Др. Остап ГРИЦАЙ

З приводу Ювилею 40-ліття письменницької творчости.

 

Щоб сам якийсь нарід став великий, свобідний і сильний, то треба, щоб ідеал мужчин, жінок і дівчат був не терпеливий мужик, а нетерпеливий войовник, котрий бувби згоден орудувати в потребі більше мечем як плугом. А до того є кождий мужицький народ, котрий походить, як і Українці – призначений. Народ треба за серце хапати, а не за голову. Розумові і мудрим він не довіряє. Народ, повторяю, Що хоче бути й остатись великим, не сміє орудувати самим лише плугом, але також і зброєю, і мусить мати традиції серця героїчні ...

           

                                       О.Кобилянська („За ситуаціями“).

 

 

1.

 

Вольна, тілом і духом гарна, гармонією усіх своїх сил дужа і творча людина! Який і це животворний, поколіннями предовгих тисячліть вимріюваний ідеал! Усі змагання духової культури, всі етапи людського поступу,  всі великі революційні рухи в історії народів – це в суті речі одна велика і безпереривна боротьба за його здійснення. – Багато могутнього і в життю, але наймогутніше з усього – людина – проголошує віщий хор в несмертельній пісні Софокля про Антіґону. Але коли та людина має почути всю велич своїх могутніх сил і всю розкіш свойого володіння ними, то вона мусить бути вольна, незалежна ні від богів ні від свойого окруження, не спутана ніяким наказним життєвим ладом, не спинювана в своїм розцвіті ніякими межами, встановленими вузькозорою проворністю тих, які могучости людських сил лякаються. Кожна епоха, кожна переломова доба в історії народів виявляє так червону нитку свойого, нехай і найбільш своєрідного звязку з ідеалом совершенної людини, захоплюючої так або инакше пониманою красою своєї індивідуальности в контрасті до сірої безобразности того пересічного людського типа, що його Шопенгауер дефініює як „Fabrikwaare der Natur“. Гелленський прообраз людини гарної і доброї, римський тип arbitrelegantiarum, первісний христіянський тип людини всежертвенної – проблиски якого бачимо вже в старім Єгипті –, середновічний ідеал геройського святого і геройського борця-лицаря, людина Ренесансу з її володарським, нехай і злочинним індивідуалізмом, совершенний царедворець епохи Людвика XIV., а далі людина Русса, досконала своєю природною красою і силою, та людина француської Революції, з її повною свідомістю своїх життєвих прав та життєвої суверенности – це все відгуки і втілення вселюдської мрії про ідеальну, значить стількиж гарну, що й дужу і творчу людину.

 

Але після того, як прогомоніли визвольні кличі Великої Революції, як наполєонська епопея стала вкінці шаліттям безоглядного імперіялізму, а „Святий Союз“ ненаситних царів тай цісарів закріпив в Европі напродовж ХIХ. ст. режім мілітарно-поліцайської автократії та буржуазного суспільного устрою, ідеал совершенної людини новітности став губитися в сумерках льояльно-підданчого животіння скастрованої суспільности, в нетрах її зуніформованої духовости тай також її наказно-державної моралі. Для індивідуального геройства по лінії висшого стремління не стало в століттю Габсбурґів, Гогенцолєрнів, Романових та їх Меттерніхів ні нагоди ні місця. Скрізь заволодів душами всезрівнуючий, усяку індивідуальність убиваючий уніформ та параґраф. Цісарський, міністерський, урядничий, професорський та священичий однострій по думці §1. Замісць лицаря рекрут, замісць гелєнського горожанина ранґовий бюровий шашель, замісць кальокаґатії правила доброго тону при столі, замісць Діотими і Аспазії провінціональна тітка, а замісць Саванаролі і Франца з Ассізі ґімназійний катехит. Уся туга романтизму, весь біль Байронового пессимізму, все захоплення геллєнізмом на початку XIX. ст. має свою основу в цій ненависти до зрекрутованого людства та спароґрафування суспільностей, до гнилої моралі знікчемнілого міщанства та безстрижного льоялізму. І головно завдяки фільософам і поетам, які з природи речі стали носіями тої ненависти та подвижниками ідеалу нової людини нового часу, століття рекрутського уніформу і чадливого бюрократизму, століття фабрики і техніки не змогло придавити туги за обновою людської духовости, за її дальшими змаганнями в сторону свобідно розвиненої, від мертвецького животіння мас незалежної індивідуальности. Навіть в усезаперечуючій фільософії Шопенгауера – герой ума і герой волі це два найвисші ступні людської духовости¹. Але зусім позитивно, з усею свідомістю, з усім фанатизмом великого реформатора вивигнув в XIX. ст. фільософію людської совершенности нашої доби щойно Фрідріх Нічше (1844–1900), той чудовий поет найвисших вершин людського духа, в якого індивідуальности з предивною гармонією обєднуються і прозора як блакить душа Гелляди, й ущерть володарський дух Ренесансу, і животворний скептицизм століття Вольтера, а попри те все бездонна туга нашої доби за визволенням людини з усього, що її духово поневолює. Починаючи від його боротьби проти уніформованої, стухлою ученістю параґрафів навіяної мудрости Bildungsphilistr-a, аж ген до пізнішого осудження ворожого життю Шопенгауера та худоскелетної аскези Ваґнерового Парзіфаля а з тим і всеї моралі католицького христіянства у Нічше один клич: перемагайте в собі людську неміч, ставайте велитнями хотіння і сили! Всяке коліноприклонне рабство, чи то в відношенню до дряхлої моралі традиції чи незрушимого своїм буденним животінням „середовища“, всяке принижування себе в імя покори, кволої добросердности й тихомирного компромісу з наказним суспільним ладом – те все проскрібував Нічше як одинокий, справжній гріх проти людського духа. А великанський відгук, що його знайшли проголошені ним ідеї про обнову духовости трохи не в усіх літературах світа свідчить, що він попри всі розстаї своєї думки, проголошував євангеліє нової епохи. А коли з цього погляду глянемо на українську літературу передвоєнної доби, то тут речницею ідеалу нової, вольної людини являється – спершу в деякім звязку зі світоглядом Фрідріха Нічше, а далі вповні самостійно – найбільша письменниця новітньої України: Ольга Кобилянська.

 

2.

 

Наша письменниця по матері з німецького роду.² Ця обставина для повного зрозуміння її творчости на мою думку незвичайно важна.

