першої світової війни, коли Буковина перейшла під владу Румунії, дідусь із бабусею, які вже стали дипломованими вчителями, не могли знайти роботи за фахом, бо румунський уряд не дуже панькався з 95% українців, що жили в Північній Буковині, і відразу почав закривати українські школи та гімназії. Оскільки на той час у Румунії бракувало фахових педагогів з вищою осітою, молодим вчителям запропонували їхати в румунську “глибинку”, там оволодіти румунською мовою, і тоді їх забезпечать роботою за фахом. І на то не було ніякої ради. Молода родина, Микола та Євдокія Майданські, поїхали до Плоєшт, а звідти в глиб, до Циганії. Працюючи серед місцевого люду, впродовж року вони оволоділи румунською. Артистичний хист дідуся також не дрімав, і вже невдовзі він писав румунською мовою невеликі вистави-опери для дітей, які сам і ставив. 9 березня 1921 року дідусь силами молодих вчителів-українців зороганізував Шевченківське свято у найбільшому залі педшколи в Плоєштах – це було перше Шевченківське свято в Румунії. За короткий час він здобув велику повагу і любов серед населення, йому навіть якийсь нафтовий магнат з Плоєшт пропонував солідну високо оплачувану посаду, вимагалося мало – записатися румуном. Та дідусь цього не зробив. А у 1923 році, в Плоєштах народилася моя мама. Через нафтові випари бабуся почала хворіти, і за якийсь час вони повернулися додому, на Буковину. Попервах їх перекидали з місця на місце, щоби не вкорінювалися надовго в одному селі, бо дідусь не міг обмежувати свою роботу лише обов'язковою навчальною програмою: він одразу організовував сільські аматорські хори, оркестри, театри, крім того, в позаурочний час вони з бабусею вчили малих і старих української абетки, української історії, української літератури, та ніхто зі селян не доніс владі про цей “злочин”. Вони працювали в Кіцмані, Шишківцях, Мосорівці, Чернівцях. Вже на початку 1930-х, незадовго до Другої світової війни, румунська влада дозволила українські школи і призначила дідуся інспектором українських шкіл цілої Румунії.
Маленька Софія з мамою.
Переїзди з села до села мені запам'яталися з раннього дитинства, бо вже за радянської влади дідусь також працював директором школи – спочатку в молдавському селі Остриця, а потім у Магалі. Я навіть перший клас закінчила в молдавській школі. Якраз тоді вперше побачила свою маму. Вже з заслання в Красноярську, в нагороду за відмінну роботу майстра в цеху гіпсово-цементного архітектурного декору, після 10 років таборів, щоби нарешті побачитися з родиною, мама одержала відпустку. А ще через рік вона повернулася назавжди. Тоді ми вже оселилися в Садгорі, у власному, недобудованому домі.
- Розкажіть про свою маму.
- Часто в листах із сибірських таборів мама напучувала молодшого брата, Юрка, який закінчував школу, щоби він обрав один фах і не хапався за все одразу. Як приклад давала себе. Їй все вдавалося легко і саме підчас війни вона намагалася реалізувати свої таланти: у Львові вступила в політехнічний на архітектуру, паралельно вступила в консерваторію, в клас вокалу (тоді ректором консерваторії був відомий композитор Василь Барвінський; до речі, з дружиною Барвінського, піаністкою, пізніше вони зустрінуться на одних лагерних нарах), мама захоплювалася театром і грала в ньому, а особливо літературою – тоді, підчас війни, вона відкрила для себе поетів «Розстріляного відродження», молодого Тичину, молодого Сосюру... Я вперше з її вуст почула:
Не витримала суму,
Не витримала муки, –
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!
Над нею колосочки
«Ой радуйся!» – шептали.
А янголи на небі
Не чули і не знали.
Тоді такі вірші Тичини в школах не вчили, вони були заборонені, і за них можна було одержати дуже велику і довготривалу “догану”.
Напевно, писати “Сімейний альбом” буде просто, бо все майже зібрано. Але водночас так непросто, бо Ви наче заново всі родинні історії переживете…
Ідея книжки “Сімейний альбом” почалася так. Я вирішила писати роман, спираючись на ці всі родинні події. Але у стилі латиноамериканському – сміх крізь сльози. Мама мала все звіряти. Але мама померла у 2011 році. А бабуся зберегла листування з мамою. При житті мами я не відкривалі ці листи. Коли їх відкрила, я ридала… Туга страшна за домом у тих рядках. Мама пише, що ось мені вже 23 роки, Різдво десь там вдома, тато грає роль Миколая. І раптом ці нари, і ще 10 років… Мамі було 21, коли її зазарештували, а повернулася у тридцять.
Мама письменниці у молодості. Чернівці, вулиця Панська.
