5 травня виповнюється 180 років від дня народження українського письменника, педагога, композитора, музично-культурного діяча, православного священика, редактора часописів Буковини, художника Сидора (Ісидора) Воробкевича (1836–1903).
Іван Франко, не вельми щедрий на похвали (а деколи й надто критичний), визначаючи історичне місце Сидора Воробкевича, назвав його одним із „перших жайворонків нової весни нашого народного відродження”, які своєю жертовною працею заклали глибинні основи для високого духовного розвитку українців. „Справді, він, може, й не соловей між поетами, – писав Осип Маковей у „Загальних замітках про поезії Ізидора Воробкевича” до впорядкованого ним видання „Твори Ізидора Воробкевича”, – може, дійсно лише жайворонок, але й жайворонкова пісня дуже люба – та ще по такій тяжкій зимі, по такій безпросвітній темноті, в якій жила Буковина до часів Воробкевича та Федьковича. Багато було у Воробкевича і таланту, і свідомості, і енергії, і доброї волі, і любові до свого народу – і він служив йому щиро цілих сорок років”.
Народився Сидір Іванович Воробкевич (псевдонім Данило Млака) 5 травня 1836 року в Чернівцях, в родині протоієрея Івана, викладача філософії та катехита місцевого ліцею. Батько був русином-українцем.
Надзвичайно цікава історія походження його роду. Його прадід утік свого часу з Литви і звався Скальський Млака де Оробко. Дід, Михаїл Оробко, настоятель церкви в Кіцмані, будучи членом єпископської консисторії, змінив давнє прізвище Оробко на Воробкевич. Друга частина предківського прізвища – Млака – стала улюбленим псевдонімом Сидора Воробкевича.
Мама, Єлезавета Корлацан, була донькою румунського «протопопа з волоського Кимполунга», померла дуже рано (у 24 роки). А коли Сидору не було й десяти, не стало й батька. Трьох сиріт – братів Сидора і Григорія та їхню сестру Аполонію (яка згодом стала дружиною священика Грибовського) – взяли на виховання дідусь-священик Михайло та бабуся Параскева.
Брат Григорій, також прийнявши духовний сан, спочатку служив на Заставненщині, а потім у Львові. Пізніше був катехитом греко-православної реальної школи в Чернівцях і у свій час теж став письменником.
Хлопці зростали в українському середовищі – особливий вплив мала бабуся Параскева, мудра й досить освічена, як на ті часи, жінка, а також дядько, теж священик. Баба Параскева навчила любити рідну мову, пісню та народ. З її уст Сидір чув силу-силенну казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків. Дід поета знав безліч оповідей про козацтво, Україну, Умань, Залізняка, Ґонту.
«Од моєї бабки Параскеви навчив я ся по-руськи чувствовати» – напише пізніше сам о. Сидір. І вони обидва з братом стали українськими громадсько-культурними діячами.
Хоч наука скрізь була німецькою мовою, проте, як згадував пізніше сам отець Сидір, «виховали мене на українця народні пісні, Шашкевича «Русалка Дністрова», німецька книжка Енґеля про історію нашого народу, оповідання Міхала Чайковського про козаків».
Початкову науку Сидір здобув в Кіцманській чотирикласній «тривіальній школі», а дальше у Чернівцях в гімназії та в духовній семінарії (за Сімовичем, «усі школи німецькі»). Будучи бідними сиротами, вони не мали іншої дороги, як стати «питомцями» духовної семінарії. Ще в шкільні роки найбільший інтерес Сидір виявляв до музики та малювання. В гімназії він почав складати вірші й створювати до них музику.
Як пише дослідниця його музичної творчості Марія Білинська: «Саме бабуся Параскева перша звернула увагу на музичну обдарованість Сидора, на його тонкий слух, добру пам’ять і захоплення народними піснями. Вона подарувала улюбленому онукові червінець з свого намиста для купівлі скрипки, про яку він мріяв з п’яти років, і наполягала на тому, щоб Сидір під час навчання в Чернівецькій гімназії вивчив гру на цьому інструменті. Гроші на його навчання музики вона виділяла з своїх мізерних заощаджень». Через 50 років він напише «Концерт для скрипки з фортепіано», який присвятить своїй дочці Вікторії.
Під час навчання в гімназії та семінарії хлопець натхненно займався музичною самоосвітою, керував учнівським оркестром і хорами.