 

Не тільки тим, що вона поясняє нам велике замилування молодої Кобилянської до німецької літератури – ,,молода, дівчина розвивала свій розум і талант майже на самих німецьких книжках“, каже про те у своїй відомій студії про письменницю О.Маковей ³ – але й деякі основні риси в її духовости, особливож її до мрійливости тонкий ідеалізм по лінії думок про ублагороднення людини. Всі великі представники творчої німецької духовости, починаючи від Вальтера фон дер Фоґельвайде й Вольфрама фон Ешенбахд аж ген до ваймарських клясиків та до Ваґнера, Нічше й Гавптмана, перепоєні тим ідеалізмом ущерть, усе вони являються нам жагучими речниками вимріяного собою світогляду, все в них ідеольоґічна сторона найважніший проблєм творчости. Коли порівнувати з цього погляду нпр. німецькі і француські розрібки тих самих романових сюжетів з XII. і XIII. в., то в німецьких творах скрізь плюс важливої ідеї про життя, підчас коли в романського поета передовсім анеґдота-билиця, здебільшого з яскравим підмалюванням принадних, в першу чергу еротичних подробиць з уваги на пересічного читача. А де далі у глиб століть, та ідеольоґічна сторона в німецькій творчости закріплюється як її найяркіше знамено. Порівнаймо тільки перший  ліпший роман Жан-Поля Ріхтера або Шпільгаґена або Ґотфріда Келлєра з романами Стендаля, Бальзака або Фльобера! У Німців скрізь риси ідеалізму, бажання розмальовувати людину такою, якою вона повиннаб бути в імя вимріяного світогляду, а у Французів попри всю принагідну романтику основної фабули невмолимий своїм критицизмом реалізм, зберігання лінії дійсности і в її найсуворійшім виді, майже без ніякого огляду на ідею, читам мораль цілости. Для німецького письменника ідеалізування, викрашування життєвих появ – це самозрозумілий постулят творчости, підчас коли француський дошукується передовсім основної суті всякої дійсности. З тогож в німецькім романі все менше або більше завуження на духове життя одиниці, як на репрезентанта світогляду, а у француськім розширення акції на більший круг людей, як рівновартних виразників дійсности. З тими признаками німецької духовости ми стрічаємося вже в перших творах Кобилянської у їх своєріднім обєднанню з найглибшим знаменом духа українського – і його ліризмом і патетикою ущерть особистого почування. Фактичні події тут редукуються до кількох найконечніших, у фіналє здебільшого непослідовних моментів: Епічний характер оповідання губиться в довгих ліричних сповідях майже зусім. Характеристика осіб не виявляє ще вповні критичної предметовости і гострости пластичного малюнку. Світла й тіни розділені з яскраво помітною симпатією або антіпатією авторки до даної особи, словом – ми всеціло в околі духового життя самої оповідачки і бачимо передовсім її світ в як найяркішім протиставленню до світа її окруженця. Це типовий підхід усякого ідеалізму, що до суворої дійсности ставляється заздалегідь неґативно і бажавби її перетворювати по лінії своїх мрій. А експонентом цих творчих, тут і там як сріблиста блакить ніжних мрій Кобилянської, це скрізь і всюди:

 

Вольна, тілом і духом гарна, гармонією усіх своїх сил дужа і творча людина. Ця висша людина в неї трохи не одинокий носій її творчости, одинокий справді гідний уваги характер в її перших оповіданнях. Кобилянська ідентифікується усеціло з її замислами, поривами і стражданнями, і не вагається ніде протиставити її сірій масі як самозрозумілий ідеал обновленого життя.

 

(Далі буде.)

 

 

II.

 

Кобилянська звязує так нашу творчість з кличами європейського індивідуалізму в останніх десятиліттях передвоєнної доби, подібно як Франко звязував її із соціяльним рухом в Европі своєї епохи. Тількиж завдання Кобилянської було подекуди трудніше, ніж завдання Франка. Франко проголошував ідеольоґію поневолених мас, винужденнілих і порабощених пролєтарів, спрагнених світла в страшливій теміні свойого безпросвітного істнування, і ставав сам в їх ряди як каменяр між каменярами. Як добровільний раб між рабами, як простий рядок в визвольної роботи – semper tiro. Такий підхід поета до проблему життя робив його заздалегідь зрозумілим і дорогим принайменше для тих широких мас, речником яких він ставав, нехай, що скваснілі рутенськї інтеліґенти і намір і діло його кляли. І являлася з цього погляду творчість Франка всетаки своєрідним продовженням громадянських та національних традиций в українськім письменстві, від Котляревського і Шевченка починаючи. А Кобилянська, як може ще ніхто в нашій літературі перед нею, протиставить– як зазначено масі одиницю, загалові індивідуальність, суспільности животіючих – творця-артиста, і цій висілій одиниці дає вона попри всякі, ньюанси її думок про загал як національну масу – першенство перед загалом. Проти безумовного демократизму Франка, та традиційного демократизму в нашім письменстві взагалі, озивається так в нас з виступом Кобилянської уперше – клич аристократизму як засади, як світогляду, як життєвого ідеалу, аристократизму в суті речі духовного, але всетаки з гострим вістрям проти „мужицтва“ та „плєбейскости“ в відємнім значінню цих понять.

 