Мама завжди була гуманітарієм. Крім того, що вона залишила чудові, такі проукраїнські спогади “Чернівці, мої Чернівці”, вона ставила дитячі опери, постановки у Чернівцях. Останні роки жила у мене в Києві, то мої мої товариші від літератури більше довіряли всі свої секрети моїй мамі, ніж своїм рідним, завжди радилися з нею.
«Писати сценарій до «Червоної рути – 89» мені допомагала сама Буковина!»
- Звідки у Вашій родині починається це українське, патріотичне виховання?
- Мені його передали бабуся з дідусем. Ця вчительська семінарія, де вони навчалися, давала капітальне національне виховання, ще за Австрії. І коли Іван Франко у 1913 році був у Чернівцях, в Народному досі, дідусь і бабуся його слухали, правда, між собою ще знайомими не були. Вони познайомилися вже після Першої світової війни. Моя мама закінчувала “Лічеул Ортодокс”, тож румунську знала. Мама також вчила латину, загалом вона була дуже енциклопедичних знань, моїм постійним консультантом. Я інформацію мала з перших вуст.
Був такий випадок. Я написала сценарій “Веселі криниці” – про свого прадіда, який копав криниці у Рогізні. І той сценарій якимось чином потрапив до Івана Миколайчука, він ним захопився, але паралельно знімав “Лебедину зграю”. Телефонує мені й каже: “Слухайте, а скільки вам років?”. Кажу: «Двадцять шість». А він: “Я думав, що ви набагато старша. Звідки ви так добре знаєте історію Чернівців?”. А я знала від мами. І тому в сценарії використала такий факт. Коли на Буковину прийшли румуни, спорудили у Чернівцях на Центральній площі пам’ятник бугаю, який був у гербі тодішньої Румунії, а навколо того "бика" був створений скульптурний алегоричний танок усіх провінцій тодішньої Румунії, у тому числі й Буковини. А студенти вирішили пожартувати і дали якомусь дядькові гроші, аби той привіз і скинув перед бугаєм копицю сіна. Поліція це побачила, звісно, шукала винних. А Іван Миколайчук знав цей факт від своїх рідних.
- Крім віршів, повіcтей, романів, скільки сценаріїв Ви написали?
- Більше 30. Найдивніша історія сталася, коли я взялася за написання сценарію першої “Червоної рути”, який мав відбутися в Чернівцях. Я саме завершувала своє навчання на Вищих літературних курсах у Москві, у семінарі драматурга Розова, як подзвонила мама і повідомила, що мене розшукують якісь хлопці-молодці, які хочуть, щоби я щось для них писала, якийсь сценарій. Потім подзвонили ті самі хлопці, які виявилися Тарасом Мельником, Кирилом Стеценком і Анатолієм Калиниченком. Вони апелювали до мене як до патріота Буковини, а в нас ще на той час був СРСР, і наші деякі фахові сценаристи, почувши про яскраво виражене національне наповнення фестивалю (не мало бути жодної російськомовкої пісні), поховалися в кущі. Спочатку я також злякалася, бо не мала справи з подібними проектами і взагалі ще не писала сценаріїв. Та якось усе дуже легко пішло, бо сама Буковина мені допомогала. Я колись писала статтю про глинницьких музикантів, і тепер ця дружба з музикантами створила особливий, буковинський колорит на Панській вулиці (вул. Кобилянської). В Рогізні у великій весільній печі, яку спеціально мурують у нас на городах, Марія Гаврилець з газдинями спекли велетенські два калачі, яку печуть лише на Буковині.
Оці всі, так звані «супутні заходи», були наповнні звичаями, традиціями, культурою Буковини, і в цьому допомогло захоплення фольклором та етнографією і те, що сама ходила по селих Буковини і записувала від старих бабусь мову буковинської Душі. Після “Червоної рути” я ще багато разів писала і ставила свої сценарії та літературно-музичні дійства, серез них святкування 750-річчя Коломиї, ораторія “Святий Дніпр”; “Золотий камінь посіємо” – музична вистава, створена до ювілею та за участю Ніни Матвєнко; “Іван Вишинський” – мелодекламція за участю симфонічного оркестру, чоловічої капели, солістів та читця. Зі мною завжди працювали найкращі українські композитори: Валерій Кікта (українець із Москви), Іван Тараненко, Ганна Гаврилець, Олександр Козаренко, Богдана Фільц, Марина Денисенко, Валентин Сільвестров.
Софія Майданська з Василем Баркою. США.
Думаючи про своїх рідних і про книгу “Сімейний альбом”, над якою працю, приходжу до переконання, що добутий предками досвід, моральні засади, знання, культура переходять до нас на генетичному рівні, і добра школа, що одержуєш в той короткий навчальний вік, лише підштовхує до відкриття в собі невичерпного багатства, яке заклали в наше прекрасне людське єство наші батьки.
Розмовляла Наталія ФЕЩУК
Світлини автора та з архіву Софії Майданської
01.10.2016