Добре володіючи іноземними мовами, самотужки вивчив основи музичної грамоти: гармонію, контрапункт, інструментовку. Користувався при цьому відомими на той час підручниками Дена, Льобе, Маркса, Райха, знайомився з найкращими творами світової класики, зі всіма фольклорними збірниками, які на той час міг дістати. Під їхнім впливом почав активно займатися збиранням і музичною обробкою народних пісень і мелодій. Як писав згодом сам Воробкевич, «я збирав і записував народні думи–пісні через близько 15 літ. Не знав я ні мук, ні трудів, лазив у низьку хатчину, під бідну солом’яну стріху, чествував сліпого лірвака і, що чув, в музику складав і в книжечку збирав». Під впливом народних мелодій почав і сам робити перші кроки в компонуванні власних пісень і нескладних інструментальних творів.
Вже з юних літ Воробкевич захоплювався поезією та живописом. У рукописах його літературних і музичних творів, а також у щоденнику зустрічаємо багато ескізів олівцем і тушшю, рисунків і акварельних пейзажів, портретів і карикатур.
У 1860 році закінчив духовну семінарію, на другий рік одружився з дочкою директора Серетської школи Леонтиною Бендовською. На священика його висвятив сам буковинський митрополит Євген Гакман.
У 1861 році о. Сидір отримав першу парафію в селі Давиденах, потім у горах, у Руській Молдовиці (до 1867 р.) і сім років служив священиком у віддалених гірських селах. Він не згаяв намарне ні хвилинки. Там він, окрім духовної справи, дуже багато читав, створив свої найкращі ліричні поезії та, звичайно, займався своєю улюбленою справою – музичною композицією. Тут він написав свою першу церковну музику, яку відіслав до Чернівецької єпископської консисторії, щоби вона «благосклонно прийняла і одобрила» його «піснеспіви Св. Літургії Іоанна Золотоустого». Консисторія схвалила піснеспіви і рекомендувала їх до церковного вжитку. Комісія відзначила, що автор вартий стати викладачем церковного співу в Чернівецькій духовній семінарії та зайняти посаду регента архієрейського хору.
Літературна діяльність Сидіра Воробкевича почалася 1863 року, коли в збірнику «Галичанин» було надруковано п'ять його перших віршів під загальною назвою «Думки з Буковини». 1877 року він видав перший буковинський альманах «Руська хата».
На той час, коли поет-початківець дебютував зі своїми поезіями, в Чернівцях ще не було жодного руського (українського) часопису чи культурного товариства, тому українські автори друкуватись у наявних на той час газетах і журналах. Тож Воробкевич нав’язав контакти з галицькими діячами Яковом Головацьким і Богданом Дідицьким, які видавали у Львові часописи «Зоря Галицька», «Слово», «Галичанин» (два останні – москвофільські) і багато допомагали буковинському поету з виданням його творів.
Дуже важливе значення для формування творчого світогляду Воробкевича мала його зустріч з передовим галицьким діячем Юліаном Никоровичем, який познайомив новачка, що робив перші кроки в поезії та композиції, з творами М.Шашкевича та М.Устияновича. Саме завдяки підтримці Никоровича 1863 року з’явились друком перші поезії С.Воробкевича – цикл з восьми віршів під назвою «Думки з Буковини».
Галицькі українці щиро привітали його з виходом перших поетичних творів, і це було дуже важливим для його подальшої творчої праці. У наступні роки його дрібні ліричні поезії, історичні думи та балади, драматичні твори друкуються майже в усіх газетах і журналах Галичини і Буковини, зокрема в «Зорі», «Вечерницях», «Слові», «Правді», «Родимому листку».
Поворотним і дуже важливим кроком у житті С.Воробкевича та його подальшій творчій і громадсько-культурній діяльності став 1867 рік. Він повернувся з гірських околиць до столиці краю. Скромний будинок за нинішньою чернівецькою адресою – вулиця 28 Червня, 36 – нічим особливим не виділяється серед тутешньої одноповерхової приватної забудови. Хіба що на його фасаді встановлено меморіальну таблицю з написом: «В цьому будинку жив видатний український письменник і композитор Сидір Воробкевич (1836-1903)». Вулиця на той час називалася Франценґассе. Тут письменник і композитор прожив до останніх днів земного життя.
У Чернівцях він отримав посаду викладача музики та співів. Для цього 1868 року довелося поїхати до Відня – для навчання у столичній консерваторії. Владика Євген Гакман виклопотав йому відповідне скерування і призначив стипендію у 1000 гульденів. У Відні «тяжкий трирічний курс науки гармонії скінчив з відзначенням за п’ять місяців» у професора Франца Кренна й отримав офіційний дозвіл займатися музично-педагогічною працею. У столиці відзначили ще й його «композиторський талант, гідний уваги». А у вільний час Воробкевич прилучався до австрійської музичної культури, відвідуючи театри та концертні зали. Після того, аж до виходу на пенсію (1902) він викладав музику та співи в усіх тогочасних середніх навчальних закладах міста: духовній та учительській семінаріях, гімназії, реальному училищі, школі співаків (а з відкриттям університету – ще й на теологічному факультеті).