Кобилянська, правда, не каже ніде, що маса, як глумився Нічше, цікава тільки як тло для великої одиниці і у своїм тупім відпорі проти неї, а зрештою нехай ухопить її чорт і статистика. Але малярка Ганнуся в її ярко ідеольоґічнім „Valse melancolique“ (1897) каже до лагідної тружденниці Марти з усею свідомістю своєї духової висшости: „Я артистка і жию відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тісно програмової людини, як ти. Ти можеш обмежитися на своїм ґрунті, бо мусиш; він вузький, але моє поле широке, безмежне і тому я жию таким життям. Тепер іще не вповні таким, але колись пізніше, як стану цілком своїм паном, розмахну крилами під небеса. Так показує чуття артистичне. Я беру все зі становища артизму. А й ти повинна звертатися за ним; усі, цілий загал. Колиб усі були артисти освічені і виховані, почавши від чутя аж до строю, не булоби стільки погани і лиха на світі як тепер, лиш сама гармонія і краса. А так? що округ нас? Лише ми одні піддержуємо красу в життю, ми артисти, вибрана горстка суспільности, розумієш?“. І Ганнуся все наново лютиться на буденне животіння, наче навмисне придумане на те, щоб „задавлювати найтонші зворушення до свобідного розвою індивідуальности“, і вона з нічшеанською погордою до сірої товпи-маси кидає раз покірній Марті: „Я є лише німим послугачем свойого таланту, але такі, як ти, Марто, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте ви нас, поодиноких, і ми загибаємо мов той цвіт без насіння через вас.“ Та вже й геройка першого оповідання Кобилянської, „Людина“ (1894), панна Олена Лявфлєрівна, хоч і не артистка по званню, ненавидить душі своє тупе окруження, наголошує все наново суверенність своєї думки й почування і говорить з огірченням про свою душевну самоту в родиннім середовищі. „Маєте ви може надійною милосердя? – питає вона свойого ледачого батька. Бере може хто мою думку і чуття на розвагу ? Начеб якусь штучну механічну пружину натягалиб ви мене і пристосовували до обставин. Я однак не дамся до сього вжити. Ніяка сила світа не здопче в мені мислячої самостійної людини.“ А коли батько проклинає її за такі слова, вона: ,,Ваші слова, тату, мене не болять. Вам і не слід инакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володів і велить говорити. На мене не має він ніякого впливу, ні сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не мас змислу для шляхетного чувства; тій силі в грязи гаразд, вона радаб усе їй противне загарбати у свій круговорот і приглушити. Значить уже тут опозиція самотного ідеалізму проти духа гнилої моралі зуніформованого життя, сіро однострійного маси галапасів буденности, витвореної нетворчим животінням в нетрах перестарілого суспільного ладу в погубу одиниці із самостійною думкою і волею. І таксамо і друга репрезентативна геройка Кобилянської, Наталка Верковичівна в романі „Царівна“ (1896) це, сказатиб з Ґаршіном, червона квітка жагучого індивідуалізму, що виросла з глибин теж ущерть гнило суспільної почви. Один з героїв тут говорячи про сучасну добу, прирівнує її до морської тишини, в якій багато-багато гнилі, і якій треба тому сильного зворушення, щоб вона .„подужала“. А Наталка сама цитує раз у своїм щоденнику дослівно, в німецькім оригіналі, за Нічше: „Was von Weibsart ist, was Knechtschaft stammt, und sonderlich der Pöbelmischmasch – das will nur Herr werden alles Menschettschicksals – o Ekel! Diese Herren überwindet mir, ihr höheren Menschen, die sind des Übermenschen größte Gefahr ...“. Ідеольоґічна сторона подавляє так у перших  творах Кобилянської епічну фабулу трохи не зусім. Дискусії, монольоґи, міркування на тему прав одиниці на самостійний, духовий розвиток, і життєву суверенність виповнюють ураз з принагідними цитатами цілі сторінки. Читач почуває скрізь, що молодій авторці не йде про те, щоб розбавляти його оповіданням цікавих подій, тільки отворити йому очі на болючу дізгармонію між світом перегнилої дійсности і ясним світом ідеалу, зза якої її висілій людині треба невпинно страждати великою боротьбою.

 

І тут Кобилянська, може саме завдяки своїй ідейній програмовости та ярко ідеольоґічному підходові до розмальовуваного собою життя, являється нам на овиді свойого часу носійкою революційного протесту, окличницею нової, животворної боротьби за визволення людини.

 

3.

 

Саме її перші твори були з чистого письменницького погляду, хочби тільки з уваги на свій зміст, протестом проти дряхлої, ущерть пережитої побутовщини в нашім традиційнім оповіданню – з його етноґрафічно-масовою мертвеччиною – а з чисто життєвого грімким ударом в ту заглухлу, „морську тишину“, яку в передвоєнній добі в Европі, а головно в нас, витворював режім мілітарно-поліцайської автократії в сумерках льояльно-рабського отупіння скастрованої суспільности. Банкроцтво зуніформованої духовости, особливож в урядничих кругах в добі австріяцько-габсбурського володіння, малює Кобилянська зараз в першій добі своєї творчости, з нетаєною, жагучою ненавистю до неї. Власні молодечі переживання письменниці дали їй що до того цінний матеріал. Як відомо, Кобилянська, дочка урядника при старостві, зросла в глухих, німецько-волоських закутинах габсбурської Буковини, – Ґурагумора, Сучава, Кімполюнґ, село Димка – і щойно 26-літною дівчиною почала жити в культурнійшім черновецькім центрі. І саме в таких провінціональних кутах колишньої цісарської монархії мала вона найкрасшу нагоду пізнати всю вузькозорість, всю заскорузлість і реакційність тої суспільности, що виховувалася в атмосфері мілітарно-бюрократичного режіму. Її подоби в „Людині“ та в „Царівній“ так і пригадують ті життєві нетри, з яких і в творах Гавптмана, Ібзена, Стріндберґа і – mutatis mutandis – Золі добуваються крики розпуки порабощених, бо нетямучо вихованих Гелєн, Елєонор, Юлій та „диких качок“. В „Людині“ батько родини, ц. к. лісовий радник Лявфлєр, пияк, картяр, бюрократична фіґура без усякої освіти і змагання до неї, без ніякого зрозуміння для індивідуальности своїх дітей і їх духових потреб, словом сіра амфібія сірого життя, яка не в силі виховувати нікого, бо в неї самої нема ніякого путнього виховання. Колиж нарешті одинак син Лявфлєрів, Герман Евген Сидір – для австріяцької культури пустої фрази ці три імена панича Лявфлєра дуже знаменні! – ставши очевидно однорічним охотником при ц. к. армії, стріляється зза довгів, а сам пан радник краде державні гроші і через те стає суспендований, то, не лишається нічого иншого, як випхати гарну Оленочку за муж, за адюнкта доктора К. – бо треба жити, треба якось – удержати свій престіж в „товаристві“, а цеж ясне, що Олена мусить віддатися за першого-ліпшого, коли він тільки з титулом і має гроші, та коли родичі в скрутнім положенню і потрібують грошей, Олена не любить його? Але кому й нащо якоїсь любови в суспільности, яка держиться наказними параґрафами диктатури й абсолюттизму та рекрутським послушанням льояльних Плосколобів? „Не любить його! глумиться пан майор, вибравшись до пана радника повчать його про те, як держиться казармський лад в родині во благо тихомирря та товариського престіжу. – Начеб люди не побирались і не жили й без любови! Дурниця! Химера! Колись вона цього гірко пожалує, однак властивим виновником будеш ти! Діти виховується инакше, пане Лявлфєр! Абсолютизм в родині – це річ наймудріша. Думаєте, що в мене инакше ? Моя воля – це воля всіх... Дісціпліна мусить доводитись до останніх консеквенцій, особливож у жінок. Жінка – то молодий кінь. Почує сильну залізну руку, так подається і в ліво і в право. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Денеде цвяхнути батіжком. Перед трапом трохи острогів, перед барієрою – удар і остроги, поводи свобідно, тоді летить...!“ Стільки про новочасне виховання дівчини австріяцький уніформ і §. А проти того розгортається у словах Олени горіючий прапор світогляду волі й незалежности, особливож в її апольоґії жінки.

 

(Далі буде.)

 

 

Та у своїй апольоїії прав жінки являється Кобилянська – саме в найранших починах своєї творчости – не тільки розмріяною ідеалісткою, не самою тільки уподобницею принагідного поетичного сюжету на цю тему. Вона підходить до того питання вповні прінціпово, і хотілосяб нам иноді добачувати у проголошених тут нею поглядах один з оконечних радіюсів того ідейного спектра жіночо-визвольного світогляду, що його видвигнули на овиді культурних змагань Европи ще в другій половині XVIII. ст. перші великі представниці новітнього жіночого руху. У своїм пропамятнім відчиті на зборах „Товариства руських жінок на Буковині“ – в Чернівцях 14. X. 1894 р.⁴ – наша молода письменниця протиставить привилеям чоловіків у свойому середовищі права жінки так, як колишня француська революціонерка Олімпія Ґуж протиставала їх скрижалям з „Declaration des droits de l'homme et du citoyen“. І як великодушна Анґлійка Мері Вульстенкрефт (Wolstoncraft), що в р. 1792 видала першу замітну книгу в обороні прав жінки („А vindication of the rights of women“), звертає Кобилянська головну увагу на два проблеми в життю своїх поневолених сестер: на повну недостачу жіночої освіти та на невольницьку несвобідність неосвіченої дівчини, зданої на ласку-неласку „чоловіка-пана“. Бо і справді. Коли ідеал совершенної людини в лоні суспільности має бути осягнений, коли задача всеї культури в тому, щоб витворити тип людини вщерть свобідної волею та сильної свідомістю усіх своїх фізичних і духових спромог і саме тим спосібної до життєвої боротьби, то як нам не дбати про те, щоб у першу чергу мати і виховниця тої совершенної людини була вповні підготована і з кожного погляду зріла до цього преважкого завдання? Кобилянська у своїх творах часто наводить слова Нічше і Ґете про те, що задача матері і батька не тільки у плодженню дітей, а й у виховуванню їх по лінії висшої культури, ніж в них самих (hinauferziehen), головнож жінки мають бути виховувані так, щоб „вони, ставши матерями, могли своїм дітям і батька заступити“ (,,Балаканка про руську жінку“, 1905). Але як в силі сповнити таке завдання жінка, що – особливо в середовищі епохи нашої письменниці – не має ніякої змоги справжньої освіти, розвитку своєї власної індивідуальности та життєвого самовизначення? В середовищі, де, як каже Кобилянська у згаданім відчиті – „слова про жіночий рух чи-там про еманципацію жінки являються символом „якогось антихриста або лихого демона, що хоче захопити наші жінки і пхнути їх на дорогу сміховиска і бездорожа“? В середовищі тої духової сліпоти жінки, яку такими вражаючими рисами змальовує і Наталя Кобринська в постаті старої попаді Шуминської, просто соромного вицвіту австро-рутенського реакціонерства та глухокутности душ. Тому в Кобилянської вже в тім відчиті жагучий зазив до сестер до боротьби за життєву суверенність. „Берімося до ріжнородної праці, щоб могли стати на власних силах в життю, щоб могли статися гординею наших батьків, братів і мужів і стати підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації, та щоб вона могла славитись своїм жіноцтвом як своїм найкрасшим цвітом“. А далі з глибин найглибшої, такої рідкої в нас громадянської свідомости:

 

,,Просвіщаймося, щоб представити якусь силу, щоб не даватись вічно і вічно доптати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці – жебрачки! Бо чиж нема в Русинках жадної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могучого, а лише наклони до терпіння, услуги й покори ... ?“ (ст. 11).

 

4.

 

Певна річ – колиб наше жіноцтво було вже тоді пішло за такими кличами в великім обєднанню, то може инакше булаб виглядала в нас передвоєнна ґенерація тай нинішня українська молодь Галичини й Буковини з погляду на громадянсько-революційного духа та з погляду на ідеал сильної одиниці. Але в астро- рутенськім середовищі мертвецьких уніформів та реакційних параґрафів, і найідейніші зазиви світлоносиць в роді Кобринської та Кобилянської мусіли поки-що лишитися зазивами і програмами, а наше жіноцтво ще й до сьогодня не виявило й не виявляє творчої активности жіноцтва Німеччини, Швейцарії, Франції, Анґлії, про культурніж здобутки жіноцтва Америки вже й не говорити⁵. А з яким незрозумінням та презирством ставилися в Галичині до Кобилянської і рутенські чоловіки, та ще до того редактори, цього доказом хочби загально відома історія первісного неприняття її перших праць в тодішній „Зорі“ – повістей „Людина“ (1894) та ,,Царівна“ (1896) – гідним анальоґом якого являється опісля невміщення ні одного твору Кобилянської в придніпрянській антольогії „Вік“. А саме в тих двох, перших оповіданнях Кобилянської, її опозиція проти дряхлого звичаю та проти гнилі скорумпованої суспільности найяскравіша, найвимовніша і найбільш революційна своїм духом. В пізніших оповіданнях Кобилянська – подекуди і в творах з мужицького життя – намагається тут і там надто ідеалізувати свої постаті, лишається надто близько в околі даного індивідуального життя, і надто тісно звязує оповідання з розвитком основної фабули. А в „Людині“ і в „Царівній“ ми ще віч-на-віч зі злочинною і тупоумною бюрократією ц. к. епохи з одної, а її революцією надиханими опонентами з другої сторони. Сама фабула обидвох оповідань небагато ріжниться від себе. Вона можливо проста, без усяких позоліток силувано сензаційної інвенції – як це дуже яскраво в відємно  назначується нпр. в романах Франка – майже анальогічний зміст тут зводиться, як відомо, до історії наказного подружа даної геройки  ради „обставин“, ради „хліба й забезпечення“, а передовсім ради присуду деспотичних батьків, або таких же опікунів, або просто ради звичаю.

 