1869 року у Відні вийшов друком твір о. Сидора «Наспіви і пісні святої Літургії». Ця праця мала декілька перевидань. Сам о. Сидір писав пізніше в своєму заповіті, що він створив 40 літургій на руській і румунській мовах, і лише 8 із них були надруковані за життя. Ці ноти були прийняті до особистої бібліотеки імператора Франца Йосифа.
Міністерство культів і освіти дало розпорядження на друк літургії Іоанна Золотоустого, за яку о. Сидір одержав церковну нагороду – право носіння «червоного пояса». У 1881-му він отримав сан протоієрея.
Воробкевич був одним із перших творців української оперети. Він написав лібрето й музику до оперет: «Вуйко Каспар», «Пані молода з Боснії», «Янош Іштенгазі», «Козак і бандурист», які мали великий успіх на сцені театру «Руської бесіди», витіснивши низькопробні переробки західноєвропейських оперет. Оперна мелодрама «Бідна Марта» 1879 року отримала першу премію на конкурсі львівської «Руської Бесіди».
У 1871 році Воробкевич став почесним членом львівської «Просвіти», про що свідчить документальний запис у протоколі зборів товариства у Львові від 8 червня: «Іменовано почетними членами товариства Вп. Федьковича, о. Устияновича і о. Воробкевича Ис.».
Львівський богослов Іларіон Шушкевич того ж року писав Воробкевичу: «Світські пісні Ваші подобалися так, як не можна більше. Тут формальний культ утворили з них».
Радянські літературознавці у своїх дослідженнях майже завжди замовчували чи делікатно обходили його працю священика. І чи не вперше митрополит Буковинський і Чернівецький УПЦ КП Данило сказав про нього як про високодуховного святого отця, який глибоко усвідомив дані йому Богом таланти та достойно сповнив свою місію служіння рідному народові через Слово й Музику.
В 1896 році громадськість Чернівців урочисто відзначила 60-річчя від дня народження Сидора Воробкевича. За подвижницьку працю на духовній ниві, за три томи проповідей («Десять заповідей Божих і Молитва Господня», «Науки надгробні для сільського народу» та «Науки для народа») і з нагоди ювілею о. Сидора нагородили найвищою церковною нагородою – званням «архіпресвітера-ставрофора». Майже 100 проповідей о. Сидір надрукував і в церковному журналі «Candela», в якому він багато років вів сторінки українською мовою.
Видав у Чернівцях «Збірник пісень для шкіл народних, нижчих класів гімназійних і реальних», пізніше у Відні – єдиний тоді на Західній Україні «Співаник для шкіл народних». У його трьох частинах зібрано 129 пісень, з них третина – народні, решта – на слова Т.Шевченка, Ю.Федьковича, І.Франка, Я.Головацького, М.Шашкевича, М.Емінеску, В.Александрі та власних текстів. Такий же підручник видав для волоських (румунських) шкіл, єдиний у тодішньому румуномовному світі.
Мав втіху від своєї праці: «До якої народної школи не вступлю, всюди почую мої пісні. Се мені нагорода, що я дитячі серця музикою ублагородив; не даремно я та не без цілі жив на сім світі». Пишався своїми знаменитими учнями – композитором і музикознавцем, «живою музичною енциклопедією Відня» Євсебієм Мандичевським і основоположником румунської музичної класики Чипріяном Порумбеску.
Музична спадщина С.Воробкевича значна за обсягом і різноманітна за жанрами. Вона складається з 250 сольних пісень, дуетів, квартетів і хорів, багатьох інструментальних творів, 18 оригінальних музично-драматичних композицій і 15 п’єс інших авторів, до яких він скомпонував музичний супровід.
Воробкевич був серед засновників першого на Буковині українського громадсько-культурного товариства «Руська бесіда», яке довший час очолював.
Колишній "Руський Народний Дім"
Сидір Воробкевич — один із засновників і редакторів журналу «Буковинськая зоря». Працюючи в Чернівецькому університеті, він очолював «Руське літературне товариство», а з 1876 року — студентське товариство «Союз». У 1887-му Воробкевич стояв на чолі товариства «Руський дім народний» у Чернівцях.