В „Людині“ той світогляд пережитої буденщини заступають панство радники Лявфлєри зі своїми ц. к. військовими друзями, в повісти „Царівна“ родина ц. к. ґімназійного професора Івановича, особливож пані професорова Павліна. Шкода дуже, що таких представників зі сфери австро-рутенської бюрократії в Кобилянської де-далі щораз менше, та що вплив мрійливого ідеаліста Е.П.Якобзена в неї всетаки сильніший, ніж первісний вплив Фрідріха Нічше (у звязку з відгуками ідеольогії Дж. С. Міл’я). Я думаю іменно, що саме наша письменниця при своїй тонкій обсервації, своїй глибині та спромозі синтези життєвих проявів, в силі була дати романові картини духовости галицької суспільности передвоєнної доби в таких розмірах, в яких намагався розмальовувати її Іван Франко в романах „Основи суспільности“ та „Перехресні стежки“. Хоч не без недостач і промахів ⁶. Правда – в розмальовуванню штабу реакціонерів з глухих кутів австрійської Буковини, і Кобилянська всі тіни духової некультурности зосереджує де-що односторонно, а тут і там не без рисів помітної карикатурности в околі поборюваного собою табору, а всі світла на подобах резонерів по свойому світогляду. Головний проблєм творчости Кобилянської – виплекання висшої людини дорогою стремління до інідівідуальної досконалости – зискує на тім остільки, що панує над цілістю оповідання і щораз гостріше урелєфнюється. В „Людині“ він зазначується зараз довшим оповіданням медика Лієвича про жіночу культуру в инших народів, але в дальшій ході подій звязується надто тісно з історією одруження геройки (Олени), ідейна опозиція проти якого являється вкінці всетаки чистим резонерством, коли зважимо, що Олена, хоч і не виходить замуж за наказного жениха, то ради обставин одружується з лісничим – „з брехнею в душі“, значить проти свойого внутрішнього голосу. Але таке, сказатиб, стріндберґерівське закінчення першого оповідання нашої письменниці робить саме з огляду на індівідуальність геройки подекуди сильніше вражіння і вражає глибшою правдою, ніж де-що банальне закінчення в „Царівній“ – а ще і в повісти „Через кладку“ (1912) по правилі „sie kriegen sich“, причім традиційної форми подружа як такого Кобилянська не нарушує ніде, а її небезпеки для розвитку висілої індивідуальности доторкається тут і там тільки дуже легкою і нерішеною рукою. Тимто і в повісти „Царівна“ виявляє головна геройка, Наталка Верковичівна, з погляду на проголошувану собою фільософію висшої, незалежної від середовища і його традицій людини, своєрідний дуалізм, який особливо в другій частині роману – починаючи з побутом геройки в пані Марко – зазначується доволі відємно. Правда – Наталка таксамо як і Олена не дає собі накинути жениха (проф. Льордена), здійснює справді свій бунтарський замисл працювати на хліб своїми силами, докидає поневолюючу її рідню, і з тим усім вона іде багато дальше, ніж Олена, та переконує читача на кожній сторінці, що праця над виобразуванням свойого духа для неї необхідна конечність життя. Все те, що чуємо від Наталки про духову культуру індівідуума, про роль освіти, в культурному розвиткові одиниці й загалу, про спасенність і вагу творчої праці над собою, про оживотворювання духа людини в муках великого самопізнання дорогою творчого пориву і творчого змагання до найвисших ідеалів духа – все те в „Царівній“ творить найглибшу суть і найглибший зміст оповідання, його події, ідеольоґію і світогляд. І коли Кобилянська все наново і не без іронічної нотки зазначує, що „подій“ в традиційному значінню нема в її геройки ніяких, то це тільки підкреслює творчу повість елєменту, внесеного нею в наше оповідання:

 

Що-найтоншу психольоґічну аналізу людини в її змаганню, бути людиною в найкрасшому і найглибшому значінню цього слова.

 

(Далі буде.)

 

 

4.

 

Але відємна риса згаданого вже мною дуалізму проступає в духовости Наталки скрізь, де вона як стужена за коханням жінка стрічається з чоловіком. Тут в Кобилянської лінії психольоґічйої послідовности де-що хиткі може вже тому, що малюнки чоловічих духовостей в неї далеко не такі чудово глибокі й безоглядно переконуючі, як малюнки її жінок. Коли вона нпр. малює півкарикатурну постать духового уніформа в стилю професора Льордена, або поцтивого але безвольного вуєчка Міля, або чоловіків із середовища в оповіданню „Людина“ і послугується ними тільки як ледачим контрастом до висше надуманої духовости носійок визвольного світогляду, то тут її чоловічі характери переконують нас не так своїм чисто людським змістом, як радше ролею, що їм вона в оповіданню присуджена. Але коли на овид оповідання в нашої письменниці виступає чоловік, який не має репрезентувати смішности і мертвецькости зуніформованого лоба, тільки конґеніяльного партнера геройки, то тут в неї якась томлива однолінійність, якась своєрідна шабльоновість чисто романового типу здебільшого по лінії того де-ще надто витонченого ідеалізму, що я його звязую в Кобилянської зі значним впливом давнішої німецької романової літератури та Є.П.Якобзена. Той нахил до виніженого вщерть ідеалізму грає в Кобилянської менше більше таку – у своїх послідовностях не завжди благодатну – ролю, як в романах Франка його нахил до крайного натуралізму. В однім і другім випадку бачиться односторонність, завуженість духового ціловиду й оконечну віддаленість від дійсности. Такими типами чоловіків є в „Царівній“ передовсім доктор Марко з тим своїм трохи сентиментальним „що вже люблю, те люблю на віки“ та з „цвітом льотосу“. І є ним тут і Орядин, просто прегарно подуманий як революціонер і „пасерб суспільности“, але оконечно зведений до типу провінціонального Дон-Жуана, а далі до безхарактерного опортуніста та припадкового чоловіка ляцької цяці. Що Наталка не хоче – мимо своєї любови до Орядина – вязатися з ним одруженням зараз в перших починах свойого самостійного життя, та що вона бажає в першу чергу бачити і себе і Орядина на вершинах якогось значнішого життєвого досягнення, заки згодиться на подружнє життя з ним – це один з найкрасших моментів в нашім романі та в розвитку духовости Наталки.

 

Але що та сама Наталка мучиться своєю  любовю до Орядина ще й тоді, коли вже знає, що Орядин панський лаполиз та що з колишнього соціяліста в нього лишилися вже тільки нешкідливі нікому фрази для елєґантних відчитів в колах буржуйських череваїв, і що вона ще й після оконечного (і то поневольного) зірвання з Орядином уважає згідним зі своєю особистою достойністю іти до косцьола дивитися на його шлюб – це Наталку як індівидуальність просто перечеркує і проголошуваною нею фільософією висшої людини захитує в основах. І таксамо дивно вражає в неї її надмірна вразливість на кожне добре чи лихе слово доктора Марка, її мімозно ніжна чутливість усюди там, де вона виступає проти нього як людина, що хоче зберегти престіж своєї життєвої суверенности –, чутливість, яка нам управді дає можність углянути в найглибші глиби жіночої душі, але з другої сторони велить нам почувати, що така ніжна духовість в великій боротьбі життя не надто предестинована до провідної ролі. Може й тому в Кобилянської в суті речі те завуження оповідання на чисто індивідуальні перешиття героїв та той, такий знаменний для неї ,,horror vulguri“, який ніколи не дозволює її героям станути в ряди великих мас і разом із ними вести творчу працю-культурного і національного визволення. Словом – це та лінія у творчости нашої письменниці, яку вона сама часто-густо дефініює як:

 

Аристократизм.

 

5.