Він організував випуск у 1877 році літературного альманаху «Руська хата», в якому під одною обкладинкою зібрав українських письменників з обох боків айстро-російського кордону. Тоді ж С.Воробкевич познайомився з «буковинським соловієм» Юрієм Федьковичем. Відтак їх єднало ціле десятиліття дружби та співпраці. Саме С.Воробкевич у січні 1888 року відспівав свого вірного побратима і виголосив над ним прощальні слова.
Воробкевич – дуже плодовитий письменник. Упродовж життя він написав близько тисячі літературних творів різних жанрів: історичних і ліро-епічних поем і балад, оповідань, художніх нарисів, мелодрам, гуморесок, лібрето музичних комедій. Але найбільшу й найціннішу частину його літературної спадщини становлять ліричні поетичні твори.
Писав він вірші й оповідання, твори для молоді, драматичні твори, легенькі несмішливі оповіданнячка для календарів, переробляв для свого народу твори чужих письменників. Його поезія – або дрібні чутливі вірші, легкі, співні, для музики аж просяться, або – довші поеми, здебільшого – історичні. Треба знати, що рідну історію поет пізнав також самотужки, переважно з чужих (німецьких) книжок, і дуже нею захоплювався, головно – козацькою добою.
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою та румунською мовами. Він, зокрема, розробляв теми історичного минулого (оповідання «Турецькі бранці», 1865; поема «Нечай», 1868; драми «Петро Сагайдачний», 1884, «Кочубей і Мазепа», 1891), писав про тяжку долю селянства – вірші «Рекрути» (1865) та «Панська пімства» (1878). Одним із перших в українській літературі відобразив життя робітників (драма «Блудний син»).
Проте за життя Воробкевич не дочекався окремого видання своїх творів, вони залишились розкиданими по часописах і альманахах. Перший невеличкий збірник його поезій «Над Прутом» за редакцією Івана Франка побачив світ 1901 року.
Ця збірочка зі вступним словом Івана Франка була дуже важливою підтримкою в останні роки хвороб і деякого забуття особистості Сидора Воробкевича. У передмові Франко найкращі поетичні твори поета оцінив як «запахущу китицю». Також він писав: «Ім’я Данила Млаки, певно, звісне у нас кожному письменному чоловікові, та не можна сказати, щоб воно й для молодшого покоління сяло таким блиском, як колись, у 60-их і 70-их роках ХІХ віку, коли талант Млаки ставлено поруч Федьковича і покладено великі надії особливо на його епопеї… Близькість до народу і його життя та простота вислову – все те прикмети, що запевнюють кращим поезіям Данила Млаки почесне місце в нашім письменстві…».
Осип Маковей
Найповнішим і найсоліднішим виданням творів Сидора Воробкевича на сьогодні є тритомник, підготовлений Осипом Маковеєм на прохання Івана Франка. Останній турбувався, щоби «наша слава не пропадала, а на весь світ ширшала», бо «маємо своїх людей, котрими певно перед усім світом можемо повеличатися». «Просвіта» видала в серії «Українська письменність» два томи поезій і оповідань Воробкевича за редакцією О.Маковея. Осип Маковей упорядкував усю його літературну спадщину. Але багато творів, головно драматичних, так і пропали.
Саме в Чернівцях під безпосереднім впливом С.Воробкевича (той зробив підрядники) австрійський літературознавець, перекладач і поет Йоганн Ґеорґ Обріст вперше переклав Тараса Шевченка німецькою мовою. Видання включало в себе 14 переспівів віршів і поем Кобзаря з критико-біографічним нарисом про поета. Воно вийшло в Чернівцях 1870 року.
Життя Воробкевича на схилі віку було важким і напруженим. Багато сил та енергії віддавав на педагогічній і громадській нивах. Суму додавали особисті страждання. І тут підмогою патріарху буковинської культури став галичанин Осип Маковей. Він зробив усе можливе, щоби підтримати Сидора Воробкевича, врятувати від забуття його ім’я, повизбирував по різних часописах, упорядкував і видав у трьох томах його творчу спадщину. Зібрав матеріали до монографії про митця, проте йому не вдалося її завершити, а матеріали використав у великій статті, яка не втратила своєї вартості донині.
На 35 полі Руського кладовища в Чернівцях
Сидір Воробкевич відійшов у вічність на 68-му році життя. Похований на Руському кладовищі в родинному гробівці свого зятя – німецькомовного поета Людвіґа Адольфа Сіміґіновича-Штауфе, недалеко від Юрія Федьковича. Тут же спочиває його старший син Олександр, який помер ще студентом. Тут покояться дружина Леонтина і дочка Вікторія Сіміґінович (дружина радника крайового губернатора). І щойно в наші часи на могилі з’явився напис українською мовою «Сидір Воробкевич. 1836–1903 вел. укр. поет і композитор».