 

Це очевидно тільки аристократизм духа, хоч з другої сторони в Кобилянської часте попрікання „плебейскости“ і „мужицтва", очевидно теж тільки в духовім значінню як некультурности і – sit venia verbo хамської грубости, далекої від усякої освіти і передуховлення. Ніколи той аристократизм в Кобилянської не являється як поняття суспільно-клясове, навіть коли читати те все, що кажеться в її повісти „Через кладку" про потребу витворення висшої інтеліґенції в нас та визволлюваня з „духа мужицтва“ (Богдан Олесь). І не можемо розуміти ложно того аристократичного клича в Кобилянської, коли зважимо, як вона трохи не в кожнім зі знатніших своїх творів тямить про працю для народу, як вона раз-у-раз говорить про ганьбу його поневолення, про траґіку його покірної і тихомирної вдачі, про кволі, порочні і зрадницькі риси в його духовости та про те, що вся праця висших одиниць має в суті речі метою одно, а саме – службу народові. Такі вислови в Кобилянської ожемчужують коштовними перлинами сотки сторінок в її творах, і саме вони в тіснім звязку з кличами просвітної праці в користь визволення людської особистости, людського індівідуума з мертвеччини зрекрутованих та зуніформованих ц. к. традицією середовищ репрезентують сьогодня, в епоху ренесансу широких мас і сумерку всякого аристократизму, чи не найцінніше добро в ціловиді її творчости. Але попри те все трудно не сказати, що духовість героїв Кобилянської, оскільки йде про степень їх творчої активности в життю, здебільшого надихана тою небезпечною „блідістю думки“, про яку з таким докором говорить Шекспіровий Гамлет. Все між ними і життям світом (в найширшому значінню цього слова) є якась прогалина, якась своєрідна ексклюзивність замкнених про себе кол, обєднання і злука яких являється тут усе тільки постулятом, програмою та кличем, але майже ніколи зреалізованою дійсністю. В „Людині“ Олена ні разу не пробує працювати гуртово з жінками свойого окруження. В „Царівній“ Наталка обмежується виключно на своє власне життя, Орядин ані думає реалізувати своїх колишніх монольоґів про соціалізм, а й Наталка сама не береться до соціальної роботи (хіба, що вважатиб нам такою її письменницький дебют), В „Valse mеlаnсоliquе“ тип Ганнусі відмежовується вповні від „товпи“ і жиє тільки для свойого, зрештою мало творчого мистецтва, а тип Софії Дорошенко надто вже кволий своєю як Еолева арфа ніжною чутливістю, якою розслабленна вона гине під першим подувом життєвого вихру, мов осінний листочок. В повісти „Через кладку“ попри найцікавіші вислови авторки про питання соціяльного характеру, ми весь час в томливім околі любовної акції виведених пар, акції томливої остільки, що мужеські герої тут – і  Богдан і Нестор – знову (як і др. Марко) без стихії бадьорої мужескости в собі, сказатиб, без життєвого темпераменту, і у своїм підході до жінок повні тупої здержливости та ідиліки („ich gehöre zu den Menschen, welche  sterben, wenn sie lieben“, кажеться тут покілька разів). Затеж властивий проблєм роману – обєднання духа мужицтва з духом інтеліґенції (Богдан – Обринська) губиться тут майже безслідно, раз зза завуження акції на дрібничковий конфлікт (грошевий довг), а друге зза шабльоновости в характеристиці найважніших осіб. В романі „Ніоба“ (1905) – ціннім передовсім своєю спробою виводження героїв, проскрібованих заздалегідь моралю катехитичних §§§. уніформованого панства (пияк Андруша, Осипова женитьба із жидівкою, полове життя целібатника) – тип народолюбця-священика Степана являється зразу знаменитим посередником між духово-аристократичною попадянкою Зонею і широким тереном безпосередної праці для народу. Тимпаче, що саме в „Ніобі“ Кобилянська висловлює ряд найглибших думок про наш нарід та про конечність праці для нього.

 

Але всі розумні слова Степана – судженого Зоні та старої матері лишаються усетаки тільки програмою та кличем, бо химерна Зоня (теж у своїй надмірній чутливости) вважає конечним відвернутися від суворого, але характерного народолюбця (мовляв, зза його деспотизму) після того, як пережила зі стрічним малярем, Німцем, короткий, поетично вистилізований роман, повний де-що солодкавого перечулення. Як-не як, але тут опозиція Зоні проти подружа з людиною, яка її любить, і яку й вона любила, і якій вона нічого не може закинути хіба тільки те, що Степан, нехай і трохи деспотично, хоче поповнити її „аристократичне“ виховання ще й вихованням в дусі громадянськім, не може робити на нас того вражіння, що його викликують подібні виступи геройок Кобилянської в „Людині“, в „Царівній“ та в романі „За ситуаціями“ 1914). Тимбільше, що таж сама Зоня, яка так нечайно віддається любовному упоєнню з чужинецьким чоловіком, ранше того являється незвичайно суворою местницею де-що подібного прогріху своєї сестри Лідки з повдовілим шурином. А вкінці і в романі „За ситуаціями“, де теж повно прегарних і пропамятних слів про нас як нарід, ми знову в околі любовної акції, яка переведена тут особливо з погляду на геройку може найкрасше з усіх любовних акцій в Кобилянської – значить з гострими акцентами розбурханої пристрасти, не прислонюваної серпанками кволого ідеалізму – але лишається чисто особистим пережиттям геройки. Чи в останнім – дотепер романі Кобилянської, а саме у творі „Апостол черні“, який поки-що нескінчений, овиди індівідуального життя поширюються так, що захоплюють собою великі цілости суспільного життя, це тут осуджувати не місце й не пора. В ціловиді дотеперішньої творчости нашої письменниці революційна ідея, а з тим і визвольна ідеольоґія, все в неї сильніші і більш переконуючі, ніж їх артистичне втілення, значить епічне уподобнення в репрезентативнах типах і подіях життя. В переході від ідеї до життя, від слова до людини артизм в неї стає иноді штукарством, поезія поетичністю, а творча краса – мерехтінням ефектів. Це відємні відгуки тої химерної l’art pour l’art, що завжди вязалася з кличами „аристократичного“ індівідуалізму, а вкупі з фільософією Нічше не змогла всетаки обєднатися в духовости, ліричній духовости Українки Кобилянської вповні гармонійно. Затеж усюди там, де Кобилянська є подалік чужих впливів, де її priori поставлена ідеольогічна теза не путає їй благословенних рук, словом усюди там, де Кобилянська творить з глибин своєї власної душі, всюди там виходять в неї твори, повні чудової краси тої Рідної Землі, найкрасшою письменницею якої наша Ювилятка нині являється.

 

(К. б.)

 

– ,,Пишучи про щобудь, довше чи коротше, я лиш одно мала в душі – Україну, ту Велику, пишну, пригноблену Україну, її одну і нічого більше“ – каже про себе наша письменниця в автобіоґрафічнім нарисі, напечатанім недавно в Л.Н.Вістнику.⁷ І цими скромними, але у своїм роді великими словами, Кобилянська зазначу є сама те знамено своєї творчости, яке в неї належить до найцінніших і найсимпатичніших. Попри всі проблеми аристократизму й індивідуалізму тут, попри ідеали витонченого естетизму, репрезентованого в Кобилянської цілим рядом самотних артистичних душ, що в першу чергу хочуть жити для себе, для вирізьблювання своєї індивідуальности, – в неї на овиді оповідання маєріє скрізь і завжди велитенська тінь народа та його землі, і всі події тут стоять в якомусь, близшому чи дальшому відношенню до нього. В романі „Царівна“ індивідуалістка Верковичівна згадує про нарід при кожній нагоді, захоплюється його гарними рисами і зазначу є немічні сторони в нього, й нічо не подобається їй в постаті Орядина так, як саме його первісний замисл посвятитися праці для простого народу. В романі „Ніоба“ праця для народу стає – як я уже зазначив – одним з найширше дискутованих питань і жерелом одного з найважніших конфліктів оповідання. В повісти „Через кладку“ обидва головні герої, Богдан Олесь і Нестор Обринський, висловлюють дуже цікаві думки про національну роботу й боротьбу, а головний конфлікт витворюється і тут на тлі суспільного проблему нації, тобто на тлі своєрідного змагання між культурою інтелігенції і культурою мужицтва. І так само в романі „За ситуаціями“ чуємо в одній з останніх розмов між Аґляєю Феліцітас і Йоганнесом прекрасні слова про мужицьке життя і про землю та її святість, в порівнянню з якою ,,все проче брехливе“ (стор. 202/201).⁸ І слушно зазначує письменниця на адресу декого з критиків, що ,,хто мене розуміє серцем, той не знайде в мене персонажів з низин, котріб я накреслила з погордою „зарозумілого аристократа“.⁹ Бо коли малюнкам інтеліґентів в Кобилянської далосяб з цього погляду закинути хіба те, що вони – як я намагався зясувати ранше – не являються всеціло активні по проголошуваним собою поглядам про працю для народу, то малюнки землі і її чорноробів накреслені тут не то з ніякою погордою зарозумілого аристократа, а навпаки – з такою любовю і з таким захопленням первісністю мужицької душі, що в цім своїм захопленню наша письменниця іде тут і там може навіть за далеко. Про сценерію рідного овиду не забуває Кобилянська ніколи. Красі гір і лісів своєї зеленої Буковини присвячує вона, як загально відомо, найгарніші сторінки у своїх оповіданнях. Починаючи від найдрібнішої цвітки і найменшого звірятка, аж ген до маєстатичних гірських верхів, столітніх велетнів ліса та пів-містичних „лісових матерей“, являється в Кобилянської природа якщось ущерть суверенне, своєвладне і позитивне своєю животворністю та додатне своїм впливом на людину. Хто з нас не пережив чудної траґіки рубаних лісів, читаючи невеличкий нарис „Битва“? Хто забуде пращання Наталки з рідними горами, опис зимового ліса і бурі в лісі, змальовані в повісти „Через кладку“, або прегарні, невимовно поетичні малюнки білих рож, або мандрівку Параски нічним лісом, або картину зимової метільниці в нарисі „Під голим небом“, або такі прозопоезії, як „Там звізди пробивались“ та „Сумно колишуться сосни“?

 

„Не іде – питається Богдан Олесь у своїм щоденнику – лісом щось непорочне – святе? Так. Це сам господь іде і благословить його глибоку тишину. Господи, Ти тут! Як ніде тебе нема, ні по церквах, ні в людській груди – то тут Ти є !“¹⁰

 

А накреслюючи так природу Рідної Землі в усій могутности і красі її первісного, висшого над усяку культуру єства, Кобилянська не вагається і ту людину, що до природи стоїть найблизше, тобто селянина, протиставити репрезентантам духової культури й цивілізації як суверенну, чудово животворну і незрушиму силу, найглибше забороло народа. В нарисі „Битва“ симпатії авторки стоять по стороні природи й Гуцулів так недвозначно, що культурні здобутки являються тут в відємнім світлі. Під свист залізниці гуцульські юнаки „ще не відчували жадної дріготи при приході й відході того страховища, що непрязно сичить, що приносить своєю появою світло, але й несказане горе! Ще вони ні сном ні духом не знали тої глибокої розкладової туги, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш освіта й культура! Вони жили з дня на день, не дбаючи про будуччину й її безнадійність; їх бажання були прості і прозорі, а умова їх щастя – блиск сонця й синє небо.(„Битва“, ст. 41.) Цей відгук Жан- Жак-Руссової апольоґії природи й не зіпсутої культурою людини, нагадується нам в Кобилянської ще і в романі „За ситуаціями“, з появою „людини-архитипа“, Йоганеса, для якого ідеалом вольного життя „добродійка авантура“, та у словах Аґляї-Феліцітас: „Мужик сам в собі, яким є ще тепер – то щось гарного і неначе заокругленого, котрому не конче добре іти дальше,¹¹ бож він не жиє льоґічно, а органічно. Він, земля, білі воли, віддаленя від науки й культури... традиція – смуток; Бог і короткі, дикі хвилі примітивної радости – на що його виривати з того ритму супокою і зближати до вогню культури?“ (стор. 200).

 

І такийже підхід до селянства зазначується в Кобилянської в повістях „Земля“ (1902), „В неділю рано зілля копала“ (1909), в нарисі „Некультурна“ (1896), в оповіданню „Вовчиха“ (1923) та у воєнній збірці „Сниться“ (1922).

 

В „Землі“ чуємо як перший відгук апольоґії мужицтва проти відємних сторін культури ті слова, якими Кобилянська змальовує горе зарекрутованого Михайла в казармах поневолюючого мілітаризму. Його душа „проста і некультурна, якою була, відчувала лише болізно ріжницю між лагідністю і незамітністю рухів природи і безоглядним воруханням тут. Отсього світа, що вдарив його тепер мов могутня хвиля, він не розумів. Та замість того тиснулися перед його душу тихі, широкі поля, великі, лагідні очі полишених його звірів... Не міг звикнути до машинальности касарняного життя. Те, чого жадали від нього, сповняв так тяжко! Воно було жорстоке й деспотичне і не мало нічого спільного з вимогами землі, якій віддавав досі неподільно всі свої молоді сили... З хвилею, як покинув свою землю, покинула його і свідомість своєї вартости...“

 

І є безумовно рис репрезентативної величі в концепції боротьби за землю на життя і смерть, що счинюється між Михайлом і Савою. І є цей рис величі і в траґічнім змаганню Марійки заслонити тайну злочину Сави перед людьми. Але видається мені притім, що чисто кримінальна сторона фабули „Землі“ підкреслена надто яскраво. Та що в шаліттю Марійки проти безталанної Анни, після смерти Михайла, глибока первісність селянського материнського типу переходить просто в варварську дикість і несимпатичну по собі нетолєрантність. Правда – зразець такої нетолєрантности родичів проти невінчаної доньки-матери є і в „Катерині“ Шевченка, є вона взагалі відгуком темної некультурностн мужицтва в цьому питанню. Але зі сторони авторки хотілосяб бачити тут якусь засторогу, якийсь протест, не протест культури проти первісности, а саме протест святої первісности проти культури ложного сорому й інтердикту, яким псевдокультурні традиції обложили невінчану матір. Одначе Кобилянська зберігає в „Землі“ культурний рівень заглухлого села з усіми його темними й найтемнішими сторонами, в несхитній послідовности того свойого підходу до духовости мужицтва, що його я зазначив висше.  Він же зазначується рівно яскраво і в оповіданню „Вовчиха“.