Сидір Воробкевич своє життя поклав на вівтар пробудження української державності. Про це добре написав знаний український мовознавець Василь Сімович у статті до століття Сидора Воробкевича «Буковина й її співець»:
«Дуже важко тій країні, що її відірвуть від рідного пня… невеликий гурт свідомих людей за короткий час доказав чуда; за яких 30-60 років завзятої, невсипущої, тяжкої праці той гурт не тільки пробудив наш народ на Буковині до повного національного життя, він – здобув для нього рівноправність і пошану всіх народів, що заселяють Буковину… Перед світовою війною на Буковині не було села, де не було б своєї читальні, де не було б позичкової каси, пожежно-руханкового товариства («Січ»), не було місцевини, де не було б своєї української школи, а по містах аж роїлося від українських організацій усякого роду: просвітніх, господарських, політичних і всяких інших.
Того, що наш народ на Буковині здобув собі за яких сорок років своєю тяжкою, невсипущою працею, ніхто не забуває. Всім у пам’яті те, що багато синів нашого народу на Буковині служило в українській армії, що багато скропило своєю кров’ю широкі українські степи за волю українського народу – а всіх цих людей виховала своя українська народна школа, своя українська гімназія, своя читальня, своє власне українське організоване життя. Вже жадна сила не зможе нашого народу на Буковині «потурчити, побусурманити». І коли він тепер не дає наверха ознак свого життя, то це – теж ніщо. Те життя кипить у нім усередині і все може прорватися живим струменем.
Одним з перших будителів українськості був Сидір Воробкевич.
Він один з перших пристав до освітнього товариства «Руська бесіда» в Чернівцях й заповнював видання цього товариства своїми писаннями. Але ж працю свою він не обмежував Буковиною. В 60-х роках ХІХ ст. й пізніше він був у дуже живих зносинах із українськими діячами Галичини, листувався з ними, присилав їм свої твори, для українського театру писав драматичні твори та ще й музику до них дороблював. Його тоді, може, і краще знали в Галичині, ніж на Буковині. Не дурно ж його за його працю наша «Просвіта» зробила своїм почесним членом».
Пам'ятник С.Воробкевичу в Чернівцях
І в наступній своїй статті «Сидір Воробкевич. З нагоди століття народин» Василь Сімович пише:
«Початок письменницької діяльності Сидора Воробкевича …припадає на 60 рр. ХІХ ст. (почав писати в 1863 р.). Тоді Буковина спала ще «сном блаженних». А в Галичині верховодив у письменстві Богдан Дідицький, визначний москвофільський діяч, що видавав часопис «Слово» й нагинав його щораз більше в московський бік. Правда, на Галичину впало вже було благодатне слово Шевченка і збудило молоде покоління до життя. Появилися народні часописи, відізвалися нові письменники, що привернули пошану для рідного слова… Саме тоді до гурту пристали буковинські поети – Федькович і брати Воробкевичі. Почалися живі зносини між молодим галицьким поколінням і буковинським співцями, що своїми творами підсилювали новий народний рух.
Тоді Воробкевича (як і Федьковича) краще знали в Галичині, ніж на Буковині. Там людей було небагато, національна робота йшла дуже поволі, треба було спочатку починати, своїх співців Буковина тоді зрозуміти ще не могла.
А проте Воробкевич таки був більше відомий на Буковині, ніж Федькович. Справа в тому, що він був людина дуже товариська, стояв близько до «Руської Бесіди», до своїх віршів укладав музику, яка всім подобалася, й через музику вже громада пізнавала й Воробкевичеву поезію.
Вірш Воробкевича легкий, пливе рівно, але ж склад його наскрізь народний, будова вірша – невибаглива. Над мовою працював Воробкевич довго і вперто: виписував собі слова, вислови, речення й потім використовував усе це у своїх писаннях. Хоч із старої української родини Оробків, добре відомої на Буковині, Воробкевич української мови ніколи не вчився, мало коли замолоду нею говорив, бо ж інтелігенція тоді балакала як не по-німецьки, то по-волоськи. Але ж знав він рідну мову з села і з творів визначних українських письменників – Шевченка, Квітки, Марка Вовчка, Куліша тощо.
На той час, на 60-70 рр., він знав українську мову краще, ніж інші письменники в Галичині. Тим-то його дуже високо поважали, шанували нарівні з Юр. Федьковичем. За заслуги для письменства став він почесним членом «Просвіти».
А вірш Сидора Воробкевича «Мово рідна, слово рідне», покладений на музику автором, став хрестоматійним.
05.05.2016