 

Колиж повість „Земля“ настроєна на тон великої траґедії, то в оповіданню „В неділю рано зілля копала“ це романова парафраза відомої в нас народньої пісні про гарного, але зрадливого Гриця, прекрасно видержана в тоні ліричної епіки, до якої підходить по части і стиль оповідання, повний ритмічних сканз ліричної пісні, які в прозовій формі роблять иноді чарівне вражіння. І коли йде про красу первісного, ущерть дикою природою надиханого і здетермінованого життя, то треба сказати, що в цім оповіданню та краса авторкою осягнена без решти. Введенням циганського середовища в окол оповідання, воно вкупі з прегарно змальованою пралісовою околицею набирає заздалегідь рисів прапервісности життя, степенованого тут і там до демонізму (доля Маври і її дитини – Гриця), а характери людей, виступаючих тут, видаються мені дужші своєю індивідуальністю, ніж деякі характери в „Землі“. Принайменше тип матери Дубихи в ціловиді своєї життєвої суверенности, а притім і в усій красі любови до своєї одинокої дитини, оконечним вражінням таки більш захоплюючий, ніж Марійка „Землі“. Одна тільки Тетяна де-що надто поетична і зромантизована, тут почуваємо, що авторка захоплена своїм малюнком до екстазу. Тетяна – постать стилізована, особливож в першій частині оповідання, але коли стилізована декорація кінчиться, коли Тетяна зі зрадою Гриця стає віч-на-віч зі страшною дійсністю, тоді Тетяна зворушує своєю окрівавленою поезією до глибини, особливож у просто незрівнаній сцені її горячкових сонних візій на груди матери (ст. 149/150), та в німій картині її Офелієвої Смерти. Реалістично сильнішим і, сказатиб, правдивішим типом являється зате чудова Параска в нарисі „Некультурна“, у протиставленню до розкволеної ніжности Тетяни, повна сили, пристрасти і збиточної веселости дитина землі, „eine lachende Riesin“, як сказавби Улянд, з рисами тугої непоборности нічим ні ніким. Доволі додатні є і типи в збірці „Сниться (Василка, чоловіки в „Юда і Лист“), тільки та стара бабуся, що віддає свої гроші попові на богослуження за  вбиту цісареву Єлисавету („Лісова мати“) дещо проблематична своєю праведною, але в суті речі зовсім неоправданою льояльністю. Старі в Коцюбинського „Пятизолотник“ жертвують свої гроші на багато красшу, народню,  ціль, підчас коли жертва баби в Кобилянської пригадує нам особу імператорші, пожалування гідної може, як людина, але вщерть чужої і ворожої народові, репрезентантами якого були в її очах тільки вибрані і підхожі до її забаганок вельможі.¹²

 

Так селянські подоби в Кобилянської являються мені з деякого погляду більш суцільними, заокругленими й закріпленими в собі, ніж типи інтеліґентів в неї, і тут нагадуються мимоволі слова „чужого“ Йоганнеса в повісти „За ситуаціями“ про те, що „про силу землі“ відчувається нині ще лиш в українській літературі“. Кобилянська – це одна з виразниць тої сили, і тим її творче надбання для нас коштовне і пропамятне. По свойому розумінню і в межах своєї артистичної індивідуальности, вона видвигнула на овид нашого культурного життя ідеал вольної, дужої і творчої людини, і її світогляд на цій почві лишиться одною із епохальних появ в нашому письменстві. І якнебудь типи українських інтеліґентів в неї не зусім згармонізовані у своїм дійстнім відношенню до широких мас народу, то ідейний звязок їх з долею цьогож скрізь трівкий і неоспоримий. А коли читати в нашої письменниці золоті  слова про нарід у зброї, про традиції серця героїчні та про потребу „нетерпеливих войовників“,¹³ то тут в неї може віще прочуття Великої Революції наших днів, грядучої боротьби Народа за визволення, з глибин якого в нарисі  „Сниться“ народні маси кличуть до нас: „Ми вернемося, батьки й приятелі наші, колишні сторожі наші, вчителі добра й любови!  Ми вернемося – але ще ми сліпі й не бачимо  стежки, що додому веде; ще йдемо ми напомацки        

            ... Веде нас одна надія.

            Ми не мертві,

            Ми  будемо.“

 

 

[Український прапор, 1927,  ч. 21–24, 1928, ч. 2–3]

_____________________________________

 

¹ Шкода тільки, що репрезентантом волевого геройства в Шопенгауера не людина чину, тільки людина, яка силою своєї волі вбиває в собі тугу за життям, через що найвисшим досягненням Шопенгауерової етики являється мало побажаний нами нині ідеал – святого. О.Г.

² Одним з її предків з тої лінії був відомий німецький поет Цахаріяс Вернер (1768–1823), романтик і містик.

³ „О.K.“ Л.Н.Вістник, 1899 р. Річ. II. Т. V.

⁴ Його видав окремою брошуркою наш славний революціонер М.Павлик п. н. „Дещо про ідею жіночого руху“ в Коломиї 1894 р. – О.Г.

⁵ Не можна не зазначити теж притім і тої обставини, що студіююча тепер жіноча молодь і нас таксамо вчиться тільки для хліба і для посади, як цілі ґенерації мужеської молоді досі, і в історії нашого жіночого руху не зазначилася ні одним значним почином, ні одним визначним іменем. – О.Г.

⁶ Про ці романи Франка ширше в окремій студії. О.Г.

⁷ Кн. XI. за листопад 1927.

⁸ Цітую по тексті в журналі „Українська Хата“, р. 1914.

⁹ 1. с. ст. 215.

¹⁰ Підкреслення авторки. – О.Г.

¹¹ Підкреслення авторки. – О.Г.

¹² Гл. Gräfin Larisch-Wallersee „Meine Vergangenheit“.

¹³ Цітовані як мотто до цеї праці.

 

 

 

 

27.11.